Образ перший

Михайло Грушевський

10 лютого 1649 р.

Відміна перша

Шевська улиця в Переяславі перед гетьманською господою. В’їзд до господи з лівого боку. Просто, в глибині, двори, де стоять посли московський і семигородський. Пролітає сніг, потім перестає. Здалека чути передзвін при кінці Богослужения і від’їзді владики. Через сцену вправо перебігає кілька підлітків, спиняючись і оглядаючись.

1-й підліток

Зараз вони вийдуть. Біжім!

2-й підліток

Чекаймо Стецька.

1-й підліток

Стецько роззява. Його чекати, самим нічого не видати.

З гетьманського подвір’я виходять по одному, по два сурмачі і бубністи в кармазинах і, уставляючися в ряди, йдуть направо. З господ московського і семигородського посла починають виходити люди, а нарешті й сами посли стають, щоб приглянутися церемонії. Люди виходять з різних сторін і займають авансцену зліва.

1-й чоловік

Диви, яка парсуна, вся в золоті.

2-й чоловік

Посол московський. А он той – венгерський.

Людина духовного вигляду

По-нашому говориться: угорський. Посол од Юрія, господаря семигородського. (Поучує його далі, звернувшись в глибину сцени).

Чорнята Семен

(виходячи з гетьманської господи до молодого козака, що підходить з другого боку).

Якиме! Ти! Приятелю сердечний!

Яким

(ухиляючись).

Я не Яким.

Чорнята Семен

Ти не Яким?

Яким

Ні.

Чорнята Семен

Ти не Яким Нестеренко з Веркіївки, покійного сотника середній син, що був зі мною у Каневі…

Яким

(тихіше).

Не кричи, Семене! Я приїхав потай і не признаюсь.

Чорнята Семен

І не признавайся, а мене не здуриш. У мене ти будеш тут, як у бога за дверми.

Яким

Спасибі, брате! Я розкажу тобі…

Під час сеї розмови бубністи в порядку виступають з правого боку. За ними сурмачі, підійшовши до гетьманської господи, трублять марш, займаючи з лівої сторони глибину сцени, поруч бубністів. За ними – процесія: Кротовський з золотою булавою, садженою бірюзою, на подушці, з асистенцією, що несе сурми. За ними – Кульчинський з червоною корогвою з білим орлом і написом, коло нього – асистенти з бубнами. Потім – комісари з секретарями і дворянами, по три в ряд – в останнім ряді воєвода Кисіль з братом і Смяровським.

Зліва, з гетьманської господи, при перших тактах маршу виходять старшина, спочатку молодша, далі і старша, нарешті сам гетьман. Він виступає наперед, окружений старшиною. Напротив нього виступає Кисіль, окружений комісарами. Коли він зближається до гетьмана, на даний осаулом знак бубністи бубнять.

Кисіль

(помпатично).

Наш милостивий пан, найясніший король Ян Казимир, обраний король польський, великий князь литовський, руський…

Полк. Джалалий

(впадаючи йому в мову).

Король… король як король, а от ви королята, князі – броїте много і наброїли-сьте… І ти, Киселю, кість од кості нашої, відщепився і пристаєш з ляхами!

Кисіль збентежений, в замішанню оглядається то в один бік, то в другий, нарешті з благанням в очах звертається до гетьмана.

Хмельницький

(з легким усміхом).

Лиши, полковнику, не час тепер!

Джалалий

(з обуренням).

Пане гетьмане!..

Голоси з старшини.

Лишіть уже, Филоне!

Джалалий

Що тут мають величатись…

Голоси з старшини.

Лишіть! Дайте спокій.

Джалалий розгніваний, махнувши булавою, відсувається на бік. Гетьман дає знак Киселеві говорити.

Кисіль

(докінчує, уже без тої помпи).

Наймилостивіший король тебе, ясновельможний гетьмане, і все військо Запорозьке ласкаво здоровить і лист тобі з нами посилає.

На даний осаулом знак гримлять гармати. Дехто з старшини кричить: «Милостивому королеві многая літа!» Але сей оклик глохне, не підтриманий. Кисіль передає гетьманові лист; той, знявши шапку, приймає й передає писареві.

Виговський

(поцілувавши лист, відкриває і читає).

Вельможному гетьманові війська нашого Запорозького. Вірно нам милий! Служби твої, котрі нам залицяєш в листах твоїх і через послів твоїх і війська нашого Запорозького, милостиво прийнявши, ласку нашу королівську тобі і війську за вірну службу обіцяємо і на знак ласки нашої в потвердження власти твоєї гетьманської знаки військові посилаємо тобі з вельможними і уродженими комісарами нашими і всеї Річи Посполитої. Котрі вдячно прийнявши все щодо справ і вільностей військових, які непорушно по попередниках наших тримати і розмножати хочемо, з вельможними і уродженими комісарами нашими постановивши, до затвердження нашого королівського і Річи Посполитої предложити маєш. Дан в перший рік нашого королівства польського, шведського в другий. Іоан Казимир король.

Хмельницький нахиляє булаву. Полковники кланяються, деякі кричать знов, але не так сміло: «Милостивому королеві многая літа», інші півіронічно здвигають плечима і посміхаються. На даний осаулом знак знову гримлять гармати.

Кисіль приготовляється передавати гетьманові булаву, приймає її з рук Кротовського і ставляється в позу, готовий держати пишну промову, але помітивши рух Джалалия, що знов поривається наперед, піднявши свою булаву, і хоче щось говорити – мішається і тратить поставу.

Старшина

(гамує Джалалия).

Дайте спокій! Зіставте вже на потім!

Джалалий з невдоволенням уступається.

Кисіль

(стративши фантазію, без великої пози).

Отсе булава, котру найясніший король посилає тобі, ясновельможний гетьмане, на знак власти твоєї гетьманської над славним військом Запорозьким.

Кисіль Микола

(приймаючи корогву від Кульчинського і передаючи гетьманові).

Сю корогву посилає найясніший король тобі, ясновельможний гетьмане, і війську Запорозькому, на побіду над ворогами Річи Посполитої.

Гетьман передає корогву обозному Чорняті, котрий розпростирає її над гетьманом. Асистенти передають сурми і бубни. На знак осавула втретє гримлять гармати. Серед старшини і присутнього народу гучний крик: «Ясновельможному гетьманові слава! Батькові нашому многая літа! Гетьманові Боже поможи!» Гетьман робить знак булавою. Всі затихають поволі.

Хмельницький

(досить здержано).

Найяснішому королеві за ласку я з усім військом Запорозьким дякуємо і за милостиві дари йому чолом. Вельможних панів, з чим приїхали, послухаємо з панами полковниками потім. А тепер просимо до нас, нашим козацьким хлібом-солею не погребувати.

Робить рух рукою, запрошуючи до господи воєводу, з котрим входить наперед, за ним – Бжозовський з Мясковським, і потім – всуміш комісари з старшиною, шляхтичі комісарські й інша публіка. Між народом знову крики на честь гетьмана. Сурмачі знов трублять той сам марш. Між видцями рух і розмова.

1-й чоловік

Сподобив Господь побачити славу народу руського.

2-й чоловік

Поздоров, Боже, гетьмана на многі літа.

Духовна особа

Істинно, возставив Господь князя во Ізраїлі по серцю своєму.

Понурий чоловік

(до 1-го чоловіка).

Просіть у Бога віку, дядьку, аби ще побачили, як буде ясновельможний (з притиском) гетьман ті всі цяцьки відслужувати найяснішому (з ще більш іронічним притиском) королеві.

2-й чоловік

Відслужувати?

Понурий чоловік

Еге ж! Своєвільних людей гамувати, до порядку приводити, шибеницями шляхи панам на Україну значити.

Прислухуються з здивуванням. Яким робить Понурому знак, Понурий замовкає і мішається між людей.

Чорнята Семен

(хоче йти за ним)

Сей пташок з дзюбком…

Яким

Ат, дурне балакає!.. Так куди ми тепер з тобою, Семене? (Відвертає його умисне в другий бік. Семен поневолі подається).

Докія

А, Семене! На добридень! Де ти такого гарного козака придибав? Я ще в Переяславі вашім і не бачила такого.

Марія

Лиши, Докіє, не чіпляйся.

Чорнята Семен

(віддає чолом).

З неділею вас, Марусю! Добридень, Докіє!

Докія

(до Марії).

Я б лишила? В сто літ раз гарного козака побачила та й так би лишила? Чи похоже се на мене?

Яким

(бажаючи заговорити Семена).

Що ж то, Семене, за молодичка? Така жвава як перепеличка?

Докія

Бач, парубок моторний який! Не то, що ті полковники – моримухи, гетьманові приятелі.

Семен

(жартобливо).

Що ж, і в них ще душа жива.

Докія

Ну, їх уже минулося. Ми, молоді, погуляєм, а старим вічну пам’ять заспіваєм.

Яким

Так-так! Молодим – многая літа, а старим – вічная пам’ять! Га, Семене?

Марія

Он чогось осавул нас кличе, ходімо, Докіє!

Докія

Почекає. Чекай, Семене! Іти, кажеш? Ну, та я вас іще знайду, мої голуб’ята. (Іде з Марією).

Семен

Химерна молодиця! Ся заворожить. Козаки їй як Богові вірять! Ще такої не бувало у нас. Полковники та й сам гетьман через те її шанують. Як треба щось поробити між військом – до неї. І звідки вона прибилася, не знаю. (Говорячи виходять).

Відміна друга

Велика світлиця у гетьмана. Ззаду гетьманська служба порядкує столи, лавки, посуд до обіду. Авансцена свобідна. Яким з Семеном входять зліва, з сіней.

Яким

Так, брате! Над тобою се все як легка хмара пролетіла, а мені наче буря люта все дощенту розбила і нічого не лишила. Батько, мати, брати малі, хазяйство, все…

Чорнята Семен

Шкода старого. Лицар був. Такого другого, може, і в війську не було.

Яким

На каторзі п’ятнадцять літ був. Дванадцять разів на море ходив. Синоп, Трапезунт, сам Царгород димом підкурював. З покійником Сулимою в Римі був, папежеві бранців турецьких дарував. Скільки загонів зігнав! Бранців татарських без ліку мав…

Чорнята Семен

Та що ж робити, від смерти не втечеш.

Яким

Та якої смерти! Ну, певно, що нема нічого певнішого смерти, як бувало казав отець намісник. Але щоб такому лицареві згинути з руки своїх, безборонному, на моїх очах, і то з наказу товариша свого найближчого. Та ж разом до Варшави, до короля їздили, ти ж знаєш.

Чорнята Семен

А бачив, хто вбив?

Яким

Тичина Семен, з вашого ж полку. Шаблею його рубнув; заплющити очей не можу, привиджується мені й тепер.

Семен

Ну, його вже Бог розсудив! Під Костянтиновим поліг.

Яким

Ні, на тім ще не кінець! Нема Тичини – але Хміль зістався.

Семен

Хміль? Ну, Хмеля, брате, сюди не мішай. Як там тоді під Кам’яним Затоном було, се інше діло, але тепер Хмелем Україна стоїть.

Яким

Україна, кажеш?

Чорнята Семен

Авжеж! (З запалом). Україна, ціла Русь наша ним живе. Він нам світ показав – на нього й уся надія наша.

Яким

І ти віриш, що у нього Україна в голові? народ руський? віра грецька? Може, і батько твій вірить – маючи Хмеля перед очима, бачачи діла його? Не думав я, щоб він так завернув людям голови, засліпив очі. Слухай, Семене! Я був у неволі, але не з тих невільників, що чистять коней або на городі копають. Я був між людьми, між послами і гінцями, між польськими панами полоняниками. Я чув те, що – бачу – у вас тут у Переяславі не чули. Не знають, як там тою Україною нашою, тою Руссю торгують. Як циган шкапою мінджують. Можна купити і гетьмана, і булаву його.

Чорнята Семен робить рух протесту.

Яким

Не цурайся правди, Семене.

Семен

Батько знав би. Я знав би.

Яким

Без сорому казка – твій батько або таїться від тебе або сам не з повірників гетьманських. Се діло ясне як день. Гетьман з своїми приятелями або ще не певен себе – боїться війська, коли з тим усім виїде, – або ще не порішили, що брати краще – чи господарство волоське від султана, чи воєводство київське від короля. Нехай упевняться, нехай ще заглушать людям слухи, що то свободитель України, що то наш Мойсей, Месія, цар і бог України – і продадуть вони і військо, і Україну, і віру православну в кормигу ще гіршу – власними руками зав’яжуть!

З правого боку чути розмову, що, наближаючися, стає чутнішою.

Семен

Не увірю, Якиме. І вухам своїм не йму віри, що ти таке говориш! Яким. Увіриш. Побачиш. Тільки розкрий очі – чекай! Та от! Диви! Як раз про се говорять. (Дає знак мовчати).

В сусіднім покою спиняються при порозі Виговський і отець Дам’ян і говорять далі, не заглядаючи на авансцену і не бачачи, чи є там хто.

О. Дам’ян

Се певно, вельможний пане писарю! Лупул згоден на се, на Молдаві він доїв людям, се він чує і не ворожить собі довгого панування. І Карач-мурза казав мені, що візир на се згоден: Лупулові – Мультани, пану гетьманові – Молдава. Отець Данило, видно, не жалував гетьманських червінців: візир і весь диван тепер за паном гетьманом як один – що скаже, те зроблять, на руках понесуть.

Виговський

Але гетьман ще не наважився, превелебний отче.

О. Дам’ян

Гетьман? Чому б то?

Виговський

Війська не певен – як то прийме.

О. Дам’ян

Військо мало б у тім слово?

Виговський

Знайшлися б такі, що йому те слово могли б в уста вложити. Гетьман гетьманом з вибору і ласки, мовляв, військової, а на господарство його поставило б не військо, а цар турецький, військо його скинути не могло б і власти тої відібрати.

О. Дам’ян

Не військо дало ту власть, і щастя, і силу ясновельможному гетьманові, а ласка Божа. Немало наставляло військо гетьманів і скидало, тільки не було між ними мужа по волі Божій – свободителя народу нашого. Гетьмана маємо з ласки Божої, помазанця патріаршого. Серце його в руці Божій, і не має військо йому волі своєї накидати.

Входові двері з гуком відчиняються. Влітає котрийсь з отамання і скорим кроком іде до гетьманських покоїв направо.

Виговський

(заглядає).

Що там, пане Іване?

Отаман

(нашвидку).

Лист від Яреми-князя, пане писарю.

Виговський з о. Дам’яном ідуть вслід.

Яким

Чув, Семене? Як бачиш, се й не тайна.

Семен

Та про се я чував.

Отаман вилітає назад, згодом осаул, Виговський, гетьман з старим Чорнятою. Отаман вводить запорошеного снігом гінця козака, що передає у власні руки гетьмана лист, вийнявши з підшивки кафтана. Гетьман передає Виговському.

Виговський

Князева рука, сам писав.

Гетьман

Ярема!

Виговський

«Милостивий пане галго».

Гетьман

Мерщій, що там головніше!

Виговський

«До часу мусіли-сьмо війну завісити…»

Гетьман

«До часу!»…

Виговський

«Але просимо, абись ваша милость був нам помічний… Ту негодиву спілку з бунтівниками і слугами нашими розірвати… Спільними силами на них, а потім на спільного ворога москвитина вдарити»…

Гетьман

Коли?

Виговський

Не каже. Загально.

Чорнята Іван

Се значить, як рак на горі свисне. (Сміх).

Гетьман

Тим часом буде. Потім прочитаєш. Маєш, Максиме. (Передає кілька червоних гінцеві). Ходи, погрійся.

Чорнята

Годилося б тобі поділитись з княжим гінцем – той, мабуть, уже за дорогу не дістане. (Сміх).

Гетьман виходить назад, з ним Виговський, хата пустіє. З сусіднього покою в розмові надходять Захар Хмельницький з Смяровським.

Смяровський

У найяснішого короля нічия служба не пропадає, пане полковнику, а особливо в такій преважній і делікатній справі, на котрій salus republicae зависла! Можеш, ваша милость, – і ти, і інші шановні персони, свояки і приятелі ясновельможного пана гетьмана, котрі в тій справі свою службу королеві і Річі Посполитій віддадуть, бути певні нагороди. Котре-будь дігнітарство, маєтності і шляхетства клейнод…

Захар Хмельницький

(офіціальним тоном).

Ласками найяснішого короля ми і так над заслуги наши обдаровані.

Смяровський

(уважно позирнувши на нього, довірочним тоном).

Яко шляхетному чоловікові, признаюся твоїй мості, пане полковнику, що маємо листи в усій формі короля його милості на дігнітарства і маєтності, тільки з віконцями для імен: можеш, ваша милость, відразу одержати з рук наших, і ніхто не буде знати, доки сам, ваша милость, того не захочеш.

Під час сеї мови вони виходять на авансцену і потім знов, припиняючися в розмові і знову ходячи, відступають в сусідній покій. Яким з Семеном прислухуються з зацікавленням.

Захар Хмельницький

На вірних афектах до короля його милості не збуває ні нам, ні його милості пану гетьманові.

Смяровський

Так! Найясніший король і його милость пан канцлер і весь сливе сенат певні добрих інтенцій ясновельможного пана гетьмана. Відомо їм, що коли не дійшло відразу до згоди з військом Запорозьким, то не з волі пана гетьмана.

Захар Хмельницький

Не о нагороді, а о голову іде, пане секретарю добродію! Єсть люди, що тільки чигають на те, аби пана гетьмана панським прислужником удати і з гетьманства зіпхнути.

Смяровський

І не кажи, пане полковнику! Знаєш, ваша милость, що під час сейму того тільки ми й боялись, аби не дістати певної вісті, що пана гетьмана вже нема на світі. І на чутках не збувало: то пишуть, що його Кривонос скинув, то що його чернь на шматки розрубала.

Захар Хмельницький

Узяв Господь Кривоноса!..

Смяровський

В Богові надія, що й інші своєвільники і кроворозливателі не довго в війську попанують, і гетьман їх під ноги візьме. Треба тільки, щоб мав коло себе вірних приятелів, які б його у вірних афектах ку королеві підтримували і помогли тих своєвільників поскромити. А чернь, як стадо, саме за провідником піде.

Захар Хмельницький

Обережності треба, милостивий пане.

Смяровський

Обережність теж добра, пане полковнику, – тільки в міру, завсіди в міру! Так дуже не рискує ні пан гетьман, ні приятелі його. Річ Посполита велика, і в найгіршім разі, коли б узяли гору недруги пана гетьмана, може взяти яке схоче воєводство, які схоче староства у короля його милості.

Відходять в глибину, так що голоси їх ледве чути, а далі й зовсім ні.

Старий Чорнята

(заглядає справа й гукає).

Семене!

Семен виходить. Яким зістається сам, і в глибокій задумі поступає на авансцену. З лівих дверей заглядає й озирнувшись входить Докія. Легенько підбігає і хапає за плече Якима.

Яким

(очутившись).

Ти?

Докія

Знайшла тебе, козаче! Так як казала. Пристав осавул – лишила з ним Марусю, а сама тихенько навтеки.

Яким

Проворна!

Докія

Така я! Але що ж ти тут, козаче – й імені твого не знаю?..

Яким

(засукавшись, по хвилі).

Якимом звуть.

Докія

Чого, кажу, ти, Якиме, тут сидиш і гетьманської господи стережеш? (Шуткуючи). Адже на бенкет з комісарами тебе не прошено?

Яким

Ні, не прошено.

Докія

Ну, то й ходім до нашої господи. Сьогодні у нас спокій і мир: і старшина, і гетьман за ділом.

Яким

(скинувшись).

А гетьман теж до вас заходить?

Докія

Сам – рідко. Був колись. Більше з старшиною або до себе кличе – як справа єсть.

Яким

А тепер не буде?

Докія

(пильно поглянувши на нього).

Тепер? – не знати. (Поволі). Може… А ти цікавий, Якиме?

Яким

Такий як бачиш, Докіє. Тобі під пару, здається?..

Докія

Ну, я не цікава. Само прийде в свій час – скорше, ніж треба. Будемо знати перше, ніж хто…

Яким

(пильно дивиться).

Як так, то й добре. Так до вас, кажеш?

Докія

Та ходім, кажу! (Слухає). Он ідуть сюди всі. (Виходять).

В світлиці рух. Гетьман входить з гістьми й старшиною. Джури гетьманські обносять гостей водою до миття рук і подають рушники. Гетьман запрошує сідати коло себе найповажніших гостей. Іншим показують місце джури.

Гетьман

Ну, вельможні гості, просимо до столу. Ясновельможний пане воєводо! Пане каштеляне добродію! Іване, друже!

Кисіль

Дякую за честь, ясновельможний пане гетьмане!

Бжозовський

Спасибі за ласку, ваша милость!

Старий Чорнята

Чолом, пане гетьмане!

Гості з шумом сідають. Джури обносять, починаючи з гетьмана, горілки і наливки.

Гетьман

(стає і підносить чарку).

Здоров’я найяснішого короля!

Комісари й старшина

(підносяться й викрикують).

Найясніший король най живе! Vivat! На многі літа. (За сценою гримлять гармати).

Кисіль

(вставши й звертаючися до гетьмана).

Ясновельможний пане гетьмане, мій ласкавий добродію і приятелю! Говорить Ціцерон в славній книзі своїй De officiis, що міру свого духу виявляє кождий чоловік сповненням обов’язків своїх напротивко тих, од кого добродійства зазнав. Знавши ж тебе, приятеля мого, як мужа великого духу і благородної вдачі, не сумніваюся я, що ти обов’язок вдячності перед найяснішим королем, паном нашим, повною мірою віддаш. Хто-бо міг би похвалитися більшими добродійствами? Все осягнув ти від королівського маєстату, чого собі афектував.

Одержав єси амністію всіх жалісних вчинків і подій, які зайшли. Дістав єси потвердження найяснішого пана нашого на вільності стародавньої нашої релігії грецької православної, найдорожчого клейноду, що ми від святих предків наших, великих князів і святителів, дістали. Добув ти побільшення славного війська реєстрового Запорозького, привернення і розмноження давніх прав і свобід, антецесорами його королівської милості наданих. Одержав єси, на останок, і регімент над тим славним військом. Слушна річ…

Джалалий

(довго стримувавши роздражнення і не стримавшись, нарешті, скрикує, вдаривши кулаком в стіл).

Дивіть, браття, то й гетьман не гетьман досі був, поки йому вони тих цяцьок не привезли…

Дорошенко

Гетьмана маємо з ласки і волі військової, а не з королівського надання.

Чорнята

Гетьман, бач, був, регіменту тільки не було.

Сміх. Хмельницький дає знак мовчати.

Кисіль

(хвилю вичекавши, говорить далі).

Слушна річ, аби за такі великі добродійства, tot beneficiis obtentis, ваша милість і вдячність показав відповідну до великої ласки короля його милості, і яко вірний підданий і слуга королівського маєстату, положив тривкий кінець тому страшному замішанню. Дальшому розливанню крові християнської аби запобігав. Спілку безбожну лицарства християнського з поганством аби розірвав. Хлопства простого під протекцію війська не приймав і послушенство панам їх прирожденним наказав…

Вешняк

Ой, мабуть, не буде сього!..

Гладкий

Не туди, не туди йде.

Джалалий

Таки панів і нема між нами! Усіх нас хлопали ляшки недоляшки. А тепер щоб нас з хлопством (іронічно) розлучати!

Голоси

Не буде того, не буде того!

Кисіль

(вичекавши, докінчує).

А про всякі справи доручив король його милість з вельможністю твоєю і з військом договоритись. Про те просимо, аби зволив тепер по так славній інавгурації до трактатів з нами приступити, ку чті і хвалі війська Запорозького і Річі Посполитій на пожиток.

Павза. Джури розносять страви. Всі їдять, пани передають тарілки і чарки з вином своїм слугам. Чути розмову. По хвилі гетьман дає знак, що хоче говорити. Всі притихають і з напруженою увагою, декотрі з тривогою й страхом ждуть його слів.

Гетьман

(не встаючи).

За таку велику ласку, яку король мені через ваших милостей показав, – (з легкою іронією) що й давніші мої провини пробачив, і власть над військом мені через вас прислав – за се його королівській милості унижено дякую. Ну, а що до комісії – то се трудно. Трудно її зачати і відправити. (Завваживши тривогу і розчарування в поглядах комісарів, говорить з лукавим смиренням). Сам я на себе сього брати не можу, війська вкупі нема, полковники і старшина далеко: без них не можу нічого і не смію нічого вчинити.

Чорнята

(в тон).

Так-так, без полковників не можна.

Гетьман

О здоров’я моє іде. Рад служити його королівській милості, а в тім, не можу.

Джури забирають посуду і міняють застілки. Потім розносять на великих полумисках штуки печеного. Говір. Серед старшини настрій задоволений, радісний, серед комісарів – сумний.

Кисіль

(придобрюючись).

Ясновельможний пане гетьмане, приятелю ласкавий! Не годиться ж так на ласку королівську відповідати – ні з чим нас відправляючи. Адже все, що бажав єси, сповнив король його милость щодробливо і гойно.

Бжозовський

Всі бажання вельможності твоєї вдоволені, пане гетьмане!

Мясковський

(з стриманим роздражненням).

Невдячність то була б нечувана по таких великих дарах і ласках. Чого ж іще хотіти, чого жадати?

Гетьман

(переймаючись теж роздражненням).

Коли про се слово, то таки не вчинено всього, чого я жадав. Не вчинено справедливості ні з Чаплинським, ні з Вишневецьким. Мусить бути той мені виданий, а сей покараний, – бо з них пішла причина кровопролиття і всього замішання. Винен і пан краківський, що на мене наступав і гонив за мною, коли я життя своє в Дніпрові нори ховав, – ну, але той вже дістав своє: знайшов, чого шукав. Винен і пан хорунжий, що мені батьківщину мою забрав і Україну лащівчикам на жир дав, – що молодців заслужених для Річи Посполитої в хлопів собі повертали, обдирали, за бороди тягали, в плуги запрягали. Але і сей не так винен, як ті два. Коли одного з них не покарають, а другого не пришлють мені сюди, не буде нічого з того всього. Або мені з усім військом Запорозьким пропасти, або згинути землі лядській, всім сенаторам, дукам, короликам і шляхті!..

Кисіль

Пане гетьмане, добродію мій, що кажеш!.. Та же згинула б, Боже уховай, Річ Посполита, згинула б і Україна-Русь, усе, і віра наша свята і нарід християнський!

Дорошенко

Ну, Україною, пане воєводо, не журися! Вона без ляхів обійдеться. Не обійдеться Річ Посполита без війська Запорозького, се так! Ним тільки вона і сильна, ним і держиться.

Воронченко

Минули часи, коли нас ляхи сідлали та над нашими людьми з своїми драгунами знущалися. Тепер їх не боїмось! Пізнали ми їх під Пилявцями. Не ті ляхи, що перед тим бували, – Турків, Москву, Татарів, Німців побивали! Се не Замойські та Жолкевські, не Хмелецькі та Конецпольські, а Тхуржевські та Зайончковські, недолітки в броні повбирані! (Сміх). Повмирали зі страху, побачивши нас, і повтікали, хоч Орди з нами не було зразу, в середу, більше – тільки три тисячі. Якби до п’ятка почекали, ні один би до Львова жив не втік!

Чорнята

Которі до Луцька, була тим дороженька бардзо грузька, а которий до Варшави, для полегши без штанів тікали.

Вешняк

Орда, браття, і йти за ними вже не хотіла. Ніякі коні, кажуть, не витримають за ляхом гонити. Ні ріки, ні море його не спинять у такім страху. Крізь землю пропаде.

Сміх. Серед тих розмов джури зміняють ще раз заставу й розносять присмаки. Стає гамірніше під впливом випитого.

Кисіль

Яково то чути християнському слухові, ясновельможний пане гетьмане, що погани таку силу над християнами взяли, і військо Запорозьке, що заслоною християнства, antemurale christianitatis завсіди слинуло, тепер поганство до такої пихи привело і то над ким – над матір’ю своєю, Річею Посполитою.

Воронченко

Ну, вам, панам, пане Киселю, матір’ю вона була, а нам – мачухою лютою, вічна їй пам’ять і на подзвін копа! (Сміх).

Гетьман

А й тепер чи не мало з причини ляхів крові християнської ллється? Литовські війська Мозир і Туров висікли! Януш Радзівіл одного мого молодця на паль казав посадити! Я вже туди послав кілька полків, а до Радзівіла написав, що як він одному християнинові таке вчинив, то я тут чотирьом тисячам ляхів, що у себе в неволі маю, міг би таке саме вчинити і йому відплатити.

Гладкий

Ката такого не знайшов-бись між молодцями, хіба ляшка якогось найняти.

Ксьондз Лентовський

Може, то ще й не правда, пане полковнику, що кажуть. Не одну пускають фальшиву чутку.

Вешняк

Мовчи, попе, що тут маєш нам брехню завдавати! Ходи-но за мною на двір, навчу тебе, як полковників запорозьких шанувати. (Махнув булавою, піднявшись).

Кисіль

Шановні панове! Зацне товариство і Бог з вами. Залишіть сварку. Се что добре или что красно, но єже жити братії вкупі! Доки нам ще диявола тішити! Сталося – посварились, побились. Настав час помиритись і забути кривду. Рцем: братіє, і ненавидящим нас простим согрішеніє. Ясновельможний пане гетьмане! Ще раз скажу: нині очі всього християнства на тя уповають. Зроби кінець братовбийству, хлопство замири, до трактатів приступи. І нехай буде славне ім’я твоє во віки. Позволь випити тобі на vivat? (Пересуває до нього кубок).

Всі

На здоров’я ясновельможному панові гетьманові! Vivat! Поздоров Боже, батьку! На многі літа!

За сценою гримлять гармати.

Гетьман

І тобі на здоров’я і на многі літа, пане воєводо! (П’є і пересуває другий кубок до Киселя).

Голоси

На здоров’я, вельможний пане воєводо! Vivat!

Пересуваються кубками, п’ють. Гримлять гармати, гамір ще більший.

Голоси

На здоров’я, пане полковнику! На здоров’я, вельможний пане підкоморій! Віват, ясний княже! На многі літа, пане писарю добродію!

Гетьман

(сильним голосом, покриваючи гамір).

А про трактати я вже сказав, вельможні панове. Шкода говорити много! Нічого не буде. Краще поки час, забавмося по-приятельськи. (Встає з-за столу. Інші встають теж, оправляються). От, бачу Микиту! Де бандура, Микито? Заграв би, потішив вельможних панів.

Джури відсувають столи, витягають лавки з-за них. Дехто сідає, дехто стоїть. Гетьман з правого боку удає дуже зайнятого грою Микити, але заразом пильно позирає на Киселя і його групу по лівій стороні.

Микита

(грає й співає).

«Ой не знав козак, не знав Софрон» і т. д.

Кисіль

(сильно розстроєний, до Мясковського).

Oleum et operam perdidi, вельможний пане підкоморій. Всі наші мудрі і лагідні слова намарно. Surdo fabula narratur.

Мясковський

(роз’ярений).

Не словами, але шаблею треба з ними диспутувати. Шабля по лобі – от одинокий аргумент, який можуть прийняти сі голови.

Бжозовський

Але де ті шаблі, вельможний пане підкоморію? Vanae sine viribus irae! Сам добре знаєш, що Річ Посполита безборонна і мусить добитися згоди з військом Запорозьким за всяку ціну.

Під час сеї розмови зближається і надслухує Чорнята Семен.

Кисіль

Але яку вже тут ціну? Все сповнив король його милість, що той тиран бажав собі.

Смяровський

(приступаючи).

Не фрасуйся, ваша милость, пане воєводо! Воно не так страшно, як здається! Хмелько говорив так, бо не міг говорити інакше. Ще сказали б, що справді йому засліпили очі булавою і корогвою. Мусив себе показати перед полковниками сьогодні. Але завтра, позавтра можна буде з ним поговорити на розум. Я поки що говорю з його найближчими. Мушу завтра провітрити привілеї з шкатули вашмостів і показати їм королівські привілеї in natura, а потім позволите, вашмості, що і з самим гетьманом поговорю. Він і сам чоловік розумний, і з ним не треба багато говорити. Sapienti sat.

Чорнята

(до гетьмана).

Зовсім скис наш Кисіль.

Гетьман

В гарячім не держиться. (До Микити). Гарно співаєш, тільки дуже сумно. Ану веселішої, Микито! (До комісарів). Пане воєводо, приятелю ласкавий! Пане каштеляне, добродію! Час ділу і потісі час!

Забирає їх фамільярно під руки і саджає коло себе. Микита зачинає метелиці.

Гетьман

Ану, козаки, котрий проворний.

Микита

(грає).

Ой на горі метелиця,

Чому старий не жениться?

Ой рад би я женитися,

Бо нема чим журитися:

Пізно встану, рано ляжу,

Ніхто мені не накаже!

А чи вип’ю, похмелюся,

То нікого не боюся.

Не насварить, ні докучить

Святий спокій мене мучить…

(Козаки танцюють).

Чорнята

(до сина).

Синку, а ти чого там стіну підпираєш?

Семен неохоче, поволі підходить до батька, який намовляє його танцювати.

Смяровський

(до Мясковського).

Я говорив з Захарком і маю його в руках. Сподіюся приїзду тої самобраної гетьманихи і певен, що вона нам поможе. Гетьман, зрештою, сам добре тямить, де чим пахне, тільки оглядається на задні. Правда, що се й йому не жарт. Не стало Кривоноса, знайдеться який-небудь Криворучка і до булави сягне.

Гетьман

(удаючи веселого і безжурного).

Дивіться, панове, що ті шельми до нас старих собі вигадують. Ану, дайте йому трохи вареної, може, він якоїсь нагадає для нас цікавішої?

Смяровський

(до Мясковського далі).

А не схоче йти нам Хмелько на лад, ми і на нього знайдемо людей. Я вже накинув оком, тут єсть молодці, які теж на нього чигають і як їм – не скажу, заплатити, – так у дечім помогти, то вони можуть йому зробити дуже легкий кінець.

Гетьман

(частує вареною сусідів).

Пане підкоморію, княже ласкавий, просимо на потуху!

Примітки

… де стоять посли московський і семигородський – Семигород (сучасна назва Трансільванія) – історична область на півночі Румунії. Богдан Хмельницький був у дипломатичних зв’язках з князями Семигорода – Ракоці Юрієм І (1630–1648) і Ракоці Юрієм II (1648–1660), у 1656 р. уклав з князівством військовий союз проти Польщі.

… найясніший король Ян Казимир… – Ян II Казимир Ваза (1609–1672), король Речі Посполитої у 1648–1668 рр. і титулярний король Швеції (до 1660 p.).

З покійником Сулимою… – йдеться про Івана Михайловича Сулиму (рік н. невід. – 1635), гетьмана нереєстрових запорозьких козаків у 1628–1629,1630–1635 рр. Надовго став символом боротьби за народну свободу і звільнення від рабського ярма передусім через те, що разом із своїм загоном повністю розорив фортецю Кодак, яка вважалась неприступною.

Як там тоді під Кам’яним Затоном… – Кам’яний Затон – урочище на лівому березі Дніпра біля однойменної затоки, навпроти впадіння річки Кінська (нині р. Конка) в Дніпро. У квітні 1648 р. біля Кам’яного Затону збунтувався загін реєстрових козаків, що входив до складу польської армії, реєстровці потопили реєстрову старшину й рушили до урочища Жовті Води на з’єднання з військом Б. Хмельницького. Очолили цей виступ Ф. Вешняк та Ф. Джеджалій.

… Лупулові – Мультани… – йдеться про молдавського господаря (князя) Василя Лупула (Лупу; 1634–1654). Він був спершу прихильником Польщі, згодом союзником Б. Хмельницького, з яким вони стали сватами (Тиміш Хмельницький оженився з дочкою В. Лупу Розандою). Мультани або Волощина – історичні назви Молдавського князівства.

Лист від Яреми-князя… – тобто від Яреми Вишневецького. Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький (1612–1651) – князь з руського роду Вишневецьких, державний діяч Речі Посполитої та України, політик і воєначальник. Володів величезними маєтностями в Україні, зокрема на Лівобережжі йому належало 56 міст і містечок з центром у місті Лубни (т. зв. Вишневеччина). Утримував 12–20 тис. першокласного надвірного війська. У 1631 р. перейшов з православ’я в католицизм, поширенню якого сприяв у своїх володіннях. Під час визвольної війни чинив жорстокі екзекуції на Правобережній Україні, намагаючись придушити повстання.

Не вчинено справедливості ні з Чаплинським, ні з Вишневецьким… – тут і далі Б. Хмельницький висловлює свої особисті образи, поєднані з загальнонародними кривдами від шляхти.

Як відомо, відкритий конфлікт Хмельницького з поляками почався з того, що нові (з 1633) власники Чигиринщини – Конецпольські, коронний гетьман Станіслав і його син, коронний хорунжий Олександр за допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Хмельницьким, вирішили позбавити його маєтку в Суботові.

Чаплинський вчинив гвалтовний «заїзд» на Суботів (хоч Хмельницький мав на нього королівський привілей з 1646 p.), що було в ті часи звичною справою, зруйнував економію й пограбував майно Хмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Хмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 р. померла дружина Хмельницького, а в кінці того ж року О. Конецпольський наказав ув’язнити й стратити Б. Хмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Хмельницького.

… Україну лащівчикам на жир дав… – лащівчиками називали вояків Самійла Лаща (Ляща: 1588–1649), польського шляхтича, відомого насамперед жорстокістю, вчиненими розбоями і насильством.

Пізнали ми їх під Пилявцями – згадується переможна битва української армії, очолюваної Богданом Хмельницьким, проти польських військ під Пилявцями (тепер село Пилява Старосинявського району Хмельницької області), яка відбулася 11–13 (21–23) вересня 1648 р.

Литовські війська Мозир і Туров висікли – коли в другій половині 1648 р. козацьке повстання перекинулось на білоруські землі, уряд Великого Князівства Литовського вжив заходів, і на початку 1649 р. 11-тисячна литовська армія під командою польного гетьмана литовського Януша Радзивіла (1612–1655) рушила на козаків.

У лютому Радзивіл розбив основний табір у Турові і з самою лише кавалерією рушив на Мозир. Козаки зав’язали з ними бій, але коли прибули основні сили Радзивіла, козаки відступили до Мозира. Фортеця була здобута литовцями після запеклого штурму 9 лютого, місто було пограбоване і спалене, а оборонці разом з мешканцями піддані жорстоким стратам. Найбільш люто з цивільним населенням поводили себе німецькі рейтари-найманці. Вцілілих козаків рубали на куски і садили на палі.

«Ой не знав козак, не знав Софрон «… – початок народної пісні «Ой не знав козак да не знав Софрон (варіант – Супрун), да як слави зажити: ой зібрав військо славне запорозьке та й пішов Орду бити…»

Метелиця – український народний масовий хороводний танець жвавого характеру і темпу. Кількість виконавців необмежена. Танець супроводжується співом з текстами жартівливого характеру.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 242 – 256.