Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1910 р. / В великий четвер

В великий четвер

Михайло Грушевський

Темним полум’ям горять свічі, пускаючи дрижучі смуги чорного чаду. Важким тягарем, як гіркі сльози, падуть краплі розтопленого воску. Тихо шелестять пожовклі картки, розкриваючи сумну оповість про Сина Чоловічого, зрадженого і облишеного всіма перед судом лукавим і немилостивим. І до старих, привичних слів сеї старої історії чіпляються сумні гадки про свіжі події.

Про свіжу крашаночку на Великдень, припасену для українського громадянства.

«Они же крѣпляху ся, глаголюще, яко розвращаєть люди, уча по всей Іудеи, наченъ отъ Галилеи до здѣ», – оповідає сумний голос, і сумні згадки літають від нього.

Так, прийшлося і нашому ігемонові кинути український кусень в чорносотенну пащу. Доти брехали і кривосвідчили, поки добилися свого. Польське прислів’я каже: «рsіе głosy nіе іdą w nіеbіоsу», але се може бути правильно тільки по інших сторонах, а не в Росії. «Се вам не сторона, а Росія», де чесний чоловік вважається вже через се саме підозрілим, «неблагонадежным», і навпаки – прогрішення против таких «не політичних» заповідей, як «не убий», «не украдь» і т.д., викликає довір’я начальства і атестує якнайліпше з політичної сторони. Покійник Салтиков тридцять літ тому списував свій рецепт «благонадежности», рекомендуючи обивателеві як одинокий сеrtіfiсаt сіvіle – заявити себе уголовщиною. Мерзке перед нами рекомендує чоловіка деінде саме з потрібної сторони.

І коли такі прекрасно зарекомендовані землячки розпочали свою кампанію на українські інституції, ігемони побачили себе змушеними щось зробити для підтримання престижу «благонадежности» – щоб не лишити з носом таких похвальних заходів. Прийшлося кінець кінцем поворожити на пальцях, щоб вибрати якогось козла отпущенія з-поміж тих українських беззаконників і віддати його на заколеніє на олтарі істинно руського молоха. Припалася чаша «Просвіті» – що зробиш!

Правда, про неї так само, як і про кожду іншу з тих оклеветаних, архілегальних українських інституцій можна було з повним переконанням сказати: «Азъ не обрѣтаю въ немъ вины».

Може й, говорили, але кінець кінцем обмили руки.

«Видѣв же Пилат, яко ничтоже успѣваєт, но паче молва бывает прієм воду, умы руцѣ пред народом, глаголя, неповиненъ єсм в крове праведного сего: вы узрите. И отвѣщавше вси людіе рѣша, кровь єго на нас и на чадѣх наших»…

Характеристично, що заборона «Просвіти» припала саме на святкування пам’яті Костомарова, представника тої мінімальної програми, яку сповняла «Просвіта»: українське письменство лише в тих границях, скільки його потребують народні маси – популярна наукова література і популярна ж етнографічна белетристика. Одні кажуть, що у покійного історика се було тактикою: поставити українству мінімальну програму, котра б не будила підозрінь і не настроювала для нього ворожо правящих сфер; інші доводять, що вона витікала у нього з його демократичного світогляду: український народ – се народні маси, і українська культура має право на існування тільки в границях потреб сих мас.

Так чи сяк, але в високій мірі характеристично, що на козла отпущенія українських беззаконій вибрано якраз товариство, яке смирно працювало в сих тісно зачеркнених границях популяризації знання для народу. І от брошури про Ірландію та Зеландію стають потрясателями основ російської державності, а згадки про те, що на Буковині багачі, монахи і урядники не платили податків, признаються грізними для публічної безпеки і спокою Росії.

Се чудова наука українським опортуністам, які вважають тактичною помилкою, що українці виступили відразу з різними далекими домаганнями, замість скромно обмежитися на початок мінімальними бажаннями, вроді народної школи, допущення мови в сільськім обиході й т. ін. Немов би начальство хотіло вилічити українство раз на все від усякого опортунізму, показавши, що в його очах мінімальна українська програма, робота коло просвічування народу являється такою ж «угрозою общественной безопасности и спокойствия», як і прославлені автономічні і федералістичні постулати українських діячів, а розповідування українському народові простих фактів його минувшості являється таким же криміналом, як і проповідування економічної чи політичної революції.

Правда, се вже стара тактика в відносинах до українства. Російське правительство в своїм неприхильнім для українства настрою не робило ніколи різниці між скромним і нескромним українством, підводячи однаково під поняття сепаратизму заходи поучування народу про те, як рятуватися в наглих випадках, і плани федеративного перестрою Росії, а при тім ще «сепаратизм» розуміло не в значенні культурнім, як відмежування українського культурно-національного життя від великоруського, а в значенні політично-територіальнім, «відділення Гадяцького повіту від Полтавської губернії», і брошури про гноєння землі вважалися «оказательством» такого відділювання. Се було справді чудовою тактикою на викорінення всякого опортунізму і українофільського лоялізму. Йому не лишалося місця.

Але який зневажливий тон звучить в словах Пілата, коли він відповідає на запитання Сина Чоловічого, звідки він взяв ті обвинувачення на нього.

«Отвѣща Пилать: єда азъ Жидовинъ есмъ? родъ твой и архиреє предаша тя мнѣ!»

Так і чути погорду освіченого, ліберального бюрократа, котрого заплутують в якісь дрібні, брудні рахунки, роблячи зрадників держави з неповинних, нікому не шкідливих фантастів, що віддають своє життя різним ідеологічним мріям, та жадають потім від нього, представника римської державності, щоб він став виконавцем тих диких, фанатичних засудів, каляв руки в крові бідного, нікому не потрібного галилеянина.

«Хіба я жид, що мав би бабратися в ваших жидівських забобонах? Твої ж земляки зробили з тебе злочинця і жадають від мене твоєї смерті».

Так, землячки, все вони. Хто, крім них, хотів би робити грізні для імперії явища з брошурок про братів Гракхів чи про початок Американських Штатів?

А потім ігемонам приходиться «щось» робити «про око», аби не виглядало, що вони зовсім не цінять старань і ревності добровільних сторожів російської державності.

«Землячок – от ворог», – можу сказати, перефразуючи Гамбетту [Сlеrісаlіsmе – vоіlа l’еnnеmі! – звісне гасло Гамбетти.]. Все вони, все «малороси».

Розуміється, можна б багато сказати про те, наскільки таке жертвування різних інородчеських козлів отпущенія всяким істинноруським апетитам може бути оправдане з становища інтересів російської державності. Але перед ким говорити? Де ті «ігемони» й «іпати» [Церковнослов’янські терміни, що передають римські титули намісника і консула], які б справді дивилися на речі з становища російської державності? Оскільки я розумію психологію сучасної російської бюрократії, її гадки і клопоти не йдуть далі забезпечення сьогоднішнього дня, «день пройшов – і слава Богу»! Інтереси державності і російської національності можуть плакати кривавими слізьми – кому до них нині діло!..

Зовсім даремно було б говорити і аргументувати те, що виходить за кон’юнктуру сьогоднішнього дня. Вимагала кон’юнктура сьогоднішнього дня – і українців пошито одним махом пера в «інородців» всупереч всім дотеперішнім, теперешнім і будучим толкуванням тої самої бюрократії про єдність руського народу і про українців як «корінний руський народ». Се, розуміється, нелогічність просто монументальна – але піклуванням про логічність нема місця в границях піклувань про нинішній день російської бюрократії, і вона свобідно переступає через неї. Тепер ся кон’юнктура домагалася того, щоб інородчество українське було припечатане жертвоприношенням якогось українсько-інородчеського козла – «і бисть тако!»

Невже будемо вважати нашу бюрократію такою наївною і неосвідомленою, що вона не знає дійсної вартості всім тим пустобрехам, які, не встигши відсвяткувати закриття київської «Просвіти», вже відкривають пащеку, щоб добиватися закриття «Просвіт» в Харкові і Полтаві, не потрудившися довідатися навіть, чи були там коли-небудь «Просвіти»? Невже ж старих і досвідчених адміністраторів можна підозрювати, що вони не знають дійсної вартості сих препарацій, які, вирвавши одну-другу фразу, роблять крамольними брошури «Просвіти», ставлячи їм в вину і тексти народних пісень, і вискази давно умерших людей»?.. Се ж звичайне «сочинение на заданную тему», яке з нічого має зробити «щось». Але що ж, кон’юнктура нинішнього дня отверзла слухи для сього всього, і пустобрехи брешуть далі, чуючи, що сьогодні їх день і треба спішитися – «коваль клепле, поки тепле».

В таких обставинах здіймати дебати, аргументувати, доказувати – се не тільки безкорисно, але й не гідно.

«И не отвѣща єму ни къ єдиному глаголу, яко дивится ігемону зѣло»…

Се, розуміється, єдине можливе становище в таких обставинах.

Де ті аргументи за українством, які б не були висловлені самими російськими, найбільш авторитетними органами – Комітетом міністрів, генерал-губернаторами, університетами, Академією наук? Повторяти їх?

За нас може відповісти тільки життя, яке ще раз нагадає, що українство розвивається стихійною силою народного життя незалежно від того, чи існують «Просвіти» чи інші товариства, чи існує, чи ні українська преса, чи єсть заборони на українське слово, чи нема. Українство стало тим, чим стало під заборонним указом 1876 р., і заборона того чи іншого товариства не може спинити українського руху, який розвивався під фірмою його, але не виходив з нього, як не потребував для себе організованих форм до нинішньої «конституції».

Буде се відповідь не сьогоднішнім кон’юнктуристам і не добровольцям-донощикам, розуміється, а тим, кого справді займають інтереси російської державності, національні перспективи.

«Беззаконный же Іуда не восхотѣ розумѣти!», – частить дячок. Занадто багато вимагається від Юди!

Правда, що постать його і без того ідеалізована безмірно. Донощик, що звертає потім «ціну ціненого», «и шедъ удави ся».

Се якийсь романтик старосвітських часів, дилетант, а не справжній «богатир духу» нинішнього часу, що, не встигши ще затиснути в кулаці ціну одного ціненого, вже шукає жадними очима, на кого б донести, а навіть іще й не розшукавши, починає брехати на вітер, на таке, чого й зовсім нема, покладаючися, що се все-таки робить потрібний «настрій»… Нова трезвенність не зіставила місця для старого типу предателя-романтика.

Але історія наближається до кінця.

«Глаголюще: «Господи, помянухомъ, яко льстецъ онъ рече єще сый живъ: по трієхъ дняхъ востану! Повели убо утвердити гробъ до третіяго дня»…

«Они же шедше утвердиша, знаменавше камень съ кустодією».

Світла свічок довгими рядами виливаються з церкви в пітьму ночі і, хвилюючися і дрижачи, врізуються в неї яскравими, блискучими плямками, ведучи довгі світляні дороги ген далі, все далі, і ніч не може поглинути їх.

Жалісна історія ще лунає в ухах, але сумний настрій уступає радісному передчуттю…

Ще недовго, так недовго, і радісний гук дзвонів проріже темряву й тишу, віщуючи побіду Сина Чоловічого.

Оповістить воскресеніє правди.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 50. – Кн. 5. – С. 337 – 341. Коректа статті з незначними виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 224-226).

Подається за першодруком.

Мотивом до написання статті стало закриття напередодні Великодніх свят товариства «Просвіта» у Києві. Михайло Грушевський брав безпосередню участь у роботі товариства, обговоренні програми діяльності на перших його зборах 25 червня 1906 р. Офіційне рішення про закриття товариства було прийняте 8 квітня 1910 р. Київським губернським у справах товариств присутствієм. Того ж дня М.Грушевський записав у щоденнику:

«Закрито «Просвіту»! Оповідав Ж[ебуньов] (потім), що Гірс [київський губернатор. – С.П.] і Трепов [київський, подільський і волинський генерал-губернатор. – С.П.] дуже того не хотіли, але мусили, бо чорносотенці петербурзькі наперли на Столипіна. В роботі се, певно, нічого не змінить, але, щоб не пригноблювано [було] духа» (Щоденники М.С. Грушевського / Публікація та коментарі І.Гирича // Київська старовина. – 1995. – № 1. – С. 25).

14 травня 1910 р. відбулися останні ліквідаційні збори Товариства, яке на той час нараховувало 180 членів (див.: Корнієвська-Зінченко О.В. До питання про діяльність київської «Просвіти» у 1906 – 1910 pp. (за матеріалами Інституту рукопису ЦНБ їм. В.І.Вернадського НАН України // Архіви України. – 1994. – № 1-6. – С. 35-44).

заявити себе уголовщиноюнатяк на твір М. Є. Салтикова «Современная идиллия».

…святкування пам’яті Костомарова… – йдеться про відзначення 25-х роковин від дня смерті видатного історика. Цій даті М.Грушевський присвятив свою статтю: «Українська історіографія і Микола Костомаров. Пам’яті М.Костомарова в двадцять п’яті роковини його смерті, (+ 7/IV. 1885)», видрукувану в ЛНВ (1910. – Т. 50. – Кн. 5. – С. 209 – 255).

І от брошури про Ірландію… – офіційною причиною заборони діяльності київської «Просвіти» став вихід праці Д.Дорошенка «Про Ірландію», в якій нібито дискредитувалась монархічна влада.

…вже відкривають пащеку, щоб добиватися закриття «Просвіт» в Харкові і Полтаві… – тут М.Грушевський іронізує над публікаціями А.Савенка, які з’явилися відразу по закритті київської «Просвіти». Коментар до цих публікацій передає Є.Чикаленко у щоденнику:

«Так скінчилося життя «Просвіти!» Тепер Савенко на сторінках «Киевлянина» та «Московских ведомостей» цькує вже Наукове товариство, кажучи, «Просвіта» «только агенты, а фабрикант украиноманской идеи самостийной Украины – есть Киевское литературно-науковое товарищество имени Шевченка, перенесенное из Львова главарем мазепинцев М.Грушевским и которое издает вреднейший журнал «ЛНВистник». Він дивується «непоследовательности правительства, которое, закрыв «Просвіту» в Киеве, терпит такие же «Просвіти» в Харькове, Полтаве и др. городах», а найбільше, що терпить «Литературно-наукове т-во с его ЛНвісником». Навіть близько не ознайомився вражий «землячок» з справою і з назвою інституцій, які цькує, бо ні в Харкові, ні в Полтаві «Просвіт» нема і не було, бо їх не дозволили там» (Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 123).

До історії полтавської «Просвіти» М.Грушевський звертається у своїй статті «Фабрикація сепаратизму» (ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. 4. – С. 128 – 129).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 136 – 140.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 471

Модифіковано : 21.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.