Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1911 р. / Наша політика / Реальна політика на галицькім грунті

Наша політика

Реальна політика на галицькім грунті

Михайло Грушевський

Мати змогу вести політику реальну, в ліпшім значенні того слова, – се, розуміється, ідеал кождого практичного політика. Практична політика – не забава, не «штука для штуки», вона ставить своїм завданням служити живому життю народу, здобуваючи йому нові підвалини для розвою його матеріальних і духових сил, для поступу на дорозі добробуту, сили, щастя. Ніякий практичний політик не схоче робити з свого народу, з своєї суспільності мученика ідеї, розпинати його на хресті якоїсь абстрактної теорії, жертвувати його живими, реальними інтересами для якоїсь доктрини (те, що й зветься доктринерством). Але, з другого боку, не досить мати охоту, але треба, як я щойно сказав, мати в самих обставинах змогу вести таку реальну політику в ліпшім значенні того слова, то значить здобувати дійсні, реальні вартості своєму народові не окупаючи їх ціною народної честі і гідності або зрадою основним підставам народного життя, не платячи за здобуток в одній сфері уступками тяжкими, есенціональними в інших сферах народних інтересів.

Се не так легко, бо нинішня політика, а спеціально політика парламентарна давно стала формальним торгом на засаді dо ut dеs (поступаю тобі, аби мені поступив). Навіть такі звичайні чинності парламентарні, які здаються простими формальностями – ухвала бюджету, контингенту рекрутів, приймування правительствених фінансових предложень – вони в основі являються також дуже важними і далекосяглими компромісами.

Партія чи національна група, яка голосує за бюджетом, тим самим пишеться на правительствену систему; та, що голосує за рекрутом, дає свою апробату на сучасний мілітаристичний устрій зі всіма його вицвітами. Клуб чи група, яка підтримує правительство, повинна, очевидно, мати сильне переконання, що солідаризування з сучасним режимом, з правительственою системою даного моменту оправдується важними реальними користями суспільними чи політичними. Бо як трудно оправдати політику утопічну, що гонить за далекими, нездійснимими цілями, жертвуючи для них живі основні інтереси сучасності, то ще менше можна похвалити й таку тактику легкодушного жертвування основними принципами народного життя, національної чи суспільної програми для обминення неприємного конфлікту, для святої згоди з сильними світу подавцями всяких благ даного моменту.

Кепська фігура – політик-утопіст, рицар сумного образу, що заводить у хмари свою суспільність. Але цинік-реаліст, опортуніст, для якого нема взагалі ніяких дальших цілей, ніякої ідеології, який цінить тільки конкретне, що можна зараз розміняти на дзвінку монету посад, субсидій і всяких матеріальних bеnе, які можна зараз розділити між політичними приятелями і помічниками, показати і ткнути пальцем перед виборцями на найближчім вічі?

Перший, утопіст, вдаряє принаймні в вищі струни суспільності, налягає на ті здібності її, якими кінець кінцем живе і поступає всяка суспільність – здібність жертвувати менше важним для більше важного, приватним для загального, сучасним для будучого; ціною занедбання деяких користей, шансів, можливостей він гартує принаймні суспільність для дальшого походу, для дальших, важніших здобутків. Другий грає якраз на матеріалістичних, короткозоро-егоїстичних потягах її і деморалізує, дразнячи сі «хрунівські» потяги.

Так, вертаюся до сказаного: приємно вести реальну політику в ліпшім значенні того слова, свобідну від опортунізму, то значить не поступаючися для певних моментальних користей нічим з основних принципів своїх змагань, не роблячи уступок ворожим тенденціям противника, не жертвуючи дальшими перспективами для біжучих успіхів. Приємно підтримувати правительство і тішитися ласками подавців сьогосвітніх благ, маючи те переконання, що се правительство не веде політики шкідної інтересам соціальним чи національним, що воно одушевлене справді добрими замірами, а в кождім збочінні можна буде його напевно опам’ятати й завернути голосом суспільної опінії. Приємно інкасувати до національного інвентарю здобутки реальної політики з тим переконанням, що се чистий зиск, не обтяжений ніякими небезпечними пасивами. Приємно, що й казати. Та не все бувають пригожі обставини для такої приємної політики, не всюди грунт родючий на її овочі.

Приходиться мати діло з правительством, настроєним неприхильно, ба навіть ворожим, котрого змагання і цілі, ціла система шкідлива, противна інтересам даної нації чи суспільності. Притиснути б його, се правительство – приперти до муру, користаючи з свого vеtо в справах бюджетових, рекрутових, законодатних, – змусити його змінити свою політику, свою систему. Крикнути: «Ні сотика податку, ні одної голови рекрутської такому правительству!» Піти в рішучу опозицію, не попускати ні в яких «державних конечностях», поки не зміниться система.

Ба, а коли те правительство має своїх поплечників, прислужників своєї політики і на них може безпечно виїздити против опозиції даної групи? Коли воно настільки «реалістично» настроєне, що нічого не робить собі з яких-небудь відкликів до справедливості, до святих обов’язків супроти народу, суспільності та брутально переходить над всякими виразами невдоволення і недовір’я, певне того, що дві підстави свого панування – гроші і військо – таки матиме, бо знайде в парламенті потрібну більшість для «державних конечностей?» Тоді, розуміється, війна. Революційна атака або затяжна облога – в гострішій формі бойкоту, коли на те є відповідні засоби, або пасивна обструкція, коли на бойкот «не викапає» [Термін «обструкція» уживаю тут і далі не в технічнім, парламентарнім значенні, а в ширшім – пасивного противлення.].

Дати сьому ворожому правительству відчути свою відпорність на кождому місці і в кождій хвилі – тверду як залізо, невблаганно консеквентну, як сталь. Аби воно почуло, що має против себе ворога у себе дома, ворога невблаганного, «з добрим умом і твердою пам’яттю», який не пробачить йому, ані не попустить, не промине ніякої нагоди показати йому свою обиду, свою ворожнечу і недовір’я, не «пожалує» бідного правительства в ніяких трудних обставинах, не зігнеться ні перед гнівом, ні перед ласкою «корони»; не дасть себе спокусити ніякими обіцянками, ні делікатними авансами «високопоставлених осіб» та золотом шитих льокаїв, їх хвилевими знаками ласки і «щирого поважання»; не позволить себе спровокувати ні до яких освідчин своєї «культурної вищості» чи «джентльменства».

Одним словом, стане як твердий крислуватий дуб, неподатний на ніякі делікатні підходи і компліменти, в стилі нашого непримиренного земляка з Вишні [Івана Вишенського.] й скаже його словами: «Не надійтеся нині, не надійтеся завтра, не надійтеся по завтрію, в прийдущеє врем’я і во віки віків, амінь!» І витриває на тім, твердо пам’ятаючи, що кождому вільно пробачати свої образи, але не пробачати великодушно коштом свого народу тої шкоди, яка діється і не перестає діятися тому народові. Покаже тим, що справді не заслужив, аби над ним і його народом переходили до денного порядку і легковажили його домагання. І діпне таки свого раніше чи пізніше.

Бо ніяке правительство, яке б цинічне супроти своїх обов’язків не було, яких вірних мамелюків не мало б в своїм розпорядженні, не знесе довго пожиття з невблаганним внутрішнім ворогом у себе дома, в вічнім почутті повного абсолютного відчуження від своїх підданих, в вічнім страху, що колись в рішучий момент нога його може пошпортатися на сім совзькім місці. Раніше чи пізніше воно почне серйозно шукати полагодження сеї ворожнечі та прийде до переконання, що «система» мусить бути змінена для осягнення порозуміння. В конституційнім житті, де нікого не можна вийняти з-під закону зовсім, не можна видати аquае еt іgnis іntеrdісtіо ніякій суспільній чи національній групі, всяка хоч трохи значніша група витривалою і консеквентною рішучою опозицією раніше чи пізніше діб’ється уваги і поважання для своїх постулатів.

І, очевидно, там, де не можна добитися від правительства чи правлящих сфер сповнення своїх оправданих домагань звичайною парламентарною дорогою за ціну признавання «державних конечностей», там, де приходиться стрінутися з ворожою системою, а не простим непорозумінням, – там така рішуча обструкція «аж до скутку» являється одинокою дорогою до поправи відносин. Інакше сказавши, вона в таких обставинах зістається єдиною дорогою реальної політики для даної групи чи народності в данім моменті.

Але, скажуть мені на се мої галицькі читачі, до котрих се пишу, нащо викладати так докладно те, що й без того звісне кождому? Всі знаємо, що правительствений режим, під яким живемо в Галичині, глибоко і безнадійно неприхильний нашому національному життю; що наше політичне життя в руках нашого історичного ворога і політика правительства супроти нас диктується польськими політиками, що не мають іншої мети, як переробити нас на вірних слуг польської Речі Посполитої або – задавити наше національне життя під гнітом польськості.

Австрійські політики, супроти того, в відносинах до українського елементу поділяються на дві категорії – таких, що не хочуть нічого зробити для українства, і таких, що не можуть нічого для його зробити. Перші дивляться на українство крізь українофобську призму і свідомо віддають його на паству полякам. Другі, – може, і не вважають з австрійського становища таке жертвування полякам українців за вказане і корисне, але знають або довідуються згодом, що польське vеtо загороджує дорогу всякій пробі змінити систему супроти українців, всякій серйозній уступці для них. І кінець кінцем всякі обіцянки австрійських правителів кінчаються порадою поговорити на тему українських потреб з польським колом. Так незмінно кінчаються всякі «угоди» і «умови» австро-українські.

Такою радою закінчив Каз[имир] Бадені, розпочавши угоду в ролі австрійського намісника; такий був кінець останніх трактатів з бар[оном] Беком, що теж почав контрактом з українським клубом, приобіцявши йому купу різних великих і малих грушок на вербі, а кінець кінцем відіслав до польського кола, заявивши свою готовість посередничати в переговорах з ним. Австрійське правительство твердо стало на тім, що без польського рlасеt воно не може робити ніяких уступок українцям. Ну, а польське рlасеt сидить в зачарованому колі. Доки українці борикаються з польським пануванням, їм не можна нічого попустити з польського стану панування. А як скапітулюють і простеляться перед поляками, то не буде пощо і уступати українству, не буде чого закаламучувати новими здобутками його спокійної агонії – нехай ліпше тихо вмирає.

І поки австрійське правительство не рішиться трактувати українців як австрійську народність, а не польських підданих, поки не відважиться сповняти українських постулатів без огляду на волю поляків – доти не може бути мови про якесь порозуміння з австрійським правительством. Доти можуть бути тільки якісь маловажні зривки, що супроти ворожої загальної системи не мають ніякого значення, депреціонуються в ній і не варті того, щоб задля них ослабляти свою опозиційну лінію та розвивати переконання в правлящих сферах, що українські представники можуть вдоволитися будь-якими дрібницями.

Не дрібні концесії, а основна зміна системи – се стало окликом української суспільності Галичини. Ним стріла вона двадцять літ тому назад баденівську угоду і відвернулася від неї, невважаючи на те, що авторитетні й поважані нею політики взяли участь в сій угоді. І в наведеній (в попередній статті) недавній директиві Народного Комітету – начальної управи найбільшої і найвпливовішої української партії, бачимо той сам постулат: добиватися зміни системи і до того часу не йти на ніякі угоди з правительством за якісь «концесії».

Так міг би подумати або й сказати не один читач, прочитавши сказане вище. І він був би правий, остільки, що постулат консеквентного вимагання від правительства зміни системи дорогою рішучої опозиції або те, що зветься, звичайно, не зовсім точно, постулатом «принципіальної політики» [Не зовсім точно, кажу, бо зміна системи – се ціль, а принципіальність характеризує загальний характер політики; щоб політика була принципіальною, не досить, щоб ціль, як в данім разі, відповідала принципам нашим, але щоб і осягалася вона в згоді з сими принципами, а не дорогою опортуністичною, то значить жертвуванням принципів для осягнення поставленої мети.], справді став в Галичині віддавна ходячою фразою.

Але приглядаючися тому, якими дорогами йде та політика не в фразах, а на ділі, приходиться думати, що сей постулат висить на язиках, але слабо сповняється і, очевидно з того, не дуже серйозно і висловлюється або приймається. Перегляд галицької політики за недовгі роки, зроблений мною в попередній статті, думаю, показує аж занадто виразно, що політика ся була і зістанеться чим хочете, тільки не політикою консеквентної, рішучої опозиції правительству usquе аd fіnеm [аж до кінця] – аж до зміни нинішньої неприязної українському народові системи. Була вона одним довгим ланцюгом неконсеквенцій в відносинах до центрального і крайового правительства, беручи її з сього становища та і з усякого іншого.

Се тяжкий, непростимий гріх галицької політики, що тяжить на ній не від нині, а від цілого останнього чвертьстоліття, то значить – на всій галицькій українській (народовецькій) політиці. Українські народовці досить рано оцінили ситуацію зовсім вірно, в тім дусі, як се схарактеризовано вище: що треба домагатися не дрібних концесій, а зміни системи, не дорогою принагідних дрібних творів, а консеквентним, витривалим натиском, аж міродайні сфери рішаться відступити від свого трактування Галицької Русі як приватного майна польського.

Але вірно оцінивши ситуацію і зробивши з неї зовсім вірний логічний вивід, ся галицька політика ніколи не могла устояти на вибраній нею позиції. Все в рішучий момент спокушав її сатана «концесіями»; зачиналося від системи, кінчилося дрібними здобутками, і за ним тратилися роки витривалості, абстиненції, пожертвування. Адже і баденівська угода зачалася з умови «про зміну системи», а скінчилася на «здобутках» – одне асекураційне товариство, одна гімназія, одна катедра університетська. Точнісінько як отсе з бар[оном] Беком: зачалося з системи, скінчилося – не знаю, як кому здається, а по-моєму – на самій концесії українському земельному банку.

І так воно все, в більших чи менших розмірах. Розмахується наша політика на «рішучу опозицію», розмахується; підіймає народну відпорність, підіймає. Але в рішучий момент, коли вона справді стає правительству в чімсь ненаручною, завсіди знайдеться на українську копієчку чортова дірочка. Вищерить котрийсь «високопоставлений» зуби до наших шановніших послів, помаже по губах; дасть «вінка» корона; знайдеться якийсь «дійсно прихильний нам міністр», – і пішло все прахом. Піде по краю пароль – тихо, не товптесь, панам на зап’ятки не наступіть, не сполоште «щасливої констеляції», не утрудняйте становища «незвичайно прихильного міністра», не дражніть корони. Присяде нарід, прикра для правительства хвиля промине, незвичайно прихильний» міністр покажеться неприхильним або переконається, що, «невважаючи на всі бажання, він для русинів без згоди польського кола нічого не годен зробити», коротше сказати – «хоче, а не може». І осталися наші шановніші посли з тим, що на губах від мащення зістався приємний смак, а суспільності, посумувавши над змарнованим часом і зусиллями, приходиться починати знову з того місця, де вона була перед роками. Преса починає заводити «на остру нуту», посли ударяють на правительство, нарід починає помалу розмахуватися знову і т.д.

Сумно се і, Боже мій, – як сумно! Раз помилка, другий раз помилка, але коли «двадцать лет на этом самом месте» перевертається наша політика – то се дає дуже несерйозне свідоцтво не тільки нашим політикам, а й цілій суспільності, цілому народові.

Суспільність, щоправда, може звинятися своєю безрадністю: посли не приймають її директив, не раз-таки не хочуть приймати ні їх, ні взагалі критики своєї політики, вважаючи критичну оцінку політики питанням особистим, справою довір’я до них. Часто буває вперед звісно, що директиви «принципіальної політики» посли не бажають і не приймуть. Посольська репрезентація фактично буває вповні незалежною від суспільності, маючи тверді підстави в тім, що являється фактичним нашим національним правительством. Все се так. Але вини суспільності не можна таки не признати.

Коли посол знає, що його діяльність в кождім разі буде акцептована і похвалена; коли – як я сам був не раз тому свідком навіть за сі два останні роки – партійний з’їзд заявляється за «принципіальною» політикою – за безоглядним поборюванням ворожої системи, а заразом приймає резолюцію якого-небудь посольського підсусідка, щоб з’їзд «не в’язав своїх послів», а дав їм вільну руку «в тактиці» «з огляду на можливі не передвиджені зміни ситуації» – то трудно дивуватися послам, що не беруть серйозно того, чого не бере серйозно сама суспільність чи її репрезентація – партійний з’їзд її «найбільшої й найвпливовішої партійної організації». Носити на язику постулат принципіальної політики і давати в тактиці «вільну руку» – се значить деморалізувати послів. І наша суспільність, безперечно, деморалізує своїх послів – так, як посли знов деморалізують свою суспільність, випадаючи з ролі від часу до часу та при кождій сильнішій спокусі заохочуючи суспільність розміняти принципіальну політику на політику концесій, «малих діл».

Сидів я на селі, де «дідичить» збанкрутований польський панок. Село гірське, його єдиний капітал – основний і оборотовий – се смерековий ліс. Обертати сим капіталом можна, запустивши ліс на 80 – 100 літ і потім поділивши його на відповідне число районів та вирубуючи по одному. Се єдиний раціональний спосіб експлуатування сього капіталу, ужиткування сих кам’янистих «греготів». Але збанкрутований панок не може так господарити. Він не може засівати сих гір лісом і чекати десятків літ, йому треба зараз, хоч кількадесят банок, і він дає на зруб тоненькі як сірники смереки, не засіває лісів, марнує грунт.

Коли я придивлявся господарству отсього дідовода, мені часто пригадувалася наша галицька політика. Те ж саме діловодство. Не можуть витривати, вичекати. Знають напам’ять, що одинока раціональна політика – се виречення дрібних здобутків на користь затяжної обструкції для осягнення основних змін в системі. Але будьте певні, що від часу до часу якийсь шановний політик все утне своє рrаеtеrеа сеnsео: «Ми – нарід бідний, принципи принципами, а нам би паралельку тим часом»… І злими очима буде їсти вас, коли почнете доводити, що не можна ж продавати національні постулати за паралельку чи катедру. «Де нам до людей, нам обносочки які-небудь при нашій біді». Се за шкурою пищить. Як не говориться для доброго тону, то відчувається щохвилі.

Все політичне освідомлення іде, власне, на викорінення отсеї дідівської малодушності. І, розуміється, при всякім прояві такої малодушності не тяжко б було нашим провідникам малим накладом праці й часу витолкувати давно звісними, напам’ять вивченими аргументами, що ніякі концесії не заступлять корінної зміни системи, що значення сих концесій зникаюче мале при нинішній системі, яка нейтралізує їх позитивні сторони, а основна зміна системи може бути осягнена не дрібними торгами і угодами, а витривалою, затяжною облогою, без перемир і складань зброї.

Але що ж! Від часу до часу все заходить така ситуація, що самі провідники впадають в ту дідівську нуту і починають говорити на тему, що не можна сподіватися відразу перелому, «треба здобувати собі бодай етапами якусь можність дальшого розвитку». Або патетично відкликують до соток листів, бажань і поручень, з якими звертаються до послів їх виборці, взагалі наша суспільність. «Той просить допильнувати його подання, той – рекурсу, там – неправне перенесення, там – субвенція на якісь національні цілі. Приходиться день у день ходити від шефа до шефа, треба підтримувати якісь людяні відносини. Домагаєтеся помочі в тих справах – мусите годитися, що ми стараємося зближитися до правительства, бути в контакті з ним, щоб ми могли нести сю поміч нашій бідній суспільності. Що могли б ми зробити, ставши на непримиримо-опозиційній позиції? Що сказали б ви самі, якби почули від нас – ми ведемо принципіальну політику і не можемо нічим вам служити?» і т.д. Або глибокі іронізування в тім роді: «Домагаєтеся принципіальної політики, зірвання з політикою здобутків і заразом домагаєтеся, щоб посли виторговували такі непринципіальні здобутки, як субвенцію на те або інше товариство»…

Ніщо не дає такого свідоцтва убожества нашого політичного розвитку, як отакі резонування людей, що підіймаються бути політичними провідниками нашої суспільності, а можуть з такими аргументами звертатися до неї! Глибоко деморалізаційний вплив таких випадів сам по собі – але тепер передусім одмітимо отсю недоречність:

Чи ті люди, що звертаються до посла з своїми особистими чи громадськими прошеннями й порученнями, справді поручають послові спродати національну політику за ту субвенцію чи за полагодження справи, яку своєму послові поручають? І чи п[ан] посол такий безрадний, що не міг би дати відправи якомусь наївному петентові з-під темної звізди, який би поручив його справу полагодити «ціною крові» українського народу, запродавшися задля корисного полагодження його справи?

Широко розповсюджений звичай (не тільки в Австрії), правдиве звичаєве право» посольське вимагає, щоб посол крім загальнополітичних справ не відмовляв помочі в різних конкретних, навіть персональних, не тільки громадських справах, в яких його виборці чи взагалі члени суспільності звертаються до його як до особи авторитетом громадського довір’я уоруженої для заступництва інтересів своєї суспільності. Але чи вимагає се від нього, аби він, щоб бути помічним своїй суспільності, тримався правительственої політики? Коли виборці хочуть мати правительственого посла, то можуть собі такого вибрати; але щоб опозиційний посол, вибраний під знаком опозиції, вважав своїм обов’язком вести правительствену політику, аби здобувати субвенції для крайових товариств чи бути добрим ходаком в різних порученнях, які дають йому «з краю»? Якби так котрий посол з лівиці російської Думи мотивував свій перехід з опозиційної політики на правительствену тим, що йому в ролі правительственого посла наручніше буде ходити просити за невинно арештованих або за різних засланих?

Таж так міркуючи, можна вивести, що й адвокат, аби мати успіх в суді, перед трибуналом і т.д., обов’язково повинен бути «хрунем», щоб мати на своїй стороні прихильність суддів, яка, певно, «все багато значить» у всяких справах. Але адвокати не вважають своїм обов’язком хрунитися, тому що вага кінець кінцем лежить в здібностях адвоката, а не в тім, що він dоbrzе wіdzіаnу [шанований] в судових сферах. І розумний, тактовний, пильний, впливовий посол з крайньо опозиційних партій, мабуть, має більше шансів «виходити» субвенцію чи якусь іншу справу, ніж якесь Stіmmvіеh [якийсь нікчема] з ультраправительственої партії.

«Непринципіальні здобутки», як показує сама їх назва, не можуть бути мотивом для уступок з «принципіальної політики»; се ж повинно бути саме собою ясне. Крайньо опозиційне становище клубу не позбавляє ні його іn соrроrе, ні поодиноких послів змоги, не нарушуючи загального напряму своєї політики, вести буденну роботу, пильнуючи дрібніших справ чи то в повній палаті, чи то по комісіях, чи дорогою особистих інтервенцій у властей. І так можуть здобуватися ті субвенції чи полагоджуватися ті справи, що поручаються послам – без шкідного впливу на загальний напрям політики.

Коли ж би зайшла навіть така ситуація, що посли з тактичних мотивів вважали б потрібним припинити сю буденну роботу для якого-не-будь сильнішого ефекту, то, розуміється, суспільність дала б собі витолку-вати і се та в інтересах загальної політики виріклася б такої помочі послів. Розуміється, дала б собі витолкувати припинення по цілій лінії, а не таке припинення на вибір: для тих кругів, що разом з жаданням принципіальної політики дають послам розгрішення на всякі збочення від принципіальної політики, посли готові здобути всякі «непринципіальні здобутки», а заразом для непримиренних ворогів опортунізму ті ж посли матимуть відповідь, що «принципіалісти» не можуть ждати від послів ніякої помочі, коли поборюють політику концесій, – не тільки в своїх справах, але і в справах інституцій, які ведуть прихильники принципіальної політики.

На такім становищі, зрештою, не міг би стати ніякий посол, що шанує свою гідність народного заступника. Бо се б було рішуче надуживання посольського мандату, політика не громадська, а котерійна, політичне гешефтярство. Се було б перенесення в суспільні відносини тих способів, якими правительство купує собі партизанів і деморалізує суспільність. І супроти таких послів, як і против такої деморалізаційної тактики правительства, мусила б виступити опозиція, безоглядна і рішуча, для оборони національної політики від котерійних спекуляцій.

Се все повинно бути ясно, як азбука. Але не минає кількох років, щоб наші провідники не угрузли в драговині «непринципіальних здобутків» та не розгубили при тім всього, придбаного принципіальною політикою попередніх літ. П’ятнадцять літ тому, як я щойно прийшов до Галичини, чув я міркування тодішніх угодовців на тему здобутків етапами: «Не можна так легковажити – «якась там паралелька»!… Нам сього року паралелька, і на другий рік паралелька, то ми за кілька років бозна-як далеко будемо»…

На перевірку показувалося, що сього року, може, й удалося б дістати паралельку, заплативши за неї всім моральним престижем партії, всією бойовою енергією суспільності. Але на другий рік вже не було б нічого: на третій рік – така ж сама пуста компрометація, і кілька літ проходило в тім, що суспільність місила глину на однім місці, не поступивши нічого наперед в сфері своєї політики і зіставшися з тою єдиною паралелькою (котра, в додатку, при нинішній системі, під нинішнім режимом польської ради шкільної і всеї «украйованої» адміністрації показувалася теж небагато вартою). Життя тим часом ішло незмірно наперед, польський стан володіння незмірно скріплявся, використавши пильно те все, що попущено йому було в періоді угодових чи компромісових відносин, «зближень» чи «шукань mоdus vіvendі», чи як там хотіли його делікатно назвати. І по кількох літах змарнованого часу, змарнованої енергії і важних упущень на користь противника починали наново організовувати «опозиційний настрій» і рішучо «опозиційну політику».

Польська коляса валила собі чвалом; українська балагула ледве лізла, застрягаючи на довгих попасах з безконечними переговорами про mоdus vіvendі і відстаючи все більше й більше. Життя українське, правда, йшло все-таки наперед, але йшло не завдяки політичним здобуткам, а незалежно від політики, тим напруженням бойової енергії громадянства, яку хоч паралізували і ослабляли політичні неконсеквенції, але не могли вповні стримати інстинктового, елементарного руху.

І от по п’ятнадцяти літах, по стількох научках, при обставинах далеко гірших, де напруження зросло, де ілюзіями згідної полагоди не лишилося вже ніякого місця, ще раз – з уст тих уже, що колись собачили старих угодовців та ухваляли їм висловити «вирази нечуваної погорди», – прийшлося почути про умову з правительством, бути свідками, як українську політику запряжено ще раз до правительственого воза за ціну одного банку, одної гімназії, двох катедр, і т.д. – точнісінько, як в 1889 р. Знову почули ми про «незвичайно прихильного нам» міністра-президента; довідалися, що цілий ряд міністрів були вже основно поінформовані про потреби української людності, тільки, на жаль, уступили вони в самий момент, коли були готові показати себе чимсь позитивним (австрійські міністри мають, звичайно, то до себе, що якраз тоді уступають, як доходять якогось поняття про українську справу).

Побачили ми навіть «готового на все добре» намісника, що трохи не цілий рік подавав добрі надії нашим політичним сферам, аж поки вони не переконалися, що його система допікає ще гірше, ніж режим його попередника. Роки найдорожчого часу і найбільших напружень енергії нашого народу змарновано на нові експерименти всяких mоdus vіvendі, в напрямі «непринципіальних здобутків». І нарешті – воєнні фанфари, поклики «на віча!», ламентації над «ударом, нанесеним в саме серце українського народу» соймовим lех Sаlа, против котрого не зроблено нічого серйозного свого часу (порівняти тактику соймового клубу супроти нього хоч би з тактикою, прийнятою супроти закону про рентові оселі або в справі станіславівської гімназії)…

Знову все спочатку і чи лише не до нового угодового експерименту, який змарнує знову все?

Ех, де б ми були, якби п’ятнадцять літ від краху баденівської угоди були витримали в консеквентній, рішучій опозиції, без сих заячих скоків, які лише виховували в противнім таборі переконання, що українська опозиція тільки прелюдія до угодових переговорів, в котрих можна збути українську політику чим-будь і відіслати «з квітком»!…

І коли тим скокам буде нарешті кінець?

1909, серпень


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1909. – Т. 47. – Кн. 9. – С. 555 – 565. У кінці зазначена дата написання: «26(25) VIII». Реферат статті за ЛНВ видрукувано в газеті: Діло. – 1909. – 24 грудня, – Ч. 284.

Подаємо за виданням у збірці: Наша політика. – С. 40 – 57.

Короткий огляд статті вміщений В.Дорошенком у бібліографічному розділі ЗНТШ (1910. – Т. 95. – С. 241).

…баденівську угоду… – йдеться про польсько-українську угоду, проголошену 25 листопада 1890 р. між українською та польською фракціями Галицького сейму. Переговори щодо умов угоди проходили між намісником Галичини К.Бадені та українськими політичними діячами О.Барвінським, К.Телішевським, Ю.Романчуком, С.Сембратовичем, К.Левицьким, М.Січинським та ін. Докладно див.: Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 pp. – Львів, 2000. – С. 133 – 162; Його ж. Проголошення польсько-української угоди на форумі Галицького сейму 1890 р. та перші відгуки про неї // Україна модерна. – Львів, 2000. – Ч. 4-5 за 1999-2000 рр. – С. 148-162.

…баденівська угода… скінчилася на «здобутках» – одне асекураційне товариство, одна гімназія, одна катедра університетська – першим здобутком політики «нової ери» було відкриття кафедри історії України у Львівському університеті згідно з цісарським дозволом від 6 вересня 1892 р. Офіційна назва кафедри – «друга кафедра світової історії з особливим прийняттям до уваги історії Східної Європи». У 1894 р. кафедру очолив М.Грушевський. Наступним здобутком стало відкриття Коломийської української гімназії на підставі рішення Галицького сейму від 30 березня 1892 р. Важливим надбанням стало і створення в грудні 1891 р. українського страхового товариства «Дністер», Докладно див.: Чорновол І. Польсько-українська угода… – С. 133 – 162.

Точнісінько як отеє з бар[оном] Беком: зачалося з системи, скінчилося –…на самій концесії українському земельному банку – йдеться про перший український акціонерний банк – «Земельний банк гіпотечний», дозвіл на заснування якого було отримано заходами Русько-українського парламентського клубу у вересні 1908 р.

Сидів я на селі, де «дідичить» збанкрутований польський панок – вірогідно, йдеться про пана Пшибиловського з Криворівні, якого М.Грушевський неодноразово згадує у своїх щоденникових записах 1908 р. у зв’язку з розмежуванням землі (див.: Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 193, 200-202 зв. Записи від 13 червня, 17, 21, 27, 30 липня).

…українську політику запряжено ще раз до правительственого воза за ціну одного банку, одної гімназії, двох катедр, і т. д. – точнісінько, як в 1889 р. – згідно з угодою Русько-українського парламентського клубу з прем’єр-міністром Австрії М.Беком від 26 жовтня 1907 р. передбачалося заснування українського акціонерного земельного банку у Львові, української гімназії в Вижниці, відкриття двох українських кафедр (римського права і хімії) у Львівському університеті.

Знову почули ми про «незвичайно прихильного нам» міністра-президента… – йдеться про прем’єр-міністра Австрії у 1908 – 1911 pp. Р.Бінерта.

Побачили ми навіть «готового на все добре» намісника… – йдеться про намісника Галичини у 1908 – 1913 pp. М.Бобжинського. Сучасні дослідження дають підстави більш об’єктивно оцінити спроби М.Бобжинського нормалізувати українсько-польські відносини, що підносилося ним до рівня стратегічної мети (див. Аркуша О. Міхал Бобжинський…; Мудрий М. Галицькі намісники в системі українсько-польських взаємин (1849 – 1914) // Вісник Львівського університету. – Львів, 1998. – Вип.33. – С. 91 – 101).

Так само один із лідерів української націонал-демократи, представник української парламентської репрезентації К.Левицький, діяльність якої піддавав критиці М.Грушевський, у 1935 р. писав:

«Недавно померший д-р Михайло Бобжинський заслужив собі у нас, українців, щоби його згадати словом. Тому я вважаю своїм громадянським обов’язком подати деякі спомини про покійного д-ра М.Бобжинського, який належав до найрозумніших одиниць між поляками і найбільше справедливих супроти українців» (див.: Мудрий М. Галицькі намісники… – С. 96).

…його система допікає ще гірше, ніж режим його попередника – попередником на посаді намісника Галичини до М.Бобжинського у 1903 – 1908 pp. був А.Потоцький (див.: Демкович-Добрянський М. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини. 1903 – 1913. – Рим, 1987; Мудрий М. Галицькі намісники… – С. 99 – 101).

…або в справі станіславівської гімназії – йдеться про відкриття української гімназії в Станіславові, питання про заснування якої вирішувалося впродовж шести років насамперед через відмову сейму прийняти відповідне рішення. Навіть після визнання правомірності та обгрунтованості відкриття гімназії в міністерстві польська більшість сейму не погоджувалася на її відкриття. Справа Станіславівської гімназії опинилася в центрі уваги політичного життя Австрії. Сам імператор, відвідавши місто, підтримав вимоги місцевого українського населення. Ця п’ята українська державна гімназія в Галичині була відкрита восени 1905 р. Докладно цю історію описує М.Грушевський у своїй праці «Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна)».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 276 – 286.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 196

Модифіковано : 13.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.