5. «Слово на перенесение мощей Бориса и Глѣба»

Михайло Грушевський

З погляду історично-громадського дуже цікаве «Слово похвальное на пренесение св. страстотерпецъ Бориса и Глѣба», або «Слово о князьяхъ», як надписана його коротка редакція. Елементом громадсько-політичним наше духовне письменство таке бідне, що «Слово» давно звернуло на себе увагу, і уступ про князів і характеристика кн[язя] Давида були відомі (подані вперше ще в «Москвитянине» з 1843 p.), але in extenso [повністю] воно не було видане. Тепер той же д.Лопарьов видрукував його в «Памятниках д[ревней] письменности]» (вип. XCVIII) [Памятники древней письменности, XCVIII, Слово похвальное на пренесение мощей Св. Бориса и Глеба, неизданный памятник литературы XII века, сообщение Хрисанфа Лопарева, 1894, ст. 30.], подавши, окрім короткої редакції, раніше відомої (з рук[описі] XV в.), ще дві довших (з рук[описей] XV і XVII в.), а також для порівняння редакцію «Степенної книги».

В передмові видавець, не висловлюючись, одначе, категорично, уважає редакцію повнішу за початкову, хоч признає в коротшій редакції більше слідів архетипу; він відкидає думку проф. Голубинського [Ист[ория] рус[ской] церкви, I, с. 679.], що «Слово» своїми різкими виразами на князів не могло бути читане з катедри, окрім загальних мотивів, нагадуючи вирази з «Слова», де воно каже про «слышащих»; далі доводить про пізніший час написання слова, показуючи різні помилки й анахронізми, як і попередні учені відносили його до другої половини XII або початку XIII в. (але перед татарами) [То справді правдоподібно, що автентичне слово не починалося ex abrupto, як теперішня коротка редакція, а мало вступ, як у довших редакціях; за вступом маємо слово до князів, з притчею про Давида, далі загальна моральна наука про можливість спасіння для всіх, і на кінці – слава Св. братам.].

Щодо погляду д.Лопарьова про можливість голошення такого «Слова», він здається мені справедливим, але закиди щодо хронологічних і ін[ших] помилок признаю побільшеними: напр., кажучи, що Давид княжив в Чернігові в більшім князівстві, бо був старіший в братії, автор міг казати за братію князів чернігівських, сучасників Давида, і Чернігів мати за більший стіл між волостями Святославичів, і так і треба ті слова розуміти. Неможливі числа літ життя і князювання здаються пізнішою вставкою: її нема в короткій редакції, й вона розбиває з початку гарно зложену фразу. Що про Давида фактично не можна сказати, ніби він не воював ні з ким, то правда (виступав в боротьбі за Волинь навіть досить негарно), але справді був князь спокійний, і слова казання треба приймати за звичайне побільшення.

Невелике обсягом «Слово» визначається своїм енергічним тоном, живим громадським змістом, і тим заслуговує особливої уваги. Нам воно цікаве передовсім своїми провідними ідеями; коло них і спинимось трохи. І так, на початку маємо дорікання тим, хто противиться старішій братії і кличе на поміч поганих.

Наводимо з короткої редакції (початок):

Слышите, князи, противящиеся старейшей братьи и рать въздвижуще и поганыя на свою братию возводяще, не обличил ти есть бог на страшном судищи.

Како святые Борис и Глеб претерпеста брату своему не токмо отъятия власти, но отъятие живота. Вы же до слова брату стерпети не можете и за малу обиду вражду смертоносную въздвижете, помощь приемлете от поганых на свою братию.

Неколи чающим израильтяном рати халдейской на Иерусалим, послаши к фараону Егупет помощи просяще, да быша халдеи не пленили Иерусалима. Бог послал пророка к израильтяном, глаголя: «Понеже не уповасте на бога, создавшего вы, но надежду всю возложивше на егуптяны, халдея же откожду от вас, но от егуптян пленени будете; на них же уповаете, от тех погибнути вы велю», яко же и бысть.

Апостолу Павлу гляголящу: «Братие, тако ли не имате веры мажду собою и могуща вы разсудити, яко пред неверныя грядете на суд себе».

И евангелисту Иоанну глаголюще: «Аще кто глаголет, яко бога люблю, а брата своего ненавижу, ложь есть».

Сам же господь рече: «О сем знают все, яко мои есте ученици, аще любовь имате между собою».

Познайте, князи, свое величество и свою честь. Князя деда имате святого Володимира, приведше к богу тысячи тысячами и тьмы тьмами душ праведных; каку братию имате сия великия чудотворца Бориса и Глеба. Сима поревнуйте, сею образ имейте, сима накажитеся.

Аще ли сатана коли вражду ввержет межи братиею, да помянеть сею святою, како смерть улюбита прияти, нежели вражду удержати; и то кто претерпит и мир преже начнет, то сима от бога равну мзду приимет.

Скажу же вы притчею о сем, не в чуже старне бывшу. Двое Святославич, а Святослав Ярославич, святого Бориса и Глеба брат, тот Давыд ни с кем не имаше вражды: аще кто на нь рать воздвигнет, он же покорением своим рать уставляше. Княжаше в Чернигове в большем княжении жив АК [21] а княжения его ОГ [73] лета: той бе понеже бо старий братьи своей.

Аще кто кривду створяше к нему от братьи, он же все на собе притираше; кому ли крест целоваше, в весь живот свой не ступаше; аще кто к нему не исправляше целования, он же единако исправляше; никого приобиде, ни зла створи.

Братья же его, видяще тако суща, вси слушахуть его яко отца и покоряются ему яко господину. В велице тишине бысть княжение его.

Егда же изволи ввысь пояти душу его от тела, и болевшу ему недолго, позна епископ Феоктист, яко уже князь преставитися хощет, повеле пети канун кресту; единою расседеся верх теремцу, и вси ужасошася, и влете голубь бел, и седе ему на грудех; и князь душу испусти, голубь же невидим бысть, и наполнися храм благой вонью.

И несоша князя во Спас святой долго по вечерне. Пришедши звезда ста над крестом. Оттоле несоша и во церковь Бориса и Глеба, созданую от него: звезда же от Спаса преступи на мученическую церковь.

Певшу упископу над князем, гроб не докончан бысть. Епископу рекшу: «Се уже солнце заходит; заутра похороним и». Всем сидящим над князем, шедше в церковь, поведаша епископу: «Солнце не заходит, но в едином месте стоит». Епископ же удивився и похвали бога. Бондеже камень сровняша и князя вложиша в гроб, тогда солнце зайдет.

Подробиця про похорон до заходу сонця нагадує аналогічне місце в «Питаннях Кирила», де єп[ископ] Нифонт забороняє ховати по заході, щоб мрець ще раз побачив сонце востаннє («Зашедшю солнцю не достоить мертвеца хоронити; не рци тако «борзо дѣлаєм, нѣли како успѣємъ до захода; но тако погрести, яко й єще высоко, како и вѣнець єщь не сыиметься съ него: то бо послѣднеє видить солнце до общаго воскресения» – Русская историч[еская] библиотека, VI, с. 37).

Сей характерний звичай, що походить, очевидно, з міфологічних поглядів народних, відомий у давніх чехів і хорватів, і досі існує на Поділлі [див.: Котляревский, О погребальных обычаях славян, в т. III його писань, с. 228]. Покора старшим – се була одна з ідей, яку змагалося запровадити письменство в сфері князівській для зменшення суперечок князівських (з сього погляду на наше «Слово», як найхарактерне, звернув особливу увагу проф. Д’яконов в студії про політичні теми в давнім письменстві руськім [Дьяконов, Власть московских государей, гл. II.], зазначивши при тім справедливо загальну неважність сього змагання).

Принцип старшинства був живий і в самій князівській громаді, вона й виставляла його часами як принцип права і на тому збудував цілу свою теорію княжих відносин Соловйов з своїми прихильниками; ала як поруч з тим виступали рівноправними принципами воля народна (вибір або ряд, умова) і спадщина («отчина і дідина»), не кажучи про принцип здобичі («добылъ есми головою своею Киева и Переяславля», – каже Ізяслав супроти претензій Юрієвого старшинства) [Іпат., с. 266.], то старшинство зоставалось в сфері ріа desideria, і моральні сентенції не могли знищити боротьби, що виходила не тільки з злої волі, а й із суперечності принципів. І то тим більше, цю родовий принцип не був дужий, обмежувався близькими ступнями родинними, і дальше його переведення рівнялося з reductio ad absurdum. Автор «Слова» й сам не зістається при самій покорі й закликає взагалі до миролюбства, здаючись на приклад святих братів, що «смерть улюбита паче пріяти, нежели вражду удержати».

Борис і Гліб в старім письменстві були втіленням принципу покори старшим і миролюбства; всі їх біографи й панегіристи з умилуванням вимальовують сю рису, і вони ставали таким способом живим докором княжим суперечкам. Може, се й надало таку популярність (в порівнянні з іншими) і зробило їх патронами Русі. «Слово», як приклад наслідування їм, наводить далі Давида Святославича, і тим хоче переконати, що навіть з погляду практичного миролюбність не шкодить, бо, цураючись всякого ворогування, всякої війни, Давид, одначе, держався на старшім столі (про блуканину його, поки дійшов він того «більшого княжения», автор промовчує), братія його слухалась, і князювання його пройшло спокійно.

Найбільш же енергічно повстає автор проти звичаю – закликати в своїх усобицях на поміч «поганих» – половців. Се була найпопулярніша тема в давній Русі. Цілі віки нападів кочових орд на Русь виробили й глибоко защепили в громаді руській ворожнечу до поганих, переконання про потребу неустанної боротьби з ними. Боротьба з половцями, походи на них – були, як згадував я, для князя найпевнішою дорогою до народної слави, до популярності; на тім грунті збудувалася слава Мономаха; щоб похвалити Мстислава або Романа, наш книжник не знаходив нічого кращого, як нагадати їх боротьбу з половцями.

Остерігаючи князів від усобиць, нагадували, що з того скористаються погані: «Аще бо возмете рать межю собою, погани имуть радоватися и возмють землю нашю»; та ж нота виразно гуде в «Слові о п[олку] Іг[оревім]» [Іпат., с. 173; Слово о пол[ку] Іг[оревім], вид[ання] Огоновського, VIII.]. Отже, найвищим докором князю було, коли сам він наводив половців як союзників на землю Руську. Автор нашого «Слова» бачить тут зраду перед Богом, маловірність, і наводить «притчу» з ізраїльської історії (в виразах досить довільних, як і дальші цитати).

Нарешті цікава полеміка з тими, хто каже: «Съ женою и съ чяды своими не можемъ спастися».

Речет ли кто, яко жена ныне (не) име, но и (навпаки) дети имеяше. Преподобный Никола Святоша его сын был, и ина два сына. Или речет кто, яко дому не име, того ради заповедь господню исправити возможе; многаджы бо слышах некия невегласы глаголюща: «С женою и со чады своими не можем спастися».

Се бо князь не един дом имеяше, но многи, князь всей земли Черниговской; заповедь владычную исправив в сем животе своем, на с кем вражды име. Постыдится враждующи на братию свою и на единоверники своя, въстрепещите, въсплачете пред богом, пкаи славы отпадаете за едино злопомнение.

То було одно з характерних з’явищ давнього руського життя. Різниця аскетичної моралі, яку приносило духовне письменство, переважно з джерел монастирських, з тим життям, перейнятим старими, язичеськими поглядами і звичаями, яким жила громада наша довго по охрещенні, була така велика, що ширилася думка, ніби в «мирі» нема спасіння чоловіку, воно можливе тільки тому, хто зречеться світу, зачиниться в печері, піде в монастир. Виконувалась таким чином глибока межа між життям побожним і світовим; як гарно висловився Костомаров:

«Думка, що Богові найприємніше самітнє аскетичне життя ченця і що людина тим ближче до спасіння, що далі від світу, виганяла християнське доброчинство з сього світу» [Русская история в жизнеописаниях, І, вид[ання] 1888, с. 33.].

Справді, так було не тільки в нас, але і в Візантії, і не без впливу візантійського письменства і в нас такий погляд виявився, але в молодій, юнацько-здоровій громаді такий погляд був ще більшою аномалією й шкодою. Отже, не диво, що і з-поміж духовенства повставали проти нього. В Київській літописі заховалося характерне оповідання про князя Ростислава, що, бувши побожним, жадав ченцем бути, в тім переконанні, що «княжение и миръ не можеть безъ грѣxa быти», а ігумен печерський Полікарп натомість закликав його до сповнення обов’язків князівських [Іпат., с. 363.]. Автор нашого «Слова» цілу вагу кладе на лагідність: тим песимістам він доводить [Ся частина в редакції П. 2 (Погодінська ширша) покручена зовсім.], що князь і жінку-діти мав, і не то що господарство, а ціле князівство мав під своїм доглядом, а спасся – бо був лагідний, «ни с кѣмъ вражди имѣ».

Отже, ми бачимо, як живо в «Слові» відбилися живіші, цікавіші ідеї громадські свого часу. Тим має воно важне історичне значення.

Примітки

… Давид княжив в Чернігові… – Давид Святославич був чернігівським князем у 1097 – 1123 pp.

… оповідання про князя Ростислава… – описана розмова князя Ростислава Мстиславича з печерським ігуменом Полікарпом відбулася незадовго до його смерті, що настала 14 березня 1167 р.

Нині розглянута в статті пам’ятке часто зветься «».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 506 – 510.