Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Н.Дашкевич. Вопрос о литературном источнике украинской оперы И.П.Котляревского
«Москаль-чаривнык»

Михайло Грушевський

(відбитка з «Київської старини» – 1893, XII)

В своїй розправі про українське письменство (розумію рецензію на книгу д. Петрова) проф. Дашкевич зауважив, що тема «» належить до перехожих і широко розповсюджених (с. 40). В останній розправі подає він відомості про історію сеї теми, а також про ту редакцію її, з якої, на думку автора, скористався Котляревський для своєї опери.

Аналогії для теми Котляревського пов[ажаний] автор вислідив майже виключно по літературах західноєвропейських, не вдаючись до аналогій східних [в «Київській старині», 1894, III кн. подав д. Перетц грузинську казку, доволі далеку, одначе, від теми «Москаля»]. Найдавнішу літературну редакцію сеї теми д. Дашкевич знайшов в т[ак] з[ваних] fabliaux, сатиричних оповіданнях, а властиве в такому оповіданні XIII в. – «Le pauvre clerc» («Бідний студент»): бідний студент паризький, мандруючи до родини, напросився на ніч, але хазяйка не пустила його; тим часом студент побачив в хаті припаси до вечері, а далі й священика, що прийшов туди. Студента побачив хазяїн хати – селянин, і прийняв на ніч. Вечеряти не було чого, але студент, мовби розказуючи про свою пригоду, показав хазяїну сховані страви й вино, а далі й священика; того вигнали, а опанчу його дістав студент.

Окрім сеї французької редакції ще з XIII ж в[іку] єсть подібна редакція німецька. Ся версія, де гість показує сховане, оповідаючи, і схованому дістається прочухан, уважають за найдавнішу. Версія, де гість вдає з себе чарівника й чарами показує сховане, а потім самого схованого виручає, єсть новіша, і в письменстві вперше з’являється в XV–XVI в., в різних і очевидячки – незалежних одна від одної редакціях, що виходять з переказів народних. Д[обродій] Дашкевич наводить силу новел, фарс[ів], наостанку – комічних опер з сею темою; він уважає, одначе, що взагалі в обставинах міського побуту ся тема виходить менш правдоподібною, натуральною, аніж в старіших, середньовічних перерібках.

Коротко спинившись коло подібних тем в казках (одну казку цікаву, хоч дальшу від теми Котляревського, записав сам д. Дашкевич на Волині і подає цілком в додатку до статті), автор ставить питання, чи Котляревський узяв тему своєї опери з української казки, як думав д. Петров і недавніми часами висловився й проф. Сумцов («Этнографическое обозрение», т. XII – «Песни о госте Терентии»), чи з літературної редакції сеї теми якогось з західних авторів.

Д[обродій] Дашкевич пристає до другої думки і показує на комічну оперу французьку «Le soldat magicien», як на джерело, з якого узяв свою тему Котляревський. Згадана опера перероблена з п’єси славного коміка Данкура «Le bon soldat» (1691) і була широко розповсюджена – двічі перекладена по-німецьки, гралась по-чеськи; в автори її дають суфлера Anséaume; вперше грана р. 1760. Писана вона прозою і віршами, з пісеньками, в одному акті.

Зміст її такий. Маємо буржуазну сім’ю Арганів; чоловік дуже суворо поводиться з жінкою, і се тяжко вражає її живу й веселу натуру; Арган іде з дому, наказуючи локаю – Криспену доглядати жінки; Криспен, одначе, держить руку пані. Приходить солдат на постій і його спроваджують на горище, не давши повечеряти. Слідом приходить до пані прокурор, балакають про тяжку вдачу Ар-гана: прокурор радить розвестись і висловляється про своє кохання до пані А., але та не згоджується зрадити чоловіка. Приносять вечерю, але тільки посідали, аж вертається Арган; вечерю заховано, а прокурор уліз до комина.

З’являється солдат – показує свій паспорт і скаржиться, що не вечеряв, а далі береться почастувати вечерею компанію, бо він чарівник. Малює круг на долівці, замовляннями велить демонам принести вечерю, і виймає її з шафи. Хозяева бояться їсти, солдат їх заспокоює. Після вечері солдат хоче показати хозяевам диявола, що так прислужився, велить відчинити двері і каже дияволу, щоб не злякати компанії, узяти собі вид прокурора і йти до пекла. Прокурор тікає, і Арган страхається з страшного виду диявола, з полум’я, що виходило з його очей і т. ін. З’являється з рахунком за вечерю реставратор, але солдат примушує Криспена заплатити йому грішми прокурора. Наостанку Аргани звертаються до солдата з скаргами на свої злі відносини, солдат научає їх: чоловіку – не бути таким суворим, жінці – не бути такою кокеткою, ті обіцяють, і опера кінчиться словами Криспена – «тепер житимем спокійно!»

Д[обродій] Дашкевич показує подібності сієї опери і опери Котляревського – судовий панич, вечеря коштом його, солдат, прихід хазяїна, чарівництво, визволення судового панича, уважає ще на деякі деталі (в обох п’єсах судовик уживає в залицянні судові вирази, солдат уживає ворожачи слів німецьких: trink у Ансеома, шнапс – у Котляревського) і виводить, що Котляревський узяв тему з французької опери чи по пам’яті, чи маючи її під руками.

Сей вивід дає д. Дашкевичу спосіб порішити питання про відносини «Москаля-чарівника» до «Простака» Гоголя-батька, досі ще не порішене, як нагадує сам д. Дашкевич: д. Петров думав, що сі п’єси незалежно одна від одної узяті з народних переказів, д-р Огоновський нахилявся до думки, що «Москаль» був первотвором «Простака». Д[обродій] Дашкевич доводить, що чи «Москаль» чи «Простак», але хтось у когось брав тему, і вважає на детальні подібності: поводження ловеласа здається жінці несамовитим; солдат в обох допевняється «лавреників» і курки, береться співати – ще й ту ж саму пісню («Ой був, да нема») і тим «утинає до гапликів», і т. ін. Коли ж Котляревський позичив тему у французького коміка, то Гоголь мусив позичити у Котляревського.

Рівняючи оперу Котляревського до французького первотвору, д. Дашкевич доводить, що у Котляревського інтрига переведена не так просто і натурально, як у Ансеома; зав’язана п’єса не досить правдиво (відносини Тетяни до Финтика; вечеря зроблена на його гроші). Зате Котляревський на місце буржуазійного анекдота дав опері зміст соціальний і політичний: супротилежність моральної негідності полупанків і міцних моральних підвалин народних, і спірка про вартість українців і москалів. На думку автора, в «Москалю-чарівнику» можна побачити те ж, що виявляється в утворах значних письменників взагалі: в позичену, обтрепану віками схему вкинена свіжа думка, і віковічна тема стає в поновленій мистецькій формі, приладнаній до нових потреб вічного поступу життя.

Такий зміст розправи д. Дашкевича. Вона дає хороший вклад в літературу про Котляревського, й ми можемо тільки пожадати, щоб інші питання, поставлені в наших дезидератах («Записки», т. II), якнайскоріше діждалися такого самого дотепного й пильного студіювання, як генеза «Москаля-чарівника». Висловимо тепер свою гадку в сій справі.

Що Котляревський міг узяти тему з французького письменства, в тому нічого неможливого нема. Стеблін-Каменський в своїх спогадах про Котляревського (с. 6, вид. 1869) розказує, що в своїй бібліотеці Котляревський мав французьких класичних авторів і переклади (російські) романів Лафонтена, Дюкре-Дюменіля, Коттен і т. ін. Фабула «Москаля» близько подібна до одноіменного «Soldat magicien»; але для того, щоб конечне затвердити гіпотезу д. Дашкевича, треба б ще пошукати, чи не знайдеться звісток про те, що п’єсу Ансеома знали в Гетьманщині за часи Котляревського.

Зовсім певний довід д. Дашкевича, що «Москаль» і «Простак» не суть незалежними одна від одної перерібками тої ж самої теми; ті подібності, детальні, дрібні, які показав між ними поважний автор, не дають місця ваганням в сій справі. Тільки виводу, що тему «Простака» Гоголь взяв у Котляревського, не можемо прийняти. Діло в тім, що інтрига «Простака» далеко простіша й натуральніша, як «Москаля»; зав’язана вона далеко ліпше: Параска не любить чоловіка, дяк їй подобається, й вона його закликає, випровадивши з хати чоловіка; москаль з своїми чарами потрібний, щоб розв’язати п’єсу й визволити дяка; провідна думка – про хитрощі жінки, переведена через усю п’єсу доволі консеквентно (може, трохи шкодить, що жінка мусить просити помочі у москаля, а москалеві хитрощі втрачають свій ефект, бо наостанку Параска обдурила остільки чоловіка, що ще йому й нотацію читає).

Тим часом, справедливо зауважив і сам д. Дашкевич, фабула «Москаля» переведена далеко гірше, заплутана дуже: Тетяна, поводячись з Финтиком, не показує, щоб він справді так їй остогид, а далі з власної охоти видає Финтика [з] головою чоловіку; переляк її при добрих відносинах до чоловіка надто великий; не знати, чого боялась вона сама почастувати чоловіка вечерею: адже в неї було «всього доволі»; чудним здається переляк і поводження розумного й розбитного Чупруна, і се через те, що Котляревський через свою провідну думку удав його надто розумним для такої ситуації; москаль з своїми чарами анітрошки не потрібний, щоб розв’язати інтригу, бо Тетяні мало цікаво, щоб визволити Финтика; москаль сей більш потрібний для діалога про вартість українців, як для інтриги.

Очевидячки, Котляревський мав виразну і самосвідому думку – повеличати українського селянина й українську національність взагалі, й се привело його до таких варіацій наперед, очевидячки, вибраної фабули, що вона втратила сама в собі суцільність і raison d’être. При своїй провідній думці не міг Котляревський зоставити в фабулі, що жінка живе недобре з чоловіком, що вона любиться з ловеласом, що москаль з своїми чарами її рятує від бешкету; треба було заховати на всіх пунктах гідність і честь селянства.

Для зневаження полупанка й похвали сільської честі, для оборони національної гідності (як він її розумів) пришилось йому звернутись до резонерства зовсім вже ненатурального. І ми, ухиляючись низенько перед провідною ідеєю опери Котляревського, повинні, одначе, признати, що з погляду композиції, суцільності й реальності інтриги комедія Гоголева далеко її переважає. Отже, дуже непевно здається мені, щоб з заплутаної й резонерської п’єси Котляревського переробив Гоголь свій жвавий і непретензіозний жартик [навіть і мова ліпша в «Простаку»].

Далеко правдоподобніше, що Гоголь переробив свою комедію з народного переказу (так само, як і другу свою комедію – «Собака-вівця»), як і тепер єсть кілька переказів, доволі близьких до його фабули (Куліш каже ще, що Гоголь змалював тут дійсних осіб [в «Записках про життя Гоголя», витяг у Петрова, с. 80]); комедія ся без усякої провідної думки і має на меті поглузувати з дурня.

Отже ніяк не можемо згодитись з думкою Куліша в його порівнянні «Москаля» і «Простака», що «Котляревський далеко не з такими симпатіями дивиться на народ, як батько Гоголя». Навпаки, у Котляревського сі симпатії виявляються занадто виразно, так що се пошкодило, як сказано, суцільності п’єси, у Гоголя ж ясно проступає глузування з дурного «гевала»: згадаймо оповідання, як він розкошував у свинопасах з ласки пана-сотника та як він, козакуючи, навчився добре тютькати. Навіть оповідання Романа про свої злидні, що так трагічно прохоплюється в сій комедії, не робить ніякого враження, бо виходить наче наслідком ледачості Романа.

Тим часом проф. Дашкевич довів зовсім певно, що чи Котляревський, чи Гоголь, а хтось комусь наслідував. Отже, уважаючи на все висловлене, думаємо, що Гоголева комедія старша від «Москаля», і що Котляревський знав «Простака». Під впливом того зовсім уже самосвідомого народолюбства і українського патріотизму, що виявляються і в останніх піснях «Енеїди», і в «Наталці», він міг незадоволитись глузливим тоном «Простака» і переробити сю тему на інший лад; як відомо, і «Наталку» свою написав він, ображений глузуванням Шаховського.

Так і в «Москалі» стає він в оборону гідності, моральної висоти й культурності селянства з одного боку, в оборону української національності (хоч робить се, на наш погляд сучасний, не так дотепно) – з другого. Се й примусило його понівечити фабулу, як то тільки що було висловлено. Міг він при сій нагоді справді мати на увазі п’єсу Ансеома, і вона йому могла дати ідею замість дяка вивести судового панича. Та і в такому разі головним джерелом для Котляревського остається «Простак». Але зовсім міг Котляревський і обійтись без французького первотвору; ідея про судового панича сама могла легко прийти, тим більше, що цікавий був не стільки тип судовика спеціально, скільки взагалі полупанка.

Така наша думка. Висловивши її, не можемо не пожадати щиро, щоб д. Дашкевич, повернувшись знову через кілька років до студій українського письменства, не кидав сього поля, на котрому виступив з такою дотепністю й знаттям, і де може придбати пильним і об’єктивним студіюванням довгочасної поваги й слави.


Примітки

Перша публікація: ЗНТШ. – 1894. – Т. 4. – С. 184 – 188.

Подається за першодруком.

розумію рецензію на книгу д. Петрова – йдеться про об’ємну працю М.Дашкевича, написану у формі рецензії: Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX в.» (1888). У цьому дослідженні М.Дашкевич подав низку оригінальних положень свого розуміння літературного процесу в Україні. Праця викликала широкий резонанс у культурних колах того часу і дотепер не втратила значення для літературознавства.

В останній розправі – тобто в рецензованій статті. Згодом М. Дашкевич написав ще одну велику компаративістичну розвідку, предметом дослідження якої також стала творчість І.Котляревського: Малорусская и другие бурлескные (шутливые) энеиды. – К., 1898.

висловився и проф. Сумцов – йдеться про публікацію М.Сумцова: Песни о госте Терентии и родственные им сказки: (К истории сказаний о неверной жене) // Этнографическое обозрение. – 1892. – Т. 12. – № 1. – С. 106-119.

подав д. Перетц грузинську казку – йдеться про замітку В.Перетца: К исследованию о литературном источнике оперы И.П.Котляревского «Москаль чаривнык» // Киевская старина. – 1894. – Кн. 3. – С. 548 – 551. У цьому відгуку на працю М.Дашкевича автор звертає увагу на східні аналогії популярного сюжету, зокрема, на грузинський фольклор.

відносини «Москаля-чарівника» до «Простака» Гоголя-батька – Гоголь-батько – тобто український письменник В.П.Гоголь-Яновський, батько М.Гоголя.

Стеблін-Каменський в своїх спогадах про Котляревського – М. Грушевський цитує одне з найавторитетніших на той час джерел біографічної інформації про письменника: Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И.П.Котляревском. (Из записок старожила). – Полтава, 1869.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 11, с. 244 – 248.