М. Черемшина. «Карби»
Михайло Грушевський
Йван Семанюк (Марко Черемшина). «Карби».
Новели з гуцульського життя. Чернівці, 1901, ст. 141.
Молодому чернівецькому товариству «Молода Україна» належиться подяка за видання в серії своїх видавництв [Досі вийшли: Гоголя «Ревізор», ціна 40 сот[иків], Яблочкова «Сільська учителька», пер[еклад] з російського, 60 сот[иків], Т.Галіпа «Думки та пісні», 20 сот[иків], Крушельницького «Серце», оповідання, 70 сот[иків], Семанюка «Карби», 1 кор[она], Лесі Українки «», поезії, 2 кор[они]. Друкується: «Власть темноти» Л.Толстого] першої збірки оповідань молодого письменника, звісного під прибраною назвою Марка Черемшини. Під сею назвою тямлять його, певно, й читачі «Літ[ературно]-наук[ового] вістника», на сторонах сього видавництва читавши кілька прекрасних оповідань сього автора, повторених, разом з іншими, новими й по інших виданнях друкованими, в отсій збірці. Зібрані тепер разом оповідання І.Семанюка не тільки дають прекрасну саму по собі лектуру, але й живий, повний інтересної обсервації й гарячим чуттям перейнятий образ гуцульського життя, заразом характеризують виразно літературну фізіономію автора – одного з видніших репрезентантів «молодших» в нашій літературі.
З сих усіх причин книжка заслугує якнайбільшого розповсюдження серед українсько-руської інтелігенції, тим більше, що й ціна її дуже приступна (за гарно видану книжку, в оправі, кор[она], се дуже дешево), тож горячо поручаю її всім любителям і прихильникам українського слова, а тим часом хочу поділитися з читачами «Л[ітературно]-н[аукового] вістника» гадками, які викликало в мені читання сеї гарної книжки.
Автор її, роджений в 1870-х pp., виступив у літературі 1895 р. (оповіданням «Керманич», не повтореним у сій збірці, як і інші ранні його писання). Його духовий і літературний розвій припадає таким чином на часи розвою нашої галицької модерни, і творчість Семанюка стоїть в тіснім зв’язку з нею, а в де чім можна бачити таки й виразні впливи її на нього. Розуміється, сама ся «модерна» ще стоїть перед нами im Werden, і в ній лучаться й переплітаються дуже відмінні течії, як реалізм і символізм, психологізм і зверхній імпресіонізм, а й творчість самого Семанюка также, надіємося, маємо щойно в початках, і було б скороспішним прибивати до неї якусь коротку етикетку, а тим менше – задоволитися лаконічним зачисленням його до модерни. Я постараюсь зазначити те, що, на мій погляд, становить оригінальну фізіономію автора і те, в чім я бачив би вплив теперішньої галицької літератури. На повноту характеристики й аналітичне вичерпання я не претендую, бо опираюся лише на сій збірці, що не містить усього публікованого автором, хоч і характеризує його творчість досить виразно
Я старався дістати деякі потрібні дати для характеристики творчості автора від нього самого, але се мені не вдалося і тільки припізнило мою нинішню статтю. Але одну поміч кождому, хто хоче собі здати справу з літературної творчості письменника, повинен би робити кождий автор, видаючи збірку своїх писань: давати при кождій речі дату її написання.
Нинішня збірка, формату шістнадцятки, містить в собі п’ятнадцять оповідань. З них лише чотири виносять по аркушу або й понад те, стільки ж є таких, що мають коло піваркуша, решта – ще дрібніші образочки.
Певну одноцільність їм, а заразом – певну характеристичність фізіономії автора надає їм вибір тем: від першої до остатньої всі вони взяті з селянського, гуцульського життя, як то зазначено й на титулі книжки. Автор виріс сам у селянській, гуцульській сфері і знає її дуже добре, розуміється, а що важніше – вміє спостерігати її характеристичні прикмети й малювати їх сильно й колоритно, так що гуцульська одежа не служить лише зверхньою прикрасою, локальним колоритом (couleur local), ужитим для більшої реальності комбінацій авторської творчості, а маємо в них справді сильно і вірно відданий образ гуцульського життя.
Се, розуміється, важна заслуга й вартість автора, а заразом перша й основна прикмета його літературної творчості – реалізм, народолюбний – демократичний і гуманний реалізм.
Найліпшими із сих образів гуцульського життя уважаю ті, де автор найменше дає своєї суб’єктивної закраски і взагалі найменше дає відчувати свою артистичну машинерію. При оцінці творчості реалістичної сі вимоги самі собою розуміються, але в нинішніх часах така міра авторської творчості могла б бути названа односторонньою, і то дійсно справедливо, бо ряд визначних майстрів дали утвори, уложені на тлі реалістичнім, навіть ультрареалістичнім, але з якнайсильніше зазначеною суб’єктивністю, навіть ліризмом, і штучністю не маскованою, а підчеркуваною умисно, і сі прикмети в руках талановитих не вражають нас, а надають їх утворам оригінальну й характеристичну красу. Оскільки ся манера осягає свій ефект, їй належить також признати право на існування, але не завсіди удається сею штучною й ризиковною манерою осягнути дійсно щасливі результати, не кождому вона дається.
Ся манера досить сильна в нашій галицькій модерні; проявляється вона й у Семанюка, й сі прояви її я уважаю впливом на нього новіших наших письменників, а власне Стефаника – що досі з найбільшим артизмом умів імпресіоністичну, ліричну манеру переводити в своїх селянських образках. Але у Семанюка ся манера не удається так, і, на мій погляд, він далеко сильніший там, де пише якнайбільше об’єктивною, чисто реалістичною манерою, і ся манера, з певними характеристичними прикметами, досі мусить уважатися його спеціальністю.
Найбільше талановитим і характеристичним для автора уважаю образок «Більмо» – найбільше з усіх його оповідань, і з тим – один з цінніших утворів найновішої нашої літератури.
Оповідання було друковане в «Л[ітературно]-н[ауковім] вістнику» і читачі його, певно, добре ще пам’ятають. Немногословно й ядерно, кількома короткими штрихами, без вступних оповідань, без усяких рефлексій і жалібних слів, взагалі так якби не додаючи нічого від себе, розвиває автор перед нами образ глибокого занепаду бідної гуцульської родини.
Самітна гуцульська хата на високім верху, в ній гуцул «приймак», що мусить зносити над собою верховоди жінки, бо то її дідизнина; вічні злидні, без худоби, з одиноким заробітком господаря при трачці; жидівська лихварська лапка, в яку легкодушно влізла ся родина, і за «скалічення» жидівської корови, що, зустрівшися з чужими волами, стратила ріг, мусить платити жидови страшну суму – двадцять левів; жаль цілої родини з причини більма, що дістала старша донька при тій пригоді від волового рога, боронячи тої жидівської корови, і вкінці загальна радість, коли сю дівчину, за протекцією кума-побережника, затаївши її більмо, удається умістити на службу у лісничого – без плати, за вікт і одежу; дівчині грозить перспектива покритки, але про се ніхто не думає, – тішаться з надії, що відтепер буде можна свобідно брати дерево в лісі, що дівчині буде добре у службі і вона щось там може дістати в дарунку.
Яку масу селянської біди, темноти й поневірки вмів автор сконцентрувати на сих кількох сторінках! Виразистий, сильний образ робить тим сильніше враження, що автор вистерігається всяких пояснень, всяких рефлексів від себе. Звісна річ, що коментар враження ослаблює; як правдивий гуморист лишає сміятися слухачам, сам заховуючи вповні спокійну міну, так і всякі жалібні чи гуманні коментарі, ліричні відступлення чи прагматичні пояснення ідуть звичайно сурогатом лише слабому оповіданню. Д[обродій] Семанюк здавлює в собі зарівно і крик болю при сцені визиску й поневірки, напр., оповідаючи про жидівську напасть, і рефлекси сумного гумору, коли каже, напр., родині застановлятися над щастям, яке спадає на неї з наймом дівчини, і сі чи прикрі, чи жалісні, чи іронічні пасажі викликають тим сильніший ефект, що його не антиціпуе висказ, коментар, рефлекс автора.
При тім сполучення елементів співчуття з певним сумовитим гумором надає оповіданню незвичайну привабність і лагодить прикрість в почутті жалю. Деякі дрібніші неправдоподібності в концепції оповідання так малі, що не годні попсувати ефекту (такою, напр., здається мені та обставина, що тимчасом як у селі звісно, що діється дівчатам у службі в лісничого, ані батько-мати дівчини, ані її хрещений батько, що протегує на службу до лісничого свою хрещеницю, ніби зовсім не знають нічого про поводження лісничого з своїми наймичками – що вони у нього сходять на покриток).
Дуже подібним способом написане й друге більшеньке оповідання Семанюка – «Засновини», опись закладин хати у бідної вдови-гуцулки на малім клинці грунту, що лишився їй по процесі з «камерою». Тут также суб’єктивний елемент схований, оповідання йде мовби без усякої участі автора, і гумор його лагодить жалкі враження гуцульської біди. Сам епізод, одначе, не визначається таким трагізмом, як у «Більмі», тому не робить і такого враження; гумор – прикмета взагалі дуже цінна, бо дуже рідка у наших молодих письменників, переважає над сумною стороною образка, але в оповіданні старої Семенихи про подорож її до Відня сходить дещо на утерті вже стежки карикатури, й се трохи псує ефект оповідання. Прекрасний фінал, де п’яні гуцули, в п’яній добродушності, кричать здоров’я панам за те, що не все відібрали Семенисі, а автор з незвичайним тактом поздержується від усякої рефлексії, в значній мірі викупає дещо несмачне враження сеї подорожі до Відня.
Третє більшеньке оповідання – «Раз мати родила»: сцена при церковній варті, де розжалоблений і горілкою осмілений гуцул кидається на жандарма, що зводить йому жінку, – хоч вибором теми сильніше від попереднього, стоїть, по-моєму, трохи нижче щодо оброблення: автор подекуди позволяє вже собі дещо рефлексій; нема вже й тої гумористичної ноти; оповідання до того дещо й більше многословие, менше ядерне, за всім тим дає досить іще сильний образок гуцульської біди.
Гарненький і досить ефектовний образок «Злодія зловили» – історія бідного сироти, прилапаного, як ссав чужу корову. Мені приходилося чути дуже похвальні відзиви для сього образка, про сильне враження від нього, але самого мене вже вражає в нім полювання на ефект, певна прибільшена сенсаційність, сентиментальність, що власне, антиціпуючи, зменшує враження. Те ж саме, ще в більшім степені, скажу про інше – «Святий Николай у гарті» – заграблення образа екзекуційником; є тут досить дешевий, шаблоновий ефект, що псує оповідання. Слабенька, без враження «Грушка» – сцена забав при похороні.
Не робить також особливого враження «Лік» – сцена ординації у лікаря, нічим, зрештою, не визначна (сі два оповідання зрештою вже служать переходом до другої групи). Зовсім зіпсоване мелодраматичним резонуванням автора, дуже, зрештою, шаблонове «Хіба даруймо воду» – бунт гуцулів на учительку, що лагодиться на вид щирого й милого поводження її з дітьми. Сам мотив сей занадто заїжджений, нарікання гуцулів також досить шаблонові, а образ учительки-патріотки особливо банально зроблений, так що се оповідання, зовсім незаслужено передруковане в «Віку» для характеристики автора, належить рішучо до слабших його речей.
Сі вісім оповідань більше-менше становлять одну групу. Сказане вище при першім оповіданні можна більше-менше приложити до всеї її, тільки що гірші з них або попсовані, або випали слабо, а два ті, кажу, вже служать переходом до другої групи. Впливу модерни на сій групі або не примітно зовсім, або дуже мало. Декотрі, як «Св. Николай» або «Хіба даруймо воду», писані – можна б припускати – під рішучими впливами старшої школи, і то слабших її напрямів.
Сім інших оповідань книжечки становлять другу групу, написану під рішучим впливом галицької модерни. З виїмком двох більшеньких се самі маленечкі образки. Деякі з них дуже сильно нагадують Стефаникову манеру оповідання – наскрізь імпресіоністичну, сильно ліричну, з замилуванням до урваного, абруптивного оповідання, з незвичайними, широкоужитими порівняннями, з широким використанням поетичного фольклорного апарату. Далеко не всі з них, одначе, удалися, а й ті, що удалися ліпше, остільки менше цінні, що здаються досить удатними імітаціями чужої манери. Тому я сю другу групу рішучо ставлю нижче від ліпших оповідань першої, більше оригінальної, де автор виступає перед нами самим собою, а не імітує чужої творчості.
Найбільше оповідання сеї другої категорії – се «Карби», мабуть, дуже цінене самим автором, бо поставлене ним на чолі збірки. В нім – як на моє ухо – чуються автобіографічні ноти, й вони, мабуть, і підкупили самого автора для сього, зрештою, слабого оповідання. Воно розпочинається заспівом, який борше міг бути вилучений осібно, як заспів до цілої збірки; написаний сей заспів в тоні ліричної поезії, в тім модернім стилі, й може служити характеристикою для цілої другої групи оповідань Семанюка – місцями випав він гарно, поетично, жалісно, місцями – натягнено, темно, незрозуміло, недбало. Саме оповідання «Карби» – історія малого хлопця, вихованого дідом і бабою і пущеного ними до «великих шкіл», аби міг замолити їх «карби» – гріхи, властиво – се його дитячі враження. Оповідання було б саме по собі добре, але впадає в модерністичну манеровність, і сі манеровні уступи не дуже пристають до чисто реалістичних – мило і з почуттям написаних епізодів.
Ліпше пристають до реального образу такі модерністичні прикраси – в меншій кількості ужиті, в іншім більшенькім оповіданні «Чічка» – оповіданні про те, як гуцулові-коновкареві здохла в дорозі його єдина шкапина; воно взагалі належить до ліпших оповідань сеї групи, а властиво стоїть на середині першої й другої групи, так само, як і «На боже» – молитва баби й її гадки в церкві; описані з приправою модерної манери, але дещо переладовані і тою бабською психологією, і витвореними її фантазією образами.
Кілька монологів: «Горнець» – монолог п’яного гуцула, що б’є горнці своєї покійної жінки, «Дід» – прокльони старого діда, що, вигнаний з хати дітьми, вмирає надворі, «Зведениця» – сумні гадки покритки, що повертає з дитиною до батьків зі служби, – написані в дусі подібних монологів Стефаника й інших модерністів. З них найслабший перший, а й другий і третій грішать дещо прибільшеною сенсаційністю. Менше манерований «Бабин хід» – хід старої, слабої баби, полишеної дітьми, цісарською дорогою.
Не знаю, чи не помилюся, але сі оповідання другої категорії належать, здається, у д. Семанюка до новіших. Значило б се, що він зі своєї давнішої манери останніми часами переходить на ту модерну. Я би не тішився тим, коли б се віщувало й дальший похід в сім напрямі молодого автора. Дорога занадто ризиковна, кождий успіх – се скок акробата, і при кождім скоку дуже легко скрутити собі ногу. Не зманеруватися, не вдаритися в плаксиву сентиментальність або фразисту напушеність, задержати міру при сій манері – дуже тяжко. Тим часом у своїй давнішій манері автор дав нам такі гарні проби, що я б нерадо міняв певне на ризиковне. А зрештою, будемо ще бачити, що з того всього буде. Автор ще такий молодий, що годі в’язати його якимись маршрутами. Лише більше уваги для життя, для його проблем, а менше полювання за зверхніми ефектами, за готовими шаблонами, а буде добре.
Криворівня, 10/VII
Примітки
Перша публікація: ЛНВ. – 1902. – Т. 19. – С. 128 – 134, у рубриці «Новини нашої літератури».
Подається за першодруком.
читавши кілька прекрасних оповідань сього автора – на той час у різних числах ЛНВ вийшло шість новел Марка Черемшини: «Святий Миколай у гарті» (1899. – Т. 6. – С. 172–176), «Хіба даруймо воду» (Там само. – С. 176-183), «Злодія зловили» (1900. – Т. 9. – С. 121-126), «Раз мати родила!» (Там само. – С. 126-137), «Основини» (1900. – Т 11. – С. 36-45), «Більмо» (1901. – Т. 13. – С. 52–64). Також часто цей автор публікувався у ЛНВ у 1920-х роках.
оповіданням «Керманич», не повтореним у сій збірці – цей твір уперше був опублікований у газеті «Буковина» (1896. – № 73, 74).
часи розвою нашої галицької модерни – галицькою модерною тут названа нова творча генерація, яка з кінця 1890-х років заявила про себе в художній літературі, образотворчому мистецтві, музиці. Панівна до цього часу філософія позитивізму поступалася інтуїтивним, сугестивним моделям, виникав новий тип естетичної свідомості. Відбувалися помітні зміни й у формі творів, у родово-жанрових структурах. Згодом у теорії літератури для означення цього явища усталився термін «модернізм». В Україні поява модернізму не була обмеженою регіонально, однак, через певні причини в Галичині він виявився особливо виразно і мав свою специфіку. Фактично першим кроком у напрямі модернізму була Франкова збірка «Зів’яле листя» (1896). У прозі, крім Марка Черемшини, модерними віяннями характеризувалися твори О.Кобилянської, В.Стефаника, М.Яцкова, у поезії – твори Б.Лепкого, П.Карманського, В.Пачовського та ін. Найпомітнішим явищем галицького модернізму було функціонування творчої групи «Молода муза» (1906-1914).
Автор виріс сам у селянській, гуцульській сфері – І. Семанюк народився 1874 р. у с.Кобаки (тепер Косівський р-н Івано-Франківської обл.) у сім’ї селянина. Батько його був обдарованою людиною: виявляв нахил до малювання, добре співав, любив літературу, був знайомий з Ю.Федьковичем, привчав сина змалку до читання.
читачі його, певно, добре ще пам’ятають – оповідання Марка Черемшини «Більмо» публікувалося в ЛНВ (1901. – Т. 13. – С. 52 – 64).
передруковане в «Віку» для характеристики автора – йдеться про тритомну антологію нової української літератури «Вік», видання якої присвячувалося 100-річчю з часу опублікування поеми І.Котляревського «Енеїда». Другий і третій томи, видані в 1902 p., репрезентували українську прозу 1798–1898 pp. Новели Марка Черемшини «Святий Миколай у гарті» та «Хіба даруймо воду» надрукований у третьому томі антології «Вік» (с. 495–500, 501–507).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 290 – 295.