Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1911 р. / Два ювілеї

Два ювілеї

Михайло Грушевський

Річниця смерті нашого найбільшого поета тісно і нерозривно зв’язалася з річницею визволення селянства на Україні й по цілій Росії.

Маніфест про визволення хоч був підписаний 19 лютого с[т]. ст. [1861], тиждень перед смертю Шевченка, але опублікування його відложено на першу неділю посту, і Шевченко, напружено чекаючи сього многоважного акту і сильно дражнячися від того проволікання, вмер серед сього сподівання. В однім часі пішли по Україні поголоски про радісну свободу народну і сумну утрату в особі великого страдника за український нарід і його поневолення. Пам’ять визволення сплелася з образом чоловіка, котрий як ніхто відчув жах і огиду кріпацької неволі і віддав сили свого великого духу на непримиренну боротьбу против неї і пропаганду визволення. І тепер, в п’ятдесятилітню річницю сих подій, в тіснім зв’язку випливають перед нами сі два моменти нашого народного життя – свято народної свободи і свято благовісника нової волі і нового життя.

І визволення селянського народу, і великий подвиг Шевченка були вісниками радісної будучності. Для української нації, представленої мільйонами селянства з незначними купками півсвідомої інтелігенції, визволення селянства відкривало перспективи побідного походу в народні маси освіти, культури, загальнолюдських і національних інтересів, до котрих звала всіх, великих і малих, сильних і сірих, Шевченкова муза; з інтелігентських кружків вони стелили стежки-надії в глибину народу, що мав дати підставу для нового життя нації.

Подібне значення мало визволення і для цілої Росії. Для неї, як і для України, однаково було воно першим нарізним каменем, на котрі мали назидатися і вже почали кластися інші підвалини оновленого суспільного і політичного життя. Се будівництво, одначе, не тривало довго і не добудована храмина нового життя зісталася сумною руїною, котру треба було боронити від дальшого руйнування, відложивши набік мрії про «увенчание здания», яким мав послужити конституційний устрій.

Тільки сорок п’ять літ пізніше по тім першім визволенні нова політична катастрофа, зовсім аналогічна з попередньою, захитала підставами реакції, що запопадливо сплітали на місце старих кріпацьких кайданів нові ретязі. Стала на чергу справа економічного визволення робучих мас, що мало докінчити їх особисте визволення, довершене 1861 p.: вперше серйозно поставлено домагання гарантій політичної свободи, політичного і національного самоозначення. Але імпозантний суспільний рух скоро потух, стрінувшися з новою реакцією, і тактика «успокоения» відсунула російське громадянство з нових позицій назад, в передрозсвітні нетрі «усмотрения», такого свобідного і безоглядного, яким не було воно навіть в ті найгірші темні часи.

Визволення 1861 року стало знову тільки вікном в далечінь будучності, маніфест 19 лютого – заповітом будучих благодатей, не зреалізованих по нинішній день. Зовсім зрозуміло з становища найбільш послідовних реакціонерів, що й нинішнє святкування п’ятдесятиліття 1861 року вони вважали непожаданим дисонансом в реакційнім курсі нинішнього правління, що викликав тільки «пленной мысли раздраженье». Вони накликали правительство, щоб заборонило святкування річниці зовсім; се було, одначе, занадто різке жадання. Правительству трудно було відріктися від свого власного акта. Одначе, на практиці святкування обставлено такими заборонами і обмеженнями, що контраст визвольних тенденцій «дней Александровых прекрасного начала» з теперішнім курсом російського життя сам собою виступив через се ще з більшою ніж потрібно очевидністю.

Ще більші репресії викликало наше українське Шевченкове свято. Воно дало привід до справжнього походу на українство в Росії – не тільки з боку різних добровольців, але і всякого начальства.

Почалося від заборони в Росії львівських видань «Кобзаря», а по сконстатуванні, що зміст його однаковий з «Кобзарем» російських видань, конфісковано сі і віддано під суд їх видавців. Святкування п’ятдесятиліття обставлено всякими трудностями; в Києві, з огляду на умови, якими його обставлено, українська громада зовсім зреклася святкування; в Одесі просто заборонено. Подібні відомості ідуть з інших міст. Поконфісковані передруки стільки разів дозволених Шевченкових поезій. Конфісковано навіть музику, мелодію – тому хіба, що мала вона бути ювілейна. Розпочато похід против пам’ятника Шевченку. І разом з тим ішла безконечна, безглузда, дика нагінка чорної преси на «мазепинство», «український сепаратизм», включно до викриття планів утворення незалежної української республіки під протекторатом Австрії й Німеччини.

Сі дурниці, розуміється, зістаються при їх авторах. Але громадянство наше понесло зовсім реальну втрату – позбавлене вільного розповсюдження найдорожчої своєї книги. Чи зискала від того державна ідея, що повний «Кобзар», розпущений на російській Україні за сі чотири роки в числі шестидесяти тисяч, з загальноприступної книги стає заборонним овочем, що сею забороною підчеркнено певні вірші, місця, вирази і надано їм в очах читачів особливу вагу і значення – про се теж, мабуть, не буде двох думок.

На тім пункті сама російська адміністрація має дуже багатий досвід. Чим був Мазепа в очах українського народу до анахтеми, киненої на нього російським правительством? «Ляхом», ворогом народу, мерзенним прислужником панським і московським. І тільки по анахтемах, клятвах, всіх проявах терору на всяке мазепинство Мазепа виростає в очах пізніших поколінь українського шляхетства XVIII в. на «ідеал патріота» українського, світлиці й церкви завішуються його портретами; а нові, сучасні репресії на мазепинство встигли зробити Мазепу для закордонних українців найбільш: дорогою і популярною, найбільшим пієтизмом окруженою особою історичної України. Такі наслідки матимуть всі заборони і репресії, на які російське начальство здобудеться на український національний рух.

Буде нове обкроєння «Кобзаря» цензурою? А з яким же «Кобзарем» виростали покоління українців за тих сорок п’ять літ, що попередили вихід першого повного «Кобзаря»? Шевченкова поезія настільки суцільна, настільки органічна, настільки перейнята одним духом, що більше або менше гострі вирази, більше або менше різкі образи не зміняють нічого в її загальнім характері. Сугубо вичищений кожанчиківський «Кобзар» 1860-х років давав читачеві ті ж самі крамольні настрої, вирощував те «мазепинство», котре тепер заходилися викорінювати офіціальні і неофіціальні сторожі Росії. Та й без «Кобзаря», що цілі десятиліття був знятий з книжного ринку, зростали сі самі крамольні настрої. Щоб убити те, що так жахає російських охранителів, треба б знищити українське слово, українську пісню, український мотив, навіть український акцент. Адже вигострене заборонами і терором національне почуття знаходить собі поживу в найбільш тонких і неможливих до вхоплення рисах. І всяка репресія, яка падатиме на обгострену двовіковими заборонами національну вражливість, тільки гостритиме її далі.

Спільність репресій об’єднають також з новою силою сі два пам’ятні моменти – визволення і національний розвій. Перегортаючи річники «Основи» 1861 року, відчуваєш з кождої сторінки, як тісно зв’язувалися в почуттях і настроях тодішніх українців сі дві великі справи – визволення селянства, що відкривало мільйонам мужицької народності двері до самоозначення і національного розвою, і перший великий здобуток національної культури – поезія Шевченка, що почала вирисовуватися в своїй цілості тільки з його смертю, з публікуванням великої маси його невиданих творів, і відкривала нові перспективи національного життя. Літературна спадщина Шевченка, друкована на сторінках «Основи» 1861 року, на тлі відомостей про селянську реформу та її переведення в життя, що йшли червоною ниткою через весь річник, звучали як два голоси одної й тієї ж пісні нової будущини України. І нові репресії, що в однім часі спадають на національне життя України й на поступове життя Росії, з новою силою скріпляють созвучність сих двох провідних ідей: нашого національного розвою і розкріпощення російського життя.

Без розкріпощення селянства, довершеного в 1861 році, були б неможливі результати національного розвою, осягнені за сі п’ятдесят літ. Вони справедливо можуть здаватися убогими, обидно мізерними, коли прирівнювати їх до потенціальних сил України і до тих завдань повноти національного життя, які мусить собі ставити кожний свідомий українець. З жалем і біллю мусить він подумати, що могло б бути осягнене за сі п’ятдесят літ, якби національному життю не клалося перепон і якби разом з розкріпощенням селянства були заложені міцні підстави політичної свободи і широкого самопорядкування, коли не національно-територіальної автономії, як би виріс за сей час український нарід культурно, економічно, національно. Але і те, що осягнено за сі п’ятдесят літ підневольного життя, становить величезний крок наперед, якого в ніякім разі не годиться нам легковажити.

В момент смерті Шевченка розуміння значення великого українського поета і взагалі ваги української національної творчості було приступне тільки гурткам інтелігентів. Народна маса з відомостей про Шевченка могла тільки творити фольклорні легенди про його надлюдські сили й прикмети – цікавий факт, який показував, що в свідомості народу не було ніяких ідей новочасного національного героя, проводиря народного, вісника нового національного життя.

Тепер культ Шевченка і в його особі – культ національного слова незмірно поширився, обхопив величезні маси півінтелігенції, іде сильно і незмірно в глибину народних мас. Коли тоді були сотні (згадати мізерну цифру передплатників «Основи», яка не доходила до сотні!) – то тепер можна говорити про сотні тисяч і мільйони. Цифри розпродажі Шевченкового «Кобзаря» в останнім десятилітті не лишають в тім ніякого сумніву. І сей результат був осягнений при обставинах дійсно неможливих, при заборонах і репресіях, які не мають собі нічого рівного.

Можливості для справжньої агітації, для проповіді національної, для свобідного поширення слова друкованого і живого – властиво, не було цілий сей час до нинішнього дня, бо тих кілька місяців, «коли начальство відійшло», вся увага звернена була зовсім не на питання національні. Українство здобувало собі суспільність і нарід своєю стихійною силою без усяких планових заходів в тім напрямі з боку інтелігенції, котрих не було та – з жалем треба сказати – нема й досі. І сею стихійною силою ширилося дуже помітно, шириться й тепер, невважаючи на мінімальну, майже ніяку енергію, приложену до сього нашим громадянством, що могло б і в нинішніх обставинах працювати над загальним освідомленням свого народу далеко успішніше і видатніше, приготовляючи могутній розвій українського життя для тої хвилі, коли впадуть засоби теперішнього успокоєння і буде розкріпощене нинішнє життя.

«Світ у тьмі світиться і тьма його не обняла».


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 53. – Кн. 2. – С. 449 – 453.

Подається за першодруком.

Стаття написана з нагоди 50-ліття від дня смерті Тараса Шевченка та 50-х роковин скасування кріпосного права в Російській імперії. «За яких небудь два місяці від початку нового року до Шевченківських днів на українство впало стільки кар, заборон і утисків, скільки, мабуть, не падало ранійше за цілі роки», – писав М.Гехтер в своєму огляді «З українського життя. Шевченківські дні» (ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. 4. – С. 104 – 119).

Ще більші репресії викликало наше українське Шевченкове свято – репресії розпочалися задовго до ювілею. Про це свідчить низка документів, зокрема доповідна заява начальника київського охоронного відділення київському генерал-губернаторові від 22 листопада 1910 р. з вимогою заборонити відзначення 50-річчя смерті Т. Шевченка. В доповідній наголошувалося на необхідності припинити діяльність створеного організаційного комітету на чолі з М.Лисенком. У свою чергу міністр внутрішніх справ П.Столипін у листі до київського генерал-губернатора схвалив вжиті заходи щодо обмеження відзначення 50-річчя смерті Т.Шевченка (докладно див.: Гехтер М. З українського життя. Шевченківські дні…; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 – 1963. – К., 1963. – С. 164 – 165).

Почалося від заборони в Росії львівських видань «Кобзаря»… – йдеться про видання «Кобзаря» за редакцією І.Франка, що вийшло 1908 р. у Львові. За поданням Петербурзького цензурного комітету Петербурзькій судовій палаті, видання було заарештоване (див.: Тарас Шевченко. Документи… – С. 178 – 180).

…конфісковано сі і віддано під суд їх видавців – йдеться про перше повне наукове видання «Кобзаря» за редакцією В.Доманицького (1907, 1908, 1910). Петербурзький комітет у справах друку 26 січня 1911 р. виділив дві групи віршів, «образующих собою состав преступлений», та прийняв постанову про арешт як «Кобзарів», так і «виновных в напечатании всех вышеперечисленных изданий» (див.: Тарас Шевченко. Документи… – С. 178 – 185; Шевченківський словник. – К., 1977. – Т. 2. – С. 330 – 332).

…в Києві… українська громада зовсім зреклася святкування… – для відзначення 50-ліття від дня сметрі Т. Шевченка в Києві був створений організаційний комітет на чолі М.В.Лисенком. Київський губернатор 1 лютого 1911 р. в листі до Миколи Віталійовича заборонив участь делегацій галицьких учених у ювілейних заходах у Києві, мотивуючи це тим, що «юбилейное чествование не должно носить характера пропаганды украинских учений». Після цього М.Лисенко повідомив, що за подібних вимог ювілейний комітет складає свої повноваження (див.: Тарас Шевченко. Документи… – С. 176 – 178). Урочистості з нагоди відзначення 50-х роковин смерті Т. Шевченка влаштовували українські громади в Москві, Петербурзі, Парижі.

…в Одесі просто заборонено – за наказом одеського градоначальника Толмачова в Одесі заборонили збір пожертв на встановлення пам’ятника Шевченкові, влаштування українським клубом вечора слов’янських народів, відправлення панахиди.

Конфісковано навіть музику, мелодію… – за постановою Київського тимчасового комітету в справах друку від 24 лютого 1911 р. була конфіскована кантата М.Лисенка «До 50-х роковин смерті Тараса Шевченка» на вірші В.Самійленка (див.: Тарас Шевченко. Документи… – С. 189). Незадовго перед цим у листі до М. Грушевського від 14 січня 1911 p. M.Лисенко повідомляв:

«Я написав доперва (учора викінчив) хоровий твір з сольоспівом на текст В.Самійленка, присвячений вшануванню роковин смерти Т. Шевченка. Варт би було цей твір надрукувати зараз же, щоб з друком вспіти до свят 27 – 28 лютого. Друкований твір міг би поширитись скрізь по укр[аїнських] місцях, де будуть святкувати, а теж в Москві й Петербурзі. Дохід з продажу міг би піти на пам’ятник поета» (див.: Білокінь С. З епістолярної спадщини. Листи М.Лисенка до М.Грушевського // Музика. – 1989. – № 5. – С. 22).

Розпочато похід против пам’ятника Шевченку – цей похід розпочато ще в січні 1911 р. забороною київського губернатора споруджувати пам’ятник на площі біля реального училища. У серпні 1911 р. закінчився листом міністра внутрішніх справ П.Столипіна до київського генерал-губернатора Ф.Ф.Трєпова про незаконність існування комітету зі спорудження пам’ятника Т.Шевченкові в Києві (див.: Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С. 321 – 324; Тарас Шевченко. Документи… – С. 173 – 174; 177 – 178).

…вичищений кожанчиківський «Кобзар» 1860-х років… – йдеться про перше посмертне видання «Кобзаря» (ред. М.Костомаров, Г.Вашкевич; видавець – Д.Кожанчиков. – СПб, 1867, ). Тоді це було найповніше видання поетичних творів Т.Шевченка.

Літературна спадщина Шевченка, друкована на сторінках «Основи» 1861 року… – Т.Шевченко, який брав безпосередню участь у підготовці цього видання, передав для друку до редакції багато своїх творів. Частина їх була опублікована ще за життя поета. Починаючи з 5-ї книги, редакція видавала твори, виявлені в паперах поета після його смерті. Загалом в «Основі» було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка. Вперше на сторінках часопису був опублікований «Дневник», надруковані листи Тараса Григоровича до Я.Кухаренка, М.Щепкіна, А.Козачковського, М.Лазаревського, А.Маркевича та ін. (див.: Шевченківський словник. – К., 1977. – Т. II. – С. 71).

…на тлі відомостей про селянську реформу… – йдеться про публікації: Высочайший манифест 19 февраля 1861 г. (Основа. – 1861. – № 3); Правительственные постановления и распоряжения, касающиеся Южнорусского края (Там само. – № 7 – 12).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 418 – 421.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 444

Модифіковано : 9.11.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.