Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Ярослав Осмомисл

Михайло Грушевський

Коротке й скупе літописне оповідання про родинну трагедію Ярослава Осмомисла здавна притягало до себе мою увагу. Бажалось відгадати, що криється за сими сухими, мертвими словами літописі, наповнити їх живим змістом, побачити в плоті й крові людей, що виступали в сій трагедії. Там, де кінчиться право й можливості історика, хотілось ужити на се можливостей і засобів літературної творчості. Обробляючи в 1899–1900 рр. історію Галицького князівства для своєї «Історії України-Руси», я й почав був начеркувати драматичні сцени на тлі літописного оповідання, але тоді не міг віддатись ціло сій роботі, й діло не пішло далі початків, а зроблені начерки спочили десь між моїми львівськими паперами. Тепер, не можучи працювати як історик, я вернувся знов до тих давніх замислів.

Київська літопись оповідає про сю трагедію так.

«В томь же лѣтѣ выбѣже княгини Ярославля изь Галича въ Ляхи, сыномъ с Володимиромъ, и Константинъ Сѣрославичъ, и мнози бояре с нею. Быша тамо 8 мѣсяций, й начата ся слати к ней Святополкъ и ина дружина, вабяче ю опять – «а князя ти имемъ». Володимѣрь же посла ко Святославу кь Мьстиславичю прося у него Червьна: «ать ми будеть ту сидячи добро слати в Галичь; аже ти сяду в Галичи, то Бужьскъ твой возъворочю й 3 городы придамъ к тому». Святославъ же да єму, и кресть к нему цѣлова помагати єму. И поиде Володимиръ кь Червьну и с матерью, и усрѣте и вѣсть отъ Святополка изъ Галича: «Поѣдь вборзѣ: отца ти єсми яли, й приятели єго Чаргову чадь избилѣ, – а се твой ворогь Настасъка». Галичани же накладьше огнь сожгоша ю, а сына єя в заточение послаша, а князя водивше ко кресту, яко ему имѣти княгиню въ правду. И тако уладивше ся». (Іпат[іївський] л[ітопис], с. 385, під р[оком] 1173).

Більше ніде нема мови про осіб сеї трагедії (з виїмком самого Ярослава й Володимира, розуміється), і взагалі з галицького життя часів Ярослава відомо нам незвичайно мало. Приходиться орудувати аналогією з того, що взагалі знаємо про українське життя сих часів і про галицькі відносини, як вони розкриваються пізнішими подіями. Се я й старався зробити, щоб дати можливо живий образ тодішнього життя.

Деталі трагедії відступають на другий план перед сим завданням увійти в дух часу, в суспільні суперечності, що півстоліття пізніше проявили себе великою «мятежжю» Галичини, і в ті комбінації культурних течій – українських, візантійських, західних, що роблять такою інтересною сю добу українського, особливо – західноукраїнського життя. Коли кому-небудь здадуться чужими й неймовірними подробиці обстанови або мова осіб, то я прошу не піддатись сьому першому враженню. Українське життя тієї доби містило в собі багато такого, що відпало потім; а розмовам я свідомо бажав надати кольорит того часу, вводячи елементи тодішньої мови, яка для свого часу була такою ж українською, як пізніша мова козацької доби або мова часів відродження.

Щоб зробити акцію більш інтенсивною, події зсунено докупи, з деяким порушенням хронології: тим способом приїзд Андроніка, що в дійсності ставсь за кілька літ після останнього походу кн[язя] Івана Берладника, ввійшов до сеї акції. Введено до неї ще поетичний образ, в традиції позбавлений всякої хронології – билинного Чурила Пленковича. Гадки про те, що ся постать належить до галицького життя більше-менше сеї доби, давно вже були висловлені дослідниками билинної поезії.

Ще одна маленька подробиця. Літопись зве нещасливих героїв трагедії «Чарговою чаддю». Місцева традиція задержала пам’ять її в назві села Чагрова під Галичем, і я вважав за краще піти за нею в формі сього імені.

В нинішніх обставинах своєї роботи я не міг сягнути до давніших оброблень сього літописного епізоду, даних деякими давнішими галицькими письменниками, щоб побачити, в чім я сходжусь або розходжусь з ними в його представленню. Але се й не має особливого значення.

Особи:

Князь Ярослав Осмомисл галицький, в прологу має двадцятий рік, в діях – під сорок, в образах – за п’ятдесят.

Княгиня Ольга, його жінка, о два роки старша від Ярослава.

Княжич Володимир, син її й Ярослава, вісімнадцять літ.

Святополк, князь без волости, в службі у кн. Ярослава, середовіч.

Настуся Чагрівна, о три роки молодша від князя.

Княжич Олег, син Настусі від Ярослава.

Старий Чагро – батько Настусі.

Ратьша – її брат.

Варвара – жінка Ратьші.

Кузьма, владика галицький.

Жирослав, тисяцький галицький.

Григорій, дворський княжий.

Сірослав, кормилець Ярославів, в прологу підстаркуватий, в діях – дуже старий.

Константин (Коснятин, Костянтин), його син.

Катерина, Константинова донька за Чурилом.

Пленко Сурожанин, багатий боярин.

Чурило, його син, молодик.

Воротислав, Судислав, Станислав, Домажир, Ярополк, Мстибог – бояре

Василько Жирославич, Мирослав Христинин, Дам’ян Григорієвич, Михалко Доброславич, Клим Воротиславич – молоді боярські сини

Андронік Комнен, царевич грецький.

Духовна особа з його двору.

Василій, ігумен суздальський.

Доброгост, боярин смоленський.

Конюх кн. Ольги.

Мамка кн. Олега.

Дядько кн. Олега.

Гудочник.

Бояре і боярські сини. Слуги княжі й царевичеві. Княжі ловці. Мужі галичане. Дівчата й парубки з Бобровників під Галичем. Каліки-прочане.

Діється в Галичі і під Галичем в середніх десятиліттях XII віку.

Образ

Ярослав Осмомисл сидить високо на своїм золотокованім престолі. З лівого боку (від глядача) – лучники, з правого – мечники, дворський і інші бояри. На верхнім ступені престолу – молодий княжич Олег. На переді – співець з гуслями. На заднім плані направо – верхи Карпатів, підперті залізними полками, наліво – Дунай, замкнений залізною брамою, перед котрою стоять ключники.

Завіса підноситься при мольній мелодії, вона звучить весь час, поки видний образ (3–5 хвилин). Підіймається завіса – спочатку дуже прозора, потім густіша. Далі підіймається перед нею ліс.


Примітки

Вперше опубліковано окремим виданням у Києві 1917 р.

Авторська дата: «Казань, Суконна Слобода, літо 1916 р.»

Друкується за останньою прижиттєвою публікацією: Грушевський М. Під зорями: Оповідання, начерки, замітки, історичні образи… – С. 487 – 571.

літописне оповідання про родинну трагедію Ярослава Осмомисла…Ярослав І Володимиркович Осмомисл (1130-ті рр. – 1187) – князь галицький (1153–1187), син галицького князя Володимирка Володаревича.

Літопис вперше згадує його 1150 роком у зв’язку з одруженням з Ольгою, дочкою князя Юрія І Долгорукого. Названий у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (що має вісім смислів), тобто розумний, мудрий. Ярослав Осмомисл поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Він мав велике військо, завдяки якому став одним із наймогутніших князів на Русі, проте не зміг протистояти боярському засиллю. Розбагатіле боярство перетворилося на родову аристократію з військовими дружинами і почало втручатися у державні й приватні справи князя.

Саме це має на увазі М. Грушевський, говорячи про родинну трагедію. 1172 р. Ярослав Осмомисл покинув свою дружину Ольгу Юріївну і взяв нешлюбну жінку, боярську дочку Настасію з Чагрів. Бояри спротивилися і примусили князя повернути Ольгу, а Настасію спалили як чарівницю. Також бояри не виконали останньої волі Ярослава: при смерті він бажав поділити Галицьке князівство між синами, призначаючи Олегові (синові від Настасії) Галич, а Перемишль – Володимирові, синові від Ольги. Бояри прогнали Олега.

Обробляючи в 1899-1900 рр. історію Галицького князівства для своєї «Історії України-Руси»… – події, які лягли в основу драми, описані в сьомому розділі другого тому «Історії України-Руси» М. Грушевського. Друге видання цього тому вийшло у Львові 1905 р.

Тепер, не можучи працювати як історик… – у цей час М. Грушевський перебував на засланні, тому не мав змоги працювати в архівах та бібліотеках.

(Іпат[іївський] л[ітопис], с. 385, під р[оком] 1173) – цитується Літопис Руський за Іпатським списком. Дослідник давньої літератури Л. Махновець, готуючи до видання переклад цієї пам’ятки, уточнив хронологію описуваних подій, датувавши їх 1171 роком. Подаємо цитований фрагмент у перекладі Л. Махновця:

«8 березня 1171. У тім же році утекла [Ольга], княгиня Ярославова, з Галича в Ляхи із сином з Володимиром. І [воєвода] Коснятин Сірославич, і многі бояри з нею були там вісім місяців. І стали слати до неї [послів князь] Святополк і інша дружина, просячи її назад: «А князя твойого ми візьмемо» . Володимир тим часом послав [посла] до Святослава до Мстиславича, прохаючи в нього [города] Червена: «Хай, там сидячи, добре мені буде слати в Галич. Якщо ж я сяду в Галичі, то Бужськ твій поверну і три городи придам до нього». Святослав тоді дав йому [Червен] і хреста йому цілував, [що буде] помагати йому.

Листопад 1171. І пішов Володимир до Червена з матір’ю, і встріла його вість од Святополка із Галича: «Поїдь уборзі. Отця твойого ми схопили єсмо і приятелів його, Чаргових людей, побили. А ось твій ворог – Настаська». І галичани, розіклавши вогонь, спалили її, а сина її [Олега] в заслання вигнали, а князя [Ярослава Осмомисла] водили до хреста, що буде він по правді жити з княгинею. І так вони уладилися» // Літопис Руський за Іпатським списком / Переклад Л. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С. 305.

Володимир Ярославович – син Осмомисла, правив у Галичі в 1189–1199 рр. По смерті Володимира галицький престол був зайнятий Романом Мстиславичем Волинським, що стало початком об’єднаного Галицько-Волинського князівства.

суспільні суперечності, що півстоліття пізніше проявили себе великою «мятежжю « Галичини… – йдеться про тривалий період міжусобиць і боротьби за галицький стіл, який розпочався після смерті Романа Мстиславича (бл. 1152 – 1205). Як писав М. Грушевський у першому розділі III тому «Історії України-Руси»,

«конечною точкою сеї боротьби і замішань треба уважати Ярославську битву і подорож Данила до Бату: сі дві події, взяті разом, придушили ворожі елементи і дали Данилові спромогу опанувати свою позицію сильно і певно. Отже, сей період боротьби потягнувся від р. 1205 до р. 1245–1246».

У наведеному уривку йдеться про князя Данила Романовича (1201–1264). Згадано битву під Ярославом 17 серпня 1245 p., де війська Данила та його брата Василька розбили полки чернігівського князя Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків, що завершило майже 40-річну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством. Ця битва була однією з найбільших в історії Русі XIII ст. Названо також подорож князя Данила до столиці Золотої Орди Сарай-Бату для переговорів з Батиєм.

приїзд Андроніка… – йдеться про Андроніка І Комніна (бл. 1120–1185) – імператора Візантії у 1183–1185 рр. Його мати Ірина – донька Володаря Ростиславича, князя перемиського та Звенигородського і одного з засновників Галицького князівства. У пошуках союзника в боротьбі з імператором Мануїлом І Комніним перебував у 1163–1165 рр. у Галичі при дворі свого двоюрідного брата Ярослава Осмомисла.

…після останнього походу кн[язя] Івана Берладника… – князь Іван Ростиславич (бл. 1112–1162) – син Ростислава Володаревича, князь Звенигородський (1129–1145) і галицький (1145).

Прозваний Берладником за втечу і князювання у придунайському місті Берлад і головування серед берладників – втікачів та біженців різних соціальних верств Русі, переважно південних земель, що покидали батьківщину через різні утиски й оселялися в пониззі Дунаю. У 1159 р. вирушив у похід проти галицького князя Ярослава Осмомисла. Маючи 6-тисячне військо, обложив головне місто Галицького Пониззя – Ушицю, але зазнав поразки.

поетичний образ, в традиції позбавлений всякої хронології – билинного Чурила Пленковича – йдеться про героя руських билин; представлений у них як заможний і шляхетний красень, підкорювач жіночих сердець, своєрідний слов’янський Дон-Жуан. Про нього свого часу писали такі російські дослідники, як О. М. Веселовський, О. І. Соболевський, В. Ф. Міллер, М. Г. Халанський та ін. М. Грушевський рецензував статтю В. Міллера «К былинам о Чуриле Пленковиче» (ЗНТШ. – 1897. – Т. XVII. – С. 6–7).

Місцева традиція задержала пам’ять її в назві села Чагрова під Галичем… – село Чагрів тепер Рогатинського району Івано-Франківської області.

давніших оброблень сього літописного епізоду, даних деякими давнішими галицькими письменниками… – здогадно, йдеться про тексти Василя Ільницького (1823–1895): історичний портрет Ярослава Осмомисла в серії публікацій «Життя знаменитих князів, гетьманів, героїв і інших мужів руських» (газ. «Руский Сіон», 1876–1877) і драму в 5 діях «Настася» (Львів, 1872. – 79 с.) [Ця інформація надана проф. Євгеном Нахліком, за що упорядниця йому щиро вдячна.].

Завіса підноситься при мольній мелодії… – тобто при мінорній, сумній мелодії. Мінор або moll (від лат. mollis – м’який) – музичний лад, в основі якого лежить мінорний тризвук. Мінорний лад, як правило, суб’єктивно сприймається як сумний, на противагу мажору, що становить один із найважливіших естетичних контрастів у європейській музиці.

Галина Бурлака

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 299 – 350.