Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Внутрішня торгівля

Михайло Грушевський

Її предмети, Київ і головні торговельні дороги, відносини ввозу до вивозу, розвій кредиту

Загранична торгівля давала значний імпульс внутрішній торгівлі Руси. Купці розтікались по всіх краях, скуповуючи потрібні для експорту місцеві продукти і взаміну ширили свої – заграничні і місцеві товари. Заграничні товари в переважній масі мали попит тільки у багатих і вельможних, але дещо і з заграничного експорту розходилось в дуже широкі маси народу, от як ріжні шкляні окраси, намиста, срібло.

Особливо визначну ролю у внутрішній торгівлі мусила мати сіль і метали бо інші потреби народнього життя задовольнялись місцевими продуктами й виробами. Як ми згадували, сіль з чужих країв привозилася з Криму і Балтійським морем в Новгород; сі звістки, щоправда, належать до пізнішого часу – XIII-XIV в., але ніщо не перешкоджає прийняти їх і для раніших часів. Свійська сіль йшла з галицьких, а мабуть і семигородських соляних жуп. Експлуатація солі в Семигороді сягає ще передісторичних часів; звістки про доставу солі з Галичини в Київщину маємо в оповіданні про події кінця XI в.: тоді сталася недостача солі в Києві через те, що під час війни київського князя з галицькими перестали випускати купців з Галича й з-під Перемишля, „і не стало солі у всій Руській землі“ [ Патерик, с. 154].

Щодо металів, то напевно можемо констатувати у себе тільки експлуатацію заліза з болотяної руди в Деревлянській землі. В джерелах маємо звістку про торгівлю оловом (чи циною): аль-Бекрі каже, що сей метал (чи обидва) привозили з Західної Європи, Джайгані – що з головних руських міст розвозили їх по всіх усюдах. Пізніше (XIII в.) маємо звістки про доставу в Новгород німецькими купцями заліза, міді, олова й цини [Для новгородської торгівлі (факти пізніші, але вони можуть служити для зрозуміння й давніших відносин): Бережков, О торговле Руси с Ганзою до к. XV в., 1879 і статті його ж і Тихомірова в Ж.M. H. П., 1887 p.; Никитский, История экономическаго быта В. Новгорода, 1893, с. 24 і далі; Buck, Der deutsche Handel in Nowgorod – Jahresbericht der Anna Schule, Спб., 1895]. Безперечно сі метали від найдавніших часів привозилися з чужих країв також і до полудневих, українських земель.

Широке розповсюднення окрас срібних і бронзових (перстені, шпильки, намиста, ковтки й ін.), порцелянових і шкляних (намиста й наручники), навіть в народних масах, засвідчене розкопками. Сі вироби мусили бути теж предметом широкої внутрішньої торгівлі.

Торгівельним центром як для внутрішньої, так і для заграничної торгівлі був Київ, положений на головній торгівельній дорозі – Дніпрі. Стоячи нижче устя його головних притоків – Прип’яті й Десни, Київ був збірним пунктом для всього, що йшло цілою Дніпровою системою, а та знов збирала товари з сусідніх систем, злучених з нею короткими волоками: Прип’ять лучила систему Дніпра з системою Бугу й Вісли, Сейм – з системою Дону, Десна – з системою Оки, верхній Дніпро лучиться з Західною Двіною, Волгою і системою північних озер.

В Києві ж перехрещувались з водною важні сухі дороги – шлях з Волині і „з ляхів“, що йшов звичайно на Пересопницю, Дорогобуж, Корческ, Звиждень, Білгород, і полудневий, що йшов з Чехів і Угор через Галичину на Володарів, Звенигород і Василів [Напрям шляху на Волинь видно з порівняння Іпат., с. 121, 170, 276, 284; шлях в Галичину – Іпат., с. 278-9, 300, 342-3.]; шлях на північний схід – на Курськ, і на полудневий схід – на Переяслав; на полудень же йшли ті три класичні „путі“: „Грецький, Солоний і Залозний“ [Див. вище, с. 289]. Київ був центром, де обмінювались товарами сі ріжні шляхи, де вічно кипіла торгівельна робота, використовуючи політичну організацію Руської держави і з свого боку впливаючи на неї; він був серцем східної слов’янщини й великої східно-європейської рівнини. Не дурно іменем Руси, що було спеціальним іменем Київщини, у заграничних письменників (Константин, ібн-Русте) зветься спеціально купецько-дружинна верства, що держала в своїх руках східно-європейську торгівлю.

Але цікавий факт! Полуднева Русь, Київщина особливо, судячи з письменних звісток, відігравала головну ролю в тодішній (IX-Х в.) торгівлі, а монетними скарбами того часу далеко багатші північні землі – волзькі, новгородські, балтійське побережжя. Притім скрізь стрічаються далеко частіше арабські монети (часом великими скарбами), ніж візантійські-переважно одиночні нахідки. Толкувати се самою припадковістю нахідок трудно, але так само не можна взяти голу статистику монетних покладів за міру і образ дійсних торгових відносин; треба мати на увазі й інші причини. Очевидно, північні землі головно продавали свої продукти за готові гроші, полудень уживав багато заграничних фабрикатів, з сього вивід – потреби полудневого життя були вибагливіші, і штучні вироби та екзотичні продукти чужих країв мали тут більший попит – життя було культурніше.

По-друге – з трьох імпортів очевидно найбільшим розмірно до свого експорту був грецький, найменшим арабський, себто араби з усіх культурних народів, що вели торг із Східною Європою, ввозили найменше розмірно до того, скільки вивозили. Тому арабський гріш так сильно переважає всякий інший в монетних нахідках VIII-Х в., і найбільше сей гріш осідав в північних краях, менше культурних, менше інтересованих чужими виробами; вони взагалі менше купували, як продавали. Так можна толкувати нахідки монет [Треба одначе рахуватися ще й з розширенням монети дорогої здобичі].

Можна ще зробити здогад: торгівля на Україні не обертала великими масами готових грошей, бо існував вже значно розвинений кредит.

Київські правні пам’ятки з XII в. виказують дуже значний розвій кредиту і пильну опіку для нього зі сторони власті й права. Се мусить йти ще з попередніх століть. Про постанови київського права в сих справах будемо говорити на іншім місці [T. III, гл. 4.], тут піднесемо лише такі вказівки напр., що купці торгували часто в кредит, або на позичені гроші, і право дуже улегшувало такі кредитові зобов’язання. На кредит велися навіть великі торгівельні операції: закони про банкротів обговорюють випадки, коли б в операціях банкрота були гроші заграничних купців і місцевих людей, і самого князя (се теж цікава вказівка – про участь князів у торгівельних операціях). При конкурсі уставляється такий порядок: перше право має князь, по нім чужеземні претензії, нарешті свійські; закон, очевидно, піклується тут розвоєм широкого, заграничного кредиту. Улегшення кредитних операцій має на меті й інший закон про банкротів, де відріжняється банкротство винне і безвинне, що сталося з нещасливих випадків (як потоне корабль, знищить товар війна, або пожежа): в такім разі кредитори не мають права продавати банкрота і должнику дається можливість сплачувати свої долги протягом якогось часу [Карамзінський кодекс, § 44-5, 47-8, 66-8].


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 302 – 305.