Чергове питання

Михайло Грушевський

«Народы и области!» Ці слова, витиснені на обкладинці журналу, звучать у моїх вухах як девіз, як лозунг, як чергова проблема в політичному й суспільному житті.

Народи й області – так, пора їм нагадати про себе. Досі вони перебували майже виключно в минулому. Це були для багатьох, для більшості так званого російського суспільства лише етапи, що привели Російську державу на її нинішні позиції, але з ними не пов’язувалося жодне уявлення про завдання, що випливають з цього для нинішнього моменту чи для майбутнього.

Можливо, саме того не усвідомлюючи, російське суспільство надто довго перебувало під впливом періоду «збирання», – цих ідей безупинного накопичення території, що становить справжній зміст тієї офіційної історії Росії, на якій виховувала нас офіційна російська школа і схема якої так вичерпно викладена в загальновідомому перелікові князівств і царств у російському імператорському титулі.

Чи ж не цим, по суті, і є більш «інтелігентна» схема «російської історії»? Чи ж це не така сама оповідь про придбання «князівств і царств», добровільне й недобровільне, насильне й дипломатичне, більш чи менш хитромудре, марудне й підступне?

А врешті-решт усі ці князівства й царства, народи й області переставали бути цікавими з того моменту, коли їх вдавалося «прилучити» й підвести під ранжир загальноросійського ладу, «зрівняти» чи, висловлюючись стилем офіційних документів, наділити їх «тими правами, вольностями, вигодами й перевагами, якими давні піддані російські… втішаються під покровом нашим». Вони втрачали після цього будь-яке значення й губилися серед попередників і товаришів по долі – як монети в скарбничці, з яких кожна викликала винятковий інтерес і слугувала іноді предметом дуже складних і хитромудрих комбінацій, але губилася в масі інших, раніших надбань у той момент, коли вдавалося її, врешті, проштовхнути у вузький отвір скарбнички.

А поза тим ці надбання, ці князівства й царства, народи й області насправді не втрачали ні свого змісту, ні своєї індивідуальності від свого зарахування до провінцій Російської держави. Вони й надалі жили своїм внутрішнім, особливим життям, своїми традиціями й інтересами. Одні з них добровільно перейшли під протекцію Росії, шукаючи в ній захисту й підтримки для свого обласного чи національного життя, гарантій свого вільного існування й розвитку; інші, приєднуючись, отримували більш чи менш формальні обіцянки збереження старих прав і привілеїв, особливостей ладу й національного характеру.

Усі без розрізнення свого правового становища, тих форм і умов, у які вилилося їх долучення до державного життя Росії, прагнули поєднувати свою приналежність до великої і могутньої держави, яка може забезпечити їхню безпеку й гарантувати від чужого вторгнення й претензій – з необмеженою повнотою свого обласного життя, культом своїх історичних традицій, збереженням і розвитком своїх обласних і національних особливостей, інтересів свого національного розвитку й інтересів краю.

Коли замість цього їм доводилося стикатися з яскраво вираженими централістськими тенденціями, що заперечували ці місцеві особливості й інтереси в інтересах державної згуртованості та одноманітності – й розглядали ці приєднані народи й області лише як державний інвентар – вбачали в них лише засоби для посилення імперських ресурсів, для нових надбань, для нових розширень державної території і посилення засобів уряду чи правлячої бюрократії – ці зудари викликали гірке нерозуміння, іноді спроби боротися з цим несприятливим курсом, створити якісь нові політичні комбінації для відриву від держави, що стала лихою мачухою для них, а частіше – глухе невдоволення, ворожі почуття, приховану ворожість, і під її впливом – розвиток іредентських мрій; або ж, врешті, апатію, занепад суспільних інстинктів та інтересів, що не знаходили для себе вільних, принадних точок прикладення…

Те чи інше – було однаково небажаним, шкідливим, фатальним і з точки зору цілого – самої «володарки» цих князівств і царств, Російської імперії, її державної могутності, внутрішньої міці й сили, і з точки зору інтересів прогресивного руху, розвитку суспільної енергії, а найбільше, звісно, – з точки зору успішного розвитку самих областей, їх населення, культури, економічного життя.

Все їхнє життя цілковито викривлювалося, інтереси й енергія однобічно схилялися в напрямку найболісніших питань – утисків, що відбивалися на самопочутті й вільному самовизначенні суспільних сил. Події, перспективи розглядали й оцінювали зі спеціальної точки зору цих старих і нових порахунків провінції з централістським курсом уряду, державної культури й народності. Певне відчуження, більш чи менш різке, що зростало на грунті роздратування й образи, з одного боку, нерозуміння й байдужості – з іншого, не давало можливості дружного співробітництва цих «недержавних» народностей навіть із найспівзвучнішими елементами народності «державної». Обласне населення билося в лещатах старого режиму, знемагало в них і, розчароване невдачами, все більше звикало покладати свої надії на якийсь катаклізм, різкий перелом, зовнішнє потрясіння, яке б докорінним чином змінило співвідношення сил і відкрило очі на реальні умови життя, закриті зовнішньою одноманітністю.

Старий режим, зачарований старанно підігрітою атмосферою цих зовнішніх успіхів, механічного росту й показної могутності, не вбачав небезпеки й залишався глухим і німим до будь-яких пересторог з цього приводу. На всі симптоми невдоволення і роздратування він умів відповідати лише репресіями, що зв’язували по руках і ногах взагалі будь-яку суспільну самодіяльність, гальмували будь-яке життя і рух, перетворювали ці чужорідні (зрештою, й інші) області у напівмертві тіла, на яких буйно розросталися лише різні паразити.

Але й прогресивне великоросійське суспільство також виявляло не набагато більше далекоглядності, також підозріливо й по-своєму неприхильно ставлячись до будь-якого прояву «сепаратизму» – не лише до відхилення від загальноімперських політичних завдань, але й до всього, що мало вигляд відхилення від «загальнодержавної», тобто великоросійської культури.

Протиставляючи старому бюрократичному режимові й ідеї військово-політичної могутності ідею міці духовної, культурної, воно, це суспільство, було готовим так само ревно захищати створену примусовими заходами централістської політики єдність державної, «російської» культури, мови, школи, примусову участь у цій культурі та її підтримці, як це робила й держава. Роки визволення, зокрема той їх момент, коли представники прогресивної течії ніби стали володарями становища, стали в цьому сенсі вельми яскравим показником.

Конституціоналісти-демократи, панівна на той момент партія, зробивши поступку Фінляндії і Польщі, здебільшого найнеприхильніше поставилися до спроб висунути обласне й національне питання до чергових завдань політичного життя; лівіші партії – одні заявляли своє принципове співчуття ідеям обласної і національно-територіальної автономії, але не йшли далі від цих загальних і невизначених заяв, рішуче відмовлялися заглиблюватись у деталі питання; інші цілком однозначно стояли на грунті унітарної і централізованої держави.

Зрештою ідея загального розкріпачення народів і областей – не лише голим проголошенням відміни утисків, а створенням позитивних форм необмеженого розвитку обласного й національного життя, не знаходила якогось поважного відгуку. Навпаки, голос кадетського публіциста, який договорився до відвертого визнання, що з точки зору прогресивної Росії було б бажано, аби уряд – цей уряд, що відходить – виконав до кінця свою брудну роботу – русифікацію чужорідних областей і таким чином звільнив прогресивну Росію від національного питання, – прозвучав як відверте визнання того, чого не договорював багато хто, не зважуючись відверто формулювати своє ставлення до національного питання.

[Наскільки нам відомо, навіть і в описуваний автором період першої Державної Думи в лавах к[онституційно]-д[емократичної] партії аж ніяк не переважало централістське розуміння державного ладу Росії. Щодо сучасного її ставлення, то його можна з’ясувати лише на імперському з’їзді, скликання якого поки що неможливе. Окремі думки, що висловлюються у пресі чи з трибуни Думи, не можна вважати висловленням поглядів ні всього великоросійського народу, ні хоча б однієї з політичних партій. – Ред. [журналу «Народы и области»].]

Це було велике розчарування для пригноблених народів і областей. Але за днями великих сподівань прийшли роки великих розчарувань і для прогресивних партій Росії, і наступні роки дали їм змогу спокійніше й об’єктивніше зважити багато чого з того, що вони так палко й наполегливо, без довгих роздумів, відсували «на наступний день» торжества конституційного ладу майбутньої Росії. Почало виявлятися глибше й тверезіше ставлення до національних запитів, до проблем перебудови Росії у площині національних та обласних питань. Народи й області, що мали достатньо часу серед загального заспокоєння обміркувати ситуацію, зробили багато для того, аби порозумітися між собою з питань, які їх цікавили, не залишилися байдужими й до змін у настроях прогресивних кіл великоруських, у їхній оцінці даного моменту і його політичних завдань. Очевидно, надходить час справедливого врахування ролі національного елементу в культурному й суспільному житті.

Починають звільнятися від погляду на нього як на небажане відволікання від «загальнолюдських» завдань, як на перешкоду політичним і культурним досягненням. Починають розуміти, що це ускладнення не лише неминуче, але й цінне, – якщо цей національний елемент скерований у належне русло, звільнений від людиноненависницької осуги й агресивних помислів. Починають розуміти, що використовуючи національні й обласні течії, можна запровадити таким чином громадську й політичну свідомість часто значно глибше й успішніше, – проникнути в надра населення, недоступні в даний момент іншим мотивам, чи незмірно посилити вплив політичних і суспільних ідей, переломлюючи їх у національному середовищі.

Вбачається певне зрушення у цьому напрямі політичної думки великоросійського суспільства й елементів, які до нього тяжіють, і я гадаю, що все, що сприяє взаємному розумінню серед представників різних національних та обласних течій і серед великоросійського прогресивного суспільства, буде в цей момент особливо своєчасним. Все, що буде зроблено в цьому плані, чи інформуванням про сучасний стан обласного й національного життя у різних областях, чи розкриттям і можливим вирішенням різних загальних, нерідко ж іще спірних чи невирішених питань, пов’язаних із національним та обласним будівництвом, стане великим і корисним внеском у скарбницю політико-суспільного життя Росії і просуне нас на шляху її прагнень і досягнень.

Київ, квітень 1914

Примітки

Вперше опублікована в журналі: Народы и области. – 1914. – № 1 (1 мая). – С. 6-9. Підпис: Мих. Грушевский. В кінці зазначені місце написання і дата: Киев, апрель 1914.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Стаття відкрила перше число журналу Товариства єднання народностей Росії. Його засновником, автором програми і фактичним редактором був відомий російський політичний діяч, публіцист, депутат І Державної Думи, один із лідерів Союзу автономістів Думи, прихильник автономії України В.П.Обнінський (1867 – 1916). Неодноразово зустрічався та листувався з М.Грушевським.

Детально інформував вченого про задум та проблеми видання, діяльність Товариства, заступником якого він був. Саме на замовлення В.Обнінського і була написана стаття «Очередной вопрос», про що свідчить його звернення до М.Грушевського: «Две большие просьбы: дать статью для № 1 и указать лиц, к которым можно было бы обратиться с просьбой о сотрудничестве» (ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 665. с. 14). Свої погляди на вирішення національних проблем як перспективи майбутнього розвитку Росії, подані істориком у статті, довелося обгрунтовувати і під час допитів у грудні 1914 р. (див.: Музичук О. Звинувачується в шпигунстві… (Невідомі джерела до біографії М.С.Грушевського) // Архіви України. – 1991. – № 5. – С.25-27).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 206 – 210.