2. Історія попівської верстви

Михайло Грушевський

Повість Мартовича – се монографія сучасного галицького села з північної Галичини, з околиць Львова. Центром її – сільське попівство, контрапункт його – «двір» зачеплений постільки, поскільки він входить в події, які відбуваються на попівстві, і життя попівства настільки виступає наперед з рамців села, що його треба вважати властивою темою повісті, і дивитись на неї, як на монографію галицького попівства – коли б те життя, яке взяв темою автор, не було таке безбарвне, сіре і нехарактеристичне.

З сього погляду галицькому попівству не щастить. Се може звучати дивно – адже в галицьких повістях, оповіданнях і так далі щотретя людина, то як не священик, то хтось з священичої родини. Але вони виступають то як представники галицької інтелігенції, то як репрезентанти українського елементу в конфлікті з елементом польським, то просто як люди – як людський матеріал для психологічних спостережень, – але дуже рідко як представники певного побутового явища, певної соціально-культурної групи, незвичайно типової, суцільної – стильної, так би сказати.

Думаю, що з сього погляду галицьке попівство не оцінене й досі як слід, невважаючи на ту величезну ролю, яку грало духовенство в галицько-українськім житті – і грає й досі, не вважаючи на зріст світської інтелігенції. Все-таки «рорі і chłopi», по польській термінології, – се ті кити, на яких і досі стоїть галицька Україна. Професорів, адвокатів, лікарів і всяких інших «цивільних українців розвелось за останні десятиліття, хвалити Бога, справді подостатком, але се все, як сипкий пісок в порівнянні з справжнім грунтом. Носить його з повіту до повіту – «переносять» його, сам він переноситься, шукаючи можливіших умов життя і кращого заробітку, літає він з одного краю Галичини до другого, до Відня, до Босни і бозна-ще до якої мари, ніде звичайно не загріваючи собі місця, дивлячись на кожне місце пробутку дійсно як на «станцію» тільки [станцією з-польська в Галичині зветься помешкання], де не варто загосподарюватись.

Але звичайно у кожної такої інтелігентної сім’ї, обуреваємої життєвими вітрами, є звичайно десь «на провінції», в горах», «на Бойках» чи в якій іншій стороні, як непорушний якір в глибокій воді – який-небудь брат, вуйко, швагер, колєга чи хто там уже, на парафії, добре загосподареній, нераз навіть кількома поколіннями священичої династії, куди так добре податись на вакації, на свята, чи при якійсь оказії, не тільки задля економії, щоб прожити поза містом з мінімальними затратами, а навіть і для того просто, щоб почути якийсь твердий грунт під ногами та вирвавшися з прикрої дрібної тої інтелігентської боротьби за існування, відпочити духом в стихії зрівноваженій і постійній.

І дійсно, хоч як сорозмірно вражливо відзивається галицька священича інтелігенція на настрої й течії сучасного життя – галицького передовсім, але до певної міри таки – й ширшого світу, старається «не відставати від віку», і дійсно переживає значні зміни в своїм укладі й побуті, все-таки чується в нім певна традиція, певна суцільність, певний стиль. Чується те власне, чого зовсім все ще не стає інтелігенції світській, яка все зістається тільки копією інтелігенції польсько-львівської, чи в кращім разі німецько-віденської, і не годна внести нічого оригінального, свійського – не вважаючи на всі щирі заходи надати «українську» закраску своїй домівці, своїй обстанові різними національними декораціями. І не знати, коли удасться се їй, при всіх, кажу, щирих стараннях. А от на попівстві – навіть не вважаючи на старання стерти з себе сей стиль, щоб бути просто тільки інтелігенцією, – сидить сей стиль міцно, і не сходить.

Се річ дивна – і, на мій погляд, втішна, що так швидко й міцно зложилась ся суспільна клітина й виробила собі такий певний і будь-що-будь – не послідній стиль. Знаємо, які перевороти пережила вона тут власне, на галицькім грунті. Те старе українське попівство, яке виробилося поволі за державних українських часів і стало культурним осередком села, з часом заглохло й упало до решти під натиском католицтва й польщини. Поруйновані були, винищились і висохли старі джерела української культури, збідніло й припало до землі попівство, зрівнялось з сільською панщинною хатою, як з соціального, так і з культурного погляду.

Сільський піп дуже часто зарівно з селянами робив панщину, «поповичі» попадали між кріпаків, і культурно вони над ними мало що підіймались. Запровадження унії більше тут пошкодило, ніж помогло, бо внесло ще й деморалізацію: згодитися на унію значило зрадити батьківській вірі, дурити парохіян, не даючи їм помітити сеї зради – на се могли йти тільки люди морально зламані, легкодушні, не характерні, і все се в XVIII в. мусило привести до повного упадку сільське попівство.

Так само й монастирі – сі культурно-національні центри старої Галичини. Вони й спольщились, й підупали геть до останку, так що їх прийшлось наново організувати (єзуїтськими руками!) в останній чверті минулого віку. Але попівство віджило, навіть дуже скоро, і виробилось не тільки культурно, а й національно, протягом яких двох-трьох поколінь, – хоч мусило теж перейти стадію денаціоналізації й відірвання від народної стихії!

Коли австрійське правительство відновило його культурно (з початком XIX ст. се культурне відновлення, завдяки заведенню вищих студій, стало вже фактом), – його життя очевидно мусило зложитись на одинокий інтелігентський взірець, який був перед очима – польської шляхти або польських офіціалістів, і воно так і зложилось: прийняло й польську мову, культуру й польсько -шляхетський світогляд. Я ще застав в Галичині тих попів-аристократів, як їх називали в громадянстві – перейнятих польською стихією не тільки культурно, але і в соціальних відносинах: вони дивились «на хлопа» очима польського економа, признавали селянство живим інвентарем, призначеним на те тільки, щоб з нього живитися, а своєю життєвою філософією вважали – добре жити з польськими дідичами і з польською адміністрацією.

Але в 1860-х pp. пішло нове покоління «народовців» і за кільканадцять літ змінило фізіономію попівства, змусивши своїх батьків, сестер, жінок перейти на українську мову, взятись до української газети й книжки. Пройшло тільки одне покоління, і з того польського життя виросло українське, в польських формах зав’язавсь свій національний осередок, який сі форми приспособив, переробив і дав їм зовсім новий зміст.

Я не хочу тим ідеалізувати галицького попівства. Я знаю його темні сторони, і не пускаючися в свої спостереження, піднесу тільки, що коли такий реаліст, як Мартович, дав такі образи сього попівства, то се одно нагадує до всяких похвальних відзивів про нього додавати велике але. Я хочу тільки сказати, що ся творча, кристалізаційна сила, котру виявила українська стихія в сформуванні протягом кількох поколінь такого твердого осередку, такої міцної суспільної клітини, являється незвичайно інтересним покажчиком внутрішньої культурної сили сеї стихії взагалі.

Бо культурна сила не стільки виявляється в винаході чогось нового і небувалого, як у здібності органічного засвоєння і перетворення культурних здобутків людськості. Кожне громадянство, може, один процент на тисячу докидає свого до того, що вживає, взявши від попередніх поколінь і від сучасного чужого світу, але в тім уся річ, як воно використовує то чуже – чи сидить воно в нім як проковтнений ненароком срібний гріш у жолудку, чи засвоюється органічно, зливаючись з життям того громадянства і на собі відбиваючи печать його. Я в тім власне бачу великий доказ життєвої сили й культурної здібності нашого народу, що чужі запозичення в нім так глибоко проходили в народні маси, інфільтруючися, в них органічно засвоювались, перетворялись, перероблялись їх культурними засобами, і набирали в тім нової відмінності, нового вигляду, закрасок, характеру.

Колись дивились на народне мистецтво, словесність, етнографічну обстанову як на чистий виплив народного духу, його еманацію, яку він сам з себе, як шовковник шовк витворює з свого нутра. Тепер ми дивимося на сей процес іншими очима. Ми бачимо в народній пісні, музиці, орнаменті, словесності, ноші чужі впливи, давніші й новіші, витвори інтелігентської колишньої культури наших вищих верств, навіяні чужими взірцями, які з часом осіли на спід, розійшлись, інфільтрувалися в народних масах – і тут переробилися, вишліфувалися о різні елементи народного життя і набрали в тім нової, своєрідної краси. Се все зробила культурна стихія, життєва культурна енергія народу!..

Примітки

«рорі і chłopi», по польській термінології – афоризм, який відображає зневажливий погляд шовіністичної шляхти на галицьких українців, більшість яких у першій пол. XIX ст. справді складалася «з хлопів і попів».

за державних українських часів – тобто за часів Галицько-Волинського князівства у XIII–XIV ст.

під натиском католицтва й польщини – внаслідок угод між Польщею і Великим князівством Литовським Люблінська унія 1569 р. завершила процес створення федеративної польсько-литовської держави – Речі Посполитої. В результаті українські і білоруські землі, які до того входили до складу Литви, загарбали польські феодали.

Запровадження унії – йдеться про Брестську унію 1596 р. – об’єднання православної церкви України й Білорусії з католицькою. Свого часу служила засобом спольщення українців.

наново організувати (єзуїтськими руками!) в останній чверті минулого віку – після поділів Польщі в Російській імперії почалось переслідування греко-католицької церкви, зокрема, були ліквідовані василіянські монастирі. Чин василіян зберігся тільки під Австрією, але й там цісар Йосиф II закрив усі монастирі, які не займалися суспільною працею. Це спричинило їх занепад.

У 1882 р. за дорученням Папи Лева XIII почалася реформа Чину Святого Василія Великого під проводом єзуїтів. Зросла кількість ченців, василіяни відновили місійну працю. Хоча свого часу багато українців, серед них І.Франко (наприклад, його стаття «Реформа домініканів і реформа василіян»), виступали проти проведення цієї реформи, остерігаючись ідеологічної експансії католицизму, однак загалом зміни пішли на користь не лише конкретно василіянам, але й українському духовенству.

…культурне відновлення, завдяки заведенню вищих студій – у 1783 р. у Львові була заснована греко-католицька духовна семінарія. Виховання, вивчення обрядів і співу відбувалися під проводом ректорату семінарії, теоретичні предмети вивчали на теологічному факультеті Львівського університету. Навчання тривало чотири роки.

«народовці» – одна з провідних культурно-політичних течій на західноукраїнських землях другої пол. XIX – початку XX ст. Виникла на поч. 1860-х років головним чином серед українського греко-католицького духівництва, учительства. Спираючись на демократичні традиції і культурне відродження українського народу, обстоювали викладання в школах і видання літератури народною мовою, заснування україномовної преси, широку культурно-просвітницьку діяльність, дослідження фольклору й етнографії. Пропагували ідею загальноукраїнської культурної спільності.