Драгоманов у Києві

Михайло Грушевський

З початком семестру Драгоманов був нарешті в Києві і після трилітнього закордонного побуту, завершеного вражіннями останніх місяців, новими очима розглядався в тутешнім житті. Якраз повним ходом пішла та літературно-наукова українська машина, про котру він мріяв, виїздячи за кордон; виповнювались чергові національні завдання: оброблення і видання пам’яток народного письменства і мови, словаря, історії мови, літератури, життя соціально-економічного і політичного. Старша братія і молодші покоління сиділи над сею роботою. Том за томом ладились «Труди етнографічної експедиції» – корпус української етнографії. Підготовлено перший том корпусу історичних пісень. В Києві відкрито проектований відділ Російського географічного товариства, який планово повів студії над народним життям. На будучий рік мав у Києві зібратись археологічний конгрес, і українські наукові сили ладились дати перед звітом генеральний перегляд всього зробленого на полі українознавства.

Драгоманов з головою кинувся у сю роботу, котрої велика частина спала на нього (коментар до «Історичних пісень», корпус легенд, ряд рефератів по порівняній літературі – не кажучи про університетську роботу, публіцистичні статті, популярну літературу і т. д.). Але вона вже не вдовольняла його. В тій програмі, котру він два роки перед тим розвивав перед молодими галичанами, – об’єднання всіх, без різниць, напрямів, на найближчій літературно-науковій роботі (вище, с. 95), йому почала відчуватись фальш. Аполітизм і соціальний індиферентизм української громади починав його нудити.

В його автобіографічній записці знаходимо з сього приводу кілька цікавих рядків, які я позволю собі навести:

«У Київі я застав чималий рух Українців. Старші (по більшій частині учителі гімназії) чинили зерно нововідкритого Юго-Зап[адного] отд[ела] геогр[афического] общества. Молоді, студенти збирались у кружки і працювали над словарем, подумували і про популярні книжки. Та не подобалось мені у київських українофілів чимало чого. Вперше, уступчивість офіціальному світу і залицяння до консервативних кругів, а в молодіжи навіть ворожня до «радикалів», як тоді звали соціалістів. За тим – велика відсталість від європейських ідей наукових і політичних, і претензія рішати усі справи самим національним духом, як у московських слов’янофілів.

На моє диво (?), студенти українського кружка, навіть більше спосібні й учені, не знали чужих мов і через те, вважаючи себе самостійними від «московської» цивілізації, дійсно не могли стати вище неї, а ставали навіть нижче російських радикалів, що теж неспосібні були черпати ідеї прямо з Европи, та все-таки читали Міля, Маркса, Ласаля і т. д., хоть у російських переводах. Усе те мені здавалося тим більше ненормальним, що, по-моєму, найбільша частина національних відзнак України від Московії поясняється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв’язана із Західною Европою і хоть із задержками, та все-таки йшла вкупі з Зах[ідною] Европою в суспільному і культурному прогресі.

Пробуток у Европі до решти переконав мене, що, власне, европеїзм, – або космополітизм, котрий не відкидає частних національних варіацій загальних ідей і форм, – і є найкраща основа для українських автономних змагань, і що тепер усяка наукова, як і політична діяльність мусить бути основана на інтернаціональному фундаменті» (с. 382).

Сі ідеї Драгоманов, як сам каже, прикладав головно до літературно-наукових питань, налягаючи на потребу порівняного методу в літературних та історичних студіях, котрими, головно, був зайнятий, а до політичних питань (чи «політичної агітації», як він висловлюється) «вмішувавсь мало, будучи зайнятий ученою працею і справами галицькими», – поки події не вибили його з сеї ученої колії. Одначе «при зустрічах із молодіжжю «радикального» і українського напрямку я завсігди говорив, що не розумію їх розділу, бо по обставинам України, тут плохий той українофіл, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українофілом». Се перша, менш виразиста, як бачимо, редакція його пізнішого славного афоризму про обов’язковий соціалізм для кождого українця як логічний вислід з реальних умов українського життя.

По інтерпретації самого Драгоманова «радикалізм» в тодішнім київськім обиході майже відповідав «соціалізмові», але Драгоманов і інші, може, не без умислу, користувались сим терміном, як більш широким і пластичним, ніж «громадівство-соціалізм», котре він поставив в обов’язок українству кілька літ пізніше.

Все енергійніше настоював він на тім, що українство повинно диференціюватись по прикметам соціальним і політичним і не повинно терпіти серед себе елементів реакційних або чим-небудь зв’язаних з експлуатацією трудового народу. З усних оповідань «старогромадян» знаю те збентеження і невдоволення, котре викликали різкі виступи Драгоманова в справі «чистки» української громади від таких елементів.

Факти дійсно вказували на неминучість розділу правих і лівих. Одним з перших діл Драгоманова по повороті на Україну була організація маніфестації протесту против галицького консерватизму, втіленням котрого в очах Драгоманова був тодішній «батько Руси» о. Степан Качала. Ся декларація [38], яка проголошувала обов’язковими для українства «у питаннях політичних і соціальних основи свободи і народоправства, а у питаннях культурних – свободи розуму», була підписана 31 київськими громадянами – найбільшими йменнями. «Правда» надрукувала її того ж року з редакційною приміткою: при всіх застереженнях вона теж заявлялась за лібералізм і поступовість – против ультрамонтанства.

Але в відповідь на се наспіло зараз же нове соборне посланіє, «українців лівобережних», котре доволі різко відмежовувалось від попередньої декларації «Правобічної України» (як назвала київську декларацію редакція «Правди»). В ім’я національної солідарності вона брала в оборону від нетолеранції київських радикалів не тільки редакцію «Правди», але і декларацію Качали («Політика русинів»), котра послужила безпосередньою притокою до київського виступу [39].

Єдиний національний фронт Великої України розривавсь самим очевидним способом і даремно було пробувати ігнорувати се. Коли одні, невдоволені космополітичною і всеросійською закраскою радикальних течій, все більше відступали на позиції уєдиненного українства, радикальні течії все тісніше сплітались з російським соціал-революційним рухом [40]. Тому, не вважаючи на всі одхрещування від сеї солідарності українських націоналістів, гасло соціалізму все тісніше спліталось з українством всіма, хто хотів йому доїхати. І хоч серед тодішнього українського громадянства були елементи, без сумніву, далеко ближчі до соціал-революційного руху, ніж Д[рагомано]в, але сей поворот Київська громада ставила потім на рахунок Драгоманова і тих розмов, які він повів по повороті з-за кордону, доказуючи неминучість для українців «іти шляхом соціального прямування і приєднати до українства людей соціалістичного напряму» [41], – та з того виводили всі пізніші біди, які на українство впали.

Археологічний з’їзд 1874 p., що дійсно впав блискучою маніфестацією наукових засобів і аргументів українства, роздразнивши ним його ворогів, попхнув їх до нових «засобів боротьби». Галицькі москвофіли прислужились тут непомалу своїми інформаціями про закордонні цюрисько-віденські зв’язки між українською молодіжжю і соціалістичним рухом; по словам Драгоманова, редактор галицького «Слова», головного москвофільського органу, В.Площанський, приїхавши на археологічний конгрес, своїми інсинуаціями, надрукованими в «Киевлянине», дав до того привід.

Масові арешти соціалістів, які пішли тоді в Росії, вхопили декого з українців і дали нагоду «киевлянинцам» пришити сюди українство взагалі. Зібер і Драгоманов стали головними предметами агітації, як провідники українського соціалізму. Драгоманов пристібнений був до сього, як бачимо, досить безпідставно; він каже, що з його вступної лекції слово соціологія було перекручено на соціалізм, і з того виросло обвинувачення, що він читає свої унів[ерситетські] курси в соціалістичному напрямі, а до сього прикинено друге, ще менш заслужене, що в своїх статтях і працях, особливо заграничних, Драгоманов проповідує культурний і політичний сепаратизм українців від великоросів (навпаки, як бачили ми почасти із наведеного, Драгоманов виступав якраз завзятим уніоністом, стягаючи тим навіть закиди деяких київських українців, більш рішучих і послідовних в обгрунтуванні самостійності українства).

Весь сей «матеріал» вкінці був в повній мірі використаний Юзефовичем для інсинуації в урядових кругах і се привело до призначення, восени 1875 p., звісної комісії для розслідування українського руху і вишукання способів боротьби з ним, яка, кінець кінцем, привела до указу 1876 p.

Але поки вся ся робота принесла свої овочі й вони зробили свій психологічний вплив в українських та українофільських кругах, соціалістичні настрої тут дійсно виростали, себто захоплювали певну частину їх. Свою ролю в сім процесі Драгоманов охарактеризував сам вищенаведеними словами. Ми побачимо й далі ще, що в своїх відносинах до соціалізму він не переставав бути витриманим постепеновцем, трактуючи його скорше як обов’язковий для українця світогляд, а не програму акції. Дуже інтересно було знати що-небудь про позицію Зібера, але поки що я не маю для сього нічого. Зістаються деякі натяки щодо молодших, в центрі котрих фігурує Подолинський.

Примітки М. С. Грушевського

37. «Спомини», с. 189 – 190.

38. Повторена в «Споминах», с. 206.

39. «Правда», 1874, кн. 3.

40. В своїх «Споминах» Драгоманов зазначає такі групи серед сучасної української молодіжі.

Гурток, зложений найбільше з студентів історично-філологічного факультету, звався «словарниками» за свою фінансовану громадою роботу коло українського словаря (кінець кінцем, після піввікової колективної роботи обробленого до друку Грінченком).

Другий, більший, інших факультетів, звавсь чомусь «общиною» і займав середню позицію між націоналізмом «словарників» і соціалізмом «радикалів». «Общинники стояли якось посередині між археологією і лексикографією словарників і соціальною економією радикалів і при тому не вглублялись ні в одну, ні в другу».

Проти радикалів вони були досить ворожо настроєні (а словарники ще більше); вони звали звичайно радикалів «поперечниками», – мовляв, діаметрально противні. Тут було чимало кружкового антагонізму, досить несвідомого, який здибається скрізь між студентськими кружками, – була й резонна доля реакції проти доктринерства й нівеляторства рос[ійських] радикалів, «та була й велика доля необразованності, нерозуміння соціальних справ – нерозуміння, котре теж змагалось виробити й собі своє доктринерство, свій фанатизм» (с. 218).

41. Так характеризує погляди «політиків» один з стовпів Київської громади П.Г.Житецький в своїм ретроспективнім огляді її життя (в промові на Шевченківських роковинах). «Нелегко розібратись, хто кого і до чого приєднав, – завважає він, – тільки ж появи сі у нашому житті почали виникати з другої половини 1873 p., коли повернувся Драгоманов із-за кордону і почав здіймати в товаристві питання соціального характеру». Відгомони того, мовляв, пішли по газетах, утворили для українців репутацію «дуалістів», «що в одній кишені носять писання батька Тараса, а в другій Маркса», і се привело в кінці до трьох урядових актів: заборони «К[иевского] телеграфа», закриття київського відділу Географічного товариства і указу 18 травня 1876 р. – Записки Н[аукового] т[овариства ім.] Шевченка, 116, с. 184.

Примітки до видання 2009 р.

…против галицького консерватизму, втіленням котрого в очах Драгоманова був тодішній «батько Руси» о. Степан Качала – Качала Стефан(1815 – 1888) – греко-католицький священик, український громадсько-політичний діяч, публіцист, меценат. Народився в містечку Фірлеїв (нині с. Липівка Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Навчався у гімназії в Бережанах і Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові, висвятився 1842 р.

Душпастирював у с. Скорики (нині Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), згодом – незмінний упродовж кількох десятиліть парох с. Шельпаки (нині Підволочиського р-ну Тернопільської обл.), з перервами – збаразький декан. Депутат Галицького сейму (1861 – 1866,1870 – 1888) та австрійського парламенту (1861 – 1866, 1873 – 1879). Представляв нечисленну групу українських діячів старшого покоління – учасників революції 1848 р. на боці Головної Руської Ради, котрі з початку 1860-х років підтримували народовецьку (українофільську) течію в українському русі Галичини й критикували русофільські (панруські, у перспективі – «москвофільські») тенденції серед української духовної і світської інтелігенції.

Поєднуючи в суспільно-політичному світогляді ідеї романтичного панславізму й польського позитивізму, пов’язаного з програмою «органічної праці», С.Качала тривалий час вірив у можливість і вказував на необхідність рівноправного українсько-польського порозуміння. Виступав на боці Ю.Лаврівського під час ініційованої ним, невдалої в підсумку, українсько-польської угодової акції в Галицькому сеймі (1869 – 1871). Як депутат австрійського парламенту належав у 1873 – 1879 pp. до Польського кола, де представляв інтереси польських виборців міського округу Тарнув – Бохня. Стабільність Габсбурзької конституційної монархії пов’язував із досягненням політично-правової і національної «гармонії». Щодо Галичини цей процес мав бути двоетапним: спочатку широка автономія провінції як торжество ідеї федералізму, а далі – українсько-польське порозуміння в рамках галицької автономії. Мав напружені відносини з Руським клубом у парламенті, що виступав на боці ліберально-централістичного уряду А.Ауерсперга.

Результатом розчарування і зневіри С.Качали в можливості рівноправної українсько-польської угоди став вихід у світ 1879 р. його книги «Polityka Polaków względem Rusi» («Політика поляків щодо Русі»). У листопаді 1879 p. C.Качала намагався реалізувати проект входження народовців до русофільського політичного товариства «Руська рада», на що русофіли не погодилися. Був членом-засновником у Львові українських національно-культурних і політичних інституцій: «Галицько-руська матиця» (1848), «Народний дім» (1849), Товариство «Просвіта» (1868), Товариство імені Шевченка (1873), Руське педагогічне товариство (1881), «Народна рада» (1885). Фінансово підтримував просвітні й наукові заходи народовців, зокрема проект видання О.Барвінським «Руської історичної бібліотеки». Був одним із фундаторів та активним кореспондентом газети «Діло» (1880).

Значні кошти заповів українським товариствам, видавництвам та установам. Зусиллями С.Качали засновувалися читальні «Просвіти» в Збаражі та селах повіту. На отримані у спадок від С.Качали кошти народовці започаткували 1889 р. проект підготовки до спорудження у Львові спеціального приміщення для українського театру «Руська бесіда» (реалізувати проект завадили опір польської більшості Галицького сейму і початок Першої світової війни). Помер і похований у Шельпаках.

В оцінці М.Драгоманова діяльність С.Качали уособлювала вузькопровінційний національний світогляд, консерватизм, «безполітичне народовство», була показовим прикладом ігнорування галицькими народовцями соціальних питань. Критикуючи галицьку суспільність, особливо народовців, об’єднаних навколо журналу «Правда», М.Драгоманов використовував вислів «консервативно-качалівський напрямок». Див.: [Драгоманов М. П.] Австро-руські спомини (1867 – 1877) М.Драгоманова / Накладом Івана Франка. – Львів, 1889. – Ч. 1. – С. 1 – 48 (= Літературно-наукова бібліотека. – Кн. 2); 1889. – [Ч. 2]. – С. 49 – 150 (= Літературно-наукова бібліотека. – Кн. 4); 1890. – Ч. 3 – 4. – С. 151 – 330 ( = Літературно-наукова бібліотека. – Кн. 7, 8, 9); 1892. – 4.5. – С. 331 – 356 (= Літературно-наукова бібліотека. – Кн. 15).

Галицькі москвофіли… – галицьке русофільство («москвофільство») належить до найбільш дискусійних тем у сучасній історіографії. Переосмислюючи це історичне явище, історики розмежовують «русофільство» – як ототожнення галицьких русинів з великим спільним панруським культурним простором, і «москвофільство» – як орієнтацію, власне, на Росію (Москву), а саме на російську культуру.

Русофільство розглядають нині як необхідний етап у національному русі галицьких русинів-українців, який відіграв важливу роль у їх відокремленні від поляків. Про сучасні історіографічні інтерпретації панруського («москвофільського») руху в Галичині див.:

Magocsi P.R. Old Ruthenianism and Russophilism: A New Conceptual Framework for Analyzing National Ideologies in Late 19th Century Eastern Galicia // American Contributions to the Ninth International Congress of Slavists (Kiev, September 1983). – Columbus (Ohio), 1983. – Vol. II: Literature, Poetics, History / Ed. by P.Debreczeny. – P. 305 – 324 (Укр. вид. статті див.: Магочій П.Р. Старорусинство і русофільство: нові концептуальні рамки для аналізу національних ідеологій у Східній Галичині другої половини XIX ст. // Магочій П.Р. Галичина (історичні есе). – Львів, 1994. – С. 156-184);

Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions // Intellectuals and the Articulation of the Nation / Ed. by R.G.Suny and M.D.Kennedy. – Ann Arbor (Mich.), 1999. – P. 109-164;

Середа О. Місце Росії в дискусіях щодо національної ідентичності галицьких українців у 1860 – 1867 роках (за матеріалами преси) // Россия – Украина: история взаимоотношений / Отв. ред. А.И.Миллер, В.Ф.Репринцев, Б.Н.Флоря. – Москва, 1997. – С. 157 – 169;

Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина XIX ст. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. – C. 82 – 98;

Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231 – 268;

Wendland А. V. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Rußland, 1848 – 1915. – Wien, 2001;

Пашаева H.M. Очерки истории русского движения в Галичине XIX – XX вв. – М., 2001;

Миллер А. Субсидия газете «Слово». Галицийские русины в политике Петербурга // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2001. – Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. – С. 332 – 338;

Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). – Львів, 2003;

Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830 – 1894 pp.): рецепція національної історії. – Тернопіль, 2006.

Весь сей «матеріал» вкінці був в повній мірі використаний Юзефовичем для інсинуації в урядових кругах і се привело до призначення, восени 1875 p., звісної комісії для розслідування українського руху і вишуканий способів боротьби з ним, яка, кінець кінцем, привела до указу 1876 р. – спеціальна комісія для вироблення заходів щодо протидії «українофільській діяльності» була створена в серпні 1875 р. До складу комісії увійшли: О.Є.Тимашев (міністр внутрішніх справ, голова комісії), Д.А.Толстой (міністр народної освіти), К.П.Победоносцев (обер-прокурор Святійшого Синоду), О.Л.Потапов (начальник Третього відділення Імператорської канцелярії), М.В.Юзефович (голова Київської археографічної комісії, таємний радник).

Ключовою фігурою був Михайло Юзефович (1802 – 1889), який добре знав специфіку українського руху та майже всіх його діячів з київського осередку. На його донесення й спиралася комісія. Результатом її діяльності став т.зв. Емський указ, який підписав цар Олександр II 18 травня 1876 р. Крім пунктів про заборону друкування книг українською мовою в указі йшлося про закриття Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства і про негайне висилення з України М.Драгоманова і П.Чубинського як «невиправних і однозначно небезпечних у краї агітаторів». Про обставини прийняття і реалізацію Емського указу див.:

Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860 – 1870-х pp. – Харків; К., 1930 (репринт: München, 1970). – С. 181 – 229;

Миллер A.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). – Санкт-Петербург, 2000. – С. 173-196.