3. «Послание митроп[олита] Клима»

Михайло Грушевський

Більш історичного значення має друга, вже цілком київська пам’ятка, якій так пощастило, що одночасно з двох рукописів двічі була видана і здобула спеціальну студію – «Послание митроп[олита] Клима», або, як зветься воно в рукописах, – «Послание», написане Климентом (вар.: Климом), митрополитом руским, Фомѣ презвитеру (смоленскому), истолковано Афонасием (Адамаемъ) мнихом». Його видав д.Лопарьов з рукописі кінця XV в. Товариства любителів давнього письменства в «Памятниках», вип. ХС [Памятники древней письменности, СХ, Послание митрополита Климента к смоленскому пресвитеру Фоме, неизданный памятник литературы XII века, сообщение Хрисанфа Лопарева, 1892, с. 35.] і д.Нікольський з рукописі Кирилівського монастиря, также з XV в., додавши спеціальну розправу і кілька інших пам’яток до тієї ж справи [О литературных трудах митрополита Клима Смолятича, писателя XII в., Спб., 1892, с. VII + 23 + фототип[пічна] таблиця.], в третій рукописі знайшовся тільки початок «Послания», подібний до Кирилівського (у Лопарьова [Послание митрополита], с. 13). Списки походять з одного архетипу – дуже недокладного, як побачимо.

Митрополит Клим є особа видатна і добре знана в нашій історіографії, бо з ним в’яжеться справа про автономічні змагання в нашій церкві; два тільки рази малисьмо в часи дотатарські митрополитів-русинів, ставлених в Києві, – Іларіона в XI в., Клима в XII в. Про поставлення Іларіона літопись подає нам суху згадку, справа з Климом стоїть щасливіше, бо маємо кілька відомостей дрібніших про його поставлення й боротьбу, яку прийшлося йому підняти.

Знаємо, що ініціатором поставлення був київський князь Ізяслав, що його піддержали єпископи його земель і союзної Чернігівщини, але найшлися між іншими єпископами тому противні, що не узнавали Клима за правовитого митрополита, і що брат Ізяслава – кн[язь] смоленський Ростислав, мабуть, під впливом свого єпископа – грека Мануїла, противного Климу, виступав проти нього, аж доки не пізнав його ближче, перейшовши до Києва; що інші князі, ворожі Ізяславу, также були противні Климу, для того становище його було хистке; держався Ізяславом і разом з ним мусив з Києва уступатись [Про ту справу дивись: [Грушевский], Очерк ист[ории] Киев[ской] з[емли], с. 359 – 364, де подано й літературу, застановляються над нею й обидва видавці «Послания» – Лопарьов ([Послание митрополита Климента], с. 1 і далі) і Нікольський ([О литературных трудах митрополита Клима Смолятича], с. II і далі).].

Для характеристики самої особи Клима досі головним джерелом зоставалась звістка Київської літописі: «Постави Изяславъ митрополитомъ Клима Смолятича, выведъ изъ Заруба, бѣ бо черноризечь скимникъ, и бысть книжникъ и философь, такъ яко-же в Руской земли не бяшеть, – до чого пізніший звод додає: «И много писаніа написавъ, предаде» [[Іпат., с. 241, Никон., І, с. 172 (вид[ання] 1862).]. Ми мусили досі на слово вірити літописі щодо ученості і письменництва Клима, бо думка, що два казання – «Слово о любви Климово» і «Слово в суботу сыропустную» належать Клименту [Срезневский, Древние памятники рус[ского] письма и языка, вид[ання] 1882 р., с. 62, порівн. поправку у Нікольського, op. c[it.], с. 211 – 212.], зоставалося гіпотезою недоведеною. Тепер тільки маємо перший утвор, певний сього найосвіченного чоловіка в тогочасній Русі.

«Послание» Клима є відповідь, як значиться в ньому, священику смоленському Хомі на його «писание», де Хома попрікав Клима славолюбством.

[Подаємо початок «Послания» як найбільш цікаву частину, з видання Нікольського, додаючи варіанти з вид[ання] Лопарьова, яке подає часто поправніші звороти:

Почет писание твоея любви, яж аще и медлено бысть, почудихся, и в чин въспомяновения приник зело, дивихся благоразумию твоему, возлюбленный ми о господе брате Фомо: имать писание твое наказание с любовию к нашему тщеславию.

И тако с радостью прочет пред многими послухи, и пред князем Изяславом тобою присланое ко мне писание, и вину ми исповедавшу, его ж ради пишеши, ты ж любимче не тяжко мни мною восписаною ти хартиею.

Рекши ми: славиний, пиша, философ ся творя. А первие сам ся обличаеши: егда к тебе что писах, но ни писах, на писати имам. А рекши ми: философиею пишеши, а то велми криво пишеши. А да оставль аз почитаемаа писания аз писах от Омира, и от Аристотеля, и от Платона, иж ко елинских нырех славне беша, аще и писах, но не к тебе, но ко князю, и к тому ж нескоро.

А еже съжалал еси, рже та есть вменил, а бог свидетель яко не искушаа о твоего благоумия, но яко просто писав, да аще того не могл еси разумети, то всуе приходиши на мя учителя своего Григория.

Рекши бо: у Григория беседовах есмь о спасении душевном; а еда коли порекох, ли укори Григория, но еще исповедаю, яко не токмо праведен, но и преподобен, но аще дерзо реши – свят есть, но обаче того аще не учил тя, то не веде, откуду хощеши поручившаясь тебе душа руководити: Григорию и тебе того не ведати.

Но чудо рекши мне: славиши, да скажу ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к дому, и села к селам, изгои же и сябры, и борти, и пожни, ляда же и старины, о них же окаянный Клим зело свободел, но за домы, и села, и борти, и пожни, сябр же и изгои земля Д [4] локти, идеже гроб копати, ему же гробу самовидци мнози: да аще гроб свой вижю по вся дни седмь краты, не вем откуду сливитимися, не бо ми речь мощно иного пути имети доцеркви, кроме гроба.]

Клим виправдовується з тих закидів, каже, що йому не можна дорікати, ніби він хвалиться своїми писаннями й удає з себе філософа; головний його аргумент – що його метод алегоричного об’яснювання Св[ятого] Письма не має в собі нічого злого, що він потрібний, і без нього багато дечого буде цілком незрозумілим, без змісту; що алегоричного розуміння вимагав від учеників своїх сам Христос, і того ж методу держалися св[яті] отці («Послание», стрічки 87, 238, 474, 499, 513 в вид[анні] Нікольського), що користає він з нього зовсім не для своєї слави, а без всякого особистого поводу, і що тут нема жадної філософії (стр[ічки] 23, 474).

Але ся оборона не зведена до виразних точок, пересипана прикладами того екзегетичного методу і для того не дає виразної відповіді; виразніше висловлюється автор в сфері практичній, в справі своєї годності митрополичої, кажучи, що власті не шукав і всяким способом відмагався, що ніколи не шукав багатства і має перед очима свій гроб готовий. Він, одначе, не замовчує своєї переваги в ученості проти Хоми і його учителя Григорія, на якого покликується Хома. Признаючи Григорія мужем святим, Клим, одначе, закидає їм обом, що не знаються в глибшій екзегезі, не уважає можливим то для душпастирів (стр[ічки] 30, 535) і покликується (в виразах досить неясних) на учених книжників київських:

Поминаю же паки реченаго тобою учителя Григория, его же и свята рек не стыжуся, но не суда его хощу рещи, но истинства: Григорий знал альфу, якоже и ты, и виту, подобрно и всю К [20] и Д [4] словес грамоту, а слышиши ты ю у мене – мужи, имже есмь самовидец, иже может един рещи альфу – не реку на сто или на двести или триста иди Д [4] ста, а виту також – с. 534 – 543.

Окрім характеристики особи Клима, «Послание» подає ще кілька цікавих відомостей з тогочасного культурного життя. Так з нього довідуємось, що Клим писав до кн[язя] Ростислава «от Омира, и от Аристотеля и от Платона», «иже въ елиньскихъ нырѣхъ славнѣ бѣша ‘ і посланіє Хоми, яке було ніби відповіддю на те Климове, читав перед ширшою громадою і перед князем Ізяславом. Тут ми маємо важну відомість про літературні інтереси на тогочасних дворах княжих, факт знаний нам і з раніших часів – відомо, що до кн[язя] Ізяслава-Дмитра (Ярославича) писав своє посланіє Феодосій, про «віру варязьку», Іаков – про моральне поводження, м[итрополит] Никифор – до Мономаха, Ярослава Муромського й інш[их]. «Послание» Клима показує, що тогочасне покоління княже не зоставалося з того погляду позаду старших поколінь, і література духовна, як попереду, знаходила собі опіку в вищих князівсько-дружинних верствах.

Слова Клима, що він черпав з класичних авторів, «иже во елиньскых нырѣх [Слово «ныр» зостається незрозумілим, д. Лопарьов ([Послание митрополита Климента], с. 34) наближає його до νοερός, (розумний), д.Нікольський ([О литературных трудах митрополита Клима Смолятича], с. 79) наводить «нырь» в перекладі Георгія Назианзина з XI в. в значенні χυβιστής (що ниряє), але то мало помагає.] славни бѣша», также характерні, хоч ми й не знаємо, чи знав він їх безпосередньо, чи з других рук – візантійських хрестоматій і цитат у писателів церковних. Славний руський «філософ», певно, знав грецьку мову і міг черпати як з тих, так і з сих. Але характерно, що він ніби оминає сього терміна – «філософ», «філософія» (стр[ічки] 13, 19, 474), може, приймаючи їх в тім значенні, противнім християнській теології, в якому згадує і Св[яте] Письмо.

Клим в сьому своєму «Послании» виступає перед нами як гарячий прихильник і оборонець алегоричного об’яснення Св[ятого] Письма, того, що він зве «пытати потонку» (стр[ічка] 58), «увѣдѣти прѣводнѣ», себто алегорично (ст[річки] 238, 479, 480, 493 – в рук[описі] Нікольського «праведно» замість «прѣводнѣ» як в вид[анні] Лопарьова), «разумѣвати духовнѣ» (429), «прашати силы слову» (486). В тім ішов він за широко розповсюдженим в грецькій літературі напрямком, заложеним александрійською школою. На Русі в тім був він не першим і не останнім; той напрямок зазначується в «Слові» Іларіона, а в другій полов[ині] XII в. знаходить талановитого речника в Кирилі. Але разом з тим подибуємо інший напрямок в проповіді і в екзегетиці – без алегоризму, простий, з перевагою морального елементу над догматизацією, який бачимо в казаннях Іакова, Феодосія (т. зв.), Луки Жидяти, Никифора й інших, між ними й у Климового товариша по монастирю – зарубчанина Георгія.

Очевидячки, і той Хома смоленський був прихильником сього напрямку, закидаючи Климу, що він шукає слави й для того удає з себе філософа (одначе нав’язувати сю різницю в методах літературних до боротьби напрямку руського з грецьким в тогочасній ієрархії, ніби грекофіли були прихильниками «антіохійської школи», як то доводить д.Лопарьов [Слово [в великую субботу], Памятники древней письменности, XCVII, с. 7.], не потрібно). На лихо, ми не можемо собі здати справи з того, яким дотепним прихильником алегоричного методу був Климент, в якій мірі сей славний «книжник» справді заслугував назвиська філософа. «Послание» його дійшло до нас в дуже нужденній формі: як видно з написі, в «Послании» заведені коментарі якогось «мниха Афанасия», і, окрім того, ще в ньому такий брак консеквенції, що д.Нікольський справедливо припускає плутанину карток в архетипі.

Отже, щоб вирізнити з того хаосу автентичне «Послание», треба студій спеціальних, а обидва редактори, на лихо, над тією справою докладно не застановились. Д[обродій] Нікольський, в своїй розправі вдавшися головним чином в генезу тих коментарів, тих питань-відповідей, які знаходимо в «Послании», тільки при кінці, в увазі, застановляється над реконструкцією тексту, подаючи деякі справедливі переміщення (напр., по стр[ічках] 99 – 203, по 409-200, по 751-409, 448-474, 203-703). В справі вставок обидва редактори згоджуються на тім, що пояснення в другій частині сьогочасного тексту (від стр[ічки] 449) навряд чи належать Климу.

Я пішов би далі – всі хоч трохи ширші пояснення чи не належать коментатору? Подекуди ми бачимо, що Клим ставить лише питання, не відповідаючи на них, а тільки виправдуючи (напр., стр[ічки] 480 і далі), або відповідає коротенько (як стр[ічки] 75 – 76, 518, 527), отакі тільки уступи здаються мені автентичними, усі ж ширші екзегези уважав би я за вставки того Афанасія, также й ті, зазначені редакторами уступи з другої половини, де нема питань, а коментований текст. Таким способом приймаючи, «Послание» вийде дуже коротеньке й стиснене.

Проти песимістичних поглядів деяких учених на стан нашої давньої освіти, що Іларіона і Кирила Туровського уважають за якісь виїмки і обмежують тогочасну освіту тільки грамотою, письменністю, «Послание» Клима стає новим доказом противного. Постриженик глухої «Зарубської печери» виявляє знайомість в грецькій науці і здається на те, що й коло нього не бракує людей освічених, які далеко переважають таких немудрих книжників, якими були Хома й його учитель Григорій (стр[ічка] 539). В тому знову історичне значення «Послания».

На кінці зауважу ще одну подробицю, цікаву вже для історії правної й економічної – згадку про ізгоїв і сябрів; про сі терміни, чи краще – явища, велася в науці не раз бесіда, над тим не будемо застановлятись; в «Послании» вони виступають як об’єкти власності, між іншими, з яких складається власність господарська, отже, мають вони тут означати якусь людність невільну, чи не цілком вільну, може, якусь людність в певній мірі прив’язану до землі. Згадка ся про сябрів є, скільки відомо, найдавнішою, в наших джерелах, і тим особливо цікава. Щодо ізгоїв, то аналогічні відомості мали-сьмо в грамоті 1150 р. смоленського князя Ростислава, де згадуються села, даровані «съ землею и съ изгои».

Примітки

Митрополит Клим… – Клим (Климентій) Смолятич був київським митрополитом у 1147 – 1155 pp.

… київський князь Ізяслав… – Ізяслав Мстиславич (1146 – 1154) – київський князь.

… кн[язь] смоленський Ростислав… – Ростислав Мстиславич, князь смоленський (1125 – 1159), великий київський князь (1159 – 1167).

… до кн[язя] Ізяслава-Дмитра (Ярославича) писав своє посланіє Феодосія про «віру варязьку»… – Ізяслав Володимирович – київський князь (1054 – 1069, 1070 – 1073, 1077 – 1078) . Згодом М.Грушевський висловив сумніви щодо приналежності цього твору Феодосію Печерському (ГрушевськийМ. Історія української літератури. – К., 1993. – Т.ІІ. – С. 75-76).

… Іаков – про моральне поводження… – йдеться про «Послання ченця Якова до князя Дмитрія». Датування пам’ятки, як і її автор та адресат, залишаються дискусійними. Спочатку вважалося, що цей твір написав чернець Яків, якого Феодосій обрав своїм наступником, адресувавши його князю Ізяславу Ярославовичу. Проте згодом почала превалювати думка, що твір написано для ростовського князя Дмитра Борисовича (1253 – 1294) (Подс-кальски Г. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988 – 1237 гг.) – СПб, 1996. – С. 242-243).

… м[итрополит] Никифор – до Мономаха, Ярослава Муромського й іиш[их] – Никифор (1104 – 1121) – київський митрополит, вважається автором чотирьох послань: двох до князя Володимира Мономаха, одного до волинського князя Ярослава Святополчича та ««Повчання» на початок великого посту»« (Подскальски Г. Христианство. – С. 244 – 245, 290 – 291).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 500 – 505.