Пожива і пиття

Михайло Грушевський

Факти лінгвістичні, археологічні й історічні; одежа, археологічні останки старого костюма, історичні описи і образки, житло, хатнє урядження, обстанова подвір’я, їзда, зброя, музичні інструменти й забавки

Перейдім тепер до побуту в тіснішім значенні. Почнемо від поживи. Відповідно до ріжнорідного господарства мусила бути ріжнорідною й праслов’янська пожива. Вищеподане означення хліборобських продуктів – жито, показує, що сі хліборобські продукти в поживі грали вже головну ролю. З них вироблялась мука, а з муки робили хліб: тісто і хліб слова загальнослов’янські; для слова хліб маємо інтересний ряд: лат. libum, гот. hlaifs, ел. хлѣбъ, лит. klepas, одначе лінгвістика з ним не дала ще собі доброї ради [Питання головно в тім, що слов’янське слово хліб йде від готського, чи самостійне. Див. Козловський, Archiv, XI, 386, Педерсен, с. 50, Шрадера, Reallexicon, с. 111, Яґіч, Archiv, ХXIII, с. 537, Пайскер, с. 84]. Слово пекти належить ще до праіндоєвропейських (санскр. рас, гр. πέσσω): уживання огня при готуванні страви в праіндоевпропейські часи не підлягає найменшій непевності. Якийсь рід пляцків чи хлібців мав зчаста стрічатись в неолітичних оселях передмікенської культури середнього Подніпров'я, але докладнішої аналізи їх не зроблено.

Ще старшою від муки формою обробленого зерна була крупа; після того як мука зайняла її місце при печенні хліба, вона зісталась і надалі в уживанні – для варення; вирази варити і пряжити належать до загальнослов’янських, рівно ж і каша, що може сягати праслов’янських часів.

Ще праіндоєвропейських часів сягає слово м'ясо (санскр. mâmsá, гот. mimz, старосл. масо, лит. mesà). Існування подвійного означення для нього, і то так, що друге означення вказує на сире, криваве (санскр. kravis, гр. κρέας – сл. кръвь, лат. cruor), привело до здогаду, що слово „м'ясо“ означає зготоване вже м'ясиво [Шрадер, Reallexicon, с. 250, Крек, 2, с. 126]. Початковий спосіб готування м'яса – печення; але вже праарійcьких часів сягає юшка (санскр. yûsh, yûshan, лат. jus, cл. юха, лит. júše). Про уживання молока солодкого і квашеного ми вже говорили. Страва приправлялася сіллю – загальноєвропейським культурним здобутком [Спеціальні розвідки: Гена, Das Salz, 2, вид. 1901, Schleiden, Das Salz, seine Geschichte, seine Symbolik und Bedeutung in Menschenleben, 1875, теж у Шрадера, Reallexicon, 700-1].

Мід, як солодке пиття, що п'янить чоловіка, сягає ще праіндоєвропейських часів, і у слов’ян з розвитком пчільництва уживався широко. Поруч нього існувало також сферментоване хлібне пиття; воно має в слов’янській не загальні, а лише часткові назви – брага (східне й західне, зв’язують з кельт. brace, крім. brag, солод) і олъ (старослов’янське, російське й західне – півн-нім. öl); потім в сім значенні спеціалізувалось загальне пиво (властиво напиток) [Нім. bier вважають взятим з слов’янського, Кун і Шрадер, І, F. XVII, с.32.], слово дріжджі спільне північним народам (старосл. дрождиш, півн.-нім. dregg, прус. dragios). До загальнослов’янських належить і греко-італійське вино, але не знати, чи слов’яни ще перед міграцією своєю на полудень мали нагоду з ним зазнайомитись – чи доходив до них сей предмет чорноморської середземної торгівлі.

Археологічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сіверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, риб'ячі, хлібні зерна, шкаралупу курячих яєць [Самоквасов ор. с., с. 188, 191.]. Інтересніше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних речей вичисляє оповідання про св. Володимира: він посилає розвозити бідним „хліби, м'яса, рибу, ріжнорідні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в інших квас (сирівець)“ [Іпат., с. 86.]. В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хліб (переважно житній), сочиво (варений горох й інші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олієм городина; в скоромний день сир, в пісний – риба, але се вже була присмака, і давали тільки „мало риб“; в свято їли часом хліб з ліпшої муки, або навіть якісь тіста („хлѣбы чисты зѣло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени“); рівно ж чимсь не зовсім звичайним був мід [Житіє Феодосія, л. 18, 20, 21, 22].

Сухий житній хліб, варена непомащена городина і вода – се вже була страва незвичайного аскета. Хліб уважавсь чимсь більш роскішним, як сочиво, а на самім кінці, як остатня з потрав стояла варена городина [Ibid., л. 9, 20, пор. Іпат. л., с. 132]. Се аскетичне меню дає нам поняття про поживу бідніших верств суспільності. З стравою заможніших, вищих верств знайомить нас не раз згадуваний „урок“ княжих урядників – „вирників“ : вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) щодня хліб, по „уборку“ пшона й гороху (в іншім варіанті хліба й пшона має дістати стільки, скільки з'їсть), далі двоє курей, а крім того на тиждень бичка або „полоть“ м'яса, щодня „головажню“ солі й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість м'яса – рибу [Р. Правда Акад., § 42, Карамз., § 7, пор. § 108-9, варіанта див. у Калачова, Предварительные юрид. сведения, 2, с. 187-9].

З того виходить, що хліб, каша і варена городина (правдоподібно – рід борщу) були тоді головними стравами людськими, як і тепер; може тільки м'ясо, при багатій ще фавні і вільних випасах, було тоді звичайнішою народною їжою, ніж тепер. Хліб – був справжній вже хліб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій воді (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печі, не на огнищу, а таки в печі, більш подібній до теперішньої варистої печі, ніж до примітивного огнища [Про те, як виглядала та піч, дає деяке поняття літописне оповідання про св. Ісакія – Іпат., с. 138: піч несправна, огонь виходить дирами, Ісакій вилазить на неї й гасить]. Хліб мусив бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі („коврижькъ“, „коврижька“) [Ж. Феодосія, л. 11 (квасъ на състроение хлѣбомъ розливааху), 21 (тѣсто мѣсящемъ, и паки имъ лѣющемъ укропъ въ не), Іпат., с. 130, 138.]. З інших страв літопись ще нам описує докладніше кисіль: муку розмішують у воді („цѣжь“), варять і підливають „сити“ – розведеного водою меду. М'ясо звичайно варили – в казані або горнці; літописець оповідає за Святослава, як щось незвичайне, що він не варив м'яса, а пік його на углях; з сього ж оповідання бачимо, що їли і м'ясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину [Іпат., с. 41, 86]. В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинився.

Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але літописець оповідає про се як про нечувану забаганку [Іпат., с. 87.].

Серед напитків головне місце займає мід – напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомість було річчю досить рідкою, приступною тільки особливо заможнім і значним. В Житії Феодосія вино ніде не виступає як пиття і уживається тільки для церковної служби.

Одежа (одіти – загальнослов’янське) мусила бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цікавий факт, що назви ріжної одежі – то переважно спеціалізовані назви тканини взагалі.

Так свита означає взагалі тканину чи плетенину, плахта в інших діалектах означає хустку, верету; опанча – від слова опона (тканина); сукня – від сукна; портки – від слова портъ, тканина (подібно як російське рубаха від рябъ). Притім сю спеціалізацію тої чи іншої назви для тої чи іншої одежі бачимо в поодиноких діалектах чи групах інакшу, а се вказує на пізніші вже часи сеї спеціалізації.

З другого боку, цікаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка – новолат. sarca, жупан і шуба зв’язують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna [Крек, 2, с. 175, Етимологічні словарі sub vocibus.]. Одначе перейняття слова часто означало перейняття фасону, як і тепер, а не самої речі, і запозичення в назвах убрання взагалі незвичайно часті й численні скрізь у всіх народів.

Загальнослов’янські назви для шкіряної одежі – кожух, і шкіряного ж обув'я – черевики; слово ж чобіт запозичене з перського. Є загальнослов’янські назви для сподинь – варварського убрання північних країв, незвісного античним народам – гачі і ноговиці; загальнослов’янські ж слова пояс, плащ. Слово шити (праіндоєвроп. sju -лучити, лат. suo, гот. siujan, лит. siúti) мусило належати як до шкіри, обув'я, так і до одежі, і загальнослов’янське швець в ріжних діалектах прийняло значення то шевця то кравця.

З туалетних окрас до загальнослов’янських належать слова: перстень (від перст-палець), гривна (від грива-шия).

В археологічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму [Самоквасов, Антонович, Гамченко, Мельник op.c. passim ]. Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнірі або деінде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом „оксамита“ ('εξάμιτος); застіжка робилася з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавніх розкопках ніцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках „сорочку і якусь верхню одіж, шовкову, з високим ковніром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по середині грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики“ [l с., c. 701]. В чернігівських могилах особливо багаті люди мали цілі убрання оксамитові з дорогими металічними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжоперейнятого або привозного.

Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорожчих, золототканих матерій. Коло пояса бували ремені для причіплювання підручних речей або шкіряні мішечки, мошонки; траплялися такі мошонки і з цілим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сірки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення – се звичайні речі при небіжчику. В сіверянських могилах дуже часті кістяні гребінці; вони часто стрічаються також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, кам'яні, металічні (здебільшого привозні), кульчики й перстні з металічного дроту (бронзового, срібного, а навіть, і золотого), наручники (брансолети).

На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носилися кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу впліталися також кільця – вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на упліт кіс – заложених або спущених [Мельник, 1. с., с. 498-9.]. В ніжинських розкопках всі жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку пов'язуються пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосся, і в них, як і в коси вплітаються кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цілим жмутком [1 с., с. 607-9]. Обув'я заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (саф'яну) удвоє зложеної, або підложеної іншою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернігівській могилі знайшлися великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнішої описи костюма кн. Данила: „сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“ [Іпат., с. 541.].

Дуже інтересну опись костюму багатого русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі сподні, панчохи [Се слово в тексті ібн-Фадлана не зовсім ясне щодо свого значення, але якийсь рід панчох дійсно уживався на Руси.], чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом.

[Вид. Гаркаві, с. 98. Супроти слов’янства ібн-Фадланової Руси досі не піднесено таких поважних закидів, які б змусили нас бачити в ній фінів, як хочуть одні, або варягів, як хочуть інші. Але супроти таких підозрінь я все-таки виріжняю її з поміж інших звісток і ставлю осібно, тай інші звістки, де з норманського становища можна бачити Русь скандинавську, відріжняю від звісток про слов’ян. Виключити їх або противставити звісткам про слов’ян не можна, бо в кождім разі той „руський“ елемент IX-Х в., як він виступає в джерелах візантійських і арабських, суцільно норманським бути не міг, і в звістках про нього видбивається сучасне східно-слов’янське життя, раз тому, що в тій „Руси“ безсумнівно були в кождім разі і слов’яни та мішалися під тою назвою з варягами, а друге тому, що варязькі прикмети, коли прийняти давнє й інтенсивне розширення варягів в Східній Європі, мусили відбиватися сильно і на житті воєнно-купецьких верств слов’янської Руси].

Арабське джерело IX в. і пізніші араби оповідають теж про куртки і свити, широкі сподні і чоботи русинів [Джайгані, 1. с., ібн-Даст вид. Хвольсона, с. 39, Гаркаві, с. 198, 276].

В наших домашніх пам'ятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможніших – „корзно“ (керея, плащ). На ногах плетені „копытьца“ – рід панчох, і чоботи-„сапоги“, або замість них постоли – „прабошни“, або „черевиї“ (черевики); в деяких місцях мусили носити натомісь личаки. На голові шапка –„клобукъ“, плетена або шкіряна. На шиї у багатих – золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоншого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах „колци“ [Іпат., с. 56, 98 (пор. с. 248), 137, 170, Житіє Феодосія, л. 4, 9, Сказанія о Борисе й Глебе, с. 37].

Нарешті маємо й кілька образків староруських князів. Так на звісній мініатюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгині й їх чотирьох синів – трьох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синій на старім, вишневі – на синах) [Кольори, хоч про них згадую, мають досить проблематичне значення, бо потерпіли від часу, та й спочатку могли бути не всюди реальні.], довгі (нижче колін), на ковнірі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синій плащ, обшитий золотом, застібнений на правім плечі застіжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синій, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи – у батька сині, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолі (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західних костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князів, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сап’янці; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку ж одіж, як і його старші брати, тільки на кафтані золоті петлиці. Інші малюнки княжої одежі – сім’ї Ярослава на фресці софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтирі не мають такого інтереса, через свою залежність від церемоніальних візантійських уборів: тут ще менше надій стрінути реальні подробиці сучасного костюму, як на мініатюрі Святославого збірника [Див. Кондакова, Изображение русской княжеской семьи на миниатюрах XI века, Я. Смирнова, Рисунки Киева 1651 г. (Труды XIII арх.съезда) і мої замітки в т. XCV Записок львівських].

Супроти наведеного матеріалу IX-X вв. мусимо так само обережно, як звістку про слаборозвинене хліборобство, приймати звістки Прокопія про бідну одіж сусідніх слов’ян VI в. Деякі з них, каже він, не мають ані сорочки, ані плаща, тільки в коротких сподніх йдуть на битву. Але се могла бути яка-небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого запорожця, змальованого Репіним.

Уряджування якогось укриття для мешкання належить до праіндоєвропейських часів. Слов’янське дім, домъ належить до індоєвропейського запасу слів: санскр. damá, грец. δόμος. Який би не був нещасливий сей праіндоєвропейський дім, але все-таки був справжній дім, не купа ріща, з дверима (зенд. dvareni, грец. θύρα, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнослов’янській словниці маємо вже досить багатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій.

[Останніми часами історії слов’янського дому і домового урядження незвичайно пощастило в німецькій літературі, заходами головно ґрацьких учених: Meringer, Das volkstümliche Haus in Bosnien und Herzegowina, 1900 (Wiss. Mitt. aus Bosnien, VII), його ж Die Stellung des bosnischen Hauses und Etymologien zum Hausrat, 1901 (Sitzungsb. der phil.-hist. kl. d. Akad., т. 144) і ряд заміток під т. Wörter und Sachen в Indogermanische Forschungen, 1904-7. Murko, Zur Geschichte des volkstümlichen Hauses bei der Südslawen, 1906 (Mitteil, d. anthrop. Ges. XXXV-VI). Rhamm, Etnographische Beitrage zur germanisch-slawischen Altertumskunde, т. II, ч. l: Die altslawische Wohnung, Брауншвайґ, 1910. Розвідки сі цінні особливо тим, що орудують матеріалом і лінгвістичним і етнологічним. Написані всі з становища праслов’янських запозичень з германського. Інша література про слов’янське домівство (головно сучасне) здебільшого зібрана в статті Мурка].

Поруч з тою індоєвропейською назвою маємо загальнослов’янські: храм, хижа [Се слово уважають зa перейняте з нім. hus, як хлів з гот. hlaiv, але справа не зовсім ясна; див. Пайскер, с. 68-71. Про клґть Мерінґер, І, F. XVI, с. 117.], може й куча (з кут). Хата була зверху вкрита (загальні назви – стріха, *стрѣха, і кров – від крити); сю стріху держав брус, що має загальнослов’янську назву (старосл. слѣмя, лит., šelmů, грец. σέλμα). Ся слов’янська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко) [Так і в інших мовах, пор. у Мерінґера, І. F. XVI, с. 125.]. Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нім. wand від „вити“ „звивати“); вся мулярська техніка – річ пізніша й оперта на чужих, перейнятих у греків та німців терминах. Як показує загальнослов’янська назва вапна (вап – кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживалися для обмащення і декорації.

З хатнього урядження маємо такі загальнослов’янські слова як піч, лави, стіл; слова сі інтересні особливо з огляду на новіші помічення, що слов’янське і взагалі індоєвропейське життя спочатку йшло просто на підлозі хати і тільки поволі підіймалося над її поверхнею на „культурний горизонт“. Тому напр. означення стола мішаються з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нім. disc або tisc – стіл і миска), або те саме слово означає то стіл, то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в одніх діалектах миску, в інших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місці, являється досить пізним явищем; в ріжних слов’янських діалектах ся назва означає то стіл, то стілець до сідання (пор. нім. stuhl) – у нас напр. се вагання замітно в терміні настоловання, княжого стола (та і в слові стілець для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблів був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.

Для подвір’я (загальнослов. дворъ, в зв’язку з двери) крім мешкальної хати, маємо старі означення для комори, кліті (клѣть, ір. cléthe, може hleipra – дах), хліви і кошари (від кіш) для худоби, гумно і житниці для збіжжя; для переховування збіжжя часто служили також викопані в землі ями. Все се було обгорожено тином (ст.-півн.-нім. tûn) або плотом (загальносл., від плести).

В історичних пам’ятках теж можемо одмітити кілька цікавих подробиць. Розріжнялась кімната з піччю, тепла „истъба“, „истобка“, „изба“ від поміщень зимних, що мали ріжні назви – сѣни, одрина, клѣть, вѣжа. Уживання в наших пам’ятках форми истопка показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з німецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з піччю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем [Новіша розвідка A. Dachler, Zur Geschichte der Heizung іm Bauernhause (Ztschr. f. öster. Volkskunde, 1911) дає іншу генеалогію – грецьк. τύφος, огнище, скит. (і потім сx. слав.) istuba, рим. stuba парня, відти нім. stube]. Ся стара хата, чи покій без печі носить у нас назву сіней. Одрина, очевидно, була хата для спання, вѣжа-хата горишня [Інтересний вивід „вежі“ дав недавно Мерінґер (1. F. XIX, с. 427) від везти, як рухомий, перевозний дім (про такі рухомі доми, що заховалися досі в Герцеговині, оповідає він там широко). Слово вежа дійсно уживалося у нас також спеціально про кибитки кочівників.].

Клѣть бувала коморою, але служила і для мешкання [Іпат., с. 38, 55, 138, 159, Сказания о Бор[исе] и Гл[ебе], с. 78]. Хата ставилась висока – „сѣни“ були на поверсі й мали під сподом тільки піддашшя, на стовпах; в долішній часті хати могли бути комори-„клѣти“, й різні сховки [Іпат., с. 55, пор. с. 120.]. Такі були одначе доми міські, багаті, а не звичайні, і на них могли відбиватися і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З іншої хатньої обстанови фігурує часто одpъ, постіль, досить уже висока, так що на ній можна було сісти, тим часом як первісна постіль була просто „підстілкою“ на землі, або в ямі-логові [Ж[итіє] Феодосія, л. 8]. Широко уживались килими-„коври“ [Напр. Іпат., с. 49. 170, 180.].

На подвір’ї згадуються „клѣти“, пивниці-„погреби“, спижарні- „бретяници“, хліви й загороди для худоби, гумна для хліба [Р. Правда Акад., § 20, 38, Карамз., 40, 59, Іпат., с. 236 і 237]. На княжім дворі згадуються осібні „мовниці“ – бані, „медуші“ – пивниці для меду; се бувало, певно, і взагалі у заможнїших людей. На вершках хати бували голубники для голубів [Іпат., с. 36 і 37].

Їздили возом („возъ“, „кола“, або „телѣга“), запряженим кіньми або волами; погонич – „повозьникъ“ сидів сам верхи на коні [Житіе Феодосія, л. 14-5]. Їздили часто верхи, навіть духовні особи [Іпат., с. 147.]; з приналежностей згадуються сідло і „подклад“ [Іпат., с. 41.]; в могилах стрічаються металічні часті узди і стремена [Самоквасов, op. c. 188, Антонович, Курганы Зап[адной] Волыни, с. 137]. Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживався взагалі тоді далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток – напр. при похоронах, як то подекуди й досі у нас задержалося: се треба толкувати архаїзмом сього екіпажа [Іпат., с. 38, 128, 131, 144 і ін. Спеціальна розвідка Th. Volkov, Le traiueau dans les rites tuneraires de l' Ukraine, 1896.].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 266 – 275.