Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1911 р. / Наша політика / Ера фінансово-економічна

Наша політика

Ера фінансово-економічна

Михайло Грушевський

П’ятнадцять літ тому, як я з’явився в Галичині та став розглядатися на грунті в тутешніх обставинах, які доти мені «з гарної далечини» трохи інакше видавалися, сильний дух по небіжці «новій ері» 1890 р. ще стояв в галицькім повітрі. Правдива угода українсько-польська скрахувала вже. Загал різко виступив против неї, коли виявилося, що не має се бути союз з правительством, який мав принести рішучу зміну системи, а капітуляція перед польським режимом Галичини. Все, що не хотіло розривати з загалом, спішило обмити руки від всякої участі в ній. Але група людей, які зв’язали свої особисті справи з справою угоди, не капітулювали. Вони старалися заховати вигляд якоїсь поважної партії чи течії суспільності назверх, перед міродайними кругами, а в самій суспільності силкувалися підтримати репутацію угодової політики.

Нападали на дражнення української суспільності нездійснимими кличами, на політиканство, котре не цінить того, що здобувається, а висуває все нові і нові дезидерати. Славословили «поважні здобутки» угоди на полі культурнім і економічнім. В найбільш повних реєстрах вичислювано їх двадцять кілька, і ще то не були всі, як вказувано з польської сторони (не вчислено, напр., катедри української мови й літератури в краківськім університеті, заснованої для наділювання польських кандидатів кваліфікацією з української мови!). Українському загалові роз’яснювано, що не пристрасною агітацією, не жалями і криками можна дійти якоїсь поправи становища українського народу, а «позитивною» працею.

Надмірному заінтересуванню політикою противставлювано потребу роботи культурної, просвітньої, наукової. Противставляли її українські угодовці, носячися з справою помноження українських катедр, спроважуванням професорів з Росії (кого тільки не проектовано тоді!), з поступами Наукового товариства – і заохочували молодіж «не політикувати, а вчитися». Противставлювали і з польської сторони і при тім заявляли, що поляки готові йти назустріч українським жаданням культурним, тільки не можуть вдоволяти їх політичних домагань.

Краківські станьчики «Сzаs»-у і різні домашні штатемани похвально і прихильно оцінювали перші успіхи нашої наукової роботи, поучуючи, що один том нових наукових видань українських більше заважить на рішенні українського питання, як не знати які політичні змагання. І старалися з свого боку попечительно справляти українські інституції на чистокультурну дорогу та увільняти від спокус політиканства (справа друкування політичних органів в друкарні Наукового тов[ариства] ім. Шевченка, цензура крайового виділу над виданнями «Просвіти» й т.ін.). В сім напрямі силкувалися справити суспільність і «розважні» політики-угодовці, радячи вчитися, здавати іспити, займатися наукою, літературою, а не політикувати, не розагітовувати маси, не дражнити польської сторони і т.д.

Українська суспільність тоді прийняла дуже скептично сі данайські дари і ради. Польське протегування української науки будило несмак і підозріння; накликам молодежі до науки противставлювано заклик до живішого заінтересування справами соціальними, національними, політичними. На відраджування від політичної роботи серед широких мас відповідано глибоким переконанням, що тільки широке усвідомлення і зорганізування широких мас може поставити українство на ноги. Українська суспільність Галичини переживала тоді медові місяці українського радикалізму.

Факти не забарилися вповні оправдати сей скептицизм супроти усильної рекомендації культурної роботи. Польська прихильність до української культури не тривала довго. Провал кількох кандидатів до українських катедр, рішуча опозиція против висуненого тоді постулату українського університету, неприхильне становище супроти жадання нових середніх українських шкіл – все се виявило дуже ясно всю несерйозність польських заяв прихильності до культурних українських домагань.

Ставало очевидним, що поза якими-небудь несерйозними, чисто декораційними уступками в культурній, так само як і у всякій іншій сфері, щось поважніше з польських лабетів може бути видерте тільки сильним натиском політичним – значить, здобутки освітні, культурні чи наукові можуть бути осягнені не тільки самим нагромадженням культурних сил, а треба до них і сил політичних, політичної боротьби. Не досить тільки учитися; треба думати і про політичні засоби, щоб тій здобутій науці знайти «точку приложення» на ріднім грунті. Вірні прихильники старої угоди могли досхочу запевняти, що на перешкоді здобуткам стає нетакт української суспільності, котрим вона собі зраджує польських верховодів і тим відхиляє від спасенних замірів на користь української національної культури. Тверезо настроєному чоловікові було зовсім ясно, що тільки реальна сила зможе дати українству серйозні здобутки в сфері культурній, як і в кождій іншій області польського stаnu роsіаdаnіа в Галичині.

Але українська суспільність живе скоро, а забуває ще скорше. І коли через десять літ по погромі старої баденівської угоди почала проколюватися нова угода – наша суспільність галицька вже мало тямила з сеї «культурної» лекції, даної їй польською суспільністю.

Сим разом платформа була вже не культурна, а економічна. Після того, як виявилося, що на культурнім полі українські домагання ідуть занадто далеко в сферу національного польського володіння, польські верховоди заявили, що вони охочі до наділення українців всякими благодатями в сфері економічній. В 90-х роках не хотіли попускати в політичних справах, тільки в неполітичних, і тоді се могли бути справи культурні. В 1900-х р. до політики зачислено вже й справи культурні, освітні й наукові, а аполітичною проголошено тільки сферу економічну, і тут українці могли сподіватися уступок. Теж, розуміється, не інакше, як під умовою певного «такту» супроти поляків, «здержливості» в відносинах до польського панування в Галичині і т.д. – інакше сказавши, під умовою повної капітуляції перед польським пануванням.

Коли страшить слово «угода», нехай се зветься порозумінням; як се забагато, то назвіть се mоdus vіvendі, контактом: нові наступники старих угодовців, що клеїли і клеять по нинішній день угодові комбінації з польськими верховодами, обережніші від своїх попередників і научені їх провалом (самі ж їх провалювали, прецінь!), не спішать ставити крапки над і. Але нову угодову рецепту польську з такою ж готовістю передавали вони своїй суспільності, як і старі «барвінщуки» 1890-х років. «Поляки не згоджують на ніякі уступки крім економічних», баста і кінець! Не стає гроша на видання наукові чи просвітні, не стає засобів на курси, на різні школи – що ж робити! Поляки не дають ні на які просвітні цілі, і правительству не позволять ні на що давати, окрім цілей економічних.

І так, як в 1890-х роках старі угодовці поручали суспільності зайнятися справами культурними, відложивши політику, так «реальні політики» дев’ятсотих років з усім завзяттям стали справляти нашу суспільність на економічну путь, щоб обминути конфлікт з польським режимом. Молочарні, кооперативи, щадниці, банки – всім сим заступлено всякі інші перспективи. Відривано суспільність і маси від сеї економічної роботи тільки під натиском хвилі, коли треба було боротися за реформу виборчу, переводити вибори, забезпечати мандати – і тільки на сю хвилю. Як тільки хвиля проходила, знову масло, гній, насіння, плужки і тутки ставали панами ситуації і відганяли в далекий кут інші інтереси суспільності.

Розуміється, все се були самі по собі річі корисні або й важні, і успіхами на економічнім полі можна було б тішитися, коли б сі успіхи не робилися коштом інших, не менше важних інтересів. І культурні кличі угодовців – накликування до наукової праці, до роботи над культурним поступом нашим – самі по собі були вповні поважні і шановані; не була шанована тільки та односторонність, з якою вони подавалися – заохочування до культурної роботи з занедбанням роботи політичної. Так і тепер економічні кличі грали ту непочесну ролю в нашім житті, що пускалися на некористь роботи культурної й освітньої, з одної сторони, з другого боку – на шкоду роботи політичної в ширшім значенні слова, то значить праці над політичним освідомленням і організацією народних мас.

Різниця, і дуже сумна, тільки в тім, що п’ятнадцять літ тому угодовцям не удалося загіпнотизувати суспільність і накинути їй свою тактику найменшого сопротивлення, а нинішнім «реальним політикам» удалося, справді, на цілий довший час запрягти нашу суспільність в продиктовану поляками програму. Суспільність, що так критично поставилася супроти «розважних» слів баденівських угодовців, не здобулася на відповідну відпорність для аргументів сучасних керманичів. Більша зручність, більша обережність в маскуванні політики, більша популярність, сильніші впливи і більші засоби в їх руках давали їм перевагу над дилетантами 1890-х років. Але тим більша вина і одвічальність їх. Замах баденівських угодовців на політичне життя галицької України був замахом невдалим; замисел «реальних політиків» став ділом. Вони, справді, відвертаючися самі, досить успішно відвернули й увагу суспільності від інтересів культурних і політичних і поставили економічні справи альфою і омегою всього українського життя.

Зарядові «Просвіти» завернено голову всякими господарськими справами так основно, що в кут пішли її освітні й просвітні завдання, на котрі не можна «однаково» дістати ніяких фондів з публічних джерел. Товариство педагогічне не могло допросити ніяких підмог з публічних фондів для своїх шкіл, бурс, видавництв. Наукове товариство ім. Шевченка далі чевріло при своїх мізерних підмогах і не тільки де йшла мова про матеріальну поміч, а просто про елементарну лояльність для його наукових потреб (виключно до поручень до заграничних архівів для його членів), стрічалося з ворожим настроєм правлящих сфер. Всяку культурну роботу полишено її власному промишленію, нехай, мовляв, сама себе прогодовує; зате всю увагу, всю форму звернено на економічне життя.

Облишено так само й політичну роботу між народом; від виборів соймових край наш спав аж до хвилі, коли треба було забезпечити парламентарні мандати нинішнім ділателям нашої політики. Вся політична діяльність систематично концентрується в кругах посольських, додаються до них різні декорації в виді князів церкви, в виді членів палати панів для більшої імпозантності і авторитативності, коштом активності суспільності, а участь громадянств в політичнім житті всякими способами ослаблюється. Політику всенародну замінюється політикою конспіративною, секретною, нікому не ясною, ні перед ким не відповідальною і тим, розуміється, в самім корені підтинаються і політичні інтереси, і політична активність суспільності.

І от через те, навіть будучи найщирішим прихильником економічного розвою нашого народу і якнайвище цінячи всякий прояв організації на економічному грунті, всякий успіх в напрямі економічної самопомочі, трудно було радіти щирим серцем останнім нашим успіхом на економічнім полі. Адже знаємо, що сей «успіх» являється проявом тактики найменшого сопротивлення наших політиків, що в сей бік, вказаний правлячими польськими кругами, по їх рецепту, штучно спроваджується енергія і сила нашої суспільності, відриваючися від завдань тяжчих, складніших, але далеко важніших в боротьбі з сучасним польським пануванням.

Трудно було тішитися з нових банків, союзів, рільничих товариств, кас і крамниць, знаючи, що ними відтягаються сили і засоби від роботи просвітньої, наукової, культурної, політичної. Трудно було одушевлятися величавими маніфестаціями, відчуваючи, що вони комусь потрібні як лік на політику, на те, щоб в сю сторону відтягнути увагу суспільності від політичного життя, від політичних питань, від політичної роботи. І щедро розсипувані польські похвали економічному зростові галицької України та більше або менше щиро висловлювані міркування, що, мовляв, аж сею дорогою Україна галицька сотворить собі міцний грунт під ногами, – сі компліменти дражнили так само, як колишні, минулі похвали з польських уст українським науковим поступам і успіхам.

Ще раз скажемо: економічна організація – гарна річ, і економічна сила справді може зміцнити нашу національну силу, відпорність і відвагу. Але, по-перше, ся економічна робота має свої нормальні засоби й сили, свої власні категорії робітників і зовсім не було пощо відтягати сюди сили і засоби з інших піль народного життя, далеко тяжчих до оброблення. По-друге, економіка тільки тоді справді стане позитивним складником народного життя, коли вона буде дійсною реальною силою, а не теплярняною, штучно плеканою квіткою, на котру треба хухати щохвилі і неустанно, замість того, щоб в ній мати поміч і опору.

Що до першого, то, очевидно, на економічну роботу у нас прийшла пора і без того. Галичина вийшла з пережитків натурального господарства, якими жила ще в перших десятиліттях конституційної доби; українську суспільність захопили форми європейського економічного життя, бодай зверхні; з’явилися перші зав’язки української буржуазії, помножуються контингенти свобідних професій, особливо по більших містах, і національна конкуренція сама собою веде до творення певних економічних чи фінансових конкуренційних національних інституцій.

Двадцять літ тому фінансові організації творено заходами і зусиллями всеї суспільності, і уділи давалися як жертви на національну ціль, так як на пропаще. Тепер українські фінансові інституції здобули повне довір’я суспільності, стали в її очах зовсім певною локацією гроша, а з тим мають запевнений приплив капіталу. Мають теж і зовсім достатній контингент робітників на тім полі. Фінансова робота сама по собі має над усякою іншою ту перевагу, що, не вимагаючи від рядового свого робітника ані особливих здібностей, ані більшого образовання, запевняє грошову нагороду його роботи.

Наскучивши працювати задурно з «патріотизму», люди дуже охоче йдуть до фінансової роботи, яка теж носить марку патріотичної роботи, навіть усильно афішується тепер як робота найбільш важна і потрібна з національного становища, – а заразом, окрім патріотичного задоволення, дає якийсь дохід, в маленьких інституціях незначний, а в значніших – зовсім показний. Тим фінансові інституції вже самі собою роблять дуже поважну конкуренцію інституціям культурним і політичним і всякій роботі культурній і політичний, що вимагає роботи «з патріотизму».

Вже п’ятнадцять літ тому я стрічав мудреців, які скромно заявили, що не мають охоти брати участь в політичній боротьбі, а культурну сферу бачать добре обсадженою, тому віддають свої сили «занедбаній економічній роботі». Се були дійсно мудреці, які вибрали уже тоді собі «благую часть» – працювати коло грошей, підбираючи їх зиски і «нікому не наражаючись». Тоді се були одиниці. Нині до того стає охочих все більше, все замітніший відплив у сей бік роботи з поля культурного чи політичного. З тим приймається і закорінюється принцип платної «патріотичної роботи». Без грошей нема роботи. Все тяжче знайти людей, які хотіли б безкорисно працювати для освіти, культурного подвигнення, національного і політичного освідомлення народу, для національної культури й науки. Стають уже національною легендою перекази з тих золотих, героїчних часів галицького відродження, коли люди бували безплатними адміністраторами часописей, діловодчиками товариств, завідателями їх канцелярій і віддавали сій праці весь вільний час, без всякої нагороди, без голосної слави за се. Тепер таких безсребренників і чудотворців все менше; платна робота в фінансових і економічних інституціях притягає до себе свобідну силу, свобідний час.

Явище само по собі, розуміється, натуральне. Але з огляду на сю натуральну перевагу фінансової і економічної роботи нема пощо іще й спеціально наганяти людей в сю сторону. Навпаки, треба опам’ятувати людей, щоб у такім фінансовім завзятті не забували роботи на інших полях, хоч вона й не платна або менше зисковна. А коли побачимо, що самі опам’ятування впливають все менше в міру того, як принцип платності громадської роботи через інституції фінансові починає ширитися в суспільності, треба думати над тим, щоб культурним і освітнім інституціям дати змогу також оплачувати роботу в них ложену, без якої вони не можуть своєї місії сповняти.

Здається, справа досить ясна, та в дійсності бачимо саме навпаки. Без пам’яті форсується і пропагандується робота фінансова та економічна, а культурна та освітня – занедбується, політична – систематично присипляється. Такий курс іде від нинішніх керманичів нашого політичного життя. Повторяючи в відповідь на всякі напімнення тільки те, що тепер можна мати якусь поміч з публічних фондів лише на роботу економічну, вони ведуть нашу суспільність, як я вже сказав, методом найменшого сопротивлення в напрямі, вказанім польськими правителями Галичини, а всім, хто не хоче забути про інші інтереси – освітні, культурні, наукові, – рекомендують «щиро» самим дбати про потрібні до того засоби, підмоги, позволення і т.д.

Данайська рецепта української політики, приписана польськими володарями Галичини, відповідає, очевидно, власним замірам і бажанням наших політичних керманичів, коли переводиться ними з такою незвичайною енергією і вірністю. Сила і впливи нинішніх провідників нашого національного правительства виросла і угрунтувалася, власне, на пануванні в економічних і фінансових інституціях. Розвій сих інституцій розширяє сіть людей економічно залежних від них, запряжених в їх колісницю, найбільш міцною і пластичною упряжею – фінансовою. Задержавши в своїх руках провід центральними фінансовими і економічними інституціями, вони можуть бути певні, що всякий поступ, всяке поширення системи фінансово-економічних інституцій помножає армію людей, залежних від них, і зміцнює їх вплив. З становища інтересів нашої суспільності, розуміється, се явище в високій мірі не бажане; але інтереси політичної котерії не можуть не бути діаметрально протилежними інтересам демократичної суспільності, все і всюди опираються вони на залежності економічній (не ідейній!) і економічна деморалізація суспільності все була найліпшою опорою її.

Роблячи сю службу нашим провідникам, усильна робота на грунті фінансово-економічнім відвертає суспільність від інтересів політичних, від політичної контролі, присипляє увагу, полишаючи політику в повнім дискреційнім розпорядженні тісного кружка парламентаристів, сконсолідованого нинішніми заправилами нашої політики. Заразом творить ілюзії здобутків і поступів національних в сфері економічній, які, мовляв, рівноважать застій наш або й утрати в сфері культурній, політичній, національній. Таку прислугу віддають нашому національному правительству економічні кличі – прислугу дуже цінну для нього, але незмірно шкідливу для нашого національного життя і розвою.

Я назвав останні поступи в економічній сфері ілюзіями, розуміється, не в тім значенні, що вважаю їх зовсім нереальними, а означаючи тим велику диспропорцію дійсної вартості сих поступів і того значення, яке їм надається. Закладання національних банків, щадниць, хліборобських організацій, крамниць і т.д. – річ, безсумнівно, реальна, корисна і пожадана; але реальною економічною силою вони ще не можуть вважатися. Фінансові й економічні інституції стають силою, коли, розпоряджаючи справді значними засобами, годують собою продукцію, продуктивну, витворну роботу. Притулювання ж грейцара до грейцара само по собі ніякої економічної сили не сотворить, ніякою економічною роботою не буде.

Маленькі, слабосилі наші каси, не здатні до фінансування ніяких значніших економічних підприємств, можуть робити деяку конкуренцію дрібним п’явкам-лихварям (тільки «деяку», бо дуже формалістична, дуже обережна система діловодства наших кас значну частину потребувачів позбавляє можності користуватися з їх кредиту і змушує звертатися таки до лихварських услуг). Вони корисні тим, що призвичаюють людей мати діло з грошима, з кредитом, вчать порядку і точності. Вони множать верству людей, зайнятих в українській національній роботі, незалежних від чужого правительства (хоч і сугубо залежних, зате від свого). Дають побічні заробітки українській інтелігенції, уриваючи дещо з заробітників польських і жидівських. Приспоряють деякі, хоч і невеличкі, засоби на національні цілі.

Все се добре, але відси ще дуже далека дорога до сотворення справжньої економічної сили, яка могла б заважити серйозно в національній боротьбі, її сотворити міг би розвій продукційних сил, передусім великого промислу, а на се й не заноситься! Для нього нема місця в обставинах сучасного режиму Галичини. Всяка проба серйознішої економічної роботи – поза невинним притулюванням грейцара до грейцара, неминуче і незмінно стрінеться з «залізним перетнем» сучасного польського режиму Галичини. Органи нашого українського правительства проливали недавно гіркі сльози над перфідією польських політиків, що заявляли прихильність до економічної роботи і заохочували до неї, а коли прийшла справа розділу годівляної субвенції між українські й польські товариства, стали вживати всіх заходів, щоб вирвати від українських сільськогосподарських товариств сей перший поважніший здобуток. Сей приклад справді міг би навчити тих наївних, які думали, що на економічнім полі українці галицькі можуть свобідно розвиватися, не стрічаючи перепон з боку польського режиму, а навіть і прихильність. Річ ясна, що й на економічнім полі, як і на просвітнім, культурнім, політичнім, всякий серйозний поступ українського життя стрінеться з залізною бронею польського панування.

Поки весь адміністраційний і автономічний апарат спочиває в руках польських верховодів, будьмо певні, що всякі серйозні заходи коло того, щоб піднести продуктивні і економічні сили нашого народу, приступити до заложення початків промислу, організувати сільськогосподарські сили – неминуче стрінуться з фіскальними перепонами, з секатурою промислової інспекції, податкової власті, ореченнями «компетентних» адміністративних і крайових органів і т.д.

Поки наші фінансові і економічні товариства черпають свої засоби в кредиті галицького крайового банку і взагалі в своїх оборотах стоять в залежності від польських фінансових і адміністраційних кругів, доти вони будуть не підставою нашого національного життя, а ахілевою п’ятою його; маленький, тихенький натиск польських сфер, ніде не чутний, нікому не звісний, зможе зробити незрівняне враження на наш політичний курс, що грає тепер під знаком фінансових і економічних успіхів. І взагалі, поки наше економічне, як і всяке інше життя буде жити під залізною накривкою польського панування, мізерні будуть всі зусилля нашої роботи, – чи економічної, чи культурної, чи освітньої.

Кождий раз, як ми попробуємо в тій чи іншій сфері поставитися серйозно, від невинних і нешкідних проб перейти до поважної, в ширших розмірах закроєної роботи – стати, що називається, у весь зріст – ми незмінно вдаримося головою у сю залізну накривку сучасного режиму і о нього розбиватимуться всі наші пориви, поки не розіб’ємо його самого. Так розбивалися щирі старання упорядкувати нашу еміграцію, організувати заграничні заробітки, так здавлені були аграрні страйки.

Хто інтересується серйозно економічною, так само освітньою чи культурною роботою та подвигненням нашого народу, мусить тямити, що не тільки економічного чи освітнього, чи культурного школення потребує народ, і навіть не стільки сього школення, як простору, можності свобідного економічного чи культурного розвою, а сей простір, сю можність дати може тільки знищення нинішнього польського перстня, побіда над системою повного і виключного панування Польщі над нами. Боротьба з ним, усвідомлення народних мас, урухомлення їх і організація всіх народних сил для сеї боротьби очевидно мусить бути незмінним постулатом нашої роботи на кождім полі – просвітнім, культурнім чи економічнім. Неполітичної української роботи в Галичині взагалі не може бути, бо кожда робота, яка має на меті зміцнити сили українського елементу, незмінно входить в конфлікт з польським режимом, коли справді зміцняє сили українства, значить мусить боротися з польським режимом, стає складником політичної боротьби і в своїх власних інтересах мусить підтримувати сю боротьбу.

Аж прикро повторяти такі елементарні, здається всім звісні і перезвісні аксіоми. Але що ж, коли дійсність показує, як ся аксіома слабо пам’ятається і як самі політичні провідники, голосячи нібито боротьбу з польським пануванням, свої засоби, впливи і здібності уживають на те, щоб приспати сю боротьбу, а манять суспільність можливістю якихось кружних обходів, якихось непомітних ходів, котрими можна буцімто вести наперед розвій українських сил, не звертаючи уваги стоокого польського Аргуса, а навіть уряджуючися під прихильною його опікою. Фінансово-економічна ера останніх літ була, власне, вицвітом сеї тактики, що манила ілюзією економічних поступів ціною політичної пасивності чи податливості. Була свідомою системою, тому ведеться й далі і вестиметься, очевидно, невважаючи на найновіші спостереження польської перфідії в економічних питаннях так само, як і у всяких інших.

Користаючи з сеї благодатної для них системи, польські верховоди, «прихильні економічному розвоєві українського народу», кували все нові й нові пута на наше життя, переводили й здобували санкцію далекосяглим законам на свою користь. А у нас під пануванням сього культу каси і гроша упадала не тільки просвітня і культурна робота, але опадала взагалі енергія, активність, бойове завзяття нашої суспільності. Зате зміцнилося і виростало наново москвофільство, енергічно ведучи політичну роботу серед народних мас на свою користь серед політичного застою українського, серед пильної праці коло обчислення грейцарових процентів і поширення українського масла. Ішла масова полонізація українців-латинників, переганялися сотні і тисячі убогого українського люду на латинство під пресією утрати заробітку і т.д.

Чи москвофільську гангрену наші політики будуть сподіватися теж вилічити усильною продукцією масла чи дешевою роздачею збіжжя? Чи латинників будуть назад завертати каінітом та томасиною? Чи економічна організація заступить усвідомлення політичне, зміцнювання народної відпорності против всякого натиску? Чи не подумаємо про се, що як альфою і омегою почнемо ставити питання дешевого кредиту та сільськогосподарських вигід, то раніше чи пізніше на сім полі зуміють нас дуже добре перебігти чи поляки, чи москвофіли, що в парі з нашим фінансово-економічним курсом теж організують конкуренційні інституції і видавництва, і при нинішній польській опіці, будьмо певні, не тільки поза краєм, а і в самім краї знайдуть фонди на гній і на насіння далеко багатші ніж ми?

Москвофільство гинуло супроти активності української політичної боротьби, супроти заходів коло усвідомлення і урухомлення народних мас; політичним, культурним, національним усвідомленням може бути зломлений його новий розцвіт; але менше всього – нашими «економічними» успіхами…

Те, що занедбується тепер завдяки фінансово-економічній ері на полі політично-національнім, може статися помилкою непоправимою, яка затяжить дуже сильно на всій дальшій долі нашого народу в Галичині.

В успішнім розвої народу всі сторони його життя повинні по можливості нормально і рівно розвиватися. Ті, хто працюють солідно і успішно на полі економічнім чи освітнім, культурнім чи науковім, за свою щирість і посвячення варті всякої похвали. Але впадають в провину перед своїм народом, коли свою часткову роботу хочуть розвинути коштом того, що являється властивим життєвим нервом народного розвою нашого – коштом політично-національної боротьби нашого народу з польським режимом, що гнітить і паралізує всі сторони нашого життя. Непростиму ж вину поносять політичні провідники нашого народу, які силою своїх впливів і засобів умисно присипляють політичну боротьбу, спиняють організацію народних сил, усвідомлення мас, манячи громадянство ілюзією якихось неполітичних успіхів на якімсь полі народного життя.

Можна бути найбільшим прихильником економічного розвою нашого народу – і заразом треба рішуче осудити штучне манення нашої суспільності економічними успіхами та відтягання в сторону їх від політичних інтересів і завдань.

Там, де закриті дороги політичної боротьби, організації, агітації, там суспільність може бути загнана сими обставинами до економічної роботи коло різних кооперативів, яко єдиної допущеної організаційної форми – як то бачимо тепер на Україні російській. Але мавпувати се в Галичині, де отвором стоїть широке поле політичної боротьби, агітації, організації – се абсурд або навіть щось гірше.

1910, лютий


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1910. – Т. 49. – Кн. 3. – С. 592 – 603 (під рубрикою «На українські теми»). Автограф статті, видрукуваної в ЛНВ, з виправленнями автора, зберігається в ЦДІАЛ України (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 42. – Арк. 34-53 (зі зв.), 54).

Подаємо за виданням у збірці: Наша політика. – С. 71 – 88.

Незначні економічні здобутки парламентської та сеймової української репрезентації автор називає шкідливими ілюзіями, які присипляють увагу до політичних інтересів і завдань суспільства, широкого розвою національного життя.

Краківські станьчики… – польське політичне угруповання консервативного напряму в Галичині у 2-й половині XIX – початку XX ст. Провідними діячами були К.Бадені, М.Бобжинський, А.Потоцький та ін. Виступали за надання широкої автономії Галичині у складі імперії Габсбургів, що розглядалося як крок у напрямі відновлення польської державності. Співпрацювали з австрійським урядом, займали провідне місце у державно-політичному житті Галичини.

Станьчики визнавали за українцями право на власний національний розвиток, однак пов’язували реалізацію як польських, так і українських національних завдань з Габсбурзькою монархією, вбачали в українцях союзників, у тому числі й проти Росії. «Українська» доктрина станьчиків зазнавала суттєвої корекції через опір східногалицьких польських політиків, які розглядали найменші уступки українцям як безпосередній замах на власні життєві інтереси. Однак курс на порозуміння з українцями істотно впливав на політичний розвиток Галичини і лежав в основі всіх українсько-польських угодових акцій.

Докладніше див.: Аркуша О. Краківський консерватизм та українське питання в Галичині на зламі XIX – XX ст. // Молода нація. – К., 1997. – Вип. 6. – С. 145-157; Її ж. Політика польських клубів Галицького сейму щодо українського питання (кінець XIX – початок XX століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 191 – 220.

Провал кількох кандидатів до українських катедр… – йдеться про ряд спроб лідерів політики «нової ери» заснувати нові українські кафедри у Львівському університеті та забезпечити їх керівництво українськими вченими. Першою справою була спроба відкриття 1891 р. українських медичних кафедр, очолити які було запропоновано І.Горбачевскому та І.Пулюєві. Реалізована вона не була, оскільки тодішній віце-прем’єр міністр Крайової шкільної ради М.Бобжинський порадив здобувати насамперед гуманітарні кафедри.

Наступною спробою були зусилля О.Барвінського вирішити питання про кандидатури М.Зобківа та К.Левицького на заміщення правничої кафедри та кандидатури М.Дашкевича, згодом А.Кримського – на кафедру української літератури. Всі ці зусилля не мали успіхів (див. Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000. – С. 156 – 158; Барвінський О. Спомини з мого життя / Підготовка тексту та коментарі І.Чорновола // Молода нація. – К., 2003. – № 1. – С. 51 – 71).

І коли через десять літ по погромі старої баденівської угоди почала проколюватися нова угода… – йдеться про угоду «Русько-українського клубу» австрійського парламенту з прем’єр-міністром Австрії М.Беком від 26 жовтня 1908 р. (див.: Лозинський М. З австрійської України // ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 9. – С. 561 – 562).

…старі «барвінщуки» 1890-х років – йдеться про прихильників одного з лідерів політики «нової ери» О.Барвінського – Ю.Романчука, І.Белея, Д.Гладиловича, К.Левицького, М.Січинського, О.Стефановича, І.Чапельського, К.Телішевського та ін. Див. коментар до статті «Реальна політика на галицькім грунті».

Наукове товариство ім. Шевченка далі чевріло при своїх мізерних підмогах… – в одній із своїх праць про діяльність НТШ М.Грушевський наводить відомості про матеріальну допомогу, яку Товариство отримувало з крайових та центральних державних фондів у 1898 p.:

«Сього року Товариство дістало з публічних фондів 5.5 тисяч запомоги, о 1000 більше в порівнянні з попереднім, бо крайовий сойм підняв запомогу Товариству з 1000 до 1500 і запомогу археографічній комісії теж з 1000 до 1500 з[олотих] р[инських]. Міністерство заповіло побільшення запомоги тільки на 1899 p., і то тільки в сумі 1000 з[олотих] р[инських], і ся запомога не вставлена в бюджет. Більшу частину, яких 2/3 своїх видатків на наукові видавництва Товариство мусило покривати з інших жерел». Для порівняння вчений там же подає бюджети Краківської (50000) і Празької академій (40000) [Грушевський М. Наукове товариство імені Шевченка і його діяльність в 1898 р.]

Державні дотації поступово збільшувалися. У 1899 р. Товариство одержало 16000 корон, у 1911 – 40000. Проте і ці допомоги покривали від одної третьої до половини видатків НТШ, призначених на наукові цілі. Науковий бюджет НТШ у 1899 р. становив 29820 корон, у 1911 – 91300 корон (Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка (1892-1930). – Мюнхен, 1970. – С. 39).

…не звертаючи уваги стоокого польського Аргуса… – у грецькій міфології Аргус – багатоокий, часто стоокий сторож. Богиня Гера поставила його стерегти доньку аргонського царя, жрицю Іо, яку вона через ревнощі обернула на корову. Гермес приспав Аргуса і вбив його, визволивши Іо.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 295 – 305.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 77

Модифіковано : 7.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.