В російськім диліжансі

Михайло Грушевський

Сучасний російський «віз державний», або, делікатнішим стилем скажем, – «диліжанс», нагадує старий і досить затасканий анекдот з тих часів, як ще тільки залізниці починали входити в життя: сидять у вагоні два пасажири, один фронтом до локомотива, другий – спиною. «Куди їдете?» – питає один. – «До Відня. А ви куди?» – «До Чорновець». – «А дивіться, що то за видумка! Сидимо в однім вагоні, але як ви обернені лицем наперед, то їдете до Відня, а я назад, то їду до Чорновець».

Анекдот не оповідає, як довго тягнулася отся приємна ілюзія, що в однім вагоні можна заїхати заразом і до Відня, і до Чорновець відповідно до того, хто куди сів лицем. Але в сучаснім російськім диліжансі відбувається подібна їзда досить уже довго: ті, що сіли «спиною до революції» й важать «на успокоение», їдуть в один бік і не журяться, що пасажирів з противної лавки диліжанс везе тим часом зовсім у другий бік.

Взяти, наприклад, сей «архиуспокоительный» закон 9 падолиста, сю правительственну «ставку на сильних», котрою руйнується вікова «власть землі» над селянською масою й твориться автоматичним, раз пущеним в рух процесом многомільйонна маса безземельного сільського люду.

Які-то свого часу, років двадцять п’ять тому, шуміли дебати про будучність Росії, коли доводилося, що ліпша будучність, соціальний перестрій, соціалізація життя залежить від того, щоб знищити наперед сю «власть землі» над народною масою, переварити мужика «в фабричнім котлі», аби перетворити його в свобідного, здатного до організації пролетарія. Тоді сі плани здавалися дикими, неможливими супроти отої стихійної сили прив’язання до землі, яка навіть саму фабричну роботу для величезної маси робітників перетворяла в звичайний «отхожий промисел», прив’язуючи всі помисли фабричного робітника до того клаптика землі, який за ним рахувався на селі, а організація сільського землеволодіння, як здавалося, забезпечала сей зв’язок з землею в роди і роди, й ідеологам селянського народництва представлялася незрушимою «бронзовою скалою» дальшої еволюції російського життя.

Але прийшов «успокоитель» і одним махом пера розперіщив сю бронзову скалу, а таку, здавалося, тверду, віками скристалізовану селянську масу перетворив в рідкий флюїд, з котрого, з одного боку, будуть творитися мільйони «сильних» «хазяйствених мужичків», з другого – десятки мільйонів безземельного пролетаріату. Реформа ся переносила охорону сучасного ладу з ста тисяч поліцмейстерів добрих старих часів – поміщиків – на мільйони тих сильних «хазяйствених мужичків», що мали творити охоронний вал для оборони «священних прав» від усяких атак «переворотових елементів» ; в сім лежала державна рація сеї «ставки на сильних», і її мали перед очима всі, хто сидів на передній лавці російського диліжансу. Їх не клопотало при тім спочуття, яке ся реформа знайшла, власне, серед тих «переворотових елементів», які бачили в сій реформі розкріпачення народних мас від пут дрібної власності, від тої стихійної сили землі, від власті сільського «мира» над індивідуальністю селянина. Диліжанс точиться собі, але куди, властиво, до Відня чи до Чорновець, се пасажири довідаються на одній з ближчих станцій, коли розвіються різні переходові явища – вроді переселення тощо, які закривають дальші перспективи тими переходовими обставинами.

Про незвичайну реформу в сфері національних відносин, проголошену новим толкуванням поняття інородчества, що одним махом положило кінець всяким сухим туманам, напусканим в людські голови різними теоріями «единства русского народа», – я мав уже нагоду згадувати. Я привітав її щиро як сміливий і рішучий крок в проясненні свідомості наших мас того,

що ми,

чиї діти, яких батьків.

На жаль, правительствующий сенат не вмів якось ухопити сеї незвичайно глибокої ідеї, яка в дальшім розвою, безсумнівно, привела б до ясного і єдино правдивого критерія народності, який відділив би на один бік членів «Союза русского народа» як єдиних представників «государственной народности», а всіх інших зарахував би в категорію інородців.

Сенат, як відомо, вернувся до старших понять XVI й XVII віку, коли за браком ясного розуміння народності се поняття заступалося критерієм віри, і зачислив до государственної народності всіх, хто держиться «господствующої церкви». Се, розуміється, робить нову плутанину, бо, з одного боку, зараховує до інородців, напр., всіх істинно русских німців, які ніколи не підозрювалися в недостачі «русскости», а з другого боку, прилічує до государственної народності всяких українців, білорусів, грузинів та різних вихрестів, хоч уже остання практика ясно була поставила справу, що тільки прирожденні члени «господствующої церкви», а не вихрести, можуть користуватися правами, уготованими для істинних синів Великія Росії.

Не сумніваюся, одначе, що держателі ключів розуміння при першій нагоді розвіють сей туман, який напускає правительствующий сенат своїми невдалими толкуваннями, і виведуть справу на чисту воду. Тим більше, що процес консолідації інородців іде повним ходом: рівняють всіх в одну лінію безправності, не хотячи знати різниць між «зрілими й незрілими», ніяких «історичних минувшостей» ані звичайного задавнення й засидження. При нагоді сенаторських ревізій над крадіжками закривають інородчеські товариства за те, що вони – споконвіку – вели своє діловодство інородчеською мовою, штрафують торговельні фірми за те, що вони уживають (по сорок і кілька років!) етикет на самій інородчеській мові і т.д. Заняття, без сумніву, «успокоїтельне», але з становища публіки, що засідає на задній лавці диліжанса, веде воно зовсім в інший бік, ніж думає публіка передньої лавки.

Або сей практичний курс автономізму, що має одкритися в предметних заняттях фінляндським автономним устроєм з найближчим сезоном? Дійсно, з більшою користю не могли собі ужити нинішніх успокоїтельних часів панове з передньої лавки! Автономізм – се кляте питання російського державного життя, сей страшний привид, «метал і жупел» сторожів російського життя – він конче потребував «роз’яснення». Під час дебат над ним він представлявся якимсь «чудищем облим, огромным, озорным», наповненим всякими фантастичними страхами.

«Автономия – слово греческое, – віщав який-небудь отець протопоп, – и значит оно», – і пішла писать губернія. Від одного слова сього починали підійматися уха сидящих на заставах. Тепер же, коли про автономію всяку – хіба ще крім університетської – всі вже й позабували, попечительне начальство займеться спеціальними демонстраціями автономного права, докладним аналізом його поняття, його змісту, прикмет і т.д. Давніше говорено, що автономізм не годиться з самодержавно-конституційним російським устроєм, з одноцільністю держави, з «віковими основами» російського життя, такими як «20 число», «третій пункт» і інші підстави російського habeas corpus.

Тепер на дарованім Фінляндії автономнім устрої російські конституціоналісти з третьої Думи преосновно доведуть, що сей устрій предобре годиться із самодержавним устроєм і з всіма прикметами російської конституції, становить навіть особливо пікантний і з різних поглядів вдячний предмет бюрократичних занять. І коли по довших предметних заняттях возстане знов якийсь отець протопоп з заміром налякати високоє собраніє і почне знову своє «автономия – єсть слово греческое и значит оно…» – то тамо сидячі особи перших чотирьох класів преспокійно докінчать в дусі своїм:

Єрунда!

І з приводу автономічного проекту тільки «возбудять питання» про шиття на мундирі, квартирне, столове і всяке інше довольствіє, «присвоєне» даній автономії.

Фінляндцям, розуміється, буде боліти від сих предметних занять. Але коли в них є крихта всеросійського патріотизму, то вони мусять почувати за те велике вдоволення, що їх коштом буде ширитися і зростати автономічна ідея у всеросійській державі й розростатиметься в могутнє дерево, під тінню котрої спічнуть колись горі черевом Гучкови, Маркови і Пуришкевичі.

А місцеві законодавства як чудесно почали розвиватися? Давніше в X томі отак собі тільки якісь недогризки більше через недогляд начальства залежались – права малоросійських губерній, остзейських тощо. Тепер же в кождій губернії своє законодавство, своя практика, право карне і цивільне, процес – все, що треба. В костромськім праві, скажім, се діяння ненаказуєме, а в ярославськім навіть кваліфіцироване. По житомирському праву жиди можуть бити жида, не стягаючи на себе ніякої кари, а навіть дістають заохоту до дальшого продовження сеї невинної утіхи; а по одеському праву за се визначено 500 рублів кари і т. д.

Кодифікаторам російського права і всяким юриспрудентам може з того бути великий клопіт, але прошу зміркувати, яке багатство змісту відкривається в сім, яка «різнорідність в одності» російського державного життя! Коли давніше автономісти, федералісти і всякі сепаратисти пробували вияснити розумність і можливість сеї «різнорідності в одності», тісні голови тодішніх сторожів російської одності не могли помістити сеї ідеї. Тепер культивують її самі устроїтелі державного життя і, мабуть, будуть кращими педагогами, ніж ті крамольники…

Взагалі, поки що найбільше униніє помічаю я у ліберальних дійсних статських і просто статських совітників, що страшенно бідкаються, ламають руки й зітхають од глибини своїх жолудкових катарів:

– Куди ми йдем, куди ми йдем! Росія зігниє, як не виб’є її з теперішньої атмосфери якась загранична катастрофа…

Попробує їх котрий здоровомислячий чоловік опам’ятати, щоб не гнівали Бога і людей не збивали, поки їм добре живеться – жалування на двадцяте число дістають справно, в охранку їх не тягають і двірник з ними поводиться гречно. Але ті не вважають на те й розводять свою мерехлюндію:

– Ах, куди ми йдем! Росія зігниє і розпадеться в такій атмосфері, як не вирве її з неї якась загранична авантюра.

Зовсім так, як п’ять літ тому ходили й сподівалися, що як візьмуть японці Порт-Артур, то се зараз принесе радикальну зміну правительственного курсу. І не отямило їх, що за тою зміною наступила «последняя горше первых». Навпаки, чорна меланхолія їх все чорніє в міру того, як виясняються політичні горизонти на всі боки і все менше зістається надій на якусь «заграничну авантюру».

Властиво, вже з того часу, коли при нагоді боснійської окупації так бундючно побренькано шабельками і потім так тихенько поховано їх у піховки, – всякому чоловікові з оком у голові стало ясно, що війна стала для сучасної Росії одною з приємностей неприступних, котрих вона собі не може позволити. Се зараз було відповідно оцінено в європейських кругах, і на європейській біржі російські фонди зараз пішли незвичайно вгору, саме тому бо змірковано, що більше в ніяку авантюру Росія не втелепається, все, що на її голову впаде, признає за Божу росу, всяку напасть скромно прийме за Божий допуст та пошукає за міжнародну компрометацію якогось реваншу над внутрішнім врагом: процентну норму обмежить або акушерок юдейської віри роз’яснить в справах проживання.

Не дуже се, розуміється, приємно для патріотів свого отечества, що ще так недавно з усею щирістю вважали Росію за «первое государство в мире», а тепер бачуть її в ролі quantité négligeable всесвітньої політики, в ролі «слабої людини» під опікою держав-покровительниць. Але є в сім і своя приємність. Нічим не журись: добрі сусіди на чуму та холеру своїх санітарів пришлють, в армію і флот своїх інструкторів; повідкривають природні багатства, побудують залізниці і канали. Живи й утішайся та купони стрижи. Кредиту скільки вгодно, підвищуй жалованіє хоч офіцерам, хоч охранці. За амбіцію, розуміється, не ганяйся, зате житимеш ситно і достатньо, і над внутрішнім врагом куражиться можеш незаборонно.

Правда, може трапитись якась поруха в європейськім концерті, непричком кажучи, порозуміється берлінський кабінет з сенджемським, і одного красного дня скаже дорогий сусід, імператор Вільгельм, або ліпше назвім його іменем православним, як вірного сторожа російських основ (німцям же й уживання православних імен не заборонено, тільки жидам) – здумає собі Василь Федорович та й скаже одного красного дня: «Щось вас, браття, дуже інородець заїв, дайте я вас облегшу». Та й «випростує границю» по Віслу або по Буг. Але за інородцем чого жалувати?

Вже давно апостоли патріотизму Меншиков з Суворіним прицінювалися Привіслянський край продать німцям по четвертній за душу, як за добрих кріпацьких часів. Се ж мисль! Скільки мільйонів, Боже мій! І казні легше – на інородця не витрачатись! От тільки що Василь Федорович, може, схоче задурно взять, не заплативши нічого?! Але таки навряд, щоб схотів «истинно русского» чоловіка так обідить. Та й приятелі, може, заступляться, щось виторгують. Не по четвертній, то хоч по десятці. З паршивого козла хоч вовни кусок. Хіба мало й потім ще всякого інородця лишиться?

От якби ненароком відшукали стару брошуру пок[ійного] Гартмана та поручили іншому любезному сусіду границю простувати – воно було б досадніше. І так кажуть, що вже під час того боснійського інциденту були наставилися «простувати», і то як – під сам Київ, нівроку! Що собі подумають? Богу дякувать, що остеріг завчасу російських дипломатів, з крутої стежки завернув! Але лукавий не спить, знов якусь собі причіпку може знайти – розлакомився на анексії! Подумати – Почаївська лавра, перша, можна сказати, істинно руська святиня! В Берестечку саме козацькі могили посвятили! Та і з жидів, хоч які вони інородці, все-таки дохід був і поліції, і директорам, і всяким чинам, і за право жительства, і за право учення. А українська гідра якби голову піднесла!.. Але знов, як сказав уже Карамзін,

Кто в мире и любви умеет жить с собою,

Тот дружбу и любовь во всех краях найдет.

Нема сумніву, що Савенко і Піхно будуть приємні кождому начальству і в кождій державі, яка б вона не була. Та й редакцію «Киевлянина» в крайності можна перенести до Дарниці. А Росії – Боже мій, що значить се для Росії? Се ж можна вже справді сказать:

«Княжений, царств великих мать!..»

Скільки в ній сих самих земель, княженій, провінцій назбирано! Одну, другу заберуть – що се для неї значить?.. Є що продать, заставить! Стільки віків собирателі землі Руської збирали. Се тільки ліберальні статські совітники з малодушія свого, як ліберали, тужать та зітхають. Котрий чоловік в «истинно русских» основах твердий правдиво, – тому се все байка! Золота скільки в государственнім банку! А скільки ще можна позичить!.. Приятелі з усіх боків стережуть: з одного боку, Англія, з другого – Франція, японець теж тепер приятель, стереже від… Все одно від кого, одно слово, стереже. Сахалін, може, забере, так і се нічого – вже нову каторгу, пишуть, в Шліссельбурзі кінчають робити – ближче і зручніше! Ще ласка Божа над нами! Серафим Саровський, Іоасаф Білгородський, нові російські чудотворці! А інородця сього самого ще зістанеться – Боже мій, «от молдавана і до фіна!» Буде ще над чим себе показать!..

Разумейте языцы и покоряйтеся!

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 52. – Кн. 10. – С. 84 – 90. Автограф статті з виправленнями автора зберігається в ЦДІАЛ України (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 34 – 48). Коректа статті без виправлень автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 229-232).

Подається за першодруком.

Мотивами до написання статті послужили післяреволюційні репресії в Російській імперії, які виявилися в різноманітних урядових циркулярах і були спрямовані проти перебудови державного життя на основах автономного устрою, вирішення українського національного питання.

…архиуспокоительный» закон 9 падолиста… – йдеться про столипінську аграрну реформу, впроваджену згідно з указом від 9 листопада 1906 р. та законом від 14 червня 1910 р., затвердженого царем після розгляду та внесення поправок III Державною Думою. Реформа ліквідувала селянську общину та заклала основи приватної власності на землю (див.: Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформ в России. – М., 1991). Докладний репортаж про розгляд у думських засіданнях постанов до законопроекту про аграрну реформу подає П.Смуток (ЛНВ. – 1909. – Т. 44. – Кн. 1. – С. 204 – 212).

…членів «Союза русского народа»… – автор має на увазі членів масової чорносотенної організації, утвореної в жовтні 1905 р. у Петербурзі, яка об’єднувала дворянство, духовенство, міську дрібну буржуазію, декласовані елементи міста і села. «Союз» обстоював єдність і неподільність Російської імперії, збереження самодержавства, щедро підтримувався державною казною.

метал і жупел – натяк на комедій О. М. Островського «Тяжёлые дни» (1863: Как услышу я слово «жупел», так руки и ноги затрясутся. Такий самий жах на цю купчиху наводило і слово «метал»).

чудищем облим, огромным, озорным – з епіграфа до книги О. М. Радіщева «Путешествие из Петербурга в Москву» (1790: Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй).

пішла писать губернія – цитата з «Мертвих душ» М. В. Гоголя (т. 1, гл. 8).

Меншиков з Суворіним – (1859 – 1918) – реакційний журналіст газети «Новое время»; (1984 – 1912) – власник газети «Новое время».

…якби ненароком відшукали стару брошуру пок[ійного] Гартмана… – йдеться про працю відомого німецького філософа Е.Гартмана, який у 1888 р. опублікував проект самостійного «Київського королівства», яке мало бути створене після переможної війни Німеччини з царською Росією. Появу статті в берлінському журналі «Гегенварт» (Hartman Е. Russland in Europa // Die Gegenwart, Wochenschrift fur Literatur, Kunst und offentliches Leben. – Band XXII. – № 1 – 3. – Berlin, 1888) інспірував О.Бісмарк, який був близький з Е.Гартманом. Докладно див.: Томашівський С. Бісмарк і Україна // Літопис політики, письменства і мистецтва. – Берлін, 1923. – С. 5, 6, 8, 12; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 рр. – Львів, 2000. – С. 99, 108). Про брошуру Е.Гартмана та надзвичайну популярність її ідей серед наддніпрянців згадує у своїх спогадах О.Барвінський:

«Під таку пору межи народного напруження вибрався я в лютні 1888 р. на Шевченкові роковини до Києва […]. Розвелась тоді широка розмова про видану з почину кн[язя] Бісмарка брошуру Гартмана, в котрій він підняв питання про віднову Київського князівства, призначуваного одному з австрійських архікнязів. Російські часописі, полемізуючи завзято з виводами Гартмана, підданими йому, очевидно, кн[язем] Бісмарком в сій брошурі, про котру я щойно в Києві дізнався, подавали широкі виїмки з неї і тим способом мимохіть зробили велику пропаганду порушеній справі віднови Київського князівства і австрійській ідеї. В тім одушевленню звернувся до мене пок[ійний] Житецький зі словами: «Скажіть вашому кайзеру, коли вже він до нас прийде»» (див.: Барвінський О. Спомини з мого життя / Упор. А.Шацька, О.Федорук; ред. Л.Винар, І.Гирич. – К., 2004. – С. 394).

Кто в мире и любви… – цитата з поезії М. М. Карамзіна «» (179).

Савенко і Піхно – російські реакціонери-українофоби: , .

Княжений, царств великих мать – цитата з російського поета І. І. Дмітрієва.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 150 – 156.