2. «Слово о погибели Рускыя земли»

Михайло Грушевський

Я почну з пам’ятки, виданої перед двома роками, пам’ятки, яка невідомо, чи належить до властивого руського письменства, але в усякім разі цікава й для нас – се «Слово о погибєли роускія зємли по смєрти великого князя Ярослава», видане в серії «Памятников древней письменности» (видавництво Петербурзького товариства «Любителей древней письменности») Х.Лопарьовим [Памятники древней письменности, LXXXIV: Слово о погибєли Рускыя земли, вновь найденный памятник литературы XIII вѣка, сообщение Хрисанфа Лопарева, 1892, с. 27.].

Редактор, що спорядив передмову і коментарій до сієї пам’ятки, уважає її фрагментом, вступом до поеми, «велеліпної поеми XIII в., що оплакувала погибель Русі, з прославленням наперед її краси й слави» (с. 9). Вона заховалася в збірнику XV в., де займає три сторінки (видані фототипічно при тексті), і за сим фрагментом, одною стрічкою, йде житіє кн[язя] Олександра Невського [Фрагмент так невеликий, а видання Петербурзького товариства так мало розповсюджені, що уважаю корисним тут його цілком подати:

О светло светлая и украсно украшена земля Руская! И многими красотами удивлена еси: озеры многими удивлена еси, реками и кладязями местночтимыми, горами крутыми, холмы высокими, дубравами честными, полями дивными, зверьми различными, птицами бесчисленными, городы великими, селы дивными, винограды обительными, домы церковными, и князьями грозными, бояры честными, вельмовами многими! Всего еси исполнена земля руская, о правоверная вера христианская!

Отселе до Угор и до Ляхов, до Чахов, от Чахов до Ятвязи, и от Ятвязи до Литвы, до Немец, от Немец до корелы, от Корелы до Устьюга, где тамо бяху Тоимици поганые и за Дышучим морем, от моря до Болгар, от Болгар до Буртас, от Буртас до Черемис, от Черемис до Мордвы, то всж покорено было богом христианскому языку поганской страны великому князю Всеволоду, отцк его Юрию князю Киевскому, деду его Володимеру и Мономаху, которым то половцы дети свои ношаху в колыбели, а литва из болота в свет не выныкиваху, а угры твердяху каменные городы железными вороты, абы на них великий Володимер тамо не въехал, а немцы радовахуся, далече будучи за синим морем; буртасы, черемисы, вяда и мордва бортничаху на князя великого Володимера, и жюр Мануил Царегородский опас имея, поне и великие дары посылаша к нему, або под ним великий князь Володимер Царя города не взял.

А в те дни болезнь крестияном от великого Ярослава и до Володимера, и до нынешнего Ярослава, и до брата его Юрья князя Володимерского.

То имици д.Лопарьов нав’язує до Тойми (в басейні Двіни Північної) грамоти Святослава 1137 р. або до р. Ємці (теж в басейні Двіни); Вяда замість Водь (мешканців в краї на північ від Ільменя); жюр – замість кюр.].

Редактор уважає, що напис фрагмента належить разом до обох пам’яток – поеми й житія, з чого виходить, що в титулі згадується про смерть Ярослава, а в кінці фрагмента виступає він як «нинішній», – і доводить, що поема та написана з поводу находу татарського, за життя кн[язя] Ярослава Всеволодовича, значить коло р. 1238. Знайдений фрагмент має своїм змістом справді величання Русі. Спочатку хвалить автор її красу й багатство, далі описує її просторонь і народи, підвладні за давніших часів (з Мономаха і до Всеволода), страх, який наводила Русь на сусідів за часи Мономаха, і по сьому йде згадка за якусь «болѣзнь Кристианом», від Ярослава й до «сучасного Ярослава» й брата його Юрія.

Д[обродій] Лопарьов відносить ту «болізнь» до татарського находу, і се так має бути, хоч ціла та фраза досить неясна (може, урвана); слово «нинішній» не має тут такої ваги, яку надає редактор: «нинішнім» Ярослав названий для відміни від «великого Ярослава» (сина Св. Володимира), але важніше, що брат Ярослава Юрій зветься князем володимирським: ніби Ярослав, його заступник на столі, не був ще кн[язем] володимирським; з того можна вивести, що писано то не у Володимирі, а десь в волості Ярослава, до його вступления на володимирський стіл. В той час Ярославу належали: Переяславська волость (в землі Суздальській), Київ і Новгород (в Новгороді, властиво, сидів його старший син Олександр); в сих трьох землях могло бути написано «Слово», одначе автор його був, безперечно, з Суздальщини: для нього заступниками Мономаха були Юрій і Всеволод, кн[язі] суздальсько-володимирські, і його, очевидно, цікавлять північно-східні землі (в реєстрі народів підвладних).

Самий стиль не подібний ні до київського, ані новгородського і наближається до північних переробок «Слова о полку Ігоревім» XIV в.; такий, напр., епітет, як «князі грізні», зріс на грунті громадсько-політичних відносин північно-східних і на Русі не міг мати місця. Отже, «Слово» могло бути написане або в Переяславщині (північній), або якимсь книжником з Ярославового двору, з Переяславщини, в Новгороді або Києві (пригадаймо собі, що з часів Ярослава, з 1-ї четв[ерті] XIII в., маємо вже з Переяславщини пам’ятку місцевого письменства, літописний кодекс – т. зв. «Літописець Переяслава Суздальського», вид[аний] Оболенським).

З погляду артистичного «Слово» не заслуговує великої хвали. Є то досить риторичне й холодне наслідування «Слова о полку Ігоревім», що нагадує більше, як кажу, «Задонщину», аніж артистичний рельєфний лаконізм «Слова о п[олку] І[горевім]». Для нас «Слово» XIII в. цікаве перш за все ото, власне, як найдавніше наслідування «Слова» XII в., що може служити ще одним доказом автентичності сього останнього, а также доводом, що було воно відоме в ті часи й мало вплив на письменників (хоч, може, тільки в Русі, якщо «Слово» XIII в. було написане в Києві). Що автор його наслідував «Слову о п[олку] Іг[оревім]», се доволі ясно дає себе знати.

Цілий зміст того фрагмента пригадує похвали «Слова о п[олку] Іг[оревім]» князям і їх славі, реєстр народів підвладних нагадує народи, побиті Ростиславичами, а згадана фраза про «нинішнього Ярослава» є наслідування «нинішньому Ігорю» «Слова» XII в., з якого, здається, й саме ім’я «Слова» XIII в. узято. Окрім того, редактор наводить деякі паралелі, досить ясні, з епічних уступів літописі, аналогічних з «Словом о п[олку] Іг[оревім]», – про похід на половців 1111 р. і згадку про Романа (під р. 1251: вираз «до угор, и до ляхов, до чахов» і т. ін. нагадує славу, що пішла «къ Грекомъ и Угромъ, и Ляхомъ и Чехомъ», а Володимир, яким «Половци дѣти своя ношаху (добра поправка: страшаху) в колыбѣли», нагадує Романа «имже Половци дѣти страшаху» [Іпат., с. 196, 540.].

Цікаве ще «Слово» як причинок до історії Мономахової легенди. В своїм часі я доводив, що Мономах не був таким популярним князем в першій половині своєї діяльності й привабив громаду вже своїми половецькими походами з початку XII в.; я доводив, що се була взагалі найпевніша дорога до популярності в громаді – боротьба «з поганими», і вона ото головним чином і дала Мономаху і київський стіл, і високо підняла його над княжою братією, передавши його образ далеким потомкам.

Фрагменти епічні в літописі показують, як в протягу XII в. зростала ся легенда: оповідаючи про Мстислава Мономаховича пізнішими часами, автор пригадує «піт Володимира Мономаха Великого» в боротьбі з половцями, а в уступі про Романа Галицького Мономах змальований вже чисто епічними фарбами [Іпат., с. 217-218, 480.] (цікаво з сим порівняти «Слово о п[олку] Іг[оревім]», що для Мономаха дає тільки досить іронічну згадку про його боротьбу з Олегом – «по вся утра уши закладаше» [Слово [о полку Игореве. Поетичний памятник руської письменності XII в.], VI, 6 в вид[анні] Огоновського.], сидячи в Чернігові – на загарбаному столі). «Слово о погибели» показує [Як не припустити, що автор позичив і тут легенду київську.], що тоді вже Мономахову легенду почали плекати на грунті суздальськім – грунт до того був здатний, бо Мономах був осадчим нової княжої столиці – Володимира і батьком династії місцевої.

Книжники північні під впливом, мабуть, княжих сфер, обробили сю легенду в монархічнім напрямку, і вона нарешті – в XVI в. здобула урядову санкцію, від князів московських і (нібито) патріархату царгородського, була написана на царськім місті в катедрі московській і перейшла в обряд коронаційний. В сій урядовій редакції, що формувалась протягом цілого XVI в., в остаточній її версії, Володимир, з поводу, що греки перестали йому дань давати, воює Грецьку імперію, і імператор Костянтин Мономах († 1053), щоб заспокоїти його, прислав імператорські регалії, взиваючи його царем; Мономах і був ними вінчаний, як цар, а вмираючи, передав їх сину Георгію (батькові династії московської), кажучи затаїти їх в своїм роді, доки Бог видвигне царя й самодержця в царстві великоросійськім.

Таким чином легенда Мономахова нарешті стала підвалиною царської власті московської. Анахроністичні помилки в легенді показують, як то я доводив на іншому місці [[Грушевский], Очерк истории Киевской земли, с. 126, тут подано й важнішу літературу легенди. Див. также: Дьяконов, Власть московских государей, с. 72 – 77 і особливо Регеля: [Regel], Analecta byzantino-russica (Petropoli, 1891) і Жданов, Повести о Вавилоне и «Сказание о князех Владимирских», гл. III і далі (Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[сщения], 1891, X і XI). У Регеля подано нове видання грамоти патріаршої 1561 p., що санкціонувала царський титул московський, і спеціальну розвідку про сю справу (р. LI – XCVIII); палеографічні студії привели автора до виводу, що грамота ся є фальсифікатом, бо споряджена не собором (як означено в ній і як хотів Іван IV), а самим патріархом, і що в тій грамоті стояло, що регалії послали імп[ератори] Василій і Костянтин Володимиру (себто Святому), а се вишкрябано і з помилками (очевидно – в Москві) натомість написано Костянтина Мономаха – щоб привести до згоди з урядовою традицією (p. LI – LVIII). Д[обродій] Регель уважає ту відомість про царський титул Володимира Св. (як і перед ним доводили деякі) за фактичну і на доказ здається на клейноди на монетах Володимира, на згадку в т. зв. мемуари готського топарха про якогось βασιλεύων і на титул Анни – цариці в джерелах руських. За самою ж т. зв. Мономаховою шапкою признає характер східний, татарський, на основі доводів з археології й історії штуки. Д[обродій] Жданов застановляється над літературними відносинами обопільними різних редакцій легенди і за найбільш давню признає «Сказание о князех Владимирских» з поч[атку] XVI в. Джерелом же їх уважає легенду народну з Володимирового циклу, що мала своєю основою похід на Корсунь і потім різним чином мінялась і припасовувалась то до Володимира Св., то до Мономаха.], що вона в основі своїй зложена була десь у всякім разі не раніше XIII в. «Слово о погибели» є найдавнішою її редакцією: тут ще нема, властиво, тих регалій, тільки імператор царгородський Мануїл (1143 – 1180 – теж значить анахронізм) [Уваги, чому Мануїл міг тут з’явитись, див. у д.Лопарьова, в передмові ([Слово о погибели Рускыя земли], с. 13 – 15), де він доводить популярність Мануїла в народних переказах.] посилає «великі дари, аби Володимир у нього Царгорода не відібрав». Вихідною точкою для сеї легенди була війна Мономаха з імп[ератором] Олексієм Комніном за свого свояка, претендента грецького Льва Діогеновича, війна не дуже вдатна, бо Лев пробував здобути Болгарію, його вбито, Мономах хотів заховати міста дунайські, але се не вдалось, і здобутків певних ніяких Русь з того не мала [До сього факту припасовує легенду вже Татищев, а потім Соловйов, тільки даремно признавали за нього фактичне значення. Інші, як Регель і Жданов ([Повести о Вавилоне], XI, 337) натомість признають поводом до того припасування похід Володимира Ярославича на Візантію, що мав бути помилкою перенесений на Мономаха.].

Легенда ХІІІ в. побільшує сю участь Мономаха в справах грецьких і разом з тим в його особі хоче змалювати maximum політичної слави і власті держави Руської: вона вимінює народи, що в XIII в. стали загрожувати князівствам: Литву, що з початком XIII в. стала набігати раз по раз на Новгородські землі й Смоленщину, угрів, що претендували на Галичину, німців – Орден Лівонський, що став натискати на Полоцьку і Псковську землі [Д[обродій] Лопарьов думав, що автор тут розумів шведів.], мордву, з якою йшла боротьба на східних границях, і всіх їх представляє під впливом, в страху від Мономаха; се все, певне, побільшено і цікаво з погляду історично-літературного більше. З старої легенди виступають половці, перелякані Мономахом, але цікаво, що нема сліду тієї версії, що знаходимо вперше у Герберштейна, а потім і в інших письменників XVI – XVII в. (але все чи не з того ж Герберштейна) – про похід Мономаха на Кафу, звідки – по тій версії – мали вийти регалії московські [Про сю версію ширше у Жданова, Op. c[it.], гл. V (XI, 325).].

Нарешті занотую, що в передмові д.Лопарьов подає витяг з того ж збірника, де заховалося «Слово» ХІІІ в., з сказанія про Бориса і Гліба, про синів Володимира Св. з деякими варіантами (так між синами стоїть Болеслав, а в Тмутаракані замість Мстислава сидить Святослав – с. 5).

Примітки

… пам’ятки, виданої перед двома роками… – сучасне видання цієї пам’ятки див.: Бегунов Ю.К. Памятники русской литературы XIII века. «Слово о погибели Русской земли». – М.; Л., 1965. – С, 153 – 157; Слово о погибели Русской земли / Подгот. текста, пер. и коммент. Л.А.Дмитриева // Библиотека литературы Древней Руси. – СПб, 1997. – Т. 5. – С. 90-91.

… з Мономаха і до Всеволода… – Володимир Всеволодович Мономах (1113 – 1125) – великий київський князь; Всеволод Юрійович Велике Гніздо (1176 – 1212) – володимиро-суздальський князь.

… від Ярослава… – Ярослав Володимирович Мудрий (1019 – 1054) – великий київський князь.

… й до «сучасного Ярослава» й брата його Юрія – Ярослав Всеволодович (1238 – 1246) – володимиро-суздальський князь; Юрій Всеволодович (1218 – 1238) – володимиро-суздальський князь, загинув на р.Сіті у битві з татарами.

Є то досить риторичне й холодне наслідування «Слова о полку Ігоревім»… – це питання залишається дискусійним, дослідники висловили серйозні сумніви щодо впливу «Слова о полку Ігоревім», див.: Гудзий Н.К. О «Слове о погибели Рускыя земли» // Труды Отдела древнерусской литературы. – Л., 1956. – Т. III. – С. 528; Соловьев Л.В. Заметки к «Слову о погибели Рускыя земли» // Там же. – Л., 1958. – Т. XV. – С. 109-113.

… про Романа Галицького… – Роман Мстиславович – князь волинський (1170-1199), галицько-волинський (1199-1205).

… сину Георгію (батькові династії московської)… – Юрій Володимирович Долгорукий, володимиро-суздальський князь, у 1149, 1151 та 1155 – 1157 pp. був київським князем.

… мемуари готського топарха… – йдеться про анонімну «Записку готського топарха» (див.: Васильевский В.Г. Записка греческого топарха // ЖМНП. – СПб, 1876. – Ч. 185. – С. 368-434).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 496 – 500.