Нова хвиля

Михайло Грушевський

Життя не стоїть, і там, де з погляду певної провідної ідеї, з становища якогось завдання епохи починається видимий упадок, розвал, руїна, – звичайно, в дійсності розвивається певний творчий процес в якійсь іншій сфері, непомітний сучасникам тому, що їх увага звернена на інші справи і вони не уловлюють симптомів сього позитивного процесу, аж доки він не прибере форм більш виразистих, викінчених, бо й, звичайно, всяке суспільне явище стає предметом уваги аж тоді, як воно наближається до такого закінченого виду.

Таке, без сумніву, діється і в сфері політичного життя Російської держави. Серед напору реакції, серед нестримного розмаху «успокоения» ліквідації політичного напруження недавніх літ, серед пасивності і певної навіть апатії громадянства в сфері інтересів і змагань, висунених тим напруженням, розвиваються творчі процеси в інших сферах, малопомітні, не відчуті часто навіть присяжними слідчими сих суспільних процесів, все ще вдивленими в старі, напівпригаслі, привалені попелом і застиглою лавою вулкани політичного життя.

Тим часом як корогвоносці попередніх кампаній силуються наелектризувати притомлену увагу громадянства для старих бойових кличів – ся увага звертається до нових, ще не проголошених гасел, до інших, ще не сформульованих, але вже викинених на чергу дня явищ і завдань. І саме оте пригасання старих огнів, що освітлювали давніші напрями активності, дали і дають громадянству можливість приглянутися до нових орієнтаційних точок, до нових світел, що починають розгоратися в темряві сього загально-російського політичного смерку.

Вони, розуміється, не мають на меті притьмити чи заступити ті старі огні, або нагородити за них громадянство. В сфері громадського життя трудно взагалі говорити про компенсацію – між явищами, що лежать в різних сферах людського життя трудно робити часом навіть порівняння, тим менше – дати їм порівняну розцінку. Нові завдання, які поволі входять на чергу громадської і політичної роботи, не мають бути нагородою за розгром конституційної програми, виставленої за «днів весни». Забезпечення основ політичної свободи зістається підставою всіх інших постулатів нашого життя, і здійснення правдивого парламентаризму лишається етапом, який не може бути поминеним в нашім поході до кращої будучності нашого народу, як кождого іншого народу чи краю Росії. Але, без сумніву, шанси сього походу виграють і вигляди його на успіх підіймаються, коли усвідомляються його умови, недооцінювані або навіть і не завважувані перед тим. З тим можемо мати більше надій дійти до своєї мети простішою дорогою, без зайвих блукань між етапами сього походу, наміченими без зрозуміння всього складного змісту нашого життя самими «упрощеними» кличами даного моменту.

З сього погляду, вимушений антракт в поході до конституційних свобід і парламентарних форм може бути коли не нагороджений, то все-таки значно використаний в інтересах наших спільних завдань, коли серед сього вимушеного політичного затишку усвідомляться не обмірковані перед тим гарантії свобідного успішного розвитку нашого державного і громадського союзу, вирисуються не помічені, не досліджені раніше дороги до його здійснення і забезпечення. Сей затишок не буде тоді страченим часом, порожнім місцем в історії громадського розвитку народів і областей Росії.

Поки гриміли барабани конституційного походу і мури побідоносцівського Єрихону хиталися від гуку побідних фанфар конституційних демократів, трудно було звернути увагу на ті важні умови будучого устроєння обітованої землі, які не укладалися в упрощену програму тодішнього політичного моменту.

В поміч конституціоналізмові і парламентаризмові, що мали об’єднати інтелігентські сфери народів і країв Росії, взято кінець кінцем ще аграрну програму, що мала забезпечити конституціоналістам поміч народних селянських мас. На всякі ж домагання з сфери національних та обласних питань, на остереження, що, поминаючи сі питання, не можна об’єднати в одну сильно й тісно зв’язану фалангу свідомі круги різноплеменних народностей і областей держави і забезпечити побіду визвольним змаганням, голосно або потиху давалися репріманди, які рекомендували з тими національними чи обласними забаганками почекати до свобіднішого часу та не ускладнювати ними завдань моменту. А ті, хто мали сміливість не уступатися з сих національних і обласних позицій, за виїмком одної чи двох привілегійованих народностей, попадали в категорію фанатиків націоналізму, котру тодішні проводирі конституційного руху вважали можливим ігнорувати без шкоди для його інтересів.

Треба було довгих років, в котрих мури російського Єрихону обставилися всіма засобами міліції, поліції й юстиції, обложилися сітками «разъяснений» і вовчими ямами всяких «обязательных постановлений». Треба було, щоб корогви російських конституціоналістів безсило поопадали в «штилі» самобутнього російського конституціоналізму, а крила аграрної реформи упали, підбиті зрадливими ударами пок[ійного] Столипіна. Треба було довгих і гірких розчарувань «ответственной оппозиции» [, щоб] серед її зусиль привчити «полегеньку» самовласну бюрократію до конституційних форм.

Треба було аж всього того, щоб провідники російського конституціоналізму відчули потребу розглянутися за новими засобами на те, щоб зсунути з мертвої точки конституційну справу, – за новими кличами до громадянства, щоб викресати з нього нову енергію, приспану монотонним повторюванням старих політичних формул, нагнати нову могутню хвилю під російський корабль, що угрязає безпомічно в незглибимих пісках «успокоения». І от, як та нова хвиля, на котру починають покладати надію більш уважливі ревнителі російського конституціоналізму, як той новий клич, що має притягнути нові сили до його рятування – на місце зневірених контингентів, починає останніми часами все ясніше вирисовуватися на російськім обрії і усвідомлятися в представленнях передових кругів питання національне і обласне.

Коли в українських кругах чи серед інтелігенції котроїсь іншої недержавної народності заводиться розмова на се гаряче, актуальне питання відносин до поступової російської (великоруської) інтелігенції, робиться, звичайно, та сама помилка, яку робить та великоруська інтелігенція, пошиваючи під один стрихулець все українське чи інше громадянство. Як ся великоруська поступова інтелігенція на рахунок, скажім, українства складає партизанські виступи його одиниць чи окремих груп, не вважаючи потрібним розбиратися в їх різницях, так і українці говорять загалом про «великоруське громадянство», не розбираючися в нім ближче. Мішають виступи партизанські з організованими, не відрізняють різних течій і напрямів і, солідаризуючися чи гудячи якісь виступи, часто ставлять на рахунок великоросійському громадянству те, що далеко не характеризує його в цілості.

В відносинах до національного і обласного питання, які нас найбільше інтересують, серед великоруського поступового громадянства, і навіть ще тісніше – серед кадетської партії і созвучних їй елементів, що репрезентують се поступове громадянство, різко вирізняються два крила – одне імперіалістичне, для котрого альфою і омегою політичної програми являється «державная мощь» Росії, а її гарантіями – централізм і унітаризм, друге – ліберальніше, для котрого началом і кінцем являється свобідний і незв’язаний розвиток громадського життя, громадських сил, і котрі не тільки миряться з децентралізаційними, автономними змаганнями народностей і областей, але готові в них бачити ту архімедову точку, за поміччю якої можна було б побороти несимпатичні їм імперіалістичні течії правого крила.

Се ліве крило не проявляє себе так виразно і активно, як праве, що верховодить в кадетській партії, держить в руках головні партійні органи преси і виступає взагалі на сім пункті дуже самовпевнено, чуючи в своїх централістичних чи унітаристичних тенденціях опору і з правого позапартійного боку, і в усяких (дуже широких, розуміється) обивательських кругах, для котрих автономія, децентралізація і т.д. являються страшними словами, від яких у них холонуть ноги і «стискає під ложечкою». Ліва група невелика, і вона не має на кім опертися, поки різні національні і обласні течії не об’єдналися, ідуть відокремлено і, пильнуючи кожде свого, не дають загальнішої формули своїх постулатів і не творять одного спільного грунту, на якім можна було б опертися. Тим не менше ігнорувати через се чи легковажити собі існування і значення того лівого крила було б такою ж помилкою, як і над міру переоцінювати його та закривати очі на централістичні змагання в ширших кругах ліберальної великоруської інтелігенції.

Се союзник, який, при всій своїй абсолютній слабості, може бути цінним. Він шукає помочі в автономних змаганнях недержавних народностей і областей. Він мислить собі державну організацію, перебудовану на основах широкої децентралізації.

Він цінить свобідну і непримушену зв’язь між областями і народами вище, ніж зверхню одностайність, силу і панування центральних органів і зверхні атрибути так званої державної могутності.

Його присутність в рядах автономістів дуже цінна, і з другого боку – розвій автономних змагань, зріст свідомості і сили обласного і національного руху обіцяє йому силу і зріст.

Ся сила останніми часами проявляє себе все живіше і починає робити враження і на дуже твердих централістів та імперіалістів з ліберальних кругів. Для них очевидний і дуже знаменний факт, що тим часом як апатія і прострація підточує все більше сили великоруської чи, так би сказати, загальнодержавної поступової інтелігенції і вона все більше тратить свою енергію і активність, і самі суспільні інстинкти, – поступові національні течії терплять від реакції далеко менше. Вони показуються без порівняння тривкішими на реакцію; вони не тільки не гублять сили супротивлення під її натиском, а, без сумніву, збільшують сю силу.

Тому перед перспективами затяжної реакції поступові національні течії в очах проводирів «російського» лібералізму починають набувати нову ціну. Вони починають розуміти їх значення як кадрів поступового руху, на котрі можна рахувати на всяке віддалення і на їх опертися в слушний час.

Всеросійський з’їзд діячів народної освіти, напр., що відбувається саме в хвилі, коли пишу отсі стрічки, виявивши над всяке сподівання величезну силу супротивлення серед інородчеської інтелігенції (учительства), послужив з сього боку маніфестацією незвичайно проречистою і, без сумніву, зробив велике враження в сім напрямі в поступових російських кругах.

З другого боку, вони починають переконуватися, що під національною ідеологією сих течій далеко більше реального грунту, ніж вони собі уявляли. Як часто задавали вони питання – чи не являється, скажім, український національний рух витвором невеличкої купки теоретиків і фантастів, що нав’язують свою ідеологію ширшим кругам, не кажучи про народ. І от зовсім очевидно виявляється, що під сею українською ідеологією є самий реальний грунт – економічний, суспільний. Се відкриття зробили літні київські з’їзди під час вистави – кооперативний, сільськогосподарський. В нашій часописі була звернена увага [«Л[ітературно]-н[ауновий] вісник», 1913, кн. IX і X] на ті національні моменти, які виявилися в їх дебатах – виявилися не дуже планово, не дуже категорично і принципіально, але уважніші люди їх помітили добре. Під «ідеалістичним» національним рухом виявився грунт обласний, наскрізь реалістичний, під нацією – область.

Сей обласний рух добивається з усіх боків в твердиню російського централізму. На ювілеї «Русских ведомостей» провідникам московського лібералізму прийшлося послухати доволі кислих слів про ліберальний централізм, що проспав розвій обласного життя, його самостійні інтереси, його змагання і потреби, проспав національний рух, стає специфічно московським, централістичним. З великоруських областей найбільш сильний сей обласний рух в Сибірі. Ним перейняте там громадянство дуже широко; ідея автономії Сибірі розуміється в різних формах – об’єднує на спільній платформі поступові групи з елементами поміркованими і навіть правими. Сибір стогоном стогне від дурної економічної і колонізаційної політики, не може знайти слів жалю на руїну, на всякі абсурди, які вносить в місцеве життя бюрократія, що накидає з свого прекрасного далека, з петербурзьких канцелярій свої розпорядження сій величезній, в дуже різнорідні обставини життя поставленій країні. В не так гострій формі се невдоволення на тяжку опіку, на неуважливість до місцевих інтересів прокидається й по інших областях.

З областей «інородних» велике потрясіння пережило все західне пограниччя Росії, вздовж австрійської і німецької границі, коли можливість воєнного конфлікту нависла над тутешньою людністю і поставила пред нею по обох боках кордону питання – чого їй ждати? Кого триматися? Чого може вона сподіватися для свого національного життя в рамах Росії, Австрії, Пруссії? Гадки на сім грунті розходилися, різниці в поглядах відбивалися в пресі, їх відгомони розходилися далеко, відзиваючися в кругах офіціозних і ліберальних російських, так само як і австрійських, німецьких. І тут знов – тимчасом як одні утверджалися на позиції непопускання ніяким національним домаганням, бо вони, мовляв, грозять розвалом державі – у інших, більш вдумливих, уяснялася свідомість, що розвалом грозить централізм і унітаризм і тільки перебудовою Росії на основах широкої децентралізації, обласної і національно-територіальної самоуправи можна запобігти розвалові держави, розвою іредентизму серед недержавних народностей. Приклад Туреччини, на котру ми вказували два роки, рік тому, в останніх місяцях став ходячою фразою в великоруських кругах, грізним memento [попередженням] ліберальному централізмові Росії.

Розуміється, останні переконаються в серйозності українського питання його найближчі свідки – представники тої «общерусской» чи «общечеловеческой культуры», що взяли собі за завдання нейтралізувати нею національний рух, чи то пак – «націоналістичні крайності» українства. Вони будуть останніми, бо признати силу, серйозність, законність, значення українського національного руху – значить признати заразом, що вони вели бездоріжжями суспільну опінію цілими роками, замовчуючи, закриваючи очі на сей рух; признати, що вони вчинили малодушний вчинок, відірвавшися від сього руху тоді, власне, коли йому були найпотрібніші інтелігентські сили, пропагатори і популяризатори, трибуна преси, пера публіцистів; признати, що, позасідавши в тогах жреців поступу і культури при огнищах місцевого культурного життя, вони в дійсності гальмували культурний розвиток сього величезного краю, що міг розвинутися тільки на основі українській; що вони своїм ліберальним обрусительством кінець кінцем помагали глушити єдину стихію, яка може розвинути культурну і громадську енергію серед місцевої людності, місцевих мас тривко і сильно.

Недавно оповідав мені граф Мих[айло] Тишкевич свою розмову з граф[инею] Марією Фландрською, родженою Гогенцоллерн – матір’ю бельгійського короля і сестрою румунської королеви. Познайомившися з нею в одній швейцарській санаторії минулого (1913) року, він між іншим розповідав їй про Україну і її культурну спадщину. Коли зайшла мова про український нарід і його чисельність і гр[аф] Тишкевич назвав його тридцятимільйонним народом, графиня делікатно поправила його, що, «здається», українців 34 мільйони – і тим дала міру свого освідомлення в українській справі. Певно, не возила з собою по курортам підручників по українському питанні, ані готовилася спеціально до розмови на сю тему. Трудно припустити також, щоб ся стара дама мала в спеціально порученім рефераті се питання, з котрим не мала нагоди практично стрічатись; очевидно, відомості про нього належали до категорії «загальних відомостей» її круга.

Розмова ся мала місце приблизно в тім часі, коли київські ліберальні публіцисти – спеціалісти місцевого життя – старалися звести до смішного інциденту виступи «южан» на київських з’їздах і представити безосновною забаганкою їх обласні, децентралістичні змагання.

Постороннім учасникам, що не почували за собою обов’язку за всяку ціну ігнорувати або можливо ослаблювати значення симптомів українського життя, сі виступи дали відчути глибоку стихійність українського руху, його глибоко заложені підстави. Пройдуть часи, і місцеві представники «общерусской культури» від них научаться дивитися інакшими очима на неї. Довідаються, що вони живуть на Україні, і головним критерієм культури сього краю являється свідомість і активність народних – значить в данім разі українських мас, а головним завданням місцевої культурної і громадської роботи мусить бути розвиток таких засобів, котрими може бути проведена в сі народні маси громадська свідомість, розбуджені громадські інстинкти, усвідомлені громадські цілі.

Поки настануть сі часи, українське громадянство мусить спокійно і твердо вести свою лінію, не журячися тим, наскільки воно має чи не має спочуття і підпертя в місцевих служителях «общерусской культуры.

Я ще хотів би підчеркнути сю гадку, щоб не лишити у кого-небуть такого враження, немов би я подаю українству надію на поміч і рятунок з боку того «лівого крила» великоруських поступовців, про яке говорив вище. Я був завсіди і зістаюся тепер рішучим противником всякого рахування на «Європу», на якісь міжнародні комбінації, що витягнуть нас за уха без нашої роботи, навіть без нашої волі на битий шлях міжнародного життя, і так само відкидаю всякі сподівання на порятунки «з боку», зі сторони інших якихось факторів, мовляв, заінтересованих в нашім існуванні, в нашім розвитку. Не видко таких чинників, не проявляють вони себе, і величезною помилкою було б що-небудь ставити на їх поміч в наших національних чи політичних рахунках.

У нас єсть союзники, чимало їх, дуже цінні вони, але вони ще слабші від нас, і попри нас і навіть опираючися на нас, вони можуть стати силою самі і скріпити нас. Українство до певної міри вже тепер стає центральним моментом для багатьох перспектив – про деякі я мав нагоду говорити, тут не вважаю вказаним про них розводитися. Те строге принципіальне становище, на котре поставили українство ідеологи українського руху в Росії, надає йому особливе значення для різних національних і політичних течій позаукраїнських. Українство має велику будучність в центрі сих течій і комбінацій.

Вкажу знов-таки на сю подію дня – петербурзький учительський з’їзд, де українське питання, підтримане так енергійно його представниками, не тільки вийшло на першу чергу інородчеських постулатів (взагалі – опозиційних настроїв), але й дало взірець і міру, так би сказати, канон національних домагань в сфері шкільництва (українська резолюція-програма кінець кінцем стала резолюцією-програмою всіх інородців).

Але сей приклад також поучує заразом, що своє значення українство мусить черпати передусім з себе самого для того, щоб держатися на такій центральній позиції, треба, щоб воно стало сильним, і на сю позицію сили, реального значення можуть поставити його тільки самі українці своєю моральною витривалістю, своїми засобами, а не чиєюсь чужою підмогою.

Так і в данім питанні. Я сказав уже вище, і ще раз підчеркну, аби не бути невірно зрозумілим, що той созвучний і симпатичний нам напрям серед великоруського громадянства на те, щоб стати на ноги, сам іще потребує моральної помочі з боку автономістських течій, і в першій лінії – від українства, як напряму, в котрім автономістичні і федералістичні принципи були найбільше поглиблені і розвинуті. Питання сили українства – се заразом питання сили згаданої великоруської течії. Так само на українство оглядається цілий ряд інших національних і обласних течій: вони опираються на тих же принципах, що й український рух, і зріст українства в їх очах дає шанси осягненню їх мети і взагалі того перестрою відносин, до котрого змагають вони так само, як змагає українство.

Ся свідомість може мати моральне значення в українській роботі. Усвідомлення того, що ми не одинокі в наших змаганнях, що у нас є союзники і приятелі і серед «господствующої народності», серед справжніх представників тої «общеруської культури», за котру, мовляв, воюють з українством її підголоски, може бути помічним в збиранні розсипаної храмини українського громадянства. Воно повинно підтримувати і підбадьорювати в трудні моменти сумнівів і упадку духу нас самих на нашім шляху.

Але свою путь на сім шляху мусимо верстати ми самі. І тільки наші власні успіхи дадуть кінець кінцем можність проявити себе виразніше і нашим союзникам, і прихильникам.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1914. – Т. 65. – Кн. 1. – С. 22 – 30.

Подається за першодруком.

Стаття написана у дні проведення у Петербурзі Всеросійського з’їзду учителів та діячів народної освіти, на якому українські представники активно відстоювали свої домагання у сфері шкільництва. Автор обгрунтовує своє ставлення до лівого крила російського поступового громадянства, насамперед, представників лівого крила кадетської партії, в яких вбачає союзників у боротьбі за національні інтереси народів та областей Російської імперії. Цій же проблемі М.Грушевський присвятив свою статтю «Новые лозунги» (Украинская жизнь. – 1914. – № 1. – С. 5-10).

Всеросійський з’їзд діячів народної освіти… – йдеться про Всеросійський з’їзд вчителів та діячів народної освіти, який відбувся в січні 1914 р. З доповіддю «Народная школа и родной язык на Украине» виступив В.Прокопович (Украинская жизнь. – 1914. – № 3. – С. 19 – 26; № 4. – С. 27 – 33). З’їзд засвідчив, що «та часть наших постулатов, которая сводится к требованиям национальной школы, в русском учительстве в лице его лучших представителей, равно как и в среде рядовых работников, не встречает противников» ( Садовский В. Русское учительство и украинская школа // Украинская жизнь. – 1914. – № 1. – с. 11 – 14).

…літні київські з’їзди під час вистави… – йдеться про Другий всеросійський кооперативний з’їзд (1 – 7 серпня 1913 р.) та Всеросійський сільськогосподарський з’їзд (1 – 10 вересня 1913 р.), які проходили в дні роботи Всеросійської художньо-промислової виставки у Києві (див.: Краєвий Я. [Пожарський П.] Другий всеросійський кооперативний з’їзд у Києві. 1 – 7 серпня 1913 р. // ЛНВ. – Т. 63. – Кн. 11. – С. 442; Садовский В. На киевском кооперативном съезде // Украинская жизнь. – 1913. – № 7 – 8; Терниченко А. Особенности агрономической работы на Украине (Доклад всероссийскому с/х съезду в Киеве 1 – 10 сентября 1913 г. // Там само. – № 10).

На ювілеї «Русских ведомостей»… – святкування відбувалося 6 жовтня 1913 р. У ювілейній адресі від української преси (ЛНВ, «Рада», «Світова зірниця», «Світло», «Рілля», «Маяк», «Наша кооперація») наголошувалося на неувазі цієї поступової ліберальної газети до наболілого національного питання в Російській імперії та українського особливо (див.: К юбилею «Русских ведомостей». Адрес украинской прессы // Украинская жизнь. – 1913. – № 10. – С. 89 – 90; Черкасенко С. З українського життя // ЛНВ. – 1913. – Т. 64. – Кн. 11. – С. 560).

…що, «здається», українців 34 мільйони… – за даними всеросійського перепису 1897 р., у Росії проживало 22 175 000 українців (17,6% всієї людності імперії) (див.: Ярошевич А. Малороссы по переписи 1897 г. // Киевская старина. – 1905. – Кн. 6. – С. 411 – 423). Перепис, призначений на 1907 р., не відбувся. У своїй статті «Украина и украинство» (Украинская жизнь. – 1912. – № 1. – С. 11 – 28) М.Грушевський подає загальні відомості про українське населення (понад 33 мільйони), посилаючись на дослідження В.Охримовича, С.Томашівського, О.Русова та ін.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 235 – 242.