Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Нові гасла

Михайло Грушевський

Посеред гнітючих вражень останніх місяців, посеред звісток про помсту, якою бюрократія ознаменувала свій конфлікт з громадською думкою на грунті кривавого наклепу, підбадьорливими нотами прозвучали на рубежі нового року голоси вчительських дебатів, що відбувалися на двох петербурзьких з’їздах. Цілком несподівано серед цієї задушливої націоналістичної атмосфери вони пролунали, мов звуки фанфари, що сповіщає прихід нової раті борців за культурне й суспільне визволення. Із темних сіл, із глухих хуторів, у яких вихор останньої ліквідації, здавалося, знищив будь-який помисел, будь-який подих вільної думки, вихопивши й відкинувши геть усе, що не схилило свої голови перед тріумфальною ходою «заспокоєння», вийшли наяв нові кадри, – самовіддані, які не спиняються перед жертвами задля того, аби виявити явно своє сповідання.

Поборники вільної школи, які не миряться зі служінням вказівкам керівних сфер, обстоюють повну свободу навчання не лише з розмаїтих політичних міркувань, але й з усіх класових, практичних, узагалі будь-яких «сторонніх» стосовно справи освіти міркувань, вони цілком чітко підкреслили водночас нерозривний зв’язок цього визволення школи зі звільненням суспільства взагалі, з його самоврядуванням, децентралізацією і звільненням від усіляких обмежень життя національного та крайового. Слабкі сторони цих з’їздів, які свідчили про неорганізованість учасників, про брак певної твердої програми та планомірності в їхніх прагненнях, лише сильніше підкреслили стихійний, безпосередній характер цих поглядів і настроїв, що випливають, очевидно, не з готової, нав’язаної ззовні програми, а з самої глибини життя, не з розумових, логічних побудов, а з тайників глибших, емоційних, підсвідомих, що не завжди встигали втілитися у певні теоретичні форми. Це свідчило про могутні сили, які визрівали в глибинах суспільства, про приховані в ньому невичерпні можливості, про те, що, за словами поета,

На дні моря поля,

Не скує душі живої

І слова живого –

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

Водночас від будь-якого уважного спостерігача не могла сховатися та обставина, що однією із найжиттєвіших ділянок, – чи навіть найжиттєвішою ділянкою, де розвивається це «святе невдоволення», цей могутній потяг до вільного життя, вільної культури, вільної школи, – є сфера неросійського національного життя – національних прагнень недержавних народностей до звільнення від тяжкого гніту нинішнього націоналістичного курсу й створення форм необмеженого національного розвитку, гарантій національної свободи.

Для тих, ще дуже численних, представників ліберальних настроїв, для котрих будь-які національні прагнення є одним із проявів реакційності й обскурантизму, осередком винятковості й шовінізму, це був дуже повчальний урок, який доводив необхідність уважніше приглядатися до різних категорій національних прагнень, аби відділити цілком чітко націоналізм агресивний, що прагне утвердити своє виняткове панування ціною поневолення, політичного, культурного чи економічного, іншої народності – придушення її життя, її прагнень до вільного й необмеженого руху, – та націоналізм прогресивний, який відстоює від сторонніх посягань і тиску національне життя свого національного середовища, який не зазіхає на чужі сили й засоби і тому дбає про захист і забезпечення свого національного життя, свого національного існування на загальних гарантіях необмеженого існування та розвитку, на убезпеченні від політики насильств і загарбань, захисті слабких від експлуатації їх сильнішими – на грунті історичних набутків цих останніх чи фактичної їх переваги.

На цих з’їздах, у головному осередкові національного питання – неросійській секції з’їзду вчителів – концентрувався цей прогресивний націоналізм і дав змогу достатньо з’ясувати собі його фізіономію кожному уважному спостерігачеві. Цей націоналізм нерозривно пов’язав свою справу зі справою визволення Росії, з гарантіями її політичної та суспільної свободи, її демократизації і децентралізації, на ній базував надії на здійснення своїх цілей, але разом з тим цілком чітко ставить цьому визволенню низку вимог у сфері національного й крайового життя, без здійснення яких саме воно, це визволення, залишилось би однобічним і неповним, формою без змісту в очах не лише представників цих національних прагнень недержавних народностей, але й усіх, хто з’ясував собі значення вирішення національних і крайових проблем до загальної проблеми політичної та суспільної перебудови Росії.

Несподівана, ніким не аранжована, досить стихійна і дещо безладна демонстрація цього неросійського націоналізму повинна була зайвий раз показати всім, кому справді близькі інтереси цієї перебудови, яке значення у загальному завданні можуть мати ці прогресивні неросійські національні течії в тому разі, якщо вони будуть справді міцно пов’язані й координовані з цим завданням. Тоді як у прогресивних колах великоросійського суспільства протягом останніх років, безумовно, відзначається зростання аполітизму під впливом посилюваної реакції та розчарування в конституційних гаслах, висунутих у переддумський період, і всі спроби пожвавити політичну енергію, гальванізувати послаблену увагу кричущим фактом сваволі й беззаконня розбиваються об глибоку втому й пасивність цього суспільства, – в колах неросійських помітно зовсім інше.

Саме це й продемонструвала «неросійська секція».

Прагнення досягнути спільних політичних гарантій живиться і підтримується тут спеціальним роздратуванням проти національного гніту, невдоволенням, викликаним вторгненнями офіційного централізму, офіційної народності в найінтимніші сфери національного життя, підвищеним збудженням, викликаним порушенням найсвященніших народних традицій, зневажанням святая святих народного життя. Тут немає мови про втому чи розчарування, – енергія не вичерпана, вона ще й не зачеплена.

Національне питання досі відсували у другу чергу; на цьому наполягали представники прогресивних і ліберальних течій, які вели перед у боротьбі за політичне визволення, і перед їхніми настійними вимогами відступили носії національних прагнень.

Але ця поступливість не може тривати без кінця, вона повинна вичерпуватися врешті-решт – і вона починає вичерпуватися. Перелік недержавних національностей зростає – не лише в графі старого режиму, але й у графі ліберального централізму. До останнього висувають також найповажніші претензії та звинувачення у нехтуванні національним питанням, у неуважному ставленні до потреб і бід країв і народів, у замовчуванні їхніх вимог і прагнень.

Усе це дуже серйозно. Врешті-решт перед представниками всеросійського визволення стоїть дилема: чи базуватися у подальшій тактиці на цих національно-крайових течіях, чи мати їх проти себе. Рано чи пізно цей вибір слід зробити. Те, що лунало на петербурзькому з’їзді, – одне з дуже виразних нагадувань, одне з серйозних попереджень. Я бачу, що для деяких представників прогресивної великоросійської думки це стає зрозумілим. А чи для багатьох – це питання. В усякому разі урок петербурзького з’їзду не повинен минути для них марно.

І ще один, – слід його вказати.

Дуже багатьом вирішення національного питання в Росії видається якоюсь bellum omnium contra omnes [війна всіх проти всіх]. Народності, у яких вбачають хижих і людожерних звірів, сидять тепер у клітках, замкнутих не лише нинішнім режимом, а й пануванням єдиної державної культури, загальнодержавної мови, усім централістичним ладом. Якщо їх із цих кліток випустити, як міркують унітаристи, ці звірі найперше кинуться один на одного, і тут почнеться така національна сутичка, що, мовляв, страшно й подумати. Петербурзька неросійська секція стала красномовним протестом проти подібних уявлень.

Представники різних неросійських народностей зібралися разом, точніше – їх зібрала постанова організаційного комітету – і зовсім не займаючись пожиранням один одного чи суперечками про майбутнє паювання, висували одні за одними цілком аналогічні вимоги, підтримували дуже старанно один одного й висували спільні формули вирішення питання про національну школу в рамках загального вирішення національних і крайових потреб.

Звичайно, не слід перебільшувати цю гармонію і будувати перспективи національної ідилії в майбутньому. Серед національностей Росії існують свої спірні ділянки, спірні питання, свої тертя і загострення. Але їх, з іншого боку, не потрібно й роздувати і показувати національні стосунки у вигляді безнадійно заплутаного клубка: плутанини не так багато, і вона жодним чином не спроможна сплутати все питання, якщо, звісно, його не сплутуватиме хтось зумисно, спеціально сіючи ворожнечу й нацьковуючи одну народність супроти іншої, надаючи підтримку одним проти інших, аби роз’єднати і змішати цю національну фалангу. Спільні інтереси народностей врешті-решт настільки великі, що перед ними повинні замовкнути їхні міжособистісні незгоди, якщо інші, не замішані в даному окремому питанні, але зацікавлені у сприятливому вирішенні загальніших проблем, постараються своїм впливом, своїм тиском, нарешті, послабити ці міжособистісні загострення.

Неросійська секція знову-таки на одному окремому питанні – шкільному – продемонструвала, – на мою думку, достатньо вдало, – необхідність співробітництва недержавних народностей для здійснення їхніх національних потреб. Разом із тим вона показала, яке значення може мати це співробітництво, ця національна кооперація не лише для вирішення самого національного питання, але й далеко за його межами. Я далекий від думки якимось чином перебільшувати реальне, практичне значення цього з’їзду, – воно, безумовно, дуже невелике. Та симптоматичне значення його дуже серйозне, і я гадаю, що цей симптом посеред інших, що виявилися останнім часом, відповідним чином узяли до уваги пильні спостерігачі сучасного життя.

Це життя висуває з усією безсумнівністю нові кадри борців за визволення і дає нові гасла, які можуть об’єднати їх із представниками старого визволення. Заплющувати очі на цей факт було б загибеллю для цих останніх. Майбуття визволення вимагає найсерйознішого врахування цих симптомів, перегляду старих програм і включення до них цих вимог, які так потужно висуває життя серед цього зовнішнього уявного застою.

Сподіваємося, що вони будуть враховані.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: Украинская жизнь. – 1914. – № 1. – С. 510. Підпис: М.Грушевский.

Подається за першодруком в перекладі І.Сварника.

Роздуми про загальний стан національного питання та перспективи його вирішення навіяні дебатами Всеросійського з’їзду учителів та діячів народної освіти, який відбувся наприкінці грудня 1913 р. в Петербурзі. Паралельно цей сюжет М.Грушевський подає у статті «На українські теми. Нова хвиля», видрукуваній у ЛНВ у січні 1914 р. (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 235-242).

…на двох петербурзьких з’їздах – йдеться про Перший всеросійський з’їзд учителів та діячів народної освіти, що відбувся у Петербурзі 24 – 26 грудня 1913 р. (див.: Первый всероссийский съезд по народному образованию // Украинская жизнь. – 1914. – № 1. – С. 102 – 104), та П’ятий всеросійський з’їзд зодчих, що відбувся 15 – 21 грудня 1913 р. у Москві (Украинское зодчество на V-м всероссийском съезде зодчих // Там само. – С. 104 – 106).

Українське представництво на з’їзді вчителів не було чисельним. За попередніми записами від українських губерній було заявлено 524 учасники з загального числа 7 000 делегатів. На з’їзді зодчих українські громадські організації репрезентував український художній відділ харківського літературно-художнього гуртка. Гурток організував виставку акварелей С.Васильченка та світлин з колекції волинського єпархіального архітектора В.Леонтовича. З доповідями «Український архітектурний стиль» та «Про організацію дослідження пам’яток української старовини» виступив член відділу К.Жуков.

…у головному осередкові національного питання – неросійській секції з’їзду вчителів… – свій погляд на проблеми розвитку національної школи на секції висловили 7 представників українського шкільництва, з доповіддю «Народная школа и родной язык на Украине» виступив В.Прокопович (Украинская жизнь. – 1914. – № 3. – С. 19 – 26; № 4. – С. 27 – 33). На інших секціях прозвучала доповідь С.Русової «О подготовке народных учителей для инородческих школ».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 200 – 203.