Два роки галицької політики

Михайло Грушевський

Сірі, глухі часи переживаємо, і тягнуться вони, тягнуться, сірішають і темнішають. Щохвилі здаєть[ся], що вже далі таких пакосних обставин життя не піде, що вже дійшло «до точки», – а по якімсь часі приходиться констатувати, що «обставини» встигли за сей час стати багато пакоснішими, і не тільки обставини – а що й суспільство вже встигло приладитися до сього дальшого поступу пакості і, очевидно, таїть в собі безграничну енергію «приладжування до підлості» [«Применительно к подлости», – звісний вираз великого російського сатирика Салтикова.]. І сум та нудьга починають огортати душу й залазити в найглибші закутки та звитки її своїми холодними, слизькими пальцями. Холодна резигнація безнадійності осідає на всім, і здається вже хвилями зневіри, що се все не звичайний антракт, не звичайна ніч, за якою безсумнівно і нехибно прийде сонце, рух і день, а якась зачарована хмара, якась кінецьсвітня пітьма, з котрої нема ні виходу, ні просвітку…

По однім боці Збруча, по стороні російської України, там принаймні є та собача потіха, що «всім так». Залягла собі хмара, заступила світ і сонце від Амуру до Дунаю всім первородним і пасербам, державним і недержавним. Зрівняно всіх під п’ятою реакції, і українське життя – се одна сіра пляма серед великої сірої хляпанини, серед безлічі інших дещо темніших або дещо ясніших сірих плям російської «імперії народів». На Вкраїні австрійській і такої гіркої потіхи не розживешся. Пакість тут не знадвору прийшла, а розведена була у себе в хаті, самими хатніми заходами. І вражає тим болючіше в порівнянні з тим життям, рухом і енергією, які запанували були в українськім житті кілька літ тому, а тепер на їх місце – мерзота пустки.

Такий недавній сей незабутній час – агітація за загальним виборчим правом і вибори до нового парламенту. Те високе політичне усвідомлення народних мас і незвичайна активність. Ті незчисленні віча, що стали неминучою потребою селянського життя, вважалися пунктом честі кождої околиці, кождого села. Ті величаві, многотисячні політичні маніфестації. Те нечуване заінтересування виборами, величезний здвиг виборців при всіх стадіях голосування, що дав можність українській політиці взяти все, що давала їй нова ординація виборча.

Перед здивованими очима ворогів стала міцною лавою могутня армія українського народу. Велика, сильна, рухлива, дисциплінована, і при тім – невибаглива, терпелива, повна самопожертвування, вона віддавала себе своїм політичним провідникам, готова на дальші труди й жертви… Штабівці української політики побачили себе на чолі сильної армії, з якою можна було зробити багато. І передусім треба було використати сей момент і сили, щоб піднести престиж, повагу, значення українського елементу в Австрії, властиво – здобути для нього повагу й значення, якого він не мав досі, незважаючи на свою чисельну силу.

Промовляючи до новообраних послів на першім партійнім зібранні по виборах (на так званім ширшім народнім комітеті), я поставив дезидерати політичної тактики, які були прийняті присутніми з великим спочуттям і в значній мірі були виразом бажань нашої суспільності.

Вперше се за свого конституційного життя, говорив я, суспільність наша висилає таку численну і дібрану репрезентацію, яка може заважити на парламентарній арені. Попередні репрезентації, не вважаючи на всі старання свої, часто не могли надати відповідного значення своїм парламентарним виступам через малу свою чисельність. Тепер річ стоїть інакше.

Нинішня репрезентація настільки велика, що може мати значення в парламенті. Вона заслаба, розуміється, щоб диктувати правительству і парламентові свої бажання, здійсняти свої постулати. Але досить сильна для того, щоб змусити правительственні й парламентарні круги рахуватися з своїми змаганнями, бажаннями й жалями. І суспільність, і нарід наш порозуміють се. Вони не будуть домагатися від нашої репрезентації, щоб вона зараз на тарелі принесла їм всі блага, яких може душа забагти, але хоче від нашої репрезентації, щоб з тою силою, яку суспільність наша вложила їй в руки, наші посли, маючи за собою велике довір’я народу й енергічну його піддержку, навчили правлящі круги з повагою прислухатися до голосу народу, а не переходити над ним легковажно.

Таке поважання посли наші можуть здобути для українських домагань тільки неустанним, смілим і отвертим зазначуванням становища нашого народу, а головне – консеквентним, принципіальним напрямом своєї політики в відносинах до правительства й інших народностей і партій. Тільки така чесна, витривала, принципіальна політика може з’єднати їм поважання і авторитет, а далі – й поважні здобутки. Се в даний момент далеко важніше, ніж якісь дрібні успіхи політичного махерства або неоправданого нашим політичним положенням опортунізму.

Так говорив тоді я, і в такім дусі були прийняті і резолюції зібранням, передусім в черговім тодішнім питанні – відносин до послів москвофільських. Але посольський клуб тих директив не додержав. Насамперед в справі москвофільській пішов він дорогою опортуністичною, стараючися задержати клубову спільність з москвофілами по-давньому. Самі москвофіли доперва справили його на праву дорогу, бо виступили з спільного клубу і змусили українських послів стати на національнім становищі.

Трудніше було вивести наших послів на праву дорогу в відносинах до правительства, центрального і крайового.

В самім початку засідань нового парламенту український клуб пояснив перед повною палатою свої цілі й завдання. Зробив се в формі дуже здержливій, в стараннім зведенні ad minimum своїх постулатів, але зазначив, що буде «супроти кождочасного правительства стояти на опозиційнім становищі, оскільки дотичне правительство не прийме до здійснення вказаних жадань в інтересі руського народу». Становище правительства, яке зараз же в новім «народнім парламенті» знайшло собі реакційну правительственну більшість, зложену з антисемітів, поляків і чехів, – справді мусило наказати українському клубові якнайбільшу здержливість. Але він якраз увійшов дуже скоро в секретні переговори з сим правительством.

Уже з початком осінньої сесії парламенту почали ходити в пресі поголоски про переговори українського клубу з центральним правительством. Вони дуже занепокоїли суспільність, тим більше, що клуб окружив сі переговори великою таємничістю, і тим часом, як по польських і всяких інших газетах з’являлися різні звістки про се, не можна було добитися автентичного роз’яснення в сій справі від самого клубу. Навіть партійний національно-демократичний орган «Діло», що тоді ще держався досить самостійно супроти посольських впливів і старався відбивати в собі погляди суспільності, вважав потрібним звернути увагу послів на таку невідповідну таємничість та остерегти їх від розмінювання національної боротьби на торги про дрібні уступки [Див., напр., «Діло» за р. 1907, ч. 224, 225, 229 і далі.]. «Без зміни цілої державної системи супроти русинів не може бути мови про яку-небудь зміну в становищі русинів в парламенті», – пригадували клубові на різні способи сі статті і з усею силою радили йому триматися «принципіальної політики».

«Два шляхи стеляться перед нами – шлях принципіальної політики, яка каже нам загострювати наше становище до правительства доти, доки не зміниться той безправний стан, в якім живе наш нарід в Галичині, – і шлях політики опортуністичної, яка каже помиритися з правительством і підпирати його за ціну окремих уступок на різних полях нашого національного життя, – читаємо в одній з сих статей. – Очевидно, шляхів національної політики не можна вибирати самовільно; вони мусять бути виведені з тих даних, які дає нам дотеперішній розвиток, мусять опиратися на реальних основах. І коли ми пропагуємо шлях принципіальної політики, то не тому, що нам так хочеться, тільки тому, що по нашому найліпшому розумінню тільки така політика відповідає обставинам, у яких живе наш нарід». Бо, по гадці автора статті, без зміни системи, яка віддає життя українського народу Галичини на ласку поляків, він не може розвиватися, хоч би й за поміччю різних «національних уступок».

На сім же становищі став також і «Народний комітет» як начальний орган партії, виславши до партійних членів директиву в тім же дусі [11 (24) X]:

«Даючи вираз загальному і голосному напорові руських народних мас, кладемо нашій делегації усердно на серце, щоб вона передовсім постояла за рішучу і реально загарантовану зміну дотеперішньої страшно неприязної системи правління, під якою руська нація від сорока літ в Австрії стогне, і за привернення руському народові тих горожанських прав і свобід, якими тішаться другі народи держави, – за забезпечення в новій сеймовій ординації щонайменше дотеперішнього проценту мандатів для руського народу. Без тих принципіальних гарантій мали би другі концесії лиш парламентарну вартість і були би для руських народних мас без особливого значення» [Діло, 1907, ч. 230.].

Сі остереження і поради, одначе, не завернули нашу репрезентацію з дороги торгів з правительством. Вона таки добила торгу з тодішнім шефом кабінету бар[оном] Беком і, ведучи опозицію тільки формальну, уступала йому скрізь, де він того собі бажав. Місце консеквентної боротьби з неприязним режимом заступили досить неповажні маніфестації перед повною палатою, вроді першої демонстрації української співолюбності, коли правительство збуло нічим жалі наших послів на нечувані кривди від галицької адміністрації, а наші посли на се відповіли хоровим співом «Ще не вмерла Україна». Співали, кажуть, незле; але сими маніфестаціями, які мали б значення лише при крайньо напруженій боротьбі, і взагалі цілою своєю тактикою навиворіт (suaviter in re, fortiter in modo – «на словах сердито, на ділі слабо», в вільнім перекладі) вони підірвали поважання до себе у парламенту і у правительства. Воно почуло добре, з яким легким елементом має діло.

Зате на всякі пригадки про принципіальну політику наші політики гнівалися і дражнилися, представляючи її якоюсь недоречністю. І так само всякий натяк на критику викликав серед них тільки роздражнення на «претензії» суспільності (взагалі кого-небудь з позапосольських кругів) на те, щоб впливати на тактику наших послів, «учити» чи «диктувати» їм. На сім пункті нова репрезентація проявляла незвичайну дражливість. Всякий прояв критики її тактики, її діяльності стрічала вона з незвичайним огірченням і гнівом.

Коли на загальних партійних зборах при кінці того (1907) року я в дуже здержливих і делікатних виразах попробував пояснити ту, зрештою, зовсім не нову правду, що се лежить в інтересах самої репрезентації – не спиняти свобідного обмірковування і критики її поступування – така замітка викликала над всяке сподівання різку відправу посольських кругів. Один з нововибраних послів покаявся перед зборами, що він давніше теж брався критикувати посольську роботу, давати послам ради й директиви; але, ставши послом, переконався, що обставини, в яких послові приходиться робити, настільки складні, що збоку, не будучи послом, не можна в них орієнтуватися, дораджувати чи критикувати.

Зовсім неласкаво були прийняті мої пригадки, що хоч послам дійсно зблизька видніше, то якраз часом здалека можна об’єктивніше оцінити вартість ставок парламентської гри, тим часом як безпосередні учасники сеї гри в розпалі боротьби часто тратять розуміння релятивної вартості тих справ, за які розвелася боротьба. І на мою замітку, що суспільність, давши доказ свого політичного зрозуміння вдатним вибором теперішньої репрезентації, не стратила сього розуміння з вибором і може своїми політичними спостереженнями стати нераз в пригоді своїм вибранцям, – один з проводирів клубу з великим роздражненням відповів, що й посли через вибір теж не потратили своїх глуздів. Ся відповідь своєю недоречністю тільки показувала велику дражливість послів на пункті громадської критики і контролі їх діяльності.

Але коли ся дражливість була, може, тільки тактичним маневром против сеї критики і контролі, то треба було б признати, що такий маневр свою мету вповні осягнув. І сі загальні збори, і пізніші, і суспільність, і преса наша, побачивши таку надмірну дражливість і вражливість послів, постаралися можливо не дражнити їх, не знеохочувати своєю критикою. Се могло бути приємно нашим послам, але було дуже мало корисне для діла, для політики, для нашого суспільно-політичного розвою.

На тім народнім з’їзді в грудні 1907 р. посли наші вперше подали до загальної відомості партії зміст своїх переговорів з центральним правительством, огорнених такою таємничістю. Суспільність наша довідалася, що між українським правительством і шефом кабінету бар[оном] Беком уже з початком осінньої сесії (26/Х) сталася формальна умова: Український клуб, на один рік, до осені 1908 р., обов’язався не поборювати правительства й не вести обструкції, а бар[он] Бек обіцяв перевести в адміністративній сфері ряд уліпшень і уступок українському елементові. Були се переважно речі невеликої ваги, не принципіальні, такі постулати, які повинні були ставитися центральному правительству нашими представниками без яких-небудь далекосяглих зобов’язань.

Та мав тут більшу вагу сам факт, що президент кабінету брався перевести певні зміни в адміністраційній практиці Галичини, що довгий уже час стала замкнутою територією, неприступною для центрального правительства. Важне значення надавано також обіцянкам центрального правительства, що воно подбає про те, аби при недалеких виборах до сойму адміністрація здержалася від усяких впливів, некорисних для українського елементу. Вислідові сих виборів надавано велике значення тому, що будучий сойм мав перевести реформу виборів до сойму, а при укладанні на будуче «виборчої геометрії» (проценту послів українських супроти польських) мало б рішати «реальний стан» – процент українських послів, який знайдеться в сім соймі, що мав вибиратися.

Через те прихильно оцінювано обіцянки центрального правительства, його приобіцяні впливи на правительство краєве і посередництво для переведення компромісу в справі реформи виборчої ординації сеймової. І побіч обережності супроти послів, щоб не знеохочувати їх критикою, до якої вони показували таку дражливість, сі обставини теж вплинули на здержливість зборів в оцінці предложеного їм трактату з правительством. Висловлялися обережні докори за передчасне пакетування з правительством, яке нічим не проявляло серйозного трактування українських постулатів, але загалом критику відложено на пізніше, а поки що прийнято мовчки довершений факт до відома.

Дарма, що нічого з приобіцяного правительство не сповнило, а намісник зовсім не показував охоти йти за вказівками центрального правительства: се видно було хоч би з того, що свій обіжник до староств в справі адміністраційних надужить, виданий під натиском центрального правительства, він не схотів опублікувати в урядовій газеті і тим позбавив його всякої вартості. Загальні збори прийняли в справі парламентарної політики таку резолюцію: «Нар[одний] з’їзд висказує парламентарним послам нац[іонально-]демократичного сторонництва повне довір’я і гаряче признання за їх повну пожертвування парламентарну працю, похваляє їх вижидаюче становище до правительства, але заразом взиває їх, щоби в разі, коли би правительство не сповнило у відповіднім часі обітниць, даних українському клубові, перейшли до можливо найгострішої тактики».

Народний з’їзд пошанував дражливість своїх послів вповні.

Але соймові вибори в січні 1908 р. принесли страшенне розчарування українському суспільству Галичини. Надії на «прихильність» бар[она] Бека і на впливи центрального правительства на галицьку адміністрацію розвіялися наймізернішим способом. Бар[он] Бек, що все потішав наших політиків своїми інструкціями, які він дає галицькому наміснику, міг і сим разом потішити їх тільки тим, що актами доказав, як галицький намісник його не слухав. Центральне правительство виявило повну свою безсильність перед краєвим, перед галицьким намісником та й ще таким потентатом, обдарованим необмеженим довір’ям цісаря, як пок[ійний] граф Потоцький.

Замість лояльної безсторонності місцевої адміністрації українські кандидати при соймових виборах побачили незвичайне напруження всіх органів і засобів адміністрації для їх поборювання. Стався союз на українців по цілій лінії: блок всіх польських партій (з виїмком соціальних демократів) против українців, союз їх з москвофілами, при енергічній помочі крайового правительства. Українські партії потерпіли погром. В новий сойм українці війшли в такім числі (11), що не могли без помочі єпископів внести навіть самостійного запитання. І поруч них введено майже рівночисленну групу ворожого, розгуканого москвофільства, що готовилося сягнути по ті нужденні привілеї, якими користувалося українське представництво соймове – місця віце-маршалка сойму і члена виділу крайового.

Суспільність наша, настроювана протягом останніх місяців опортуністично і оптимістично своїми провідниками, підтримувана в надіях на «прихильне» центральне правительство, на його поміч і впливи, – тепер почула себе не тільки збезчещеною, одуреною, але й безпорадною. І так само зацукалися самі її провідники, не вміючи знайтися в такій немудрій ситуації, коли показалося, що всі політичні рахунки попереднього року були зроблені без властивого господаря – польського правительства, а шеф центрального правительства, у котрого вони умістили весь політичний капітал, зібраний нечуваним напруженням сил суспільності, показувався невиплатним банкротом і тепер щиро відкривав свою наготу, свою безсилість перед польськими правлячими кругами та радив українському клубові порозумітися з поляками щодо тих дезидерат, котрих сповнення взяв на себе віденський кабінет в осінній умові. І тим часом, як одні в безсилім гніві присягалися добитися зміни намісника і на першу чергу ставили боротьбу проти нього, не здаючи справи, як таку зміну можна осягнути, – інші, більш холодні, не знали, на яку ступити: чи триматися непримиренно-ворожо против намісника, що так безпардонно обдурив їх, чи шукати якогось порозуміння з ним, коли він виявив себе властивим паном ситуації…

Вистріли 12 квітня вивели, як здавалося, нашу суспільність з сього бездоріжжя. Молодий студент зліквідував по-своєму, револьвером рахунок української суспільності з галицьким королем. Страшенне перераження і паніка огорнули польську суспільність. Вони вилилися у польських мас з інтелігенцією включно в обридливих проявах брутальності і моральної нікчемності, в погромах львівських інституцій, уличних нападах, доносах і охотницькій провокації, що відслонили так несподівано-грубо внутрішній зміст «вище культурного елементу» Галичини. В кругах політичних проявили себе в тих холодно-жорстоких цинічних і перфідних проектах на zniszczenie Rusi, які аж пізніше почали випливати в своїй наготі (вроді краківських конференцій в маю 1908 р., згодом опублікованих в цілості). В них вилився весь відвічний страх галицького поляка перед пригнобленим, але не задавленим «братнім народом» і брак всяких моральних критеріїв в відносинах до нього, груба «шкурність» сих відносин.

Українська людність була незвичайно розбурхана сими проявами furoris Polonici і по тім банкротстві угодової політики, яке встигло виявити себе в повній силі до тої пори, можна було сподіватися, що бодай тепер керманичі галицької політики завернуться в своїм курсі «реальної» політики. Шеф центрального правительства признався в своїй безсильності дати українцям що-небудь важне. Правительство ігнорувало домагання русинів, щоб іменування намісника не було ділом польського кола. Протести против кандидатури д-ра Бобжинського, що за своєї віце-президентури галицької шкільної ради дав себе русинам пізнати як незвичайно зручний і витривалий будівничий польського панування, полишилися без успіху.

Але замість апелювати до народу, замість подвигнути його до такого натиску на правительство, який би показав йому, що не можна далі підтримувати галицьке statu quo [стан у Галичині], – наші політики всіма силами далі трималися опортуністичної тактики й силкувалися вигладити свої відносини до правлящих кругів. На веснянім партійнім нац[іонально]-демократичнім з’їзді (ширшім народнім комітеті) провідники нац[іонал]-демократів виступили з гіркими жалями на всіх, хто пхає їх на принципіальну дорогу.

«Принципіальна політика» в їх устах звучить як якась наруга над здоровим політичним розумом, як найвищий абсурд, стає якоюсь апокаліптичною бестією, а домагання принципіальної політики – найгіршим лихом, яке спало на галицьку політику, причиною всіх бід. Редактор «Діла», що заступав сей принципіальний напрям і з сього становища оцінював парламентарну діяльність, змушений був уступити з редакції при кінці літа. Союз з бар[оном] Беком був задержаний, мовляв, для того, аби не звільняти його з неоплаченого рахунку за осінній трактат – хоч він зовсім виразно показав уже себе невиплатним. Але ще більшою несподіванкою були заходи до «зближення» з польськими правлящими кругами, підняті українськими політиками для установлення modus vivendi [стосунків] з польським елементом, що саме показав себе таким безмірно ворожим, брутальним і неперебірчивим супроти українства.

Для шефа галицького правительства, котрого кандидатуру так сильно поборювано кілька тижнів перед тим, українські політики починають всіма способами робити прихильну опінію, творять легенду про його добрі заміри, спасенні змагання до справедливості й законності. Се все в атмосфері, переповненій запахом хлопської крові, стрілянь в Чернихові й Фельштині. Припинено всякий рух між селянством і з вдоволенням вказувано на брак репресій з боку крайового правительства. Так, воно не забороняло віч, котрих не скликувано; не давило страйків, котрих не було; не розганяло зборів, котрі не відбувалися!

Заступник Українського клубу на осіннім прийнятті підніс перед цісарем «визначну заслугу» нового намісника коло уставлення спокійних відносин в Галичині і зазначив, що своєю діяльністю він «готов здобути довір’я руського населення». Представник радикальної лівиці українського клубу, виступивши в парламенті против надужить галицької адміністрації, підніс з признанням діяльність нового намісника, його виступи в соймі, признав, що за часів нового намісника адміністрація поліпшилася, і звернув вістря свого меча на адміністрацію нижчу, яка, мовляв, не приспособилася до спасенних інтенцій свого шефа. В устах галицького радикала були се компліменти дуже значущі.

А вже верхом іронії було, коли д-р Бобжинський, сей давній, випробований, незвичайно зручний і енергічний противник українського національного життя, опинився в ролі мужа довір’я, союзника і дорадника наших політиків – під час осінньої сесії сойму 1908 р.

Ся перша сесія нового сойму зістанеться однією з найсумніших сторін українського парламентаризму.

Ситуація була незвичайно поважна. Правлящі сфери Австрії не на жарт були затривожені тим, що робилося в Галичині. Цілий ряд хлопських трупів, від убийства Каганця почавши; криклива агітація москвофілів; «неприродний» союз поляків з противодержавним москвофільством; огірчення українців; убийство Потоцького і безконечні процеси за «похвалювання убийства» – все се мусило тривожити двірські круги, особливо супроти можливих напружень з Росією в балканській політиці. В сих кругах наростало переконання, що так іти дальше не може й треба в Галичині «щось зробити». Ждали, які домагання поставить українська репрезентація іменем обрабованого і покривдженого під час останніх виборів українського народу з соймової трибуни перед лицем своїх кривдників, поляків і москвофілів. В польських кругах відчували вагу моменту і тривожились. Але над усяке сподівання українська репрезентація спустила зброю і, понатягавши рукавички glace [білі], заходилася дивувати шановну публіку своєю «культурністю», а властиво – невичерпаною смиренністю.

Певний передсмак сього дали поголоски про угодові польсько-українські переговори, що з’явилися перед початком соймової сесії. Наша преса і наші політики запевняли рішучо, що таких переговорів нема, що про угоду ніхто з них не думає. Одначе, коли я на ширшім комітеті дня 1/ІХ н[ового] с[т]. поставив пропозицію, щоб ширший комітет видав комунікат і в нім констатував, що всі поголоски про угодові переговори безпідставні і для польсько-української угоди бракує підстав, посли завзято спротивили сьому і їх прихильники переголосували сю резолюцію, що мала на меті не тільки розсіяти тривогу, викликану поголосками, але й роз’яснити ситуацію взагалі. Наші політики вважали за ліпше лишити ситуацію непроясненою, і учасники з’їзду розійшли в переконанні, що поголоски не безпідставні і щось робиться або приготовляється для польсько-українського «зближення», як делікатно висловлялися ті, що не рішалися говорити про угоду.

Провідники нашої політики були збентежені проявами польсько-москвофільського порозуміння, що проявилося так яскраво під час сеймових виборів, а потім в галицькій дебаті весняної сесії парламенту, де москвофіл Глібовицький з повним занедбанням всякої гідності виступив в обороні польського режиму Галичини, і далі популяризувалося неустанно в польській пресі. Гідність віце-маршалка, правда, перед відкриттям сойму прийняв по-давньому митрополит, так що ся справа зійшла з порядку дня; але провідники наші побоювалися, що членом виділу крайового стане москвофіл, і се непокоїло їх.

Даремно я й інші дехто силкувалися їх переконати, що не треба надавати великого значення сій справі і взагалі польсько-москвофільському entente cordiale, бо ся згода не може бути ані щирою, ані довготривалою; і в усякім разі не варто якимсь запобіганням відводити від кроку, який тільки для самих поляків буде шкідливим (компрометуючи їх). Сі остереження не мали успіху, і соймова репрезентація українська пішла, власне, сею дорогою: запобігання українськими послами польських кругів перед москвофілами, щоб не дати далі стверднути польсько-москвофільському союзові.

Партійні органи українські з вдоволенням зазначили те здивування, яке пережили польські парламентаристи, коли замість різкої, на все готової опозиції зі сторони українських політиків побачили безграничну здержливість, на місці гнівного пориву – холодні декламації, замість боротьби – формальне «зазначування». Так малого зрозуміння ситуації не сподівалися від наших репрезентантів навіть вороги-поляки, і були приємно здивовані, на втіху українських політиків, які вірили, що «заімпонували» їм своїм джентльменством і «культурністю».

Наші посли ревно працювали по комісіях, багато і гарно говорили в повній палаті; вони неустанно «зазначали своє становище против різних польських аспірацій, протестували против різних польських проектів на zniszczenie Rusi, ставили свої проекти, резолюції і т.д., але – робили се все так обережно, так лояльно, щоб ані на хвилю не закаламутити доброго настрою господарів «польського парламенту» та не спинити успішного ходу його «органічної праці».

Посли наші не ужили ніяких серйозних заходів против незвичайно важного закону про межі краєвої культури (т.зв. lex Sala), що був незвичайно важним поступом в автономічних домаганнях польських; навіть в справозданнях з соймової сесії представляли його українській суспільності як річ не тільки не шкідливу, а навіть корисну, бо закон докладно виясняє, що саме належить до сфери сойму в справі «крайової культури». Через се взагалі ніякої острішої акції, яку роблено против інших небажаних законів, против сього закону не розведено, і він щасливо дістав цісарську санкцію, і аж та санкція викликала запізнені ламентації в українських кругах.

Провідники соймової репрезентації вважали вказаним навіть підбасовувати наріканням польських автономістів на безглуздий віденський централізм (з приводу незатвердження одної соймової постанови, виїмково корисної) і тим вправляли в добрий гумор польських хазяїв Галичини. Мовчки скорилися вони новоухваленому регулямінові, що признає тільки польську мову офіціальною, урядовою мовою нового галицького сойму. Добровільно, без протестів реферували по-польськи в палаті як референти комісій, немов не відчуваючи тим, яку величезну принципіальну уступку роблять вони польському праву, мовчки признаючи галицький сойм соймом польським.

Реального за такі принципіальні уступки наш сеймовий клуб для українського народу не добився нічого. Різні дрібні господарські пільги для української людності тої або сеї місцевості не можуть іти в рахунок, і про сю політику «малих діл» я поговорю пізніше, а деякі «здобутки», вроді резолюції, щоб при закладанні нових гімназій бралися під розвагу інтереси обох народностей, проявили занадто скоро свою властиву вартість.

Одиноким важним здобутком наші посли вважали те, що членом виділу крайового став українець; але з вищеподаних мотивів не можна було вважати се ніяким здобутком, тим більше, що можна було сильно сумніватися, чи навіть при найрізкішій опозиції українського клубу польські політики рішилися б дати се місце москвофілові. Незадовго стало відомим, що корона через намісника зробила польським сеймовим кругам рішучі остереження перед таким кроком, і намісник зробив усе, щоб йому запобігти. А рятуючи польських політиків від компрометації, перед українськими удавав свої заходи за виплив своєї зичливості для українства – і переконав їх у тім. Вони вірили йому й готові були йти за його радами…

Ну, зате ж наші посли розвіяли репутацію «гайдамаків», якими їх атестувала польська преса, і сим успіхом вже могли почванитися. Польські політики просто розчулені були «культурністю» наших послів, і генеральний бесідник консерватист Мілевський при найважнішім моменті сесії – ухвалі бюджету, даючи резюме з соймової сесії, зазначив «з радістю» новий курс руської політики. Жалував тільки, що в Відні та Берліні, «де так часто висувають проти поляків як аргумент руську справу», не чули, як згідно і полюбовно рішають русини з поляками краєві справи в сім галицькім соймі. Цісар на делегаційній розмові висловив компліменти за згідну і спокійну роботу галицького сойму, ставлячи його взірцем для інших соймів, а польські посли на се відповідали похвалами «розважному поведенні українського клубу», тим часом як український делегат головну заслугу в тім признав новому намісникові.

«Цісар вдоволений і русини вдоволені», – влучно надписало звістку про се «Діло» .

Вдоволення цісаря (і поляків) могло бути одинокою причиною вдоволення української суспільності з соймової сесії, бо було єдиною заплатою за самовідречення українських політиків. Рішучий момент, коли правлящі круги ждали з української сторони найбільшого напруження боротьби, сподівалися почути сердечний крик руської обиди перед лицем своїх кривдників і ворогів, був упущений безповоротно.

Ті, що хотіли скористати з виступів українських послів у соймі як з вихідної точки для певного натиску на польське правління Галичини, щоб добитися від нього зміни відносин до українського елементу, – мусили спустити руки перед ідилією згідної і спокійної сеймової спільної праці польських і українських «розважних» політиків.

Ся нещаслива угодова політика соймова, крім того, що так мудро вивела польську сторону з тяжкої ситуації, змарнувала вдячний момент і т.д., ще й поставила в досить трудне становище Український віденський клуб в найближчій сесії. Парламентарна ситуація наказувала йому бодай тепер прийти до серйозної опозиції правительству. Але після того, як українські посли провели в такій святій згоді соймову сесію з польською репрезентацією, як було атакувати центральне правительство, центральний парламент за те, що вони не хочуть мішатися в польсько-українську боротьбу, не хочуть заводити санацію відносин? Після того, як соймовий клуб в сій сесії дав певну санкцію автономічним змаганням поляків, як тут було апелювати до центрального правительства? І яка логіка була б в гарячім натиску на нього по такій «розважності» супроти властивого противника і ворога?

Обставини укладалися, правда, так, що в віденськім парламенті українські посли мусили перейти до рішучого поборювання правительства. Бар[он] Бек упав перед відкриттям осінньої сесії і таким чином забрав з собою свій договір з українськими послами, з якого вони майже нічого не дістали від нього. На чолі правительства опинився бар[он] Бінерт, що вже перед тим дав себе українцям пізнати як вірний сторож традиції. Ті скромні концесійки чи натяки на концесії, які були дані українцям Беком, були піддані, з нагоди університетської авантюри, під цензуру польського кола ех розі [пізніше]. В додатку бар[он] Бінерт заявив усім партіям, що як шеф урядничого тимчасового кабінету він не має права робити ніяких обов’язань і приречень, ніяких уступок. Отже, для якої-небудь «реальної» політики вже не зіставалося місця – правительство пропонувало служити йому не за плату, а тільки «за ласку», і можна було сподіватися, що тепер нарешті наші посли побачать себе змушеними до принципіальної політики, вийдуть бодай з мусу на праву дорогу. Але й сим разом надії не справдилися, а вийшло більше на старе прислів’я: «Привикне за возом бігати, побіжить і за саньми».

Прийшла бюджетова провізорія, а хоч тріумф правительства був наперед запевнений, бо мало воно для провізори дуже значну більшість, то все-таки український клуб не відважився витримати на принципіальній позиції, не відважився голосувати contra для простого зазначення своєї позиції: український клуб вийшов з палати під час голосування.

Прийшла справа анексії Боснії й Герцеговини, рішалася доля сербського народу, не питаючи його волі й згоди. Послам дано до зрозуміння, що корона прив’язує велику вагу до сеї справи й бажає собі голосування за анексією як доказу лояльності для корони і династії. І українські політики не устояли перед сею перспективою неласки – хоч стільки разів заявляли й самі, й через пресу, що поведення австрійського правительства з українським народом робить все для того, щоб знищити в українській суспільності всякі почуття для корони. Хоч справа була того роду, що голосуватися за нею – значило спроневіритися основним принципам українського демократизму і свободолюбності, ідеям національного самоозначення, – все-таки українські посли голосували за анексією.

Навіть більше. Українському послові припала сумнівна честь бути генеральним бесідником pro анексії. Соціал-демократи, з яких ще саме перед тим «Діло» іронізувало за їх услужність правительству, дали бесідника contra, а український посол говорив pro. Досить то була рідка нагода для українського посла, не призвичаєного до парламентарних відзнак; але як прийшлося перед хрещеним світом вибілювати таку «дражливу» справу, якраз здався до сього русин. І білив. Казав, як умів, навіть на близькість українців до сербів і на любов до них покликався.

Нарешті в третій важній для правительства справі – уповажнення до уложення торговельних трактатів – Український клуб лишив своїм членам вільну руку. Частина українських послів голосувала за правительственним предложенням і урятувала його, бо пройшло воно всього тільки двома голосами.

Урятувала вповні безкорисно, з чистої, платонічної любові до правительства.

Се було трохи забагато навіть для нашого клубу, і в новорічній сесії він по стількох прогрішеннях здобувся на принципіальний крок: голосував против контингента рекрутів, не оглядаючи на ласку корони, в дуже важкий момент, перед перспективою війни. Але в сій принципіальності не витримав, і кілька тижнів потім українські посли уже рятували своїми голосами те саме правительство від прикрої для нього резолюції: немила правительству догана в справі концесії на заснування боснійського аграрного банку була повалена більшістю п’яти голосів – саме стількох, скільки було буковинських послів. А разом з тим, не самі вже тільки буковинці, а взагалі всі українські члени бюджетової комісії рятували етат міністерства судівництва і для того відтягнулися від голосування. В сій помилці висповідався кілька день пізніше перед повною палатою один з провідників українських послів, випавши з рівноваги, коли міністр судівництва відплатив за сей порятунок обороною галицького судівництва перед закидами й домаганнями галицьких послів. «Так говорить член правительства, котре ми урятували», – міг тільки скрикнути згаданий посол.

Сумне признання!

Така в головних засадах сумна історія блукань нашої парламентарної політики по бездоріжжях опортунізму. Сумна, бо раз у раз сходячи з ясно-визначеної путі принципіальної політики на манівці «реалізму», а звідси вже збігаючи на нічим не оправдані бездоріжжя «служби за ласку», змарнувала вона не тільки дорогий час, а й дорогий капітал народної енергії, активності, віри в себе. Не тільки не осягнено ніяких реальних здобутків, але неустанним розмінюванням політичних завдань моменту на дрібні концесії, на дрібну монету малих діл затрачено розуміння провідних принципів нашого політично-національного життя, цілей і завдань наших змагань.

Зневіра і застій заступили місце давнішого одушевлення в нашій суспільності. Неконсеквенції, невмотивованість нашої політики, котра за якимись недослідженими подувами може в одній хвилі піднятися і до чистої принципіальності і спасти до нічим не оправданого служальства «за ласку» – підірвали поважання до нашої політики в кругах двірських, правительственних, парламентарних і соймових. Відзвичаїли рахуватися з нашими домаганнями, які повинні б бути непохитним дороговказом, твердим адамантом нашої політичної тактики, si non – non всяких договорів, союзів і виступів її.

Представивши отак загальний перебіг фактів нашої політики, в дальших статтях ввійду в принципіальну оцінку головних моментів її та значення, яке мали і матимуть вони для нашого політичного життя.

1909, липень

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 47. – Кн. 8. – С. 340 – 355 (під рубрикою «На українські теми»). Автограф журнального варіанту зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 100 – 143 зв.). Передрукована у виданнях: «Громадський голос», «Руслан», «Земля і воля». Реферат статті за ЛНВ було видрукувано в газеті: Діло. – 1909. – 23 грудня. – Ч. 283.

Подаємо за виданням у збірці: Наша політика. – С. 17-39. Коректа статті до збірки з виправленнями автора та датою «1909, липень» зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 144 – 166). Під час передруку збірки автор викреслив у коректі 4 передостанні абзаци журнального варіанту.

Про задум написати статтю знаходимо відомості у щоденнику вченого: «Обдумую статтю на тему галицьких відносин. Джиджора делікатно нагадує, що в сім році не було «Україн[ських] тем» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 281 зв. Запис від 30 червня 1909 р.)

Коротку характеристику статті подав В.Дорошенко у бібліографічному огляді ЗНТШ (1910. – Т. XCV. – С. 241). Реакцію на статтю різних політичних сил у Галичині передає лист І.Джиджори до М.Грушевського від 3 жовтня 1909 р.:

«Стаття про «Два роки галицької політики» наробила тут багато галасу і викликала велике враження, обійшовши усю як польську, так [і] українську пресу в Галичині – з виїм[ком] пв. «Діла», яке досі про неї нічого не сказало. Quasi-обструкцію нашого клюбу в соймі опінія (газетна і устна) вважає, власне, результатом цієї статті. Можна собі уявити, скільки труду завдають собі провідники нашого клюбу (рятуючи свою репутацію), щоби переконати польські політичні сфери, що так не є. Наскільки їм там вірять – невідомо, але серед нашої суспільності таке переконання загальне, а про статтю говорять з великим поважанням і вдоволенням.

На доказ можна подати от хоч би те, що навіть Павлик в своїм «Громадськім голосі» передрукував її в цілості, заявляючи з висказаними там поглядами свою солідарність; те ж саме зробив Барвінський в «Руслані», хитро указуючи на консеквентність і принципіальність, яких стаття вимагає від політики наших послів, про що, мовляв, «Руслан» усе говорив – не згадуючи, розуміється, в яку сторону та принципіальність повинна бути звернена. Так само майже в цілості подала сю статтю «Земля і Воля» […].

Зате провідники Нар[одного] комітету і соймового клюбу (про парлам[ентських] послів не знаю, бо ще ні з ким не стрічався) дуже лютяться, а мене в Комітеті дуже криво прийняли» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 226 – 231 зв.).

Інший лист І.Джиджори, написаний ще до виходу статті, свідчить про вплив М.Грушевського на проблеми польсько-українських відносин:

«Позиція наша загалом добра. І так загальна опінія зміну політичного напряму вважає наслідком впливу і сили п. професора. На секретнім з’їзді польських учених і політиків в Кракові в минулім році, де широко обговорювано становище усеї Польщі до росіян і українців, прийшли до переконання, що найбільшу небезпеку для поляків в українсько-польській справі становить особа п. професора» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 447. – Арк. 203. Лист від 6 лютого 1909 р.).

Применительно к подлости – із казки М. Є. Салтикова «Либерал» (1885).

…агітація за загальним виборчим правом і вибори до нового парламенту – рух за реформування виборчої системи особливо активізувався у 1906 – 1907 рр. Ліквідація старої куріальної системи давала нові, легальні можливості досягнення національно-політичних домагань українців. Провідні політичні партії Галичини (УНДП, УСДП, РУРП) розгорнули широку агітаційну роботу. В містечках проводились численні мітинги за участі тисяч громадян. За неповними офіційними даними, у квітні – вересні 1906 р. українські та польські соціал-демократи провели в Галичині понад 270 мітингів і зборів. Керівний орган УНДП «Народний комітет» свою передвиборчу програму подав у заяві «Русини галицької землі» (Діло. – 1907. – 22 квітня). Вибори до австрійського парламенту на підставі нового виборчого закону від 27 січня 1907 р. відбулися 14 травня 1907 р. Докладно див.: Павко А. Посилення впливу політичних партій Східної Галичини на громадське життя краю в 1900 – 1907 рр. // УІЖ. – 2002. – № 5. – С. 63-79.

…були прийняті і резолюції зібранням, передусім в черговім тодішнім питанні – відносин до послів москвофільських – 28 травня 1908 р. Народний комітет УНДП прийняв резолюцію, статті 14 і 15 якої стосувалися тактики щодо москвофілів:

«Потрібно намагатися усувати москвофілів від участі й управління в руських товариствах і союзах будь-якого роду, наскільки це може здійснюватись без шкоди для існування й розвитку цих товариств». «Рішучих прибічників москвофільської об’єднавчої ідеї бойкотувати в приватному й громадському житті» (Михальський Ю. Польська суспільність та українське питання в Галичині в період сеймових виборів 1908 р. – Львів, 1997. – С. 25).

Самі москвофіли… виступили з спільного клубу… – 18 червня 1907 р. новообрані українські посли Галичини та Буковини створили «Русько-український клуб». До нього увійшли і всі посли москвофіли (Д.Марков, М.Глібовицький, Є.Давидяк, М.Король, В.Курилович). Наприкінці червня – на початку липня 1907 р. вони вийшли з клубу.

В самім початку засідань нового парламенту український клуб пояснив… свої цілі й завдання – йдеться про «Декларацію руських (українських) послів до Державної ради у Відні в справі правно-державного становиська руського (українського) народу в Галичині і Буковині», підписану 30 послами, членами «Русько-українського клубу» 20 червня 1907 р. (Діло. – 1907. – 22 червня). Основні вимоги: припинення виборчих зловживань, негайне проведення виборчої реформи до Галицького сейму на основі загального виборчого права, використання української мови як урядової нарівні з польською, запровадження в Галицькому намісництві окремої української секції, заснування українського університету у Львові та нових середніх шкіл, субсидії українським культурно-просвітнім та економічним інституціям тощо.

Коли на загальних партійних зборах при кінці того (1907) року я в дуже здержливих і делікатних виразах попробував пояснити… – зміст промови М.Грушевського в дискусії під час нарад УНДП видрукувано в «Ділі» (1907. – 31 грудня):

«Проф. М.Грушевський зазначає, що є річи, котрі треба здалека оглядати, щоби їх добре видіти. Так і промахи послів часом ліпше видно здалека. Першим промахом руських послів – се назва клубу. Треба вже раз сказати перед світом, хто ми є, треба назватись Українцями! Але ж не треба ховати української назви в скобки [ці слова сказані у відповідь на заувагу голови зборів Цеглинського, що назва «український» додана в дужках. – С.П. ].

Д-р Окуневський сказав, що нема відповідних сил до катедр. Виборіть, панове, університет, а вже наша голова в тім, щоби постаратись о сили. А вже найгірше, що повторяєте аргументи наших ворогів. Не будьте також занадто дразливі на гадку суспільності і преси! Коли ми мали досить розуму, щоби Вас вибрати в посли, то чейже й тепер не потратили глуздів, висказуючи свою гадку».

…між українським правительством і шефом кабінету бар[оном] Беком уже з початком осінньої сесії (26/Х) сталася формальна умова… – угода між українськими послами і прем’єр-міністром Австрії передбачала проведення сеймової виборчої реформи на основі порозуміння з польською репрезентацією сейму, відкриття української гімназії в Вижниці та двох українських кафедр (римського права і хімії) у Львівському університеті (до заснування самостійного українського університету), створення національного акціонерного земельного банку, державну підтримку товариства «Просвіта», полагодження справи переслідування «Січей» та ін. (Лозинський М. З австрійської України // ЛНВ. – 1908. – Т. 53. – Кн. 9. – С. 561 – 562).

…будучий сойм мав перевести реформу виборів до сойму… – боротьба за проведення реформи розпочалася відразу після виборів до австрійського парламенту і була однією з головних проблем у законодавчій діяльності Галицького сейму. Слухання з цього питання розпочалися на першій сесії сейму 1908 р. і з деякими перервами тривали упродовж багатьох років аж до початку Першої світової війни. З проектом нової реформи виборчої системи виступав український посол Є.Олесницький. Низку проектів розробив у 1907 – 1913 рр. намісник Галичини М.Бобжинський, хоча, незважаючи на всі його спроби, реформа прийнята не була. Новий виборчий закон був ухвалений Галицьким сеймом 14 лютого 1914 р. і передбачав для українців 27,2 % сеймових мандатів.

Але сеймові вибори в січні 1908 р. принесли страшенне розчарування… – вибори до Галицького сейму 25 лютого 1908 р. принесли консервативно-шляхетську польську більшість (з 149 послів обрано 127 поляків). Українських послів було обрано 13 (8 членів національно-демократичної партії, 3 – радикальної і 2 безпартійних). Усі вони увійшли до «Українсько-руського клубу» під головуванням Є.Олесницького. Москвофільські посли заснували свій «Русский клуб» у складі 9 членів. В українських політичних колах звучали заклики до зміни тактики легальної боротьби, звинувачення на адресу намісника Галичини А.Потоцького. Докладно див.: Лозинський М. З австрійської України. Вибори до Галицького сойму // ЛНВ. – Т. 52. – кн. 4. – С. 185 – 194; Михальський Ю. Польська суспільність та українське питання в Галичині… – С. 17 – 21.

Вистріли 12 квітня… – йдеться про вбивство намісника Галичини А.Потоцького українським студентом М.Січинським.

Протести против кандидатури д-ра Бобжинського… – номінація М.Бобжинського намісником Галичини відбулася 28 квітня 1908 р. За згадками К.Левицького та Ю.Романчука, українці сприйняли його кандидатуру прохолодно, «як провокацію», принципово виступаючи проти призначення на посаду намісника поляка. Докладно див.: Аркуша О. Міхал Бобжинський та українське питання в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 168-206.

Редактор «Діла»… змушений був уступити з редакції при кінці літа – йдеться про видавця і редактора газети «Діло» Л.Цегельського, місце якого з 17 серпня 1908 р. посів О.Борковський.

Для шефа галицького правительства… українські політики починають всіма способами робити прихильну опінію… – про співпрацю М.Бобжинського та українських політиків докладно див.: Аркуша О. Міхал Бобжинський…

…стрілянь в Чернихові… – йдеться про суперечку між селянами с. Чернихова Тернопільського повіту та графом Коритовським за права риболовлі на ставі, в результаті якої 25 травня 1908 р. жандарми вбили 5 та важко поранили 10 осіб (див.: Чернихівська драма // Діло. – 1908. – 1 червня; З Чернихова // Там само. – 3 червня; Ще в Черниховській справі // Там само. – 11 червня).

Заступник Українського клубу… – йдеться про заступника «Русько-українського клубу» австрійського парламенту М.Василька, обраного 18 червня 1907 р.

…союз поляків з противодержавним москвофільством… – до Галицького сейму 25 лютого 1908 р. було обрано 9 депутатів москвофілів, які на виборах виступили в політичному блоці з польськими партіями. Разом вони спрямовували свою діяльність проти українських політичних сил.

…поголоски про угодові польсько-українські переговори… – йдеться про низку консультацій між австрійським прем’єром, українськими представниками та президією Польського кола у Відні на початку серпня 1908 р., де обговорювалася позиція українських послів на майбутній сеймовій сесії 1908 р. та можливість українсько-польського порозуміння. Звістку про посередницьку діяльність прем’єр-міністра М.Бека принесла газета «Neue Freie Presse» за 8 серпня 1908 р., посилаючись на українські парламентські кола у Відні. В результаті поляки почали відмовлятися від посередництва австрійського уряду, від переговорів на рівних, домагалися признання українцями зверхності польського народу. За таких умов українські політики відійшли від укладання угод. Докладно див.: Михальський Ю. Польська суспільність та українське питання в Галичині… – С. 28-31.

Одначе, коли я на ширшім комітеті дня 1/ІХ н[ового] с[т]. – основним питанням дня засідання 1 вересня 1908 р. була політична ситуація, пов’язана з зобов’язаннями прем’єр-міністра Австрії М.Бека, які він дав під час переговорів з українським парламентським клубом. У щоденнику М.Грушевського це зібрання описано так:

«Збори ширш[ого] комітету. Я приготовився до баталії, але авдиторія була дуже пасивна, нечисленна, сервілістично настроєна. […] Я звернув увагу, що на дебату над парламент[ською] політикою лишилася година; ударив на угоду і остеріг, що укр[аїнські] посли не старалися переліцитувати москвоф[ілів] в лояльності. (К.Лев[ицький] […] уклав резолюцію про угоду (що в теперіш[ніх] обставинах нема для неї ніякого грунту)» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 205 зв. – 206. Запис від 19 серпня 1908 р.).

…членом виділу крайового став українець… – йдеться про українського націонал-демократа І.Кивелюка, обраного до крайового виділу на сеймовій сесії 1908 р. Серед інших кандидатів на цю посаду були також москвофіл Б.Криницький та лідер українського сеймового представництва Є.Олесницький. Проти кандидатури Є.Олесницького висловилися польські угруповання, оскільки він завдяки своєму таланту і досвіду міг здобути значний вплив у крайовому виділі.

Бар[он] Бек упав перед відкриттям осінньої сесії… – уряд прем’єр-міністра пішов у відставку в листопаді 1908 р. напередодні першої сесії новообраного Галицького сейму. Новий кабінет очолив Р.Бінерт.

Соціал-демократи… дали бесідника contra… – йдеться про посла І.Дашинського, який, підсумовуючи свій виступ проти анексії, зазначив: «Через анексію в теперішню пору зробила австрійська дипломатія велику дурницю» (див.: Діло. – 1908. – 21 грудня).

…а український посол говорив pro – йдеться про посла Т.Окуневського. Разом з послами Ю.Романчуком та М.Василько він увійшов до анексійної комісії. В промові висловив погляди більшості Українсько-російського клубу. Виступ Т.Окуневського в парламенті див.: Діло. – 1908. – 21 грудня.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 261 – 275.