Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1910 р. / Гімн вдячності

Гімн вдячності

Михайло Грушевський

Ще друкарські машини за різними м’ясоїдними перешкодами не встигли надрукувати мого слова до малодушних земляків з потішенням їх начальственним неустанним піклуванням [«Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», кн. II], як дух мій ще дужче був окрилений новим і ще небувалим доказом дбайливості вишнього начальства про успіхи нашого національного життя. Кажу, розуміється, про незабутній циркуляр П.А.Столипіна губернаторам чи губернаторові, що повинен бути золотим, брильянтом украшеним письмом записаний в історії українського життя.

Наш теперішній прем’єр записав ним себе у вдячних серцях синів українських на вічні часи, і я певний, що ім’я його колись буде пишатися між іменами українських святих – коли наші потомки не будуть мати, за повним задоволенням всіх національних потреб, нічого пильнішого робити, як складати національні українські святці. Знаючи за любезними земляками великий нахил до особливого почитування чужих святих і поклонювання всяким чужим богам, не сумніваюся, що вони туди напруть без числа російських «замечательных людей». Але нинішньому прем’єрові місце буде там належати, без сумніву і вагання, за ту дійсно чудову сміливість і відвагу, з котрою він одним почерком пера розрубав, розтяв і розпанахав одну з найтяжчих наших національних болячок.

Яке ж бо, скажіть, найбільше лихо і нещастя, боляк і язва нашого життя українсько-російського було, як не лукавство наших любезних земляків, що все пильнували якось втекти від роботи на своїм українськім грунті та, покликуючися на єдинство «русского народа» і всякі бувалі й небувалі свої заслуги перед «русской культурой» чи «государственностью», примазатися як не в канцелярії, то в редакції на «хлібне місце», зіставляючи на волю Господню і «промысление» начальства «неньку Україну» зі всіма «національними святощами»?!

Се вічне дезертирство наших землячків, які в XVI в., «приміняючися к подлості», ставали поляками, в XVIII підшивалися під «російське благородне дворянство», а тепер тікають «под сень струй» «великої російської культури» – се ж те історичне лихо, що різало Україну стільки разів в найкритичніші моменти українського життя і ріже тепер на найживішім місці – як я мав недавно сумну нагоду се викладати.

Під час недавньої «весни» показалися ніби початки якогось опам’ятання і деякі почали собі, «аки в мечтании», пригадувати, що вони теж, «властиво кажучи, українці», тільки «за недосужностію по должности і за другими клопотами» досі не мали нагоди над сим трохи глибше застановитись. Але сі приємні познаки не тривали довго, і новооб’явлені українці, розглянувшися «сѣмо і овамо» і зміркувавши, що хоч би й по весенньому часу, а все ж таки за заняття українством чинів, орденів і окладів не положено, і гонорарів в українських сферах, вищих понад три копійки за стрічку, не чувать, – десь дуже скоро і непомітно один по другім від українства за «некоторою надобностью» одлучились, – «сипнули

та підписувать, та драти

і з батька, і з брата…»

Не зарікалися, розуміється, по силі можності і надалі «содействовать – на потреби «неньки-України» уділити копієчку з дірочкою. Але що було за ними годящого, пішло знов на олтар «общерусской культури», сотвореної, мовляв, спільними трудами великоросів, малоросів, білоросів і всяких інших росів, живих, мертвих і ненарожденних.

Боже ти мій, яких тільки своїх вкладів в сю «общерусскую культуру» наші землячки собі не понавиходили! І «Духовний регламент» вони Петрові на приборкання своє писали; і потаємних розкольників по бринських лісах ловили; і з Шешковським «допрос с пристрастием» чинили; і російську літературу на путь справляли; і четвертий вимір відкривали. Одним словом, ніяк «общерусская культура» спекатися не могла любезних наших землячків і їх «желания к чинам, и особливо к жалованию». Розпиналися за «единство русского народа» і «единий русский язык».

«Весьма основательно», як подсвідчає покійний міністр Валуєв, «доказывали, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Присягали, що український народ мову свою легковажить, нехтує, зневажає, трохи не ненавидить, зате всею душею тягне до мови російської; що він російських письменників і поетів розуміє вповні достеменно, – ліпше, мабуть, ніж люди московські, що, як відомо, дуже слабко розуміють своїх «класиків», а українська суспільність якого-небудь Тургенєва чи Достоєвського вважає таким своїм рідним, як інтелігенція московська.

Все вони, все землячки, різних калібрів і категорій, від дешевеньких проститутів, що за п’ятачок від стрічки писатиме донос на батька рідного, і до тих, кого доля посадила на верхи сучасної культурності, дала змогу «говорити перед Європою». І з сих низьких, і з тих високих позицій зарівно оббріхували вони український народ, українську суспільність, своїм апломбом «тоже малороссов» збивали неосвідомлених рішителів українських судеб і всяких посторонніх необзнайомлених людей!

Даремно пробувано отямить її, апелювати до їх совісті, до людської справедливості, переконувати фактами історії чи лінгвістики, правдивими голосами народу – дарма! Вони відповідали на се вивченими фразами з Іло-вайського або й зовсім не відповідали, пускали повз вуха або хитро підморгували до публіки на «узьких націоналістів», які хочуть «видумати якийсь український язик» та «хохлацьку літературу».

І от знайшовся нарешті угодниками вимолений чоловік, mąż ораtrznоściоwy, як кажуть поляки, що на всю лукаву зграю тоже малоросів кишнув раз:

Інородці!

Крикнув сміло і безапеляційно голосом генерала, волею начальства поставленого вище фактів історії, філології і етнографії, неприступного для аргументів од розуму і доказів від реального життя. Одним словом своїм розкидав всі хитросплетіння землячківські про «единство русского народа», «один язык от Карпат до Камчатки» і все таке інше. І так се сміло і просто!

Дивні діла твої, Господи! Ще вчора нас «на разговор» по 129 статті кликали за те, що підчеркуванням окремішності української мови нарушаємо поняття одності русского народу і підіймаємо одну часть його на другу. Аж тут показується, що ніякої одності «не было, нет и быть не может». «Инородцы» та й годі! Примазуйсь, не примазуйсь – нема ради! «Инородческих, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей». Присягай чи не присягай, що тобі Тургенєв такий самий близький, як П.А.Столипіну, і що ти російську мову розумієш далеко ліпше, ніж українську, котру, мовляв, поляки з австріяками видумали, – твоє діло! А все-таки інородець ти був, так і будеш, і ніщо тобі не поможе.

Розуміється, можна предвидіти, що землячки, так блискуче «роз’яснені» циркуляром добродія Столипіна, будуть силкуватися дати сьому циркулярові своє кривотолкування. В смертельнім переляку, помертвілими губами вони доказуватимуть, що тут під інородцями треба розуміти «українців, котрі…» і т.д., а не тих «малоросів», котрі показують кождої хвилі повну готовість за п’ятак срібла продати «неньку-Україну» з усіма причандалами.

Але хто ж би їм повірив? Кого вони переконають, що Україна – не те, що Малоросія, а малорос – не те, що українець? Та й річ се загальнозвісна, що воно за цяця такі малороси! Як зайці боязливі, а як коти блудливі. Воно тільки притаюється, а яд в собі держить. Послухаєш такого «действительного статского советника и разных орденов кавалера , як він почне розводити (неофіціально, розуміється), що «кацап» йому органічно противний, що його мишлення йому нерозуміле, що се зовсім інша раса і т.д. От тобі й малорос, і єдинство русского народу!

Блаженної і вічно достойної пам’яті імператриця Катерина давно вже розкусила сих землячків, що під благородне дворянство підшиваються і до орденів та до жалування руки простягають, а в собі «развратні» гадки таять. Навіть як імператриця Анна звеліла українським членам малоросійської колегії против великоросійських членів по одній стороні стола стоя[т]и, то не так собі просто сідали, а зараз з політикою – не свою окремішність підчеркували тим сіданням, і прийшлося імп[ератриці] Катерині наказати їм сідати всуміш з великоросами, бо окреме сідання «утверждало в малороссиянах развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от здешнего совсем отличным». Ядовитий народ, що й говорить!

І як раз уже начальство наважилося їх на чисту воду вивести і перечислило на інородців, то вже не дасть себе підвести якимись п’ятаковими штуками. Бажання діставати «жалование» ще мало для того, щоб бути причисленими до державної народності; треба себе чимсь позитивнішим оправдати. Ну, хто в поліції літ двадцять вірою й правдою, до поврежденія людського образа прослужив або на полі провокації себе зарекомендовував – з тих тавро інородчества може бути зняте. Але хто себе тільки запалом до Тургенєва може рекомендувати – тут ще нічого конкретного. Буть йому в інородцях.

Так, з сим циркуляром виходимо ми на ясну путь. Мудрі люди казали не раз, що українство поставить на ноги аж начальственний наказ, щоб усім «прирожденним Малої Росії синам» бути українцями обов’язково, не приймаючи від них ніяких виправдувань чи викрутів: під страхом позбавлення прав і висилки в дальні губернії мають усі вони уживати української мови, передплачувати українську газету і навчитися скороченої української граматики. Аж тоді проявить себе в повній мірі український патріотизм, що пробував тепер в стані скритім, так званім в фізиці, латентнім.

І от сей перший циркуляр, що відрубає всіх «тоже малоросів» од «общеросійського тіла» і перечисляє їх в інородців, – се безсумнівна перша ластівка, яка віщує будучу українську весну і пишний розцвіт українства під покровом начальственної сугубої опіки. Хоч путі начальственної мислі незглибимі, але, приміняючися до найбільше утертих стежок її, я думаю, що трохи згодом вийдуть циркуляри, які, по-перше, заведуть для українців «черту оседлости , поза котру не вільно їм буде виїздити без крайньої, поліцією посвідченої потреби; далі – буде заведений для них як для інородців процент участі в російськім письменстві і культурі, російських виданнях і газетах: «в черті» можуть написати на 10%, в столицях – не більше як на 2%, щоб не розживатися п’ятаками і не робити конкуренції літератам державної народності; вкінці – їх обов’язково припишуть до українських громад, на взір жидівського кагалу («украинских и еврейских» – очевидно, охоронні способи, примінювані досі до жидів, будуть примінюватися тепер і до інших інородців, і в першій лінії до українців, які поставлені тут зараз при жидах): українці будуть обложені податком на національні цілі (як коробочний збір), на удержання українських інституцій, будуть заведені українські школи, семінарії і всяка штука.

«Аж тоді ми заспіваєм». Але й перша ластівка приносить дуже багато. Позиція українства тепер ясна і не лишає місця ніяким кривотолкам на грунті «единства русского народа» чи «единства русского языка». Коли буде заводитися наука на рідній мові в народних школах «в місцях, залюднених інородцями», то ми вже будемо спокійні, що від того елементарного добродійства не будуть виключені українські діти на тій підставі, що вони не інородці, а належать до «коренного русского населення», і тому їм має бути рідний «общерусский язык».

Циркуляр запечатав губи всім таким кривотолкам; стоїть на папері виразно, що українці – інородці, а значить, і мова їх інородчеська. Коли піде мова про те, щоб дати інородцям можність на суді чи деінде користуватися своєю мовою для зрозуміння, – ми вже певні, що і се українців не обмине. Від сього часу могутній розмах всеросійського конституційного життя буде вже сам собою вести наперед українську справу, обдаровуючи українців зарівно з усіма іншими інородцями все новими і новими правами, від котрих їх одсувано досі як частину «коренного русского населення».

Се одна многоважна сторона нового циркуляра. А друга – се те, що всіх українських дезертирів, які були повтікали на лоно общерусскої культури, повертають тепер етапним порядком «в первобытное состояние» як інородців. Нехай не гноять своїм трупом «общерусской культуры», а пам’ятають, що вони – інородці; поставлено їх на точку. Се теж матиме величезне моральне значення. Є ще й інші сторони, але я не буду вже спинятися на всіх них. Епохальне значення нового циркуляра в розвою українського національного відродження ясно вже і з вищесказаного. Він зістанеться вічно пам’ятним моментом у вдячних українських душах. Я думаю навіть, що день його видання зміг би зробитися національним українським святом. Легкомисленні і непокірні французи святкують день зруйнування Бастилії; законопослушному українському характерові вповні б підходило святкувати день начальственного перечисленія нас в інородців. Може, воно так і буде.

Якщо, розуміється, не вийде ще новий циркуляр, який українську справу ще сильніше попре наперед.

Бо се теж може бути.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 50. – Кн. 4. – С. 46 – 51. Автограф статті зберігається в ЦДІАЛ України (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 43. – Арк. 8 – 17 зв.). Коректа статті без виправлень автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 220 зв.-223).

Подається за першодруком.

Свій іронічний «гімн» М.Грушевський написав у зв’язку з виходом циркуляра П.Столипіна про інородців. Занепокоєний можливими наслідками цього чергового наступу столипінської реакції, М.Грушевський занотовує у щоденику:

«Збентежив сильно циркуляр Столипіна в справі інородчеських товариств; се може бути погром для українства, як Київ[ська] адміністрація не обстане» (див.: Гирич І., Тодійчук О. Щоденник Михайла Грушевського за 1910 рік // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С.105; Запис від 7 лютого 1910 р.).

За тиждень він знову повертається до цієї проблеми:

«Телєфонував Цегельський, що К[ость] Левицький поручає йому поінформуватися у мене, чи не виступити б їм з якоюсь інтерпеляцією по поводу Столипінського циркуляру. Я відповів, що не хотів би ніяких конференцій з нашими послами, нехай інформуються безпосередньо у укр[аїнців]» (Там само. – С. 105 – 106).

Проте незабаром учений взявся за статтю: «Зачав з полудня писати статтю з приводу Столипін[ського] циркуляру, йшла нині дуже» (Там само. – С. 107; Запис від 27 лютого 1910 p.). Інформацію про цей ганебний акт історик подає також у статті «Інородці» (Село. – 1910. – 4 березня. – № 10. – С. 1-2).

…про незабутній циркуляр П.А.Столипіна… – йдеться про циркуляр прем’єр-міністра Росії П.Столипіна від 20 січня 1910 p., що поставив поза законом усіх інородців, в їх числі і українців, заборонивши створення їх спілок і товариств.

«Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», кн. II – йдеться про статтю М.Грушевського «Слово на малодушних» (ЛНВ. – 1910. – Т. 49. – Кн. 2. – С. 330 – 334).

приміняючися к подлостіслова із казки М. Є. Салтикова «Либерал» (1885: применительно к подлости).

под сень струйслова Хлестакова з «Ревизора» М. В. Гоголя (дія 4, ява 13).

«Духовний регламент» вони Петрові… писали… – йдеться про діяльність видатного українського церковного і громадського діяча, письменника, вченого, ректора Київської духовної академії Ф.Прокоповича. 1816 р. за викликом Петра І він переїхав до Петербурга і став найближчим радником царя з церковної реформи. Автор богословського твору «Духовний регламент» (1721), в якому обгрунтував нову систему управління церквою під керівництвом Синоду замість патріарха.

розкольників по бринських лісах ловилинатяк на твір Д. Туптала «».

Шешковський Степан Іванович (1727 – 1794) – часів Китерини 2-ї.

…і четвертий вимір відкривали… – йдеться про М.Гулака та його працю «Опыт геометрии о четырех измерениях: Геометрия синтетическая» (Тифлис, 1877). Висновки вченого про чотиривимірну кривизну простору на кілька десятиліть випередили подібні розробки у світовій науці. Згодом вони були обгрунтовані в загальній теорії відносності А.Ейнштейна (див.: Іваничук Р. Четвертий вимір. – К., 1985).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 131 – 135.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 618

Модифіковано : 29.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.