Короткий огляд української історії

Михайло Грушевський

Територія України у її нинішніх межах була заселеною східнослов’янськими племенами не пізніше кінця V ст. по Христу. До цього часу згадані племена замешкували тільки лісисту північну Україну, тоді як на півдні України жили інші етноси. Після того, як український народ колонізував усю Україну аж до Чорного моря, до ріки Дон і до Карпатських гір, він жив розрізненими племенами на цій величезній території. На чолі його невеликих спільнот стояли князі. Поступово київські князі здобули верховенство над іншими. У IX ст. їм належала майже вся нинішня Україна; ці землі київських князів мали назву Русь [Походження назви непевне; відомо лише, що під нею, починаючи від IX ст., розуміли Київ та його околиці.].

Невдовзі київські князі та їхні дружини підкорили собі й інші сусідні краї, які також належали східнослов’янським етносам, і звідти походять білоруси і великоруси. Крім того, Київ завоював також землі литовських і фінських племен над ріками Неманом і Двіною, коло великих озер і в районі витоків ріки Волги.

Це розширення і так великої Київської держави приписується князям X ст., а саме Олегові [описка замість Ігореві], його дружині Ользі і їхньому синові Святославу. Син Святослава Володимир поширив близько 988 р. на всіх цих територіях грецьке християнство. Водночас коли в Україні та сусідніх регіонах вкорінюється грецька релігія, література і мистецтво, князь Володимир і його наступники заводять у цілій державі правний уклад і принципи адміністрування, аналогічні до тих, які постали в українських землях. Внаслідок цього українські землі після насильного об’єднання входять в епоху вищої культури. Поступово витворюється також почуття української спільності.

Київська держава була достатньо сильною аж до часів правління онука князя Володимира, до початку XII ст. Найвпливовішими князями цієї епохи були Ярослав, Святослав і Всеволод, Володимир Мономах і Мстислав.

У XII ст. влада Києва послабилася. Українські степи заполонили варварські кочівничі племена – печеніги і половці, які нападали на Київ та українські землі. Число князів постійно збільшувалося. Вони ділили країну і руйнували її незліченними усобицями. У цей час – у XII ст. – на заході України постала велика і сильна держава внаслідок об’єднання Галичини і Волині. Столицею цієї держави був спочатку Галич, а пізніше Володимир; найвідомішими володарями були князі Володимирко, Ярослав і Роман і король Данило.

У час правління Данила, у 1240 р., в Україну зі сходу вторглися татари і зруйнували Київ, Чернігів та інші міста. Внаслідок цього вторгнення Україна на обох берегах Дніпра була розорена, і лише Галицько-Волинські землі, які татари більш пощадили, зберегли ще на століття політичну самостійність. Найвпливовішими князями цього періоду, крім згаданого Данила, були його син Лев і внук Юрій.

У XIV ст. литовським князям вдалося приєднати розорені українські землі до своєї держави. При цьому вони не вносили жодних змін у місцевий уклад життя, а самі прийняли мову, правний уклад і українську культуру. Вони провадили дружню політику стосовно Галицько-Волинського королівства і одного з литовських князів, Любарта, галицькі бояри у 1340 р. закликали на галицький трон.

Але тут польський король Казимир, який у той час почав захоплювати Галичину, одержав перемогу у розв’язаній задля того війні; таким чином Галич потрапив у польські руки і тільки Волинь з декотрими іншими територіями залишилася під владою князя Любарта. Також і в придніпровських землях деякі великі князівства залишилися під владою українських володарів і литовської династії. Аж до другої половини XV ст. у цих князівствах тривали традиції політичного і культурного життя київського періоду.

У 1386 р. Литва за володарювання короля литовської династії Ягайла об’єдналася з Польщею. Внаслідок цієї унії всі українські князівства і землі увійшли до складу Литовсько-Польської держави. Пізніше, у 1569 p., Центральна і Східна Україна була цілком відокремлена від Литви і стала лише частиною польського королівства.

Український народ перебував під нестерпним гнітом польської влади. Усі політичні права були виключно в руках поляків, а українців, як правило, не допускали до жодних громадських посад. Вони не могли вільно займатися також торгівлею і ремеслом. Щоб посісти певне соціальне становище, то і українські магнати – великі землевласники, і взагалі кожен, хто був багатим чи мав відповідну освіту, повинні були відректися від православної релігії, української мови і національності і стати поляками. Це був трагічний час для українського народу, якого однаково тяжко визискували як поляки, так і полонізовані урядники. Щоб убезпечитися від цього гноблення, народ почав об’єднуватися у так звані «братства», метою яких став захист національних прав і національної церкви, а також просвіта народу.

Особливо відомими від кінця XVI і в XVII ст. були братства Львова, Луцька і Києва. їхня діяльність виявлялася у заснуванні шкіл, друкарень і шпиталів, у згуртуванні вчених і виданні книг. Цей культурний рух у XVII ст. підтримали українські козаки, які на чолі зі своїми гетьманами (воєводами) завжди були готовими захищати свободу українців від польських нападів. Тоді козаки були дуже впливовими в Україні. Береги ріки Дніпра заселили козаки ще у XV ст.; вони займалися рибальством, полюванням та обороною від татар. В міру того як їхня кількість зростала, походи козаків проти татарів ставали все успішнішими і славнішими. Після того, як їхня військова організація набрала сили, вони убезпечували також колонізацію українськими селянами східноукраїнських степів. Позаяк у XVI ст. в інших українських землях повсюдно посилювалося гноблення народу, то українці вимушені були масово втікати на схід.

Щоб захистити і розширити свої національні права, козаки неодноразово нападали на поляків. Перші козацько-польські війни відбулися у 1591 – 1596 pp. під проводом Косинського, Лободи і Наливайка. Трохи пізніше гетьман Сагайдачний стримав козацькі повстання у надії, що король оцінить заслуги козаків у справі захисту кордонів Польського королівства від татар і надасть більше прав українському народові. По смерті Сагайдачного повстання поновилися, а в 1625 і 1630 pp. дійшло до важких боїв. У 1632 р. польський трон посів новий король. Він погодився надати українцям певні права у практикуванні їхньої православної релігії, яка тоді для них була символом національної самосвідомості. Проте, не зважаючи на це, між козаками і поляками розгорілася нова війна: вибухнули повстання під проводом гетьманів Павлюка, Остряниці і Гуні. У цих війнах поляки здобули перемогу і завели в Україні порядки, яких прагнули.

Десять років край не противився будь-якому гнобленню. Це був час найвищого розвитку феодального панування у Польській державі і повного домінування поляків. Українські селяни покидали свої села й утікали, щоб уникнути панщини, якомога далі поза польські кордони у безлюдні степи, аж на береги ріки Дон. До середини XVII ст. ці пустельні, глухі прикордонні землі були заселені українцями і отримали назву «Слобідська Україна», що означає «Україна вільних поселень (слобід)». Козаки в цей період теж потерпали від польських утисків.

Так дійшло до великого повстання у 1648 році, яке було переможно проведене славним козацьким гетьманом Богданом Хмельницьким. Його перемоги підняли на повстання всю Україну від Чернігова і Полтави до Галича; Хмельницький вщент розбив польську армію і вигнав поляків з українських територій. Щоб могти у майбутньому захистити Україну від польських нападів, Хмельницький шукав допомоги і підтримки у Туреччини і Семигорода, але через те, що турецький уряд під ту пору не міг гарантувати йому активної підтримки, Хмельницький врешті-решт вдався під протекторат московського царя. Він одразу ж побачив, що московські бояри заволодівають Україною і хочуть завести свою адміністрацію. Тому він уклав союз із шведським королем проти поляків і Москви і хотів із шведською допомогою утворити цілком незалежну самостійну Українську державу. Проте його смерть у 1657 р. перекреслила ці плани.

Після смерті Хмельницького Україна мала добрих вождів в особах гетьманів Івана Виговського, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича й Івана Мазепи. В українських колах не хотіли допустити, щоб в Україні було введене московське правління, й тому постійно чинили опір. Одні партії пропонували укласти нову угоду з Польщею, інші знов – з Туреччиною.

Проте народ не хотів навіть чути про це. Україна все більше і більше занепадала. Вона була поділеною на дві частини і Москва після війни 1667 р. відступила Правобережну Україну полякам. Московські бояри використовували кожну можливість, щоб замінити українське самоврядування московською адміністрацією.

Останнє повстання українців проти Москви відбулося 1708 p., коли гетьман Іван Мазепа попросив допомоги шведського короля, який тоді перебував у стані війни з царем Петром Великим. Шведський король вступив в Україну і тут йому зробили пропозицію звільнити Україну від московитського ярма і створити з неї самостійну державу. Українці нагадали шведам про угоду, яку вони свого часу мали з Богданом Хмельницьким. Мазепа об’єднав свої козацькі полки із шведською армією і хотів повести Україну проти російського царя. Цар Петро Великий, маючи значну перевагу військових сил, придушив українське повстання, розбив шведську армію і відкинув шведського короля за межі України (1709). Невдовзі Мазепа помер у шведському таборі.

Це повстання страшенно роздратувало царя і навело його на думку скасувати владу гетьманів і встановити в Україні владу російських чиновників. Він не зробив цього одразу, але затверджував найгіршу кандидатуру при обранні наступного гетьмана (коли йому запропонували затвердити одного з кандидатів), а після його смерті уже не дав можливості наступних виборів та поставив на чолі українського уряду російського генерала.

Саме Петро Великий заборонив уперше друк книг українською мовою, заполонив Україну російським військом, українських селян обтяжив великими податками на його утримання, а козацьке військо винищив примусовими роботами, примусивши рити канали у мочарах болотистої місцевості, де він запланував побудувати свою столицю Санкт-Петербург. Українці, які пробували противитися цим заходам, згинули у тюрмах або далеко від їхньої мальовничої України – у Сибіру.

По смерті Петра Великого Україна мала ще двох обраних народом і затверджених російським урядом гетьманів: Данила Апостола (1727) та Кирила Розумовського (1750). Проте вже у 1764 р. цей останній гетьман був змушений відмовитися від своєї гідності, після чого усе керівництво Україною здійснювала російська адміністрація. Відтоді не було більше виборних українських урядовців, а краєм управляли призначені російські чиновники. У 1775 р. імператриця Катерина II знищила українську Запорозьку Січ – славетну козацьку республіку у дніпровських степах, а в 1783 – взагалі всю козацьку військову організацію – полковий лад.

Даремно українці просили її покращити український суспільний і адміністративний лад відповідно до статей угоди між Хмельницьким та урядом царя Олексія від 1654 р. Даремно українські депутати Комісії для редакції нових російських законів покликалися у 1767 р. на ці статті. Були й такі, які замислювали нове повстання. Більшість нових членів українського дворянства, яких стероризувала російська влада, відмовилася від національних прав, щоб використовувати своє становище панів над селянами, яких російські царі опустили до рівня рабів, позбавлених будь-яких людських прав.

У цей час український народ зазнавав лиха також від поляків у польській правобережній частині України. За свої утиски народ мстився численними повстаннями, – горіли панські маєтки, гинули поляки і євреї. Одне з найбільших повстань на Правобережній Україні вибухнуло за сприяння Росії. Це повстання, відоме в історії під назвою «Коліївщина», відбулося під проводом «гайдамаків» Гонти і Залізняка у 1768 р.

Так Україна в середині XVIII ст. повністю позбулася своєї свободи. Російські і польські державні урядовці мали в ній необмежену владу. Поступово заможніші українці зрусифікувалися або спольщилися. Це була єдина можливість забезпечити собі певний соціальний статус, посаду і статки. Нащадки славних козацьких героїв також покинули націю і рідну мову напризволяще. Українська мова була витісненою зі школи і з суспільного життя; з неї насміхалися, як із курйозного діалекту.

Панування Польщі тривало недовго: у 1772 р. сусідні держави вчинили «розбір Польщі»; Галичина підпала під Австрію. До Австро-Угорщини уже належали українські регіони на півдні Карпат, які були частиною Угорського королівства. Від 1774 р. австрійською стала також Буковина, де проживали українці. Таким чином західні землі України були інкорпоровані в Австрійську державу, що мало далекосяжні наслідки в зміні їхнього положення.

Австрійська влада добре знала, наскільки польські пани-державці закріпачили і зденаціоналізували український народ, та, щоби легше опанувати польське населення, Австрія почала сприяти українській нації. Засновувалися українські (рутенські) школи, а влада польських панів обмежувалася. Наслідком цих реформ стало відродження українського народу в Австрії, який під польським пануванням уже втратив всяку надію. Українська нація в Австрії витворила освічену еліту, яка відроджувала національну просвіту і боролася за покращання умов життя народу.

Внаслідок другого поділу Польщі, 1793 p., ті українські регіони, які належали Польщі, як Поділля, Волинь і Київ, перейшли до Росії. Але ця зміна політичного положення аж ніяк не була сприятливою для добра України. Російськоий уряд не протестував проти визиску [українських селян] польською шляхтою, а централізація державного примусу ще агресивніше сприяла остаточному занепаду останків українського національного буття.

Російський уряд хотів зрусифікувати в Україні все: релігію, літературу, школу, і навіть вимову старослов’янських молитов.

Це подвійне російсько-польське ярмо призвело до того, що та частина України, яка під час другого поділу Польщі перейшла до Росії, опинилася на найнижчому рівні освіти і культури. Тому перші прояви українського відродження виявилися не тут, а східніше Дніпра, де краєм до 1764 р. управляли виборні українські установи з виборним гетьманом на чолі. Тут ще жила пам’ять про колишню українську волю і велику визвольну боротьбу з поляками за самостійність України.

Ці героїчні традиції, романтична поезія європейського заходу і відродження слов’янських народів надихнули український рух наприкінці XVIII ст. Спочатку українські національні симпатії виявилися на рівні вищих суспільних еліт, незважаючи, що вони були сильно русифікованими. Вивчали українську історію, мову, етнографію, стало модним писати вірші українською мовою і поширювати національні і демократичні ідеї. Поборники тих ідей підкреслювали красу українського народного життя, красу мови народних пісень, а також значення своєї історії і пробуджували серед інтелігенції інтерес до своєї національності і рідної мови.

Так почалося відродження української ідеї в Російській імперії, яке спочатку мало літературний і науковий характер, але потім набуло соціального і політичного змісту. Вивчаючи українську мову та українські звичаї, місцеве дворянство відкрило для себе свій народ, від якого воно було цілком відчуженим через суспільні і політичні умови життя. А тепер воно почало розуміти прагнення селян і визнало необхідність витворення соціальної і політичної програми, що було необхідним, щоб забезпечити нації вільний розвиток її культури і політичного життя.

Одним із видатніших патріотів цього часу був Котляревський, який у 1798 р. написав першу модерну українську поему, травестію Вергілієвої «Енеїди». Його послідовниками стали Гулак-Артемовський, повістяр Квітка-Основ’яненко, обидва Гоголі (батько і син) та етнографи Михайло Максимович, Бодянський, Срезневський і Куліш, а також історик Микола Костомаров і найбільший поет України Тарас Шевченко. Троє тих останніх заснували таємне політичне товариство «Кирило-Мефодіївське братство» (1846 – 1847), яке ставило собі за мету усунення соціального і політичного гноблення, введення в Україні республіканської конституції і вимогу просвіти народу й розвитку культури.

Українську ідею з захопленням сприйняли австрійські українці, насамперед Маркіян Шашкевич, перший національний поет цієї частини України. Його творчість, як і декотрих його послідовників, сприяла посиленню в Галичині політичного і соціального руху 1848 р.

Саме в цей час український рух у Росії зазнає жорстоких переслідувань. У 1847 р. великий поет Шевченко і його соратники були заарештовані і засуджені на довге заслання. Проте ті, яких звільнили, об’єдналися в Петербурзі у 1850-х і 60-х pp. і продовжили свою діяльність у галузі національної літератури. Це була свобідніша пора у Російській імперії; старий режим реформували, а разом з тим український рух знову відновив свій соціальний характер. Його цікавили ті самі проблеми, що і цілу Росію: скасування кріпацтва, введення загальної освіти, покращання економічних умов життя широких народних мас. Проте це вільне міжчасся не тривало довго; уже 1863 р. почався новий етап заборон української літератури і переслідувань українських патріотів.

Тому центр українського руху переміщується в Галичину, де українці мали більше свободи, а від 1867 р. жили під захистом конституції. Об’єднаними силами російські і галицькі українці змогли втілити значний поступ української науки, літератури і всієї національної культури. Галицькі українці вибороли в австрійського уряду національну народну школу, деякі середні школи і декілька кафедр у Львівському університеті; були засновані освітні товариства, щоб сприяти просвіті народу; започатковані народні бібліотеки в селах і кооперативний рух швидко здобуває значних успіхів. Селяни вже не почувають себе покинутими і безправними, вони самоорганізуються, виборюють свої виборчі права й обирають депутатів, які спроможні відстоювати права українського народу у Віденському парламенті.

Діяльність на ниві національних інтересів була дуже корисною для підросійської України, бо, незважаючи на все нові жорсткі переслідування російського уряду, саме в Галичині витворювалися нові сили для дальшої боротьби. Упродовж періоду 1900 – 1905 pp. національне українське життя почало набирати ваги і в Російській імперії.

Не можна стверджувати, що у підросійській Україні неможливі будь-які прояви національного буття українців. Хоч російська адміністрація переслідує все, що має ознаки українського, ніщо не може зупинити напористого руху народу до своєї національної культури: ані арешти, ані заслання, ані втрати джерел доходів, ані грошові штрафи, ані конфіскації книг і журналів. Хоча новий виборчий закон дуже утруднює доступ українців до Думи, все ж вони дуже активно брали участь в останніх виборах. Український рух у Росії все зростає, сильнішає і приносить свої результати.

Примітки

Публікується в українському перекладі за виданням: Hruchevsky M. Abrégé de l’histoire de l’Ukraine // Les Annales des Nationalités. Bulletin de l’Union de Nationalités. – Paris, 1913. – Nr 3 – 4. – P. 125 – 132. Німецьке та болгарське видання вийшло наступного 1914 року: HruschewskyjМ. Überblick der Geschichte der Ukraine. – Wien, 1914. – 16 s.; Хрушевски M. Пръгледь на Украинската история. – Сифия, 1914. – 12 с. (= Воля. – София, 1914. – Ч. 550 – 553). У 1915 р. зусиллями та коштами Союзу визволення України брошура була перевидана також турецькою мовою арабською графікою ( «османською») у збірнику статей «Україна, Росія, Туреччина» (Стамбул, 1915): Kruşevski Mihaylo. Ukrayna tannine recaî ve tadkiki bir nazar // Ukrayna, Rusya ve Türkiye (Makalalar macmuasi). – Istanbul, 1915. – S. 13 – 33 (примірник цього рідкісного збірника зберігається у Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І.Франка).

З вибухом Першої світової війни цей короткий нарис української історії у французькому виданні заходом Союзу визволення України був перевиданий кількома мовами, насамперед у країнах Троїстого союзу (детальніше див.: Патер І. Союз визволення України. Проблеми державності і соборності. – Львів, 2000. – С. 86 – 87, 102). Очевидно, вийшли аналогічні публікації цього видання й іншими мовами, окрім поданих німецькою, болгарською, турецькою. Слід зазначити, що М. Грушевський негативно оцінював діяльність Союзу, вважаючи її проавстрійською, тому ці переклади, окрім видання французькою мовою, виходили без його згоди, і в них містилися окремі редакторські недогляди.

Німецький видавець подав таку передмову:

«1913 року у числах 3-тім і 4-тім паризького [журналу] «Annales des Nationalités», які були спеціально присвячені обговоренню української проблеми, опубліковано короткий огляд історії України пера славного українського політичного діяча і вченого, шановного професора цісарсько-королівського університету у Львові Михайла Грушевського.

Огляд, незважаючи на стислість [дарма що стислий], пропонує вичерпний огляд розвитку українського народу упродовж цілого періоду ледве ие тисячі років його історичного існування.

Ми зацікавлені Україною, її географічним положенням, її історичною долею, а також етнографічними й історичними особливостями країни, яка останніми роками поступово набуває особливого значення,зокрема у міжнародній політиці, внаслідок особливої ваги українського питання у актуальних історичних подіях. Отож, враховуючи цей інтерес, прояви якого спостерігаємо у всьому цивілізованому світі, і який, природно, повинен зростати внаслідок вибуху війни поміж Австро-Угорщиною і Німеччиною та Туреччиною, а також і гнобителем України – Росією, ми публікуємо згаданий огляд у німецькому перекладі.

Ми сподіваємося, що цей огляд полегшить західноєвропейському, насамперед німецькому, читачеві розуміння прагнень цього краю, донині ще, на жаль, маловідомого, який для декого так несподівано виник на арені міжнародної політики, на повен голос заявив про своє право і енергійно бореться за свою самостійність.

Ясна річ, що переклад публікується без дозволу видавця журналу «Annales des Nationalités» і автора, з котрими неможливо було сконтактуватися з огляду на воєнний стан. Проте ми сподіваємося, що високошановний автор нам великодушно вибачить, що ми з патріотичних мотивів публікуємо його працю без попереднього узгодження. Ми робимо це виходячи виключно з інтересів нашої справедливої справи і віримо, що з огляду на надзвичайні обставини до нас не буде жодних претензій» (переклад з німецької Мирослава Трофимука).

Це розширення і так великої Київської держави приписується князям Х ст., а саме Олегові, його дружині Ользі і їхньому синові Святославу – насправді княгиня Ольга була дружиною князя Ігоря, від якого мала сина Святослава.

У 1386 р. Литва за володарювання короля литовської династії Ягайла об’єдналася з Польщею – точніше, формально унія між обома державами була оголошена на Кревському з’їзді у 1385 р.

Невдовзі Мазепа помер у шведському таборі – насправді гетьман Іван Мазепа помер у володіннях Туреччини у молдавському місті Бендерах і похований спочатку у Варниці, а потім у монастирі св. Юрія у Галаці.

До Австро-Угорщини уже належали українські регіони на півдні Карпат, які були частиною Угорського королівства – йдеться про Закарпаття, що відійшло до Угорського королівства, очевидно, на початку XIV ст., в часи ослаблення Галицько-Волинської держави. У цьому реченні допущений анахронізм, оскільки формально про Австро-Угорщину можна говорити тільки з 1867 р.

…центр українського руху переміщується в Галичину, де українці мали більше свободи, а від 1867 р. жили під захистом конституції – внаслідок поразки у війні з Пруссією у 1866 р. Австрійська монархія пішла на конституційне реформування, внаслідок чого наступного року була прийнята конституція, що гарантувала громадянам право вибору до центральних та місцевих представницьких органів, а також впроваджений дуалістичний характер держави, що з того часу стала називатися Австро-Угорською монархією.

Хоча новий виборчий закон дуже утруднює доступ українців до Думи, все ж вони дуже активно брали участь в останніх виборах – М.Грушевський згадує новий російський виборчий закон від 3 червня 1907 p., що обмежував виборче представництво селян, робітників та національних представників, даючи перевагу землевласникам; тому на відміну від виборів до перших двох Дум (1906 та 1907 pp.) у третій (1907 – 1912) та четвертій Думах (1912 – 1917) українці не змогли створити власної фракції чи представництва.

М. Капраль

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 8, с. 303 – 311.