Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія України-Руси / Том 1. До початку 11-го віка / 5. Матеріальна культура… / Східна торгівля

Історія України-Руси

Том 1. До початку 11-го віка

5. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нім

Східна торгівля

Михайло Грушевський

Болгар і Ітиль, араби в Києві, предмети східної торгівлі – руський експорт, арабський імпорт, упадок торгівлі, час розцвіту східної торгівлі – монетні дати

Торгівлю України зі Сходом по монетним нахідкам можна констатувати почавши від VII в.: найстарші з східних монет, які знаходяться в Східній Європі, належать до VI в. (Сасанідів) [Пор. новіші нахідки харківські – Данилевич, №. 53, 64. Срібні арабські діргеми в східноєвропейських нахідках маємо, скоро тільки їх почали бити (в останніх роках VII в., за халіфа Абдельмаліка), і Якоб справедливо підніс, що сей факт виразно вказує на існування торгівельних зносин ще перед появою сеї монети (Der nordisch-baltische Handel, с. 46- 9). Мідяні й золоті арабські монети існували й перед тим, але взагалі в Європі стрічаються майже виключно срібні – діргеми (арабська форма слова „драхма“). Се поясняють тим, що звичайною біжучою монетою було в Туркестані срібло. Нахідку мідяних монет (почавши від VII в.) в Києві див. у Біляшівського, Монетные клады, с. 11, але нахідка ся дуже дивна своїм змістом.], з VI ж віку маємо про неї оповідання Йордана [Getica, гл. 5]. Очевидно, вона не перервалася ніколи. І коли сформувалися значніші торгівельні центри українські, вони зараз же взяли в ній участь.

Ібн-Хордадбег, що писав в першій половині IX в., знає „руську“ торгівлю вже в значнім розвитку: руські купці їздять Каспійським морем і торгують з побережними містами, а часом з полудневих каспійських портів везуть свої товари на верблюдах і до Баґдаду [Вид. де-Ґуе, с. 115.]. Але поки українська торгівля дійшла до такої активності, далеко скорше ще мусив служити за посередника в торгівлі України і взагалі Східної Європи зі Сходом хозарський Ітиль на нижній Волзі, а до нього, мабуть згодом, прилучився і Болгар на середній Волзі. Обидва і в X в., коли Русь нав’язала безпосередні зносини з арабськими краями, були важними торгівельними огнищами. Трактат надписуваний іменем ель Балхі (1-ої пол. X в.) так означає головні напрями руської торгівлі: „Русь провадить торгівлю з Хозарією, Візантією й Великим Болгаром“ [Гаркаві, с. 277, пор. аль-Джайгані, І. с. (торгівля з Хозарією).] ; Хаукаль каже, що перед походами Святослава Болгар і Хазран (Ітиль) були місцями руської торгівлі [Гаркаві, с. 219.].

Болгар був головним торговищем Північної Європи зі Сходом. Арабські купці прибували сюди головно караванами, на верблюдах, з Туркестану, але також приїздили і Волгою, з Ітиля [Масуді, Prairies d'or, II, 15 і далі, Kitab et-tenbich в Хрестоматії де Сасі, II, 18 (у Якоба, Welche, с. 38, Хвольсона, с. 165)]; зовсім правдоподібна звістка пізнішого ховарезмійського письменника ед-Діна каже, що вони не їздили дальше на північ, як до Болгара [Хвольсона Ібн-Даст, с. 190. В географічнім словнику Якута (XIII в.) sub voce Ітиль згадується, що арабські купці їздять в землю Вису – „Веси“, як толкують – себто на верхню Волгу; але ся звістка стоїть одиноко і непевна].

Торгівлю з фінськими народами держали в своїх руках болгари і Русь, Русь же була головним посередником в торгівлі арабів з балтійськимн краями: торгівля ся була дуже інтенсивна і полишила багаті сліди в монетних скарбах – найчастіші скарби арабських монет, часом по кілька тисяч діргемів, припадають власне на волзько-балтійські краї й побережжя Балтійського моря. Волга була головною артерією сієї торгівлі; на верхів’я її була коротка дорога з верхнього Дніпра й балтійського побережжя через Двіну і верхів’я Дніпра, або через ріки Ладозького озера. З полудневим заходом, себто середнім Подніпров’ям, Волгу зв’язувала система Оки, а туди легко було перейти з Дніпра через Десну; знаємо і сухий торгівельний шлях, що йшов від Києва в напрямі на північний схід, на Курськ, і по всякій ймовірності провадив теж на Поволжя [Про дорогу з Києва на Курськ, Житіє Феодосія, л. 5].

Знов же Кама, що текла у Волгу під самим Болгаром, служила дорогою в уральські землі. Для торгівлі футрами Болгар був мабуть найголовнішим ринком Східної Європи, а може й цілого світу – він лежав найближче до джерел сього важного експорту. Араби згадують про болгарів, що вони вимінювали дорогі футра у північних фінських народів (з них вони особливо знають Вісу – Весь і Юру – Югру) Хвольсона op. c. 188-190. Інше толкування назви Веси у Вестберґа, Beiträge, 2.]. Про Русь оповідає Хаукаль, що вона привозить в Болгар дорогі футра, купуючи їх у поганських народів (він називає їх біблійними іменами Гога і Магога, Яджудж і Маджудж в арабській формі); про „німий“ обмін дорогих шкір за залізні вироби, що вели руські купці з Югрою, за Уральськими горами, оповідає літопись: „кажють желеѣзо и помавають рукою, просяще желѣза, и аще кто дасть имъ желѣзо, или ножь, или сокиру, и они дають скорою противу“ [Іпат., с. 164.].

Як Болгар був головним торговищем для північних країв Східної Європи, так Ітиль грав таку ж ролю в східній торгівлі для країв полудневих. „Головна торгівля Руси, каже Хаукаль, була в Хазрані (одна з частин міста Ітиля); там була велика сила купців (з інших країв) і мусульман, і всякого товару“ Гаркаві, с. 219. Про транспорт товарів з Болгара в Ітиль говорить ібн-Фадлан, див. у Хвольсона, с. 162.]. Східні купці прибували Каспійським морем, товари з Болгара і взагалі з північних країв приходили Волгою, з заходу – Доном і звідти в Волгу волоком (теперішнім Царицинським). З середнього Подніпров’я на Дін був шлях суходолом – дуже можливо, що був се власне вищезгаданий Залозний путь [Іпат., с. 368, пор. 429: купецький караван йде „ис Половець“ на Хорол, на Переяслав]. Але була і річна дорога – Десною і Сеймом, а звідти коротким волоком в Сосну або Оскол [Припускають ще й іншу водну дорогу – з Дніпрової Самари в Міус, або в Калміус, і з нього в Азовське море, але се можна казати тільки гіпотетично; див. Бруна, Черноморье, І, с. 98 і далі; Майков в Ж. М. Н. П. 1874, VIII, с. 257, Барсов, 2, с. 21, Бурачков, К. Ст., 1886, IV, 967 і далі].

Через Ітиль мандрували Волгою в Каспійське море українські купці, що хотіли торгувати безпосередньо з східними краями: руські купці, оповідає Хордадбег, їздять Танаїсом, Слов’янською рікою, і через Хозарську столицю Камлідж (Ітиль) проходять в Джурджанське море (себто Каспійське, особливо так зналася його полуднева частина). Але русини провадили великий торг і в самім Ітилю. Масуді каже, що в Ітилі одну половину міста займали слов’яни й Русь, що тут були громади мусульман, жидів, християн, і кожда мала двох судіїв, а крім того був суддя для поганів [Гаркаві, 129. Християнська епархія в Ітилі (Άστήλ ) дійсно згадується в каталогу епархій VIII в., вид. de-Boor.-ом]. Хазарський каган побирав десятину з товарів, що перевозились через Ітиль (се каже ібн-Хордадбег), а очевидно – і з тих, що спродавались на місці.

В Ітилі чи в Болгарі бачив на початку X в. і описав руських купців ібн-Фадлан; вони приїздять човнами і приставши до берега, будують собі на березі великі деревляні бараки, де їх збирається по десять, по двадцять; очевидно, се були купецькі спілки, що жили і господарили спільно; вони привозили головно невільників і футра.

Як далеко з свого боку заїздили східні купці з своєю торгівлею в сім напрямі? Вище ми бачили, що арабські купці на північ дальше Болгара по всякій ймовірності не їздили; але вони бували в Києві, мабуть і в Новгороді і дальше на заході. Масуді каже, що в столицю Дира, в котрім мусимо бачити київського князя того імені, „приїздять мусульманські купці з усякими товарами“: з слів арабських письменників Істахрі, Хаукаля і т. зв. ель-Балхі, що говорять про Київ, виходить теж, що сюди їздили арабські (взагалі чужі) купці.

[Гаркаві, с. 137, ал-Бекрі, вид. Розена, с. 49. Сей текст має свої трудності: аль-Джайгані, найстарший письменник (кінець IX чи початок X в.), у якого ми маємо текст про три головні руські міста, каже: „люди їздять в торгівельних справах до Києва (Куяби), але ніхто досі не сказав, аби який чужинець поїхав туди перебувати, бо кождого чужинця, що туди поїде, вони зараз забивають“ (Труды III з’їзда, І, с. 347, Виїмки, с. 35). У всіх інших письменників, що мають сей текст – Істахрі, Хаукаля, т. зв. ель-Балхі, аноніма Туманского, Ідрізі – звістки про недопускання чужинців прикладаються тільки до Арти, і власне з сеї антитези виходить, що в Київ їздили чужі купці, але їх не бувало в Арті: Купці їздять до Куяби, в Арту ж ніхто не вступає, бо люди забивають кождого чужинця, що заїхав би до їх землі (Істахрі – у Гаркаві, с. 193, див. ще с. 220 і 276). Правдоподібно, се поправніший варіант, попсований копістами Джайгані. Що в Києві бували чужі купці, і спеціально східні, се виразно кажуть інші письменники, і те значення, яке виходить з текстів Істахрі та ін., з огляду на се мусить бути прийняте щодо змісту, без огляду на більшу або меншу авторитетність тексту].

У Ібрагіма ібн-Якуба мусульманскі й турецькі купці через Краків їздять до Праги, значить взагалі в Центральну Європу; правдоподібно, дорога їх йшла через Київ і Галичину. Нема причини відкидати таких категоричних звісток, особливо останньої. Ми можемо прийняти, що в період найбільшого розцвіту східної торгівлі, що припадає власне на першу половину X в., східні купці дійсно їздили в Київ, і з руськими купцями мандрували дальше на захід. Тільки й тут не було, правдоподібно, постійних арабських колоній. В кождім разі найважнішою стацією арабських купців в Східній Європі був безперечно Ітиль.

Предмети, що закупалиль арабськими купцями в східно-європейських землях, досить повно вичисляє Мукадесі (з кінця X в.): „З Ховарезма вивозять соболів, білки, горностаїв, „фенек“ [Який се звір, не ясно. Якоб думає, що се canis corsak, Хвольсон перекладає: куниці], куниць, лисів, шкіри боброві, рябих зайців, кіз, віск, стріли, березову кору [Хвольсон: велику рибу], шапки, рибячий клей, рибячі зуби, бобровий аромат, горючий камінь, виправлену шкіру, мед, горіхи, яструбів [Хвольсон: парди або хорти], мечі, панцері, халендж [Дерево, досить часто згадуване у арабів в оповіданнях про Східну Європу; Френ і Хвольсон бачили тут березу, Якоб – клен], слов’янських невільників, овець і биків: все се з Болгару“ [Вид. де Гуе, с. 324, коментар у Якоба, Welche Handelsartikel (його перекладу я тримався в тексті) і Хвольсона, 1. с.]. До сього реєстру не додають майже нічого оповідання інших східних джерел (хіба згадку про олово, чи цину, та й тут звістки досить неясні, не знати, чи то мова про внутрішню торгівлю, чи експорт) [У Джайгані, Істахрі, Хаукаля]. Ми можемо сей реєстр товарів прикласти взагалі до східно-європейського вивозу на схід: ібн-Фадлан, вичисляючи товари, що вивозяться на схід через порти Хозарської землі, вичисляє в головнім теж саме: невільники, мід, віск, футра [Хвольсон, с. 162, див. ще Істахрі у Гаркаві, с. 192]. Бачимо властиво і тут тіж самі предмети (поминувши деякі другорядні), що і в торгівлі з Візантією: футра, мід, віск, невільники.

Про вивіз футер цікаві відомості подає Масуді: кораблі з землі Буртасів (тут розуміють звичайно Мордву) привозять Волгою шкіри чорних лисів, – се найдорожші й найцінніші футра; крім того, вивозять звідти червоні, білі й чорно-білі лисячі шкіри; найдорожчі чорні. Їх вивозять в краї Баб-ель-Абваба (Дербент), до Бердаї (в Вірменії), і до Хорасана, також в землі Франків і Іспанію, і сі шкіри, чорні і червоні, привозять в Магріб (півн. Африку). Одна буртаська шкірка коштує 100 і більш червінців, принаймні чорних лисів; червоні дешевші. Королі арабські й перські носять чорних лисів і один перед одним хваляться такою розкішшю; вони роблять з них шапки, кафтани, плащі, і ледве чи знайдеться король, аби не мав кафтана або плаща, підшитого таким чорним буртаським лисом. Притім Масуді оповідає, що найбільшу теплоту чорних лисів довів каліф Магді (775-785), завиваючи фляшку з теплою водою в ріжні футра й виставляючи їх на мороз: анекдот інтересний, бо показує, що популярність північних футер у арабів сягала досить давніх часів [Тексти (в перекладі) у Якоба Welche, с. 23-4].

Східноєвропейський невільник був теж важним предметом торгу. Чи не з нього і почалась знайомість арабів з слов’янами, котру засвідчив дамаський поет VIII в. аль-Ахталь своїм віршиком про „русих Сакаліба“ [Гаркаві, с. 2.]. Східноєвропейські і спеціально слов’янські невільниці мали попит і славились за свою красу. Персидські поети пишними словами вихваляють їх. „Всі мої біди“, нарікає Насір-і-Хосро Енсарі, „приходять від болгарів: вони тягом привозять любок з Болгару, аби спокусити чоловіка; вони гарні як місяць; їх губки й зубки не повинні бути так гарними, бо з запалу до їх губок і зубків чоловік мусить кусати собі губи зубами“ Якоба Welche Handelsartikel, с. 12.]. Хаукаль зазначаючи головні напрями торгівлі білим невільником, як ми бачили, зазначає один через Іспанію, другий – через Хорасан. В Ховарезм привозили в великім числі невільників слов’янських і хозарських, і з інших сусідніх земель, а також невільників турецьких; між сими певно, була теж чимала маса слов’янських, спродуваних печенігами: про аналогічну торгівлю пізніших половців в Криму маємо звістку в Патерику [Вид. Яковлева, с. 93-5].

З інших предметів торгівлі „риб’ячі зуби“ правдоподібно означають мамутові і моржеві сікачі; про мамутові сікачі оповідає абу-Гамід т. зв. ель Андалузі, що сам звідав Болгар в XII в.: в землі, каже він, знаходить зуби, подібні до слоневих сікачів, білі як сніг; ніхто не знає, від якого звіря вони; їх вивозять в Ховарезм, і там купують великою ціною та виробляють з них гребені, скриночки й інше, як з слоневої кості, тільки воно міцніше від слонової і ніколи не розіб’ється [Казвіні, вид. Вістенфельда, II, 413 – у Якоба, Welche, с. 18]. Але риб’ячим зубом у північних слов’ян звуться моржові ікли, і правдоподібно – під тим самим іменем експортувались обидва предмети. Вони були спеціальністю північних земель: смоленський князь XII в. обдаровує чернігівського футрами і „риб’їми зубами“: „соболми и горностайми, і черными кунами, и песци, и бѣлыми волки и рыбьими зубы“ [Іпат., с. 345-6].

Експорт мечів виглядає досить неясно: як ми бачили, руські купці, по словам арабів, вивозили їх в Візантію, в другий бік йшли вони до Ховарезму, у самих русинів бачили мечі „франкського виробу“, а й від арабів, як побачимо нижче, привозили до них мечі. Мабуть найбільш правдоподібним буде припущення, що Русь уживала мечі чужих фабрик, але й свої мала незлі, і від неї вивозили мечі її власного виробу і чужого ввозу.

Як багаті й докладні відомості арабів про предмети їх експорту з Східної Європи, так бідні звістки про арабський імпорт, і ми можемо тільки в приближенні міркувати, які то були „ріжні товари“, що арабські купці возили з Ховарезма в Європу (як каже Масуді). Сами араби згадують властиво тільки два предмети, се намиста й мечі. Ібн-Фадлан оповідає, що найбільш улюблена окраса руських жінок – се зелене намисто з глини (себто – якоїсь порцелянової маси): Русь дуже розбивається за ними, купує їх по діргему за намистинку (пацьорок) і з них роблять намиста для жінок. Ся звістка, так як єсть, не конче докладна [Дуже ударяв на недокладність сеї й деяких інших звісток Спіцин – О степени достоверности ибнъ-Фадлана (Труды отд. слав. рус. археол., IV, с. 164).], але намиста і взагалі шкляні вироби дійсно могли приходити через арабські руки.

Про мечі звістка також не досить ясна: абу-Гамід (званий аль Ґарнаті або ель Андалузі) оповідає, що в Болгар привозять мечі з Адербайджана (північної Персії) – не поліровані, сильно гартовані вістря; їх купують в Адербайджані по 4 за дінар (червінець), за сі мечі вимінюють у Ісу (ніби Веси) боброві шкіри, а ті добувають соболині шкіри у своїх північних сусідів (варіант називає нарід Юру себто Югру). Потім у абу-Гаміда наступає оповідання, як на ті мечі люди ловлять в морі велику рибу [Казвіні, II, 418, варіант у Якоба, Die Waaren, с. 28, пояснення у нього ж і у Хвольсона, с. 190]. З сього догадувались, що тут мова не про мечі, а про гарпуни. Але абу-Гамід легко міг не зрозуміти оповідання про спосіб ловлі великих риб, що перейшло до нього через кілька уст, але не міг помішати мечі з гарпунами, оповідаючи про їх експорт з Адербайджана: очевидно звідси дійсно вивозились в Східну Європу мечі.

З повною правдоподібністю можемо назвати ще, як предмети арабської торгівлі, шовкові матерії, металічні й спеціально – золотарські вироби, полудневі овочі й коріння. Про вивіз металічних виробів свідчать археологічні нахідки. Порівняння речей з східно-слов’янських нахідок з нахідками країв, що стояли під повним впливом арабської культури, як Болгар і взагалі Заволжя, а також і нахідки предметів разом з арабськими монетами дають нам підставу, бодай з певною правдоподібністю, виріжнити групу мотивів юбілерської штуки, що розвинулися під арабським впливом – філігранові вироби, горошковатий орнамент (зернь), бляшечки деяких типових форм (найбільш типову таку колекцію дали нахідки з Ґнєздова, в Смоленщині) [Вони переховуються в Ермітажі і московськім Історичнім музеї, див. Толстого й Кондакова, Русские древности, V, с. 61-4 і особл. Сизова, Гнездовский могильник, (Материалы по арх. России, № 28, 1902). Про їх техніку див. ще Сизова, О происхождении и характере курганных височных колец, Археол. Известия, l895. Розкопки ведуться далі.]. Доставу матерії й коріння мусимо прийняти по аналогії з звістками про царгородську й кримську торгівлю.

В сій східній торгівлі волзькі болгари й хозари брали участь як посередники; в тій же ролі виступали жиди. Але головно держали її в своїх руках руські купці. Вони привозили великі запаси тих ріжних предметів купна, що приходили в руки князів і їх дружини як данина і здобич, вони скупляли і вимінювали їх в своїх землях і у сусідів, вони же держали в своїх руках заграничну торгівлю, що переходила через Східну Європу. Арабам Русь представлялась як нарід з самих вояків і купців: „вони не мають ані ґрунтів, ані міст, ані поля“, каже арабське джерело середини IX в. – „один в їх промисел – торгувати соболями, білками й іншим футром“; „вони живуть тільки з того“, каже воно на іншому місці, „що візьмуть у слов’ян: наїздять, забирають невільників і везуть їх продавати в Хазеран і Болгар“ [Ибн-Даст, вид. Хвольсона, с. 35, Кардизі – Отчет Бартольда, с. 123].

Хаукаль, як ми бачили, оповідає, що найкращі футра привозила в Болгар Русь – почасти з своїх земель, а найліпші вимінювала у поганських народів Гаркаві, с. 219]. Руські купці, описані ібн-Фадланом, привозять (в Болгар чи в Ітиль) на продажу невільників, спеціально дівчат, соболині шкіри й інші товари. Яку велику торгівлю провадили сі купці, дає знати оповідання того ж Фадлана, що жінки тих купців носять на шиї золоті й срібні ланцюги: як купець має 10 тис. діргемів, купує жінці ланцюг, як має 20 тис. – два, і за кождим десятком тисяч додає новий, „так що інша має багато ланцюгів на шиї“ Гаркаві, с. 93.]. Полишаючи на боці самий той рахунок ланцюгів, цікаво, що руських купців рахують тут на десятки тисяч діргемів.

Із східних монет, що знаходяться в Північній і Східній Європі, найбільша маса припадає на першу половину X в. Коли ми зауважимо, що в 60-х рр. X в. головні огнища східної торгівлі – Ітиль і Болгар зруйнував Святослав і се мусило тяжко відбитись на сій торгівлі, то з повною правдоподібністю можемо прийняти, що як раз перша половина X століття була дійсно часом найбільшо розцвіту сієї торгівлі. З другого боку, треба піднести, що головна маса сих монет, яких дві третини йде з міст сучасного Туркестану – вони вибивані в Самарканді, Бухарі, Шаші (теп. Ташкент), Балку й ін. за Саманідів – арабської династії, що панувала від останньої чверті IX в. і до кінця X в. в Трансоксанії (Мавераннегрі) і Хорасані. Се вказує, що торгівля з північними землями йшла головно звідси, з Туркестану, через Ітиль, а ще більше через Болгар – туди, як каже Масуді, безнастанно ходили каравани з Туркестану, а особливо з Ховарезма (теп. Хіви), головного огнища сієї торгівлі [Prairies d'or, II, с. 15 і далі, подібно й ібн-Хаукаль у Гаркаві, с. 219]. Мукадесі в своїм класичнім тексті, вичисляючи північні товари, що вивозились в арабські краї з Ховарезма, каже, що вони приходили сюди з Болгара. Се була торгівля суходолом, караванна.

Натомісь з Ітилем велась торгівля головно Каспійським морем; торгував з ним Ховарезм [Істахрі у Гаркаві, с. 192.], але ще більше, певно, торгували міста каспійського побережжя, а з полудневих каспійських портів товари йшли знову караванами на полудень в каліфат і далі на захід, як і з Ховарезма. Монети полудневого каспійського побережжя й баґдадського каліфату стрічаються в східноєвропейських монетних нахідках у великому числі; на посередні торгівельні зв’язки з дальшими краями вказують досить численні африканські монети. Ся морська каспійська торгівля хто зна, чи не була ще інтесивнішою від караванної: морська дорога була тоді безпечнішою, бо на сухій дорозі турецькі орди були такими ж небезпечними ворогами для ховарезмійських караванів, що ходили в Болгар, як і для руських караванів, що ходили в Грецію або в Хозарію [Масуді, Prairies, II, с. 15.]. Важною стацією в сій торгівлі мусив бути полудневий хозарський порт Семендер, коло устя Тереку.

В 940-х рр. отсі каспійські міста потерпіли від руського походу, і він мусив сильно відбитися на торгівлі, а був вістником ще дальших нещасть. В 960-х рр. Святослав зруйнував Болгар, Ітиль, Семендер, спустошив край Буртасів. Хаукаль, що писав яких десять літ по сім погромі, каже що від тих міст не зісталось і сліду, їх мешканці розбіглись Гаркаві, с. 218, 220.].

Ітиль по сім дійсно захирів. Його місце пізніше заступає десь також в тійже місцевості положений Саксін [Вестберґ в своїх Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen (гл. XII) доводить з певною правдоподібністю навіть, що Саксін треба уважати новим іменем Ітиля. Вповні правдоподібна його гадка, що під Саксінами, згаданими в літописах XIII в., треба розуміти останки хозарів, що групувалися коло своєї старої столиці.]; але його торгівельне значення – в руській торгівлі спеціально, далеко не дорівнює Ітилеві. Турецький натиск унеможливляв правильний розвій торгівельних зносин. „Вони сильно терплять від кіпчацьких орд“, каже про сі хозарські городи письменник XII в.

Безпечний від турецьких орд Болгар поправився досить скоро – вже з 980-х рр. чуємо знову перекази про заможність болгарів. Але сильним ударом для сієї торгівлі був упадок династії Саманідів при кінці X в.; Туркестан опанували турецькі орди і тут розпочалися замішання. Маємо, правда, й пізніше звістки про торгівельні каравани з Ховарезма в Болгар, але се були тільки слабі відгомони тієї інтенсивної торгівлі, яку ми бачили в X в.


Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 293 – 302.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 911

Модифіковано : 13.06.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.