Микола Зібер і Сергій Подолинський
Михайло Грушевський
Рік пізніше по Драгоманову, при кінці 1871 p., виїхав за кордон в наукову командировку інший представник нових, радикальних ідей в київській університетській колегії: економіст і соціолог Микола Зібер, молодший товариш і великий приятель Драгоманова, а з ним молодий природознавець, що того року скінчив університет, ідейний ученик Зібера, як я думаю, – Сергій Подолинський. Їхали вони з рекомендаційними листами від Антоновича і Русова до львівських і віденських галичан, з котрими зав’язані були того року зносини, а простували тим самим маршрутом, яким мав їхати Драгоманов: з Відня на Гейдельберг і відти на Париж. Тільки Драгоманов в перших днях падолиста вже виїхав з Гейдельберга, і то не на Париж, а на Флоренцію, раптовно змінивши свої плани.
У Львові Зібер і Подолинський застали Бучинського, до котрого мали листи (також до Сушкевича, про одного з лідерів старших галицьких народовців); від Бучинського довідались про адресу Драгоманова, – мабуть, уже не гейдельберзьку, а флорентійську, взяли від нього адреси віденських українців і, не забарившись у Львові, зараз виїхали до Відня. Приїхали туди на сам Свят-вечір і з усею молодою громадою вечеряли спільно [7]. Пробули в Відні тиждень і поїхали далі тою своєю маршрутою на Гейдельберг і Париж (Буч[инський, с.] 84). З Драгомановим Зібер з’їхавсь потім у Флоренції аж рік пізніше, весною 1873 р. [8] і потім разом вони здибались у Цюриху з Подолинським.
Микола Зібер настільки ж мало знана в історії нашого українського руху величина, наскільки звісна як наукова взагалі. Син швейцарця і українки, народивсь у Таврії, 1844 p., вчився в Сімферопольській гімназії, потім на правничім факультеті Київського університету. Якийсь час, недовго, був мировим посередником на Волині, але своєю спеціальністю взяв економічну науку, від появи «Капіталу» ставши гарячим прихильником економічних і соціологічних поглядів Маркса.
Вже в 1870 р. Драгоманов згадує його реферати про «Капітал», читані в студентських гуртках, на котрих він (Драгоманов) стрічав і Подолинського, – з ним там і познайомивсь [9]. Зібер тоді закінчив серйозну наукову працю: «Теория ценности и капитала Д.Рикардо»: він уважав Рікардо попередником Маркса в теорії вартості і ставив незвичайно високо. Розвиваючи, популяризуючи і обстоюючи погляди Маркса в ряді пізніших праць, він заразом ставив їх в зв’язок з працями Рікардо: його остання велика праця була написана на сю тему: «Рикардо и К.Маркс в их общественно-экономических исследованиях», 1885. Головно завдяки Зіберові Марксова схема соціальної й економічної еволюції здобула популярність і признання на Україні і в Росії.
Але поруч із сим він займавсь також самостійними студіями в сфері соціології, і особливо економічної еволюції людства на нижчих ступінях культури. 1883 р. вийшла незвичайно цінна для свого часу його праця «Очерки первобытной экономической культуры» – начерк генетичної соціології на економічній базі в зв’язку з організацією продукції; тут поруч висвітлення первісних колективних форм господарства Зібер спиняється також і на соціальній організації, початках соціальних клас, організації власті і т.д. При сім Зібер використовував також і український матеріал, вказував для нього цінні аналогії. (Перед тим, 1881 р. вийшла дуже цікава його студія про українські братства – освітлення сього інституту аналогіями різних примітивних культур).
Академічна діяльність Зібера була недовга. 1871 р. за згадану працю про Рікардо він дістав ступінь магістра і був посланий за кордон, після повороту був вибраний доцентом і дістав поручения читати курс політичної економії й статистики. Але вже 1875 р. подавсь до демісії в однім часі з Драгомановим [10] і виїхав до Швейцарії. Звідси дописував до російських часописей і тим заробляв на життя – там і оженився з молодою дівчиною, студенткою з Росії: в Берні відвідав їх Павлик на поч[атку] 1882 р. і, згадуючи про те, як разом жалували вони над трагічною долею Подолинського, що збожеволів тоді, додає, що недовго потім збожеволів і сам Зібер. Але мусив то бути хіба недовгий якийсь епізод його недуги, яка кінець кінцем зробила його інвалідом. Він вернувсь до Криму і доживав останні свої роки в Ялті, де й умер 1888 р.
Я не пригадую собі, щоб коли-небудь щось було опубліковано про діяльність Зібера як українця, щоб він писав щось по-українськи, або виступав як українець [11]. Але се факт, що Зібер стояв дуже близько до старої Київської громади. Правдоподібно, і формально до неї належав. Він був її оракулом в економічних питаннях [12], котрими тодішні «громадяни» займались мало і при нагоді жартували з теоретичних освітлень, які давав Зібер різним практичним питанням (між іншим він був головою управи кооперативної крамниці, котру організували «громадяни») [13]. Безсумнівний також його великий вплив на молодше українське громадянство.
Я вважаю його началоположником українського марксизму, – Зібер почав свою діяльність в сім напрямі безпосередньо по виходу Марксового «Капіталу» (пор. згадане вище свідоцтво автобіографії Драгоманова), і, без сумніву, дуже багато зробив в сім ділі. Вже один той факт, що між його адептами був такий визначний діяч, як С.Подолинський, – без сумніву, найбільш послідовний, найбільш «чистий» соціаліст сеї доби, який так багато зробив для українського соціалістичного руху, говорить дуже багато.
Але цілком певно, що і в віденській громаді поч. 1872 р. [14], і в пізнішій цюриській, і скрізь, де Зіберові доводилось бувати між українською молодіжжю в сих роках, розбурханих вражіннями Паризької комуни, боротьбою марксистів і бакунінців в Інтернаціоналі і т. ін., – присутність і слово такого визначного теоретика і глибокого марксиста, як Зібер, мусили мати велику вагу і значіння. Тому я дуже жалую, що у мене ще нема конкретніших даних про його діяльність з сих років за кордоном. Зібер в нашім матеріалі стоїть на другім плані. На переді стоїть молодий, імпульсивний агітатор і організатор Сергій Подолинський.
Се фігура з найбільш покривджених нашою традицією. В книгах, присвячених соціалістичному і літературному рухові сих часів, ледве можна стрінути побіжні звістки про нього. Тим часом не тільки суб’єктивно, як людина, яка всю себе віддала громадській роботі й згоріла в ній без останку, але й об’єктивно – з огляду на показні результати своєї роботи, на високу репутацію молодого українського соціалістичного руху в західноєвропейських соціалістичних кругах, котру здобула йому головно діяльність Подолинського, – він заслужив собі одно з найбільш почесних місць в історії нашого духового життя. Тому я постановив згромадити усе, що мені удалось зібрати про сю, майже незвісну нинішнім поколінням, але всякого пошанівку гідну людину, і те окружения, з котрого вона вийшла.
Сергій Подолинський народивсь 1851 р. [15] в сім’ї багатого й інтелігентного поміщика, високого російського урядовця і письменника Андрія Подолинського. Дід його, Іван Наумович, служив у Києві, і тут родився Сергіїв батько Андрій. Учився в місцевім, доволі звіснім в культурнім київськім житті пансіоні Графа, де один з учителів, російський німець Фурман розмилував його в тодішній російській літературі. Продовжував свою освіту в ще більше славнім «благороднім пансіоні» при Петербурзькім університеті, і потиху віршував, по-російськи, розуміється, за взірцями тодішніх корифеїв російського письменства – Жуковського, Пушкіна, Батюшкова.
Раптом здобув доволі широкий розголос, надрукувавши в 1827 р., без свого імені (навіть під зміненими ініціалами) поему «Див и Пери», за котрою потім пішло ще кілька поем і дрібніших віршів. Се ввело його в літературні круги «Пушкінської плеяди», зв’язки з котрою він дуже цінив потім все життя, але скромна і пасивна вдача не дала йому здобути тут скільки-небудь визначної і голосної позиції, хоча поезії його досить цінились тодішніми любителями російського слова. Від українського життя він, очевидно, цілком відійшов, і в літературній його спадщині мені не звісно нічого, щоб вказувало на якісь моральні зв’язки з ним сього російського поета і урядовця [16].
Прослуживши до 1831 р. в Петербурзі в поштовім департаменті і біблійнім товаристві, він того року був призначений до Одеси помічником начальника поштового округу, і тут оженився в місцевій аристократичній родині предводителя дворянства кн[язя] Кудашова. Перша дитина його рано вмерла, тим більше любові батьки перенесли на свого другого сина – одинака Сергія. Покинувши в 1859 р. службу, Андрій Подолинський переїхав до своєї батьківщини, великого і гарного маєтку в Звенигородщині, «Ярославка або Сучок», де молодому хлопцеві довелось приглянутись українському життю, а з 1863 p., коли його віддано до котроїсь київської школи, батьки на зиму приїздили також до Києва. Зв’язки у них тут були в самім офіціознім і правім «світі» (досить сказати, що сумнозвісний М.В.Юзефович, посилаючи до редакції «Русского архива» в 1872 p. автобіографічні записки Подолинського, розписався, що вже сорок літ з ним живе «в близьких і приятельських відносинах»).
В своїх віршах про Паризьку комуну й ін. старий Подолинський розписується патріотом самого офіціального стилю. До сучасного українського руху ставився явно неприхильно [17]. Сучасний російський радикальний напрям в житті і в літературі теж його лякав і відпихав. Збірник його поезій, перевиданий 1860 p., був неприязно, навіть лайливо прийнятий радикальною критикою, з Добролюбовим в головах. Правда, вірші Подолинського на юбилей Петербурзького університету, 1869, раптом дали йому ще раз розголос і признання, а кінцеві вірші:
Где высоко стоит наука,
стоит высоко человек!
були вигравіровані на юбилейній медалі, автор дістав титул камергера царського двору і т. д. Але в ліберальних кругах ставились до нього непривітно, і його племінник і біограф з докором згадував, що редакція «В[естника] Европы» потім, навіть не мотивуючи, одмовила Подолинському поміщення його віршів.
Сей казьонний напрям, одначе, був, очевидно, більше виявом пасивності натури старого Подолинського, ніж якихось твердих переконань. Як романтичний поет пушкінської плеяди він уважав для себе обов’язковою гуманність і деякий лібералізм, і син його, мабуть, не без підстави говорив Драгоманову, що його батьки «знають і навіть в основі поділяють його погляди» («Спомини», [с.] 187). Згаданий біограф-племінник (видно – більш твердий в переконаннях) не без докору писав в біографії старого, що, живучи в Києві задля сина,
«Андрій Іванович теж до певної міри піддавсь модним тоді теоріям про полишання повної свободи шкільній молодіжі в сфері її інтелектуального і морального розвитку. Він віддавав в розпорядження Сергія Андрійовича всякі книги і журнали, до котрих не міг ставитись об’єктивно ще не досить твердий розум, – та батько думав, що робить йому тільки на користь. Але тимчасом як батьки мріяли про якусь благородну ролю для свого одинака, біда нечутно підкрадалась до шановної родини. Сергій Андрійович, вступивши на сімнадцятім році [18] на природничий факультет Київського університету, почав сходитись з товаришами, знов-таки без контролю батьків, які ні в чім не хотіли обмежати молодика.
Під впливом деяких професорів, спільного читання в товариських гуртках і того напряму, що панував у тім поколінні, С.А.Подолинський, людина слабої вдачі, нервово-вражлива і хоробливо-амбітна, захопивсь радикальними ідеями і пристав до табору їх представників – хоча виключно на грунті словесної чи друкованої пропаганди, не спочуваючи крайній активній діяльності по основним прикметам своєї гуманної натури. Тут уже само собою з’явилось провалля між ним і батьками, дуже засмученими тим, що їх син вибрав таку дорогу.
Скінчивши курс кандидатом природних наук, Сергій Андрійович, бажаючи дійсно послужити рідному народові, рішив спеціалізуватись на медичнім факультеті (sic) і стати сільським лікарем. Та його тягнула до себе тодішня Мекка російських недоуків, Цюрих, і він вибрався туди в початках 1870-х pp. Там, серед нашої молодіжі певного сорту, панувала манія загартовувати собі душу і тіло аскетизмом, аби потім легше було виступати «твердими борцями з життям».
Молодий Подолинський, не відстаючи від інших в зведенні своїх особистих видатків до minimum-a, також проробляв рисковані експерименти, такі, як проживання по кутам сутеренів (sic) або п’ятих поверхів за 10 франків місячно, або щоденне частування себе 30-сантимовими обідами. А великі гроші, отримувані від батьків, які не жалували коштів, роздавав quasi-незаможним експлуататорам, задрапованим в тоги високих ідеалів, але добре свідомим байки про ворону і лисицю й її науки про облесників. За рік С.А. серйозно розхорувавсь, раптом дістав гостру глухоту, в котрій компетентні лікарі вже тоді бачили першу ступінь психозу» [19].
Я забіг трохи наперед, використовуючи сі відомості про приватне життя С.Подолинського за браком інших. Додам до них, що і з інших джерел видно широкий круг його інтересів і вражливість на злобу дня. Сергій Подолинський інтересувавсь по своїй спеціальності природничими й медичними науками, соціальною гігієною, антропологією, з другого боку – археологією й історією культури, історією – особливо соціальною, українською й всесвітньою, економічною статистикою, соціальним і політичним рухом. Се, очевидно, змушувало його зарання шукати дуже різнородних знайомостей і зв’язків у Київській громаді й поза нею. Бачили ми згадку Драгоманова, що він познайомився з П[одолинськ]им на викладах Зібера про Маркса в однім з гуртків молодіжі. В пізніших працях Сергія П[одолинського] чуються сліди впливів не тільки Зібера або Драгоманова, але й Антоновича і Русова, товариша П[одолинськ]ого по Київській громаді, людини теж дуже різнородних інтересів, як ми вже знаємо. Та література, котру використовує Подолинський в своїх пізніших писаннях, без сумніву, кидає й ретроспективне світло на його раніші заняття й інтереси [20].
Так от повинні ми собі оцінити – за недостачею іншого матеріалу, суху і відірвану звістку про виїзд молодого двадцятилітнього Подолинського в товаристві Зібера з листами Антоновича і Русова з Києва за кордон при кінці 1871 р.
Його тижневий побут в Відні в січні 1872 p., знайомості й зв’язки, зав’язані тоді й пильно підтримувані ним потім, мали важне значіння в пізнішім – про се буде мова. Про дальшу подорож маємо тільки уривкові звістки. З іматрикуляції в Цюриху виходить, що в першій половині року Подолинський був записаний на медицині в Парижі. В пізнішім листі Подолинського до Маркса, що друкується в сім збірнику, Подолинський пригадує йому, що він мав нагоду познайомитися з ним «літом 1872 року, у Енгельса, за посередництвом Лаврова». Отже, Подолинський провів першу половину 1872 р. головно в Парижі, де почав свої медичні студії. Побував у Лондоні, де познайомився з Енгельсом і Марксом, і поробив, очевидно, багато інших знайомостей. Восени вибравсь назад до Швейцарії, ще з весни записавшися на медичний факультет у Цюриху – тодішнім найбільшім центрі російської й української еміграції [21].
Про тутешню громаду маємо коротеньку звістку Бучинського по оповіданнях Подолинського. Громада зібралась тут велика – «мабуть, прибуло її в тій мірі, як убувало студентів якраз южноруським університетам». Зав’язано того року читальню, в якій було зовсім порівно великоросів і «малоросів», по сотні тих і других, слухачів університету і політехніки. З галичан Бучинський і Драгоманов називають Нагірного, Джулинського, Сливинського, з українців – Подолинського і Чернишова [22], з росіян – Лобова, з котрим Бучинський потім приятелював. Був се, як я вище зазначив, дуже гарячий час – боротьби комуністів, поміркованіших соціалістів і бакунінців. До того примішувались спеціальні російсько-українські теми: питання про українську самостійність, не тільки культурну, але й державну, і великоросійський соціал-революційний якобінізм, про потребу єдиного фронту против спільного ворога – і відкладання національних справ «на другий день після революції».
На жаль, поки що ми маємо тільки дуже далекі відгомони сих дебат, головно в репліках Драгоманова – пізніших і попередніх, даваних на ті вісті, які доносились до нього про сі дебати, в зв’язку з планами заснування російського «Впереду» (що почав виходити з 1 серпня 1873 р.).
Сі плани й дебати захоплювали в свою орбіту віденських українців, через часті приїзди цюрихців, особливо Подолинського, який скоро здобув собі вплив і авторитет («дуже чоловік охочий і симпатичний», відзивається про нього зимою 1872 – 1873 pp. Бучинський); він носився з гадкою перенестись з Цюриха до Відня, щоб тут організувати український, і навіть – всеслов’янський соціалістичний центр. І львівська та інша галицька молодіж втягалась в сі дебати – Нагірний закликав станіславців взяти участь в сих дебатах на українські національні теми і т. ін. (Буч[инський], с. 315).
Драгоманову се не зовсім подобалось. Практичний політик, як він себе атестував, – що твердо пам’ятає, по його словам, що «поперед іюля мусить бути март – значить і працювати треба, і говорити про те, щоб март наступив, а потім і про іюль поговоримо», – він побоювавсь передчасного захоплення українців теоретичними інтересами, для котрих не бачив реального грунту в найближчім моменті, для якого ставив завданням культурно-літературну національну працю, за нею – боротьбу за політичну свободу (конституцію), і тільки за тим уже розв’язання соціальних проблем. Неприхильно взагалі ставивсь до закордонської, емігрантської роботи, покладав оптимістичні надії на розвій земств, на можливості економічної й культурної роботи на грунті. Російська дійсність скоро мала посміятися з них, але тоді Драгоманов не передчував її гримас, і доволі різко навіть наганяв до «постепеновщини» своїх знайомих між молодіжжю – і в листах, і потім в усних дебатах в Цюриху. Але по сих замітках я вважаю все-таки найкраще процитувати сі його репліки, як майже єдиний матеріал, який позволяє судити про ті ідейні течії, в суперечці котрих варились початки українського соціалістичного руху.
«В початку того (1873) року, ще в Італії, – пише Драгоманов в своїй автобіографії, – я получив із Цюриха [23] літографовану програму «Впереда», а літом, по дорозі у Росію прожив місяця 1 ½ у Цюриху, де найшов немало своїх київських знакомих, бувших студентів, більше або менше зв’язаних з редакцією «Впереда». Цюриські росіяни розділялися тоді на бакуністів або анархістів, що держалися програми Alliance Socialiste, і на лавристів, котрих ідеї були похожі на ідеї інтернаціоналістів фракції Маркса або німецьких соціал-демократів.
Мені здавалося, що обі програми ще передчасні для Росії, у котрій навіть соціалістам найперше треба добиватись політичної волі. Само собою розуміється, що мої ідеї найдено було в Цюриху відсталими і навіть київські знакомі запевняли мене, що в Росії, за той час, як мене не було (2 1/2 року!) вспіла повстати робітницька партія, як європейські. Інші говорили, що мужицтво, від голодних тоді самарців, готове до повстання.
Впрочім, один київлянин, дуже близький до редакції «Впереда» [24], раз признався мені в дружній розмові, що таки переконаний, що «перша справа у Росії буде справа конституції, а що те, про що ми тут говоримо в Цюриху, при нас і останеться». На мій запит, чому ж він того не каже на зборах у Лаврова і чому в «Впереде» говориться інше? – він мені відповів, що коли те сказати, то вся молодіж відпаде від «Впереда», ніхто не захоче ні писати в нім, ні перевозити його, а з «лібералів» партії дійства не зложиш. Розуміється, що мені усе те не подобалось, рівно, як і відносини «Впереда» до української справи» [25].
Під безпосереднім вражінням «цюриської програми» Драгоманов писав Бучинському в січні 1873 p.:
«Прочитавши Герценові мемуари, поймете, чому мене не дуже то порадувала звістка про «Вперед» і Лаврова. З еміграції й її плодів ніколи багато проку не було. Виключаю Герцена, бо на те він був талант незвичайний, да й той мав успіх тільки 3 – 4 годи, поки був його час… І «еміграції горні вершини», як зве Герцен (т. є. такі люди, як Ледрю Роллен, самі Кошут і Мацціні), зараз становляться «стовпниками», а «низи» часто падають до крадіжу і шпіонства, коли не ожесточеного самодурства, як Нечаєв і Ко, і варварства + узьколобіє, котре також противне чоловікові свободному у Паризькій комуні, як і у кацапських «бігунах» і скопцах. Лавров не Нечаєв і не Ельпідін. Л[авров] – чоловік чесний, знаючий, позитивіст, але він мало заявив політического і публіцистического таланту. Та й час не той, щоб еміграціонна література могла що зробити у Росії…».
«Кажучи по совісті, печать у Росії, особенно журнали, як «В[естник] Евр[опы]» і «Беседа», та переводчики книг заграничної літератури роблять возможне діло – хай тільки публіка переварить у животі те, що їй дають. Одна тільки часть науки стіснена дуже у Росії – це та частина культури, що дотикається релігії, та ще замітний намір урізувати соціалістичну літературу… Книги ж єстественно-научні, як Дарвін і т. д., якби не [й]шли у розріз з Біблією, ідуть без перепони у переводі. Самого Маркса «Das Kapital» переведен, – хоть цензура і воює з соціалізмом у журналах. Узагалі не тільки цензура, але і самі наші соціалісти не знають, як їм буть з соціалізмом у нас, бо у Росії, як у землі більш сельскій, ніж городській, соціалізм реальний мусить бути не похожий на паризький» [26].
«Обернемось до «народностей». Тут, правда, ведеться катковщина, але тепер, як мокре горить, так що вона скоріш поможе повному і конечному фіаско централізму, ніж пошкодить вопросу народностей і децентралізації у Росії. Не глядючи на катковщину, нема місяця, щоб не прибавлялось лишнього журналу польського, латиського, грузинського, армянського, а тепер з’явивсь у самому Петербурзі і татарський журнал, і ці усі крайові журнали поможуть більш ділу народностей, ніж усякий Цюрих, бо перше діло усяким народностям підняти самим себе і свої сили і стати на свої ноги».
«Так бачите, по усім питанням російським потрібна тепер наука і детальна критика [в]дома, а не загальні фрази з Цюриха. А особливо це потрібно нам, Україні. Що нам скажуть у Цюриху? Великоруси тамошні не знають зовсім, що ми таке, – та й своїх я знаю добре. Превозгласять нам права на самостайность. На яку самостайность? Звісно, яку! Зараз цюрихці почнуть шукати приміру коло себе і укажуть на Венгрію, Чехію і т. д., а цюриські українці нагадують про Переяславський трактат, котрого вони также мало читали, як поляки знамениту Конституцію 3 мая.
Але, будьте ласкаві, приберіть мені «історичні права» для усієї землі нашого народу од Дону, Кубані, Харківщини, що завше були у Московщині, до Черніг[івщини] і Полтавщини, т. є. Гетьманщини, до Києво-Волині і Подолії, присоєдиненої од Польщі у 1793, до Холмщини і Подлясії – і досі часті Царства Польського, і підведіть усі ліберальні ідеї наших українофілів під Переяславський трактат з козаками (а не з поспольством) і під Конституцію Січі Запорозької! Ясно, що тут треба пошукати якоїсь другої мірки, а тільки не Rechtskontinuität і не корони св. Штефана, св. Вацлава і т. д. казенних аршинів».
«Скоріш усього тут би підійшла мірка швейцарська, а ще скоріш американська. Та «царство небесне нудиться», а не печеться зразу заграничними прокламаціями. Швидше воно спечеться для нас у земських собраніях у Росії, ніж у типографіях у Цюриху. Добавимо, що основне діло наше, соціальне, т. є. мужицьке, зроблено вже у 1861 – 1864 pp. так, як тепер вже не переміниш. А у Западній Україні сам уряд мусить на цьому полі бути украінофільским. Наше діло – вести начате урядом діло дальше: банками [27], асоціаціями і т. д., а не журналами у Цюриху. Діло політичне наше рішиться колись у земських соборах усієї Росії.
А головне наше діло – культурне і літературне. Так про це я скажу, що у Цюриху нам не напишуть ні другого «Кобзаря», ні Костомарова, ні даже «Робінзона Крузо» не переведуть на нашу мову, та й лексикона і граматики не напишуть. А я так думаю, що поки ми не виробимо собі лексикона і граматики, не видамо пам’ятників нашої мови з XI віку до пісень, не напишемо історії свого народу і бібліотеки народних наук, доти мусимо сидіти, посипавши попелом главу, у політику не лізти і прокламацій не писати. Для того моя рада – буть на сторожі з Цюрихом. Люди вони гарні, та і той ведмідь, що голову розбив пустинникові, думаючи муху зігнати, був чоловік добрий». (Буч[инський, с.] 259 – 262).
Місяць пізніше, з приводу жалів Бучинського на теорії Лобова і цюрихських комуністів, Драгоманов, радячи йому облишити «австрійську одсталість» і більш спокійно й об’єктивно ставитись до соціалістичних теорій («так чи сяк, а слов’яни мужики, пролетаріат, так їм дещо з соціалізму згодилось би»), заразом висловляв свої власні думки з приводу цюриського комунізму, котрі я подаю, проминаючи різні дігресії:
«Коли у вас я бачу австрійську одсталость, то у наших соціалістів на паризький манер бачу теж одсталость свого роду, бо соціалізм [18]30 – 40-х років побив ще Прудон. Окрім того, я вже писав вам, що французький соціалізм городський не зовсім годиться для сільської землі, як Росія, бо вже і у самій Франції піднімається шар сільсько-демократичний, котрий якось по-своєму переставить усе питання демократичне. А до того ростуща соціальна наука і розум самих городських класів наказує на другі способи розв’язання соціального питання, ніж Паризька комуна. Та й комуна ся була на 1/3 од малості кислороду при Напол[еоні], а на 1/8 – од Трошю і Ко.
І наші російські демократи робляться соціалістами, а з соціалістів комуністами, а то і нечаєвцями, теж од малості кислороду при III отдєл[єнії], – та ще од однієї курйозної причини. Попівсько-панська реакція послідніх часів з своїм класицизмом одігнали молодіж од філологічних факультетів – од того живі сили з молодіжі ідуть найбільш у природно-научний факультет та у медики. Там хоть не забивають голів, – хоть і не дуже розвивають. І от молоді хіміки, медики і т. д. починають трактувати соціальний вопрос, – або ще й технологи, агрономи і т. д., котрі вже і своїх діл не звикли досліджувать науковим методом, бо їхні науки не чисті, а прикладні. Ну і звісно: «беда, коль сапоги начнет тачать пирожник», – як каже Крилов. Скорость руського ума і адміністративні інстинкти великорусів кінчають біду.
А до того додам, що й справді у Вел[икій] Русі емансипація крест[ь]ян не блистательно пішла, та ще і фабричний пролетаріат таки єсть, – от і думають про комуну, коли у краї, де ще і досі 1/3 часть землі у одній Євр[опейській] Росії не наділена, т. є. і досі власність держави, – можна видумати свої власні варіації соціалізму». (Буч[инський, с.] 282 – 283).
З сих Драгоманівських реплік, за браком іншого матеріалу, приходиться виробляти собі поняття про те, в якім напрямі йшли дебати на імпровізованій українсько-російській соціалістичній конференції в Цюриху літом 1873 р. Вона, без сумніву, мала велике значіння в розвої соціалістичної і політичної української думки. І тому я постаравсь згромадити з приступного мені в сій хвилі матеріалу все, що може кинути на неї світло. Ліве крило з українського боку в нім займав Подолинський з київськими однодумцями: не вважаючи на весь свій марксизм, він сильно забирав в бік «бунтарства», по термінології Драгоманова, або с-ровства, кажучи по-теперішньому, являючись свого роду українським «соц[іалістом]-революціонером марксистом»: таким ми побачимо його слідом в його закордонній роботі.
Зібера ми знаємо по його працях як чистого марксиста – чи був у нього теж нахил в соціал-революційний бік, про се поки що нічого не можу сказати. Драгоманов стояв на позиції «радикальній», посередній між соціалістичною і ліберально-радикальною (він тому протегував сей термін «радикальний», як побачимо) – при тім з закраскою більш інтернаціональною. З цюриських галичан одні держались більш національного чи навіть націоналістичного напряму – таким Драгоманов називає С(ливинського), інші поступовішого – з них у Драгоманова надовго потім зістались симпатії до В.Нагірного, як «цюришанина» і чоловіка «свого», вже і після того, як той по повороті до Львова став дуже близько до народовецького центру.
На самого Драгоманова, хоч у своїй біографічній записці (писаній 1883 р.) він обстоював своє praeterea censeo [власне бачення], як ми бачили, ся цюриська конференція зробила, очевидно, сильне вражіння. Я думаю, що від неї у нього починається нахил до ісповідання соціалізму, до котрого він перед тим ставився доволі індиферентно (як до справи «іюльської, а не мартовської»), і ріжче підчеркування необхідності політичного радикалізму, з котрим ми стрінемось зараз, замість попередньої резигнації з політичної роботи, доки не буде підведений під неї культурно-національний апарат (пор. вище, с. 110). Він закидає, або в кождім разі – значно зменшує свій скептицизм щодо закордонної роботи, сам безпосередньо по цюриській конференції займається планами закордонного українсько-російського органу – зондує для нього грунт у Відні [28], і потім бентежить Київську громаду своїм радикалізмом.
Але найбільш захоплений соціал-революційним рухом, настроями, планами був-таки С.Подолинський. Він носивсь з планами організації соціалістичного українського видавництва на взірець «Впереду», зав’язував зв’язки, замовляв роботу – казав самому Драгоманову, котрого тоді ледве знав, писати «панегірик Шевченку» на цюриські вечорниці (ще перед конференцією) [29]. Давав під працю гроші, аванси (щоправда, про се маємо тільки глухі згадки [30], але ся роля його – фінансувателя всього передженевського закордонного соціалістичного руху, та й женевського теж в значній мірі, не підлягає сумніву).
Взагалі супроти більш здержливо і скептично настроєного Д[рагомано]ва П[одолинськи]й виявляв великий оптимізм і щодо закордонних людей і щодо соціал-революційних перспектив, і кінець кінцем своїм оптимізмом, своєю енергією непомітно потягав з собою і найбільших скептиків. Широкий план соціалістичної акції в всеслов’янських розмірах, соціалістичної федерації в дусі «слов’янської секції Інтернаціоналу» Бакуніна, які носились перед ним, вабили й Драгоманова, і він сам, може не постерігаючи, ставав їх прихильником.
В своїх «Споминах», згадуючи тодішній план Подолинського – заснувати у Відні всеслов’янський соціалістичний осередок («слов’янську читальню») [31], і жалуючи, що тодішні українці не пішли слідами сербських радикалів, Светозара Марковича і його товаришів (що вміли, по гадці Д[рагомано]ва, самостійно перетворити ідеї Герцена, Чернишевського, Бакуніна, учениками котрих були, приложити їх до обставин своєї власної землі і виробити оригінальну політичну філософію, в котрій досить органічно зіллято космополітично-прогресивні тенденції з національними змаганнями сербів), Д[рагомано]в писав:
«С.Подолинський хоч був «впередчик», але при тому був занадто українець, щоб не симпатизувати таким пробам локалізування інтернаціонального соціалізму. Окрім того, були в Цюриху деякі інші росіяни, між ними й кияни, котрі ближче стояли до «бакуністів», ніж до «лавристів», і через те почасти й поділяли традиційний панславізм Бакуніна. Ось на якому грунті основувались цюрисько-українські плани впорядкування слов’янської взаємності у Відні» («Спом[ини», с.] 219).
Се писалось уже по всіх розчаруваннях і крахах, які впали на Подолинського та його плани, і не вважаючи на всі гіркі осади, які зістались від них у Драгоманова (див. нижче), – в сих словах виразно звучить відгомін тих чарів ентузіазму весни українського соціалізму, втіленням котрого був С. Подолинський.
Примітки М. С. Грушевського
7. Про сю першу стрічу Зібера і Подолинського з галичанами оповідав потім Драгоманов зі слів Зібера, з його оповідань в 1873 р. «їхали ми через Відень, я і С.Подолинський, і мали од Русова рекомендацію до січовиків М.Бучинського, М.Под(олинського). Покликано нас на вечерок, у Січ, де були й депутати (парламенту). Між іншим якийсь совітник, котрий поставив на всю громаду келишку білої кави і промовив щось таке про многонадійну молодіж. На те одповів тодішній голова Січі, не пам’ятаю, хто, що молодіж голову положить за віру. М.Под(олинський), котрий був коло київських гостей, нагнувсь до них при цьому слові й сказав: «Та то він, собака, бреше! Він такий же атеїст, як і ви, як і я» (Франко, І, с. 197; трохи ретушоване, се ж оповідання про першу знайомість українських соціалістів з січовиками в «Споминах», с. 93). Головою «Січі» від 1 грудня на місце М.Бучинського став Ів[ан] Скоморовський.
8. Перед тим працював в Монахові – Буч[инський], с. 272.
9. Автобіографія, с. 351, Спомини, с. 186.
10. Павлик кілька разів підчеркує, що Зібер кинув університет і виїхав за кордон, маніфестуючи свою солідарність з Драгомановим, коли того відставили («Вперед», с. 10, Павлик, III, с. 106). Подібно Русов в «Былом», 1907, VI. За кордон Зібер виїхав дійсно одночасно а Драгомановим, кількома тижнями раніше («Вперед», l[ocum] c[itatum]). В 1879 p. він гостював у Драгоманова в Женеві (Павлик, ІІІ, с. 112 – 113).
11. Короткі звістки про Зібера як члена «Громади» в «Былом», 1907, VI – «Свод показаний о государственных преступлениях», і примітки до нього Русова і Вовка. Десь мусять бути спомини про Зібера (і Мечникова) Др[агоман]ова, написані ним з нагоди їх смерті в 1888 р. Павлик каже, що вони застрягли в руках «молодих» (радикалів) – V, с. 228, пор. 251.
12. В однім з листів Драгоманова 1873 р, є така порада Бучинському (с. 263): «Матеріал статистичний Рудченкові якомога посилайте. Не він, то Зібер, або Чубинський обробить. Ви чого доброго вже маєте Чубинського «Каліндарь (sic) Юго-Западного Края»». Отже, Зібер з Чубинським були тоді присяжними статистиками-економістами Київської громади.
13. Оповідав мені се Дм.В.Антонович.
14. Звертаю увагу, що пок[ійний] Павлик у своїм побіжнім начерку соціалістичного руху між австрійськими українцями (Громада, 1880, І, с. 97) початок галичан-соціалістів у Відні вів від 1872 р. – «знакомства з українцями з Росії». Він, очевидно, розуміє тут приїзд Зібера-Подолинського, які підтримували (Подолинський спеціально) близькі зносини з віденською громадою: більше про них не сказав, мабуть, тому, щоб не виглядало на славословіе Подолинському, що був тоді його «патроном».
15. Сю дату завдячую регістрові санаторію для психічно хворих в Монпельє – і заходам Ф.Я.Савченка, який добув її відти для мене; вона сходиться з нижче поданою датою його брата в перших.
16. Доволі загадково виглядає тому поезійка «Старый гетьман», написана 1830 p., але опублікована автором тільки перед смертю; там читаються такі вірші:
Нет, он [вітер] не подкосит слабеющих ног,
Украйна поднимет на плечи
Того, кто ей цепи расторгнуть помог,
Кто другом свободной был Сечи.
Пускай одряхлел он от лет и от ран,
Но лавры горят на седине,
И преданность встретит в народе Богдан,
Как встретит отец в своем сыне, і т. д.
17. Його епіграма 1862 p.:
Недавно клуб свой завели
Здесь хахломаны-демагоги,
И мужика произвели
Едва-едва не в полубоги;
Добра ж не жди от них, мужик,
Тут на уме не польза края,
Один обман весь этот крик
И скрыта цель совсем другая;
Но мне до козней дела нет,
Я романтический поэт.
18. Себто 1867 року, значить, скінчив Київський університет 1871, і тоді ж подавсь за кордон, як ми бачили.
19. С.Киевский, Последний из поэтов Пушкинской плеяды, «Рус[ский] вестник», 1886. Автобіографічні записки А.І.Подолинського і його поезії, не включені в останній збірник творів – в «Рус[ском] архиве», 1872, ІІІ – IV, і «Р[усской] старине», 1885, І, тут же посмертне слово О.Міллера про нього – 1886,І.
20. От які видання цитує він в своїй студії про «Ремесла й фабрики на Україні» (1880):
Труды Киевск[ого] археол[огического] съезда, І.
«Чтения в Истор[ическом] общ[естве] Нестора Летописца»; І.
Zbiór wiadomości do antropol[ogii] krajowej, I – II, 1877 і 1879;
Маннов, Антроп[ологическая] выставка в Москве, «Слово», 1879;
Mortillet, «Rev[ue] Scien[se]», 1879;
В.Антонович, О городах;
Пантюхов, Санитарная топография и статистика Киева, 1877;
Зибер, Эльзасские общины, «Отеч[ественные] записки», 1878;
Мысли об отношении хозяйства к праву, «Слово», 1878;
Энгельгарт, Из деревни. «Отеч[ественные] записки»,1879;
М.Семевский, Посессионные крестьяне, «В[естник] Евр[опы]», 1878;
Труды статистического] отдела при Черниг[овской] губерн[ской] зем[ской] управе, І (статистично-економічна студія Русова про Довжицьку волость на Чернігівщині).
«Громадський друг», 1878;
«Дзвін». Галицько-українська збірка, 1878;
«Молот». Галицько-українська збірка, 1878.
21. Ректорат Цюриського університету, до котрого я удававсь по інформації, був ласкав подати мені витяг з актів про заняття Подолинського в сім університеті: Записався він 27.V.1872 як звичайний слухач медицини; в рубриці попередніх студій зазначено тільки: Париж, без усяких ближчих дат. Протягом 3 семестрів був він записаний на такі курси:
В літнім семестрі 1872 p.: Topographische Anatomie, Prof. H.Meyer – Mikroskopisches Praktikum, Prof. H.Frey – Erste Hälfte der Experimentalphysiologie, Prof. Hermann Spezielle Physiologie der Sinnes-organe, Prof. Hermann – Allgemeine Pathologie, Prof. Cloetta – Allgemeine Therapie und allgemeinener Teil der Arzneimittellehre und Receptierkunst mit Vorweisungen, Prof. Locher-Balber – Arbeiten im physiologischen Laboratorium, Prof. Hermann.
В зимовім семестрі 1872 – 1873: Anatomie des Menschen, Prof. H.Meyer – Präparierübungen Prof. H.Meyer – Zweite Hälfte der Experimentalphysiologie, Prof. Hermann – Experimented Pathologie, Priv. doz. Schwalbe – Praktikum der pathologischen Histologic, Prof. Eberth – Allgemeine Pherapie und spezielle Heilmittellehre, Priv. doz. Goll – Spezielle Pathologie und Therapie, Prof. Biermer – Klinische Propädeutik, Prof. Biermer – Allgemeine Chirurgie, Prof. Rose.
В літнім семестрі 1873: Anatomie des Hirns und Rückenmarks, Prof. Huguenin – Spezielle pathologische Anatomie, Prof. Eberth – Demonstrationskurs mit Seciriibungen, Prof. Eberth – Medizinische Klinik, Prof. Biermerr – Spezielle Pathologie und Therapie, Prof. Biermer – Kurs über Syphilis, Prof. Biermer – Psychiatrische Klinik, Prof. Huguenin – Chirurgische Klinik und Poliklinik, Prof. Rose.
6 серпня 1873 p. Подолинський виписався з сього університету, де він докінчував студії, не знаю: ні в Віденськім, ні в Вроцлавськім університеті, котрі я запитував, його нема між слухачами. Завважу, що звістку Павлика, що Подолинський мав подвійний докторат: філософії і медицини (Павлик, ІІІ, с. 106), треба, очевидно, розуміти так, що за докторат філософії тут пораховано кандидатський ступінь Київського університету.
Як скелет будучої біографії Подолинського, яка раніше чи пізніше мусить бути написана, збираю отсі дати дальших років його життя: 1875 р. він жив у Відні, де видав з Тёрлецьким дві свої брошури «Парова машина» і «Про бідність». Літом їздив з Терлецьким до Києва з проектом видавання часописі за границею – київські громадяни тоді сього не вирішили остаточно через неприсутність Драгоманова (див. нижче, с. 139). З Відня їздив до балканських країв – «об’їхав значну частину Південної Слов’янщини, звертаючи увагу на соціальні, а надто аграрні справи», – як висловлюється Драгоманов; був між іншим в Чорногорі, писав про тутешні справи в «Киевском телеграфе», тодішнім органі Київської громади («Спомини», [с.] 213 і 336).
На початку 1876 був в Вроцлаві, щоб докінчити свій докторат – 27.ІІ; відти від нього дістав листа Терлецький («Вперед», 18): намірявся там пробути до літа. 26 травня відбулась тут його докторська промоція (відомість ректорату, за котру йому тут дякую). Про переїзд Подолинського через Львів, 7.VII. н. с, мабуть, додому – Павлик, ІІ, с. 52. Літом того року, мабуть, у своїй лікарні він мав помічення над епідемією дизентерії у дітей, про що оповідає в своїй книзі: «Життя і здоров’я», с. 106.
1877 рік прожив, очевидно, найбільше в Києві: сам згадує, що мало не цілий рік працював в деннім приюті для дітей робітниць в Києві («Життя…», с. 31) – сим приютом завідували українки, між іншим дуже діяльно ним займалась В.Ів.Антоновичева. З біографії батька П[одолинськ]ого, писаної згаданим вище кузеном, довідуємось про пережиту Сергієм Подолинським в тім часі сердечну драму, що закінчилась доволі нещасливою женячкою. «Закоханий безнадійно (без взаємності) в одній своячці, Сергій Андрійович зопалу, з якоїсь «ідейної» фікції, оженився з іншою, ледве знайомою йому особою, яка не підійшла йому характером, і восени 1877 р. новоженці емігрували за кордон та після подорожування по Швейцарії оселились в Монпельє». «Батьки Сергія А[ндрійови]ча були противні сій несподіваній і дивній женячці. А у нього пішли діти, непорозуміння з жінкою все зростали, здоров’я погіршувалось, відносини з родиною (себто – батьками) обгострювались», – додає він до сього. Се, одначе, виявилось потім. Поки що Сергій П[одолинський] сильно працював.
1877 року вийшла його велика аграрна брошура «Про хліборобство. Як де земля упорядкована і як би слід її держати, під іменем Липського (ст. XX, 176, 16°). 1878 р. надрукована була в Женеві згадана книга: «Життя і здоров’я людей на Україні» – найбільша його праця (243 стор. 8°, на обгортці р. 1879, на титуловій сторінці – 1878) – частинами надрукована також в петербурзькім журналі «Дело».
Очевидно, в сім часі, коли не раніше, Подолинський дійсно оснувавсь на стало в Монпельє, де мав невелику віллу, котру назвав потім «Українським хутором» (Mas de l’Oukraine) – Quartier Mont Maur, Route Monferrier (Павлик, ІІI, с. 358 і 382). Сею адресою позначені його листи до Маркса, з 30 березня і 8 квітня 1880 p., подані в сім збірнику. Але він взагалі не дуже держався хати. В своїй книжці про «Ремесла і фабрики», виданій в 1880, він згадує, що сказане про бронзовий вік він здебільшого узяв «з торішніх лекцій G. de Mortillet в Паризькому антропологічному товаристві» (с. 12), – можливо, слухав сей курс. Літом бачимо його з жінкою в Женеві (Павлик, III, с. 86): на початку серпня Подолинський був у Драгоманових на селі і відти збиравсь їхати до Парижа (Там же, с. 106). При кінці серпня він брав участь в лікарському конгресі в Монпельє – 25.VIII; він читав тут свій доклад, видрукуваний потім осібною брошурою: L’Etat sanitaire des populations du gouvemement de Kiew par M. le docteur S.Podolinski – Association Francaise pour Pavanscement des sciences. Congres de Montpellier, 25 aoüt 1879 (Paris, Imp. Chaix et Cie., 76 rue de Reimes), – виписка з каталогу Париз[ької] націон[альної] бібл[іотеки].
До сього часу належить стаття Подолинського «Sur nihilisme en Russie», надрукована ним в «Reforme», 15.IX. і 15.Х.1879 – часописі сеї не удалось досі знайти. її нема ні в Паризькій національній, ні в Ліонській міській бібліотеці, – вона звісна тільки з викликаної нею полеміки в «Revue Socialiste».
В другім листі до Маркса, 8 IV. 1880, Подолинський згадує про своє здоров’я, про котре сумні відомості дійшли до Маркса: він заспокоює його, що він, як лікар, сподіється ще довго бути здатним до роботи. В сім часі він дійсно багато працює: викінчив свою працю по енергетиці (надр[уковану] в «Revue Socialiste» з датою: Montpellier, mai 1880) – про неї, очевидно, йде мова в його листах до Маркса; друга загальна стаття – про дарвінізм і соціалізм, вийшла в «Revue Socialiste» ще перед тим, в ч. 3; надрукував свою книгу про становище українського пролетаріату («Ремесла й фабрики на Україні», 1880, ст. 148); писав публіцистичні статті – в женевській часописі «Общее дело», в «Revue Socialiste»; ся остання, подана в сім збірнику, має ту ж дату: Montpellier, mai 1880.
Літом 1880 p. знову бачимо його в Женеві (Павлик, III, с. 196, місяць липень). Він виступив з проектом видавання періодичного журналу, до котрого взяв собі Павлика: 1 вереснем 1880 р. підписана програма сеї нової періодичної «Громади» ним, Драгомановим і Павликом. 27 жовтня Павлик приїхав до нього до Монпельє на роботу (Павлик, III, с. 243) і зістававсь до другої половини квітня 1881 р. Подолинський в сім часі переживав родинну кризу, то сходився, то розходився з своєю жінкою, російською соціал-революціонеркою, від сього почував себе дуже нещасливо, і се відбивалось також «на політиці», як показано нижче.
Помирившися з жінкою, зимою 1881 р. П[одолинськи]й вибирався з нею на квітень 1881 р. до Алжиру, з тим, щоб Павлик пожив з дітьми в Монпельє; відти хотів сам один їхати до Женеви, до Галичини й Румунії, куди він задумував перенести видання журналу (Павлик, III, с. 385 – 387, 392). Убийство царя окрилило еміграцію рожевими надіями, всі збирались до Росії, або ближче до її границь, – П[одолинський] також. Але події не оправдали сих надій, а слідом на голову Подолинського пішли одна за другою тяжкі біди: батьки, під пресією адміністрації, припинили йому присилку грошей (див. нижче), вмерли йому діти (два хлопчики, Вадим і Сергій) – він опинився в такій біді, що мусив просити телегафічно у Драгоманова 100 фр. на похорон («Спомини», с. 188), і кінець кінцем психічно захворів, не винісши безвихідного становища, в якім опинився супроти взятих на себе обов’язків.
17 січня 1882 р. його відвезено до дому божевільних в Монпельє, він пробув тут до 10 лютого, коли мати, приїхавши сюди, забрала його. Згаданий кузен ставить в вину його жінці, що вона «мала необережність відставити чоловіка до лихої психіатричної лічниці, коли у нього почалось запалення мозку, і там його до решти зломило убійче поводжіння з ним – поки мати, що зараз же поспішила до нього з Києва, не забрала в свою опіку». Але, очевидно, се вже більше з сфери родинних порахунків.
З Монпельє мати відвезла хорого до Парижа і тут зісталась при нім. Наші проби роздобути якісь відомості про його хоробу з компетентних джерел досі не вдались: паризькі лічниці відмовились професійною тайною, і нам зістається задоволитися звісткою його кузена, що «гострий психоз перейшов на прогресивний параліч», з котрого бідолаха вже не вийшов. Літом 1884 приїздив до нього до Клямер під Парижем старий Андрій Іванович, пробув з ними кілька тижнів і вернувся назад, зіставивши свою дружину з хорим.
Нарешті літом 1885 р. «за дозволом правительства» С.П[одолинськ]ого перевезено до Києва, де матері його прийшлось уже разом доглядати і сина, і чоловіка, що став сліпнути, перейшов операцію – і слідом помер в січні 1886 р. Коли помер Сергій, нам невідомо; 1888 р., уже по смерті Зібера, Др[агомано]в в своїх «Споминах» згадує про Подолинського ще як про живого (с. 97). Дуже бажано дістати відомості, де і у кого зберігаються його папери, і чи живе його дружина.
22. Який се Чернишов (Іван ? – додає Павлик), я не знаю. Може, старший свояк Миколи Чернишова, одного з київської молодіжі 1870-х pp., який недовго, в 1880 p., був на медицині в Берні, і потім записав своє ім’я недовгою, але цінною роботою в українській соціології (ум[ер] 1888 p.).
23. Від Подолинського – див. «Спомини», с. 186.
24. Очевидно, С.Подолинський.
25. «Розібрані мною в «Ист[орической] П[ольше] и великор[усской] демокр[атии]»», – додає Драгоманов; раніший виступ – в статті «Малоруський інтернаціоналізм», поданій в сій книзі.
26. Драгоманов хотів написати: французький, але зачеркнув і написав: паризький.
27. Очевидно, для селян і робітників.
28. В автобіографії він пише : «Я дуже хотів остатись у Відні і почати своє видання на російській і українській мовах» (с. 361). Ся фраза виглядає досить дивно, бо перед тим про такі плани Драгоманов нічого не говорить, і хоч у листах до Бучинського він згадував про свій замір осістись на рік-два у Відні, хоч би попрощавшись з Київським університетом задля сього (див. вище с. 87), але нічим не виявляв тоді заміру пуститись в закордонну політику.
29. «Якось мені дивно було писати панегірик Шевченку по заказу Серг[ія] Подолинського» – лист з 7.V. 1873, «Спомини», с. 37. Стаття ся «дуже обкусана цензурою редактора», вийшла потім в «Неделе» 1874 p.
30. Напр., в однім пізнішім листі (1884 р. до Франка, с. 58) Драгоманов, згадуючи про грошові жертви українців на роботу в Галичині, писав: «Навіть, коли не рахувати того, що видав Подолинський, – по тому, що він буцімто дуже багатий (це не так-то було!)». Я думаю, що се, головно, належить до років передженевських. Пор. вище (с. 102) звістку його кузена про роздавання Сергієм Подолинським грошей (при всій тенденційності оповідання, мабуть, фактично вірну).
31. Про се писав Бучинський з Відня 22.IV. 1873 ще до Флоренції:
«Дуже цюриські (Подолинський Сергій) клопочуться оснуванням слов’янської читальні у Відні, а не можуть чи не хотять з переписки спізнати, як дуже сьому противні тутешні «услов’я»» («Спомини», с. 205).
Примітки до видання 2009 р.
…економіст і соціолог Микола Зібер, молодший товариш і великий приятель Драгоманова… – Зібер Микола Іванович (1844 – 1888) – економіст, соціолог, правознавець, громадський діяч. Народився в м.Судаку Таврійської губернії в родині німецького колоніста, переселенця зі Швейцарії, який узяв за дружину українку. Навчався в гімназіях у містах Ялті та Сімферополі. Закінчив юридичний факультет Київського університету (1867). Працював мировим посередником у Волинській губернії.
Від 1874 р. – доцент, згодом професор Київського університету. У 1875 – 1884 pp. перебував на еміграції, співпрацював із драгоманівським часописом «Вольное Слово». Автор монографії «Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях. Попытка критико-экономического исследования» (Санкт-Петербург, 1885). Будучи одним із перших у Росії популяризаторів економічної теорії марксизму, М.Зібер критикував концепції класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату, обстоював ідеї якнайширшого запровадження кооперативних форм ведення народного господарства (Сарбей В.Г. Микола Зібер у контексті своєї і нинішньої епохи // Український історичний журнал. – К., 1995. – № 6. – С. 79 – 91). Головні економічні твори М.Зібера див.: Зибер Н.И. Избранные экономические произведения: В 2-х т. / Предисл. Н.А.Цаголова. – М., 1959. – Т. 1 – 2.
Історик Я.Грицак характеризує М.Зібера як українця за патріотичними переконаннями і космополіта за способом життя:
«[…] дуалізм був властивий усьому українському соціялістичному руху. Внутрішню класифікацію його діячів можна провести за тим, наскільки вони наближалися чи віддалялися від кожного з двох полюсів – націоналізму чи соціялізму. Подолинський і Зібер були більше соціялістами, аніж націоналістами, і їхнє українство уявлялося їм насамперед як революційна справа. Погляди Драгоманова становили рівновагу соціялізму й націоналізму. Молодий Франко надавав перевагу то націоналізмові, то соціялізмові, і виглядає, що в його хитанні не було якоїсь виразної системи. Йому перепадало від Драгоманова і за не досить виразну національну позицію у стосунках із польськими соціялістами у Львові, і за далекойдучі компроміси у співпраці з народовцями. Однак ця «безсистемність» за певних обставин давала Франкові важливу перевагу над Драгомановим: не скутий обмеженнями системи, він міг легко і швидко еволюціонувати, тим самим виходячи на нові терени у розвитку української політичної думки» (Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К., 2006. – С. 238).
…молодий, імпульсивний агітатор і організатор Сергій Подолинський – Подолинський Сергій (1850 – 1891) – український громадсько-політичний діяч і вчений, один із перших популяризаторів соціалізму й марксизму в Україні. Народився в с.Ярославці (тепер Шполянського р-ну Черкаської обл.) у дворянській сім ї. У 1871 р. закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету (в 1876 р. захистив дисертацію з медицини в Бреславському, тепер Вроцлавському, університеті). Під час навчання в університеті познайомився з М.Драгомановим і М.Зібером. З 1871 р. жив переважно за кордоном – продовжував медичні студії та займався громадсько-політичною діяльністю. Підтримував стосунки з П.Лавровим і редакцією еміграційного органу російських революціонерів «Вперед!», був знайомий з К.Марксом і Ф.Енгельсом. У Відні зблизився з товариством українських студентів «Січ».
У 1875 – 1876 рр, за допомогою О.Терлецького організував у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою. У 1877 – 1881 pp., мешкаючи й працюючи лікарем у французькому Монпельє, підтримував зв’язки з женевським українським соціалістичним гуртком, надавав йому значну фінансову допомогу. Брав участь (з М. Драгомановим і М.Павликом) у виданні перших двох номерів журналу «Громада». У працях «Про багатство та бідність» (Женева, 1876), «Про хліборобство» (Женева, 1877), «Ремесла і фабрики на Україні» (Женева, 1880) та ін. розглянув розвиток ремесла, мануфактурного і фабричного виробництва на Україні.
На основі ідей народників і марксистів, намагаючись пристосувати їх до української дійсності, розвинув власний світогляд. Ідеалом нового суспільного ладу вважав громадівство, соціалізацію землі й фабрик – передачу їх громадам безпосередніх виробників, селян і робітників. Автор низки важливих наукових гіпотез (зокрема, про шляхи перетворення людством сонячної енергії), що їх згодом використав В.Вернадський у вченні про ноосферу.
У 1881 р. захворів на психічний розлад. Був перевезений на лікування до Парижа, згодом у безнадійному стані – до Києва, де помер і похований. Див.:
Злупко С.М. Сергій Подолинський – вчений, мислитель, революціонер. – Львів, 1990;
Подолинський С. Вибрані твори / Упоряд. мат. та бібліограф. Р.Сербина. – Монреаль, 1990;
Подолинський С.А. Вибрані твори / Упор., передмова і примітки Л.Я.Корнійчук. – К., 2000. – 326 с.;
Сербин Р. Життя і діяльність Сергія Подолинського: біографічний нарис // Сергій Подолинський. Листи та документи / Упоряд. Р.Сербин, Т.Слюдикова. – К., 2002. – С. 43-100.
…в зв’язку з планами заснування російського «Впереду» (що почав виходити з 1 серпня 1873 р.) – «Вперед!» – 1) революційний народницький неперіодичний журнал, що виходив у Цюриху й Лондоні в 1873 – 1877 pp. (вийшло 5 номерів). Заснований за ініціативою «чайковців» і «лавровців». Редактори – П.Л.Лавров, В.М.Смирнов, М.Г.Кулябко-Корецький; 2) революційний журнал /газета, що виходив у Лондоні в 1875 – 1876 pp. за редакцією П.Л.Лаврова (вийшло 48 номерів). На сторінках журналу/газети переважала думка, що «питання національне […] повинно зовсім зникнути перед важливими завданнями соціальної боротьби» (Революционное народничество 70-х годов XIX века: Сборник документов и материалов: В 2 т. / Под ред. С.С.Волка. – М.; Ленинград, 1964. – Т. 1. – С. 26).
Загострення в народів Російської імперії патріотичних почуттів П.Лавров пояснював тільки національним гнітом царизму ( Снытко Т.Г. Русское народничество и польское общественное движение 1865 – 1881 гг. – М., 1969. – С. 129). Позиція П.Лаврова і російських народників загалом викликала заперечення з боку М.Драгоманова, який не погоджувався з революційними гаслами редакції журналу «Вперед!» та вважав першочерговим завданням – досягнення в Російській імперії політичних свобод. Не задовольняло його і ставлення «впередівців» до українського питання ( Студинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862 – 1884 pp. Матеріали до історії української культури в Галичині та зв’язків з Україною. – Харків; К., 1931. – Т. 1. – С. 217; Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У двох томах / Ред. колегія: О.І.Дей, О.Є.Засенко (голова), О.Я.Лисенко. – К., 1970. – Т. 1. – С. 56 – 57).
У листі до П.Лаврова від 10 лютого 1878 р. М.Драгоманов указував на необхідність розрізняти «национальности государственные» і «национальности мужицкие», тоді як твердження про відсутність національностей як таких, що робила редакція журналу «Вперед!»,
«все равно на практике приведет вовсе не к уничтожению национальных различий на свете, а к той же поддержке сильного через умолчание о слабом и даже через битье последнего, если он поднимает голову» (Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У двох томах / Ред. колегія: О.Є.Засенко (голова), О.І.Дей, О.Я.Лисенко. – К., 1970. – 1.2. – С. 469).
Пізніше до характеристики ставлення російських народників до українського національного руху М.Павлик додавав:
«Редакція «Впереда», – як і всі російські соціалісти, – готові були, що найбільше, допустити українську мову в популярні брошури для ширення в масах українського народу соціально-революційних ідей, але вони стояли непохитно на единств» «русских» соціально-революційних організацій. Цебто на тім, що до тих організацій з виключним панованням російської мови мають належати люди всіх націй Росії, жертвуючи для них усі свої сили й засоби (Виїмок робили вони лише для польських соціалістів, та й то лише зціпивши зуби!)» (Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 663 (М.Павлик), oп. 1, спр. 256, арк. 5).
…з приводу жалів Бучинського на теорії Лобова і цюрихських комуністів… – М.Грушевський перебільшував «жалі» М.Бучинського на О.Лобова, студента-медика з Петербурга, з яким той познайомився у Відні наприкінці 1872 р. і декілька місяців спілкувався. Навпаки, М.Бучинський заприязнився з О.Лобовим, хоча й не поділяв його зверхнє ставлення до потреб недержавних національностей. Про це свідчать наведені нижче витяги з листів М.Бучинського з Відня до М.Драгоманова:
«Познакомивсь з гарним и красним петербурцем, медиком Лобовим, та й рад би набратись в живій розмові коренних и ядренних сказань и оборотів»; «Лобова перекочував я з Josephstadt-y на Landstrasse, у близьке сусідство. Ходимо до одної кавярні та говоримо несказаним язиком про обобічні порядки» (3 листа від 1 (13) січня 1873 р.);
«Про Лобова и Чудновського з Одеси я не давав суда, а замічання (социялісти). З ними я заприязнивсь…» (З листа від 17 березня 1873 р.);
«В Цирих сегодня пишу, Подолинському… и Лобову. Тих двох Вам рекомендую. Лобов именно чоловік самосвідомий, чоловік сміливий, але не економичний. На людий дивится, яко на начинє идеі, безцінне, не яко модификаторів и усовершителів іі, – словом, москаль, але такий, с которим треба брататись» (3 листа від 14 травня 1873 p.).
M.Драгоманов намагався втрутитись у дискусії між М.Бучинським і О.Лобовим (хоча про їх зміст у деталях не знав) і втримати М.Бучинського в полі впливу своїх ідей:
«Щодо Лобова і коммуни, – то, не маючи од Вас деталів, можу судити про Ваші спори и «горя», тільки виображаючи собі іх з общих, типичних фактів, які сам знаю. У Вашому гніву на соціализм трохи бачу, простіть, «одсталость» австрійця. У Вас усе зведене на борбу краів та народностей за автономію, – і це Ваше важне діло, – але зате другі питання, соціальні і самі культурні, у Вас через те так далеко заховані…» (З листа М.Драгоманова до М.Бучинського, Флоренція, 17 лютого 1873 р.). Цит. за: Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським, 1871 – 1877. – Львів, 1910. – С. 248, 254, 281, 299, 315.
…у Драгоманова надовго потім зістались симпатії до В.Нагірного, як «цюришанина «і чоловіка «свого», вже і після того, як той по повороті до Львова став дуже близько до народовецького центру – Нагірний Василь (1847 – 1921) – інженер-архітектор, публіцист, засновник української кооперації в Галичині. Народився в селі Гірне поблизу Стрия на Львівщині в селянській сім’ї. З 1870 р. навчався архітектурній справі у Львівській політехніці, а пізніше – у Цюріху (Швейцарія). Отримавши диплом архітектора (1875), працював до 1882 р. в архітектурному і будівельному бюро Цюріха, де ознайомився з діяльністю місцевого кооперативного товариства. Брав участь в організаціях слов’янських студентів та емігрантів у Швейцарії, зокрема, був знайомий з М.Драгомановим і членами женевської «Громади».
Повернувшись до Галичини і працюючи як архітектор, активно включився у громадську діяльність. Був близьким до угруповання народовців, зокрема співпрацював з редакцією газети «Діло» і брав участь в організації у Львові другого українського національного віча (1883), де прочитав підготований разом з І.Франком реферат на економічну тему. Об’єднуючу платформу для староруського та народовецького політичних угруповань у Галичині вбачав в організації економічних товариств. Автор першої програми кооперативного руху в Галичині: [Нагірний В.] Якъ люде coбѣ въ нуждѣ дають раду? (Присвящаємо сю розвѣдку анкетѣ купецкôй тов. им. Качковского.) // Діло (Львів). – 1882. – Ч. 77. – 6 (18) жовтня; Ч. 78. – 9 (21) жовтня; Ч. 79. – 13 (25) жовтня; Ч. 80. – 16 (28) жовтня; Ч. 81. – 20 жовтня (1 листопада). – Дата і підпис: Львôвъ, въ жовтню 1882 p. Василь Нагорный.
Спираючись на досвід швейцарської кооперації, у 1883 р. заснував у Львові кооперативну спілку «Народна торгівля» і був її директором аж до смерті (протягом 38 років). Один із засновників ремісничого товариства «Зоря» (1884), страхового товариства «Дністер» (1892), спортивного товариства «Сокіл» (1894; перший голова – 1894 – 1900), «Народної Гостинниці» (1899), жіночої промислової спілки «Труд» та ін. Довголітній член головного правління товариства «Просвіта». Див.:
Нагірний В. З моїх споминів. – Львів, 1935;
Витанович І. Історія українського кооперативного руху / Із праць І сторично-філософічної секції НТШ. – Нью-Йорк, 1964. – С. 88 – 93 та ін.;
Мудрий М. Українські народні віча у Львові 1880 і 1883 років (місто на шляху до масової політики) // Львів: місто – суспільство – культура: Збірник наукових праць. – Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. – Т. 3 [= Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск]. – С. 333 – 347;
Бобош Г. Стежками життя та творчості Василя Нагірного (1848-1921) // Народознавчі Зошити. – Львів, 2000. – № 2. – С. 347-355.