Драгоманов і віденська соціалістична література
Михайло Грушевський
Драгоманов в пізніших писаннях різко відмежовувався від сеї соціал-революційної літератури, котру для короткості можна назвати віденською, – в відрізнення від женевської, що виходила потім під його рукою, – і дуже суворо її оцінював. От що писав він в 1887 р. про се до польської часописі «Przegląd Społeczny» з приводу статті, яка називала його учасником сих видань [53]:
«Я не мав ніякої участі в цій справі, як по причинам особистим: тільки остання брошура («Правдиве Слово», 1876) вийшла при моїй присутності в Відні, так і по принципіальним. Названі брошури написані були в дусі (як думаю) не стільки новішого європейського соціалізму, скільки т. зв. «українофільської хлопоманії» [18]60-х років і великоруського «народничества» [18]70-х років, т. є. напрямків, по моїм думкам, досить односторонніх і повних патріотичних ілюзій про крайовий «простий» народ.
Я вважав корисною для Австрійської Руси позичку українсько-російського хлопомансько-народницького руху тільки з боку його гарячої любові до «простого» народу, а не з боку його ідей, – замість котрих я вважав більш одповідним для нашої України, а надто для конституційної Австрійської Руси, ідеї всестороннього європейського радикально-поступового руху: культурного, політичного, соціального й економічного. Коли я вважав потрібним налягти на рух соціально-економічний, то не інакше, як в зв’язку з рухом культурним і на грунті політичних вольностей і одповідних їм інституцій.
Такий свій погляд на справу соціалізму в нашій країні я виложив в «Передньому слові до «Громади»» й у IV томі «Громади» в статті «Шевченко, українофіли й соціалізм», і одповідно їм видав уже в Женеві й популярні брошури «Про багатство та бідність», 2-е видання, «Про хліборобство» (в редакції котрих я прийняв значну долю) і свою «Як наша земля стала не наша», «Марія» Шевченка з моїми додатками».
Ще рішучіше своє негативне становище зазначив Драгоманов в отсім уступі своєї автобіографічної записки 1883 р. для європейської публіки:
«Будучи соціалістом по своїм ідеалам, я переконаний, що здійснення того ідеалу можливе тільки в звісній постепенності, і при високім розвитку мас, а через те і достижиме більше духовною пропагандою, ніж кривавими повстаннями [54]. Так як Україна, моя батьківщина, розділена на дві частини: австрійську і російську, і так як у першій існує певна політична воля, котрої в Росії нема, то, по-моєму, діяльність соціалістів у кождій частині повинна бути різна. В Австрії можна братись за організацію властивої соціалістичної партії, з робітників і селян-русинів, в союзі з поляками і жидами. В Росії ж треба перш усього добиватись політичної волі, соціалістичні ж ідеї можуть бути поки що ширені в Росії тільки научно-літературним способом» (с. 374).
В своїх споминах, і дещо раніше – в своїм листі до киян, Драгоманов оповідає, що він відмежувавсь від віденської літератури і зараз же на початках її, по виході «Парової машини», на своїх виступах в Галичині 1875 р. Але тоді він робив се далеко не так рішуче. Оповідання про се, опубліковане в обох редакціях – довірочній і літературній, належить до дуже інтересних документів того часу, і я позволю собі нагадати деякі його подробиці.
Драгоманов вибрався тоді в спеціальну подорож по австро-угорській Україні, поставивши завданням доповнити основнішими обзоринами свої летючі вражіння 1873 р. і особливо познайомитись з провінціалами – серед котрих, як рекомендував їх Навроцький, галицький кореспондент київського гурту [55], було більше серйозних і поступових людей, ніж між львівськими народовцями. Драгоманов списався з Подолинським і Терлецьким, що були тоді в Відні, щоб з’їхатись і їхати разом, «оглядати Гуцульщину по обидва боки Карпат»: з Києва з Др[агомановим] виїхав ще один з молодших українців, котрого він не називає по імені. Подолинський і Терлецький дійсно над’їхали і як новинку показали тільки що надруковану «Парову машину». Подолинський почав її читати «видко було, що він був її автор», – завважає Драгоманов, – і по скінченні спитав присутніх про гадку.
Присутній галичанин Вол[одимир] Ганкевич обмеживсь кількома стилістичними замітками і заявив, що нічого не має против змісту. Драгоманов же на запитання Подолинського відповів, що не буде говорити нічого про ідею казки, але йому не подобається спосіб викладання складних соціальних ідей в казках, утопіях і т. ін. – «тут не показується того, що перше приходить в голову, а надто простому чоловікові: як дійти до певного ідеалу, намальованого в казці, в сні, в балеті». На жаль, не знаємо думки про се Подолинського. Розмова перенеслась на «Бесіду» з львівськими народовцями, де знову встало питання про ті вимоги, які кияни ставлять львів’янам. «Ви хочете, щоб ми приставали до соціалістів», – поставив руба питання Ганкевич. «Я знаю, що ви не соціалісти, але коли ви зветесь народовцями, тобто демократами, то будьте хоть індивідуалістами, та все-таки правдивими, чистими демократами, а до того й поступовцями, а не йдіть на службу клерикально-магнатській партії», – відповів Драгоманов.
Се доволі рішучо розминалось з його власним афоризмом, що кождий свідомий українець повинен бути радикалом, себто соціалістом, – і тому Подолинський потім «гостро» поставив йому питання: «Нащо ви сказали, що можна бути демократами, хоч не соціалістами? Адже ж консеквентний демократ мусить бути соціальним демократом!» – «А коли ж і в більше освічених сторонах, ніж Галичина, багато є демократів не соціальних, тепер досить було б і того, коли б кожда поступова партія давала хоч те для поступу, що лежить в її імені, в програмі, – то скорш наступив би час і для соціалізму». Под[олинський] з сим не погоджувавсь, а коли Др[агоманов] став доказувати неможливість від тих народовців, яких вони тільки що бачили, вимагати, аби вони стали соціалістами, Под[олинський] засміявсь і сказав: «То з ними просто нічого й часу гаять. Треба починать працю з іншими галичанами». – «З якими?» – «А ось з січовиками. Ви б тепер не пізнали «Січі»: там усі тепер соціалісти». – «Так скоро люди не переміняються». – «А ось же перемінились. Ми вже вмовились з О.Т(ерлецьким) про видання соціалістичної газети в Відні. За тим тепер і їдемо в Росію, щоб зібрати грошей та знайти кореспондентів для газети».
Се руйнувало передше складений проект і тому рішено поїхати тільки разом до Станіславщини, на віче, скликане товариством Качковського, а відти Под[олинський] і Тер[лецький] поїдуть до Києва, а Др[агоманов] з товаришем – на Буковину і Угорську Україну. В Станіславові кияни мали змогу переконатись, наскільки соціалізм опанував «січовиків». У «січовика», до котрого вони заїхали (Бучинського, мабуть) була немов філія «Впереду» і його видань – їх присилали йому в коректурі: Л.Заклинський, котрий прийшов туди до них, також був завзятим «впередчиком». Др[агоманов] почув себе немов на цюриськім зібранні. Оба вже були знайомі з «Паровою машиною» і похваляли її перед автором. Коли я (Др[агоманов]) завів мову на львівську публіцистику, на потребу видавати щось прогресивніше, ніж «Правда», чорнявий (Л.Закл[инський]) став говорити про те, що треба видавати щось подібне до «Впереда» (с. 358).
Дебата продовжилась між Др[агомановим] і Навроцьким, [якого] він відвідав у Ряшеві: той теж був гадки, що з львівськими народовцями не можна нічого зробити, говорив про потребу нового органу, до котрого брався писати навіть для просто соціалістичного, такого, яким проектували О[стап] Т[ерлецький] і Сергій Подолинський, і про котрий йому вже писав О[стап] Т[ерлецький] (с. 441).
Ся розмова до решти переконала Д[рагомано]ва, що з львівськими народовцями йому нема що робить – тим не менше, цілком несподівано йому прийшлось відбути з ними ще одну дебату на сю тему [56]. Сушкевич, що саме вернув з Києва, де виясняв розходження львів’ян з киянами з нагоди повороту Др[агоманова], зібрав нотаблів і, запросивши його, поставив перед необхідністю дати відповідь на се дражливе і для нього самого питання – як кияни ставляться до нового соціал-революційного курсу. Розуміється, Др[агоманов] не мав ніякої охоти поглиблювати сього питання перед такою авдиторією і на перше запитання, поставлене Сушкевичем, – «Чого українці від нас, галичан, хотять?», – попробував відв’язатись лаконічною заявою, що всі моменти розходження вже вияснені, і українці ставлять тільки одно бажання: аби галицькі народовці ніколи не виступали іменем цілого українського народу і не покликались на киян як своїх однодумців, бо між поглядами їх і поглядами, напр., Сушкевича, котрий казав, що як хлопові дати землі, то він ляже під грушкою і нічого не робитиме, – нема нічого спільного.
Тоді Вол[одимир] Ганкевич запитав просто, що думає Київська громада про «Парову машину» або її соціалістичну програму. Драгоманов відповів, що думки громади не знає, бо перед його виїздом вона брошури не бачила, побачив її він разом з Ганкевичем у Львові, тому може висловити тільки свою думку, і на бажання присутніх висловив її.
«Я сказав, – пише Драгоманов, – що перш усього «Парова машина» по своїй формі не може бути програмою. Що я навіть проти такої форми викладу політичних теорій, уважаю її за свого роду балет (як я казав і автору) – замість просто-наукового способу викладу, хоч і популярного. Щодалі, я вважаю «П[арову] м[ашину]» не стільки за соціалістичну, скільки за гайдамацьку брошуру, котра продовжила трохи по-новому пропаганду «бунтарства» Шевченківських творів, а також хлопоманства («В полі доля стояла» і т.д.), – і що через те дивуюсь, чого ті панове, котрі присягають Шевченком, так жахаються «Паровою машиною».
Що, в кінці, я радий бачити, що тепер українці вертаються в цьому боку в Шевченківщину, в передостанні часи занедбану формальним націоналізмом; беруться хоч в такій формі до соціального питання. Бо я сподіваюсь, що на такій формі діло не стане, а люди перейдуть до справжнього соціалізму, т. є. органічного прикладу європейських соціальних теорій до наших обставин» [57].
Тоді Володимир Барвінський перевів дискусію на теоретичний грунт і почав збивати соціалістичні принципи й боронити індивідуальну власність аргументами Шефле. Драгоманов так переказує свою відповідь.
«Я відповів, що треба б багато часу для сеї справи, котра дуже складна і не так ясна, як видиться оратору, бо є справи, в котрих і тепер навіть соціалісти стоять за комуністичну форму вживання, є зостатки старого комунізму, – напр., сільські громади, котрі економісти всяких шкіл радять піддержати, і т. ін. Нарешті, я сказав і свою думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному русі, навіть робітницькому, справа, власне, комунізму займа не дуже багато місця, а що той рух висува на план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, убезпечення робітників і т. ін., – котрі мають свою вагу й помимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні і навіть революційні, як напр., ірландський, – котрі зовсім не мають в собі комунізму».
Я навів, в скороченні, се оповідання, бо воно досить добре ілюструє тодішні настрої – не тільки галицьких народовців, котрі почасти були щиро збентежені соціалістичним українським виступом, який ставив і їх під удари з правої сторони, а почасти намірялись використати, як тактичний прогріх своїх київських критиків, для їх дискредитації, але і сих самих київських критиків, як Драгоманова. Сі теж опинились тоді в досить клопітливім становищі. З одної сторони, не солідаризувалися з сим бунтарством, з другої – не рішались вповні відмежуватись від нього і рішучо осудити.
Примітки М. С. Грушевського
53. Передруковано в II т. Листів до Франка, с. 88 – 89, і в листах до Павлика.
54. Сю гадку розвиває Драгоманов і в III листі до киян (с. 19):
«Я завше був соціалістом (ще з гімназії, де мені дали прочитати Роб. Оуена і Сен-Сімона), але ніколи не думав перекладати до нас просто, стереотипно, ні одну з чужих соціалістичних програм, а всього менше російський соціал-революційний нігілізм, котрого антикультурність мені завше була противна, як і українофільське гайдамацтво, котре, власне, одного кореня з російським нігілізмом, тільки що не мало його щирості, чесного запалу робити на ділі те, що дума чоловік і говорить язик».
55. Київські радикали: Драгоманов, Зібер, Вовк, Подолинський вели тоді газету «Киевский телеграф», і до нього з Галичини дописував Навроцький.
56. Вона розповіджена ним в «Споминах» на с. 442 і д. і в III листі до киян на с. 20 і д.; я використовую обидві редакції.
57. В «Споминах» трохи інакше:
«Коли вгодно, я тепер прилюдно, що, по-моєму, та брошура і не повно, і не зручно зачина т. зв. «соціальне питання», але я все-таки радий, що вона його зачина, бо не раз чув від галичан фальшиву думку, що, мовляв, «у нас соціальної квестії не може бути». За «Паровою машиною», певно, підуть другі писання, дискусія, а з того може вийти тілько користь для нашої народної справи».
Примітки до видання 2009 р.
Драгоманов вибрався тоді в спеціальну подорож по австро-угорській Україні… – йдеться про подорож М.Драгоманова до Галичини, на Буковину й Закарпаття, влітку 1875 р. Тогочасні й у ширшій перспективі враження від спілкування з діячами підавстрійської України, зокрема галицькими народовцями, М.Драгоманов описав у спогадах: [Драгоманов М.П.] Австро-руські спомини (1867 – 1877) М.Драгоманова / Накладом Івана Франка. – Львів, 1889. – Ч. 1. – С 1-48; 1889. – [Ч. 2]. – С. 49-150; 1890. – Ч. 3-4. – С. 151-330; 1892. – Ч. 5. – С. 331-356. Див. також: Дашкевич Я. Михайло Драгоманов і Закарпаття // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. – Львів, 2007. – С. 307-332.
…Володимир Барвінський перевів дискусію на теоретичний грунт і почав збивати соціалістичні принципи й боронити індивідуальну власність аргументами Шефле – Барвінський Володимир (1850 – 1883) – український політик, громадський діяч, публіцист, письменник. Народився на Тернопільщині в родині греко-католицького священика. Навчався в Тернопільській (1861 – 1867) та 2-й (німецькій) Львівській (1867 – 1868) гімназіях. У1872 р. закінчив правничий факультет Львівського університету. До 1880 р. працював у канцеляріях львівських адвокатів.
Був одним із організаторів та ідеологів народовського (українофільського) руху в Галичині, стояв біля витоків українського варіанта концепції «органічної праці», що передбачала використання легальних можливостей для зміцнення матеріальних та інтелектуальних сил народу, введення його в контекст європейських політичних цінностей, виступав за налагодження рівноправних українсько-польських взаємин. Майбутнє українства узалежнював від тривалої наполегливої та сумлінної праці кожного на своєму місці, від послідовного проведення в життя принципу особистої й національної гідності. Наприкінці 1860-х років належав до активних творців товариства «Просвіта».
Редактор журналу «Правда» (1876 – 1880), засновник, видавець і редактор газети «Діло» (1880 – 1883). Організатор першого українського народного віча у Львові (1880). Відомий як добрий оратор. Завдяки хисту політика В.Барвінський змусив рахуватися з народовським рухом русофілів і польську правлячу еліту. З 1881 р. – дійсний член Ставропігійського інституту, що створило додаткові можливості для розвитку приватних контактів між русофілами й народовцями та формувало передумови для входження народовців у сферу великої політики. Автор численних (понад 300) статей на політичні, громадські, наукові й літературні теми з життя українців Галичини. Див.:
Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга / Упор. А.Шацька, О.Федорук. – К., 2004;
Мудрий М. Листування Б.Дідицького з В.Барвінським як джерело до вивчення українського національного руху в Галичині початку 80-х років XIX ст. // Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних / Упор. М.М.Трегуб. – Львів, 1999. – С. 52 – 64;
Мудрий М. Угода між галицькими народовцями і русофілами 1882 року // ЗНТШ. – Львів, 2002. – Т. CCXLIII: Праці Історично-філософської секції. – С. 653 – 685.
Шеффле (Schäffle) Альберт Еберхард Фрідріх (1831 – 1903) – німецький та австрійський економіст і соціолог. Професор політекономії в університетах Тюбінгена, Відня і Штутгарта. Міністр торгівлі в австрійському уряді Гогенварта (1871). Один із представників органічної школи в соціології та катедер-соціалізму, що пропагував ідею мирного переходу від капіталізму до соціалізму за допомогою реформ під егідою держави.
Уважав соціалізмом будь-яке втручання держави в економічне життя. Розглядав суспільство як організм, який розвивається за дарвінівським принципом боротьби за існування. Аналізував роль колективної власності в процесі розподілу й виробництва. Найважливіші праці А.Шеффле, на зміст яких, очевидно, спирався В.Барвінський у дискусії з М.Драгомановим: «Kapitalismus unci Sozialismus» (Капіталізм і соціалізм, 1970), «Die Quintessenz des Sozialismus» (Квінтесенція соціалізму, 1875), чотиритомна «Bauund Leben des sozialen Körpers» (Будова і життя соціальних тіл, 1875 – 1878). У соціалістичному таборі, до якого був близьким М.Драгоманов, ці праці розглядались як спрямовані проти соціалізму. Сам А.Шеффле поступово відійшов від соціал-демократичних поглядів, залишаючись прихильником соціальних реформ.