По виборах

Михайло Грушевський

Українське суспільство Галичини, можна навіть сказати – ціла галицька українська людність, тішиться «добре заслуженим спочинком» по тяжкім потрясінні, по тім суспільнім катаклізмі, яким стало для неї і грозить стати в будучності хронічним – уживання свого горожанського права, вибирання парламентарної репрезентації.

Взагалі останнє заведення загального виборчого права в Австрії гірко насміялося з тих гарячих надій, які на нього покладано в боротьбі за його переведення, бо нова репрезентація, вибрана загальним голосуванням, уложилася кінець кінцем дуже незамітно в ті дороги і ложища, які правлячі сфери вижолобили давніше народному представництву. Наслідком різних обставин – від первородного гріха австрійського укладу, легкодушного занедбання національного питання почавши, що й сим разом різні соціальні і культурні течії справило в ті старі парламентарні корита, і кінчаючи різними специфічно партійними відносинами – новий «народний парламент» так мало відбіг від старого куріального, що тим масам народним, які боролися за нього, прийшлося тільки руками розвести, дивуючися, де подівся, як зник золотий дощ мрій і надій, що пролився був в хвилі тої народної побіди. Галицькому ж народові українському прийшлося таки кривавими слізьми оплакати той данайський дар, котрим стало для нього загальне голосування в спеціально галицькім виданні, в якім випустили його з законодатної реторти польські керманичі галицького життя, «приладивши до місцевих відносин і обставин».

Ще при перших виборах, зараз по заведенні нової системи, коли її прикмети на практиці ще не виступили так виразно, коли стара випробована виборча адміністраційна машина не приладилася до сеї нової системи і навіть до певної міри уступила з арени виборчої боротьби, зіставивши більше місця партіям і суспільності, – тоді могли бути ще якісь ілюзії на сім пункті. Можна було думати про можливість якоїсь успішної боротьби в рамах нової системи з владущим режимом – виборювання і здобування все нових і нових позицій систематичною організацією народних мас. Але при сих останніх виборах перетравлений за сей час в адміністраційній лабораторії матеріал з попередніх виборів був використаний практично в такій розкішній докладності, що відкрив вповні і всі ті незвичайно вадливі сторони скарикатурованого загального голосування, з якими введено його в Галичині, і ту незвичайну змогу використовування на свою користь сеї галицької ординації, яку дають всевласній польській адміністрації сеї нещасливої країни її спеціальні обставини, її виключне становище, вийняте з-під контролі і власті центрального правительства.

Величезні, деінде невидані виборчі округи стали першою галицькою спеціальністю, сотвореною по часті загальнім упослідженням при розділі мандатів галицької сільської людності і супроти інших провінцій, і супроти своєї власної людності міської, а ще більше – двомандатовою системою, спрепарованою в інтересах польських меншостей Східної Галичини. Сі «округи» великості цілих провінцій, зовсім довільно викроєні і позшивані з судових повітів без огляду на місцеві відносини, по вказівкам виборчої геометрії польських статистиків, як тепер показується ясно, до абсурду зводять саму ідею народної репрезентації, бо відбирають майже всяку змогу порозуміння, майже всяку ініціативу величезним масам виборців, довільно зв’язаним в таке монструальне виборче тіло, а кандидатам – всяку можливість безпосереднього опанування свого виборчого округу.

Система двомандатового представництва, сотворена нібито в інтересах національних меншостей, в своїй галицько-польській едиції звела до абсурду сей сам по собі здоровий і симпатичний принцип і задала йому тяжку кривду, скарикатуровавши так мерзенно, а на практиці не тільки не ослабила національної боротьби забезпеченням другого мандату представникові меншості, а ще загострила і роз’ятрила сю боротьбу, відкривши різні способи до здобування обох мандатів для більшості всякими виборчими штучками і несподіванками.

Різні малораціональні з становища ідеї парламентаризму – або не продумані добре, або, власне, може, – на шкоду йому придумані формальності вроді постанов щодо виборчих реєстрів (ліст), вибору комісії, офіціальних виборчих карток і т.д., – дали адміністрації багату змогу всяких впливів і різнорідних надужить при виборах, від грубих виборчих розбоїв до дуже тонких і вирафінованих підступних, а в’їдливих штучок, котрими кандидат більшості, перепущений через три голосування, несподівано для себе може опинитися зовсім за стартом, а кандидат меншості вийти кандидатом більшості і т.д., і т.д.

Парламентаризмові задано дуже сильний удар з зрадливої нібито приятельської руки в формі найвищого його постулату – загального голосування. Удар болючий і небезпечний, власне, тим, що під формою нібито здійснення вимог правдивого парламентаризму, котрого добивався нарід, введено такі погибельні для парламентарної техніки комбінації, такі трійливі субстанції. Галицькі керманичі можуть глузувати з дурного демосу, що, домагавшися гарантій демократичного ладу, дістав такі «гарантії», що готов буде знеохотитися до цілого парламентаризму.

Чи не виглядає се на іронію цілої реформи, коли на місце старих станових привілеїв виборчою геометрією сотворені привілейовані округи міські, де тисяча або дві міських виборців відразу при першім голосуванні вибирають собі посла, тим часом як в сільських округах тридцять-сорок тисяч виборців мусять тягатися за кілька миль по три рази, майже без винятків, щоб зреалізувати своє виборче право?

Чи не ясна річ, що на те, аби сі величезні і недорічні сільські округи могли справді вибирати собі послів, вони повинні б потворити у себе спеціальні політичні організації, досить складні і тяжкі, які б зв’язали в одну цілість сі механічно пов’язані повіти, – організувати певні представительства в мініатюрі, місцеві партійні заряди і т.д., бо без того посли будуть не вибиратися, а іменуватися – чи крайовим правительством, чи крайовими партійними організаціями, зовсім незалежно від замірів і планів місцевої людності, котрій в своїм розбитті і неможливості координування зістанеться тільки пасивно приймати такого згори визначеного кандидата.

Розуміється, на те, щоб дійсно хто-небудь зайнявся серйозно творенням таких окружних організацій задля самого вибирання послів, раз на кілька років, нема великих виглядів; центральним партійним зарядам, так само, як і правительству, їх зовсім непотрібно, бо далеко наручніше мати діло з відокремленими і через те малосилими повітовими «організаціями». Тож воно й заноситься на те, що вибори з сільських округів при нинішній виборчій системі сходитимуть на чисту формальність – на формальне голосування на іменованих кандидатів; буде, значить, боротьба різних впливів на місцеву людність, а не самоозначення самої людності.

Утримати при тім широкі маси в такій пасивній енергії, аби вона з усею силою ставилася до голосувань на кандидатів, визначених центральними партійними зарядами, дуже нелегко в наших обставинах. Грозить виборча апатія, абсентеїзм, зневіра взагалі в партійну політику, в парламентаризм, а з тим – тріумф тих, що держать в своїх руках пружини, якими, звичайно, «робиться» політика, незалежно від змагань і жадань мас, то значить – адміністрації. Люди, що кермують нашою парламентарною політикою, не повинні настроювати себе оптимістично з приводу значної активності мас при нинішніх виборах: упадок загальної активності «руського» елементу взагалі і українського спеціально, все-таки слідний значно в порівнянні з попередніми виборами і повинен служити дуже зловіщою осторогою на будуще.

Нинішня виборча система мусить бути зламана в інтересах парламентаризму. В нинішнім парламентарнім періоді повинна бути на те звернена енергія і увага, котрої, на жаль, не виявлено в попереднім. Тепер знаємо, що і супроти попередніх виборів були відомі і могли бути доказані факти грубих надужить; одначе вони не були використані і винесені перед парламент для дискредитування нинішньої системи і виборення кращої виборчої ординації. Будемо сподіватися, що нинішні посли, навчені досвідом останніх виборів, виявлять більше зрозуміння сеї справи, і діло не скінчиться на формально поставлених внесеннях на зміну нинішньої виборчої ординації.

Але на тім ще не кінець.

Головні українські партії не потерпіли при останніх виборах. До певної міри вони навіть скріпили своє становище, здобувши в сумі 1 – 2 мандати більше і добившися того, що суспільність прийняла en bloc [у цілому] дотеперішню парламентарну репрезентацію і майже без виїмків провела її на парламентарну арену. Се робить враження сталості, сильного довір’я суспільного, похвалювання нею прийнятого політичного курсу, дуже цінне для нього особливо супроти сильних змін, які потерпіли інші партії, не кажучи про повний погром декотрих, як антисемітів, вшехполяків або сіоністів. Тому в партійних органах головних українських партій брали перевагу і досить сильно звучали ноти вдоволення – бодай про око!

Менше вдоволення лишається, коли пригадати собі, що результати попередніх виборів вважалися тільки задатком будучих здобутків, а не границею бажань; коли завважити, що ще сильніше скріпили своє становище владущі польські партії і малий приріст українських партій не відповідає значним утратам інших партій антипольських, та що в остаточнім підрахунку голосів український баланс таки показує страти супроти польського. А мабуть, ніякого вдоволення не лишиться, коли зміркувати, якою ціною здобуте се скріплення, чи затримання in statu quo партійних здобутків двох головних українських партій.

На кілька місяців галицьке громадянство було вибите з усіх доріг свого нормального життя, відірване від звичайних своїх справ, від інтересів культурних, економічних і навіть політичних – коли вони не стояли в безпосереднім зв’язку з вислідом виборів. Справи, які в іншім часі порушували нашу суспільність згори до низу, притягали до себе її увагу, енергію, були справжніми гаслами для неї, зійшли з овиду і призабулися як дрібнички. Пригадати хоч би таку голосну свого часу жулинську справу – чи звернув хто увагу на її епілог, що відігрався саме під час виборчої гарячки? Так само справа університетська, процес студентський…

«Мандат» заполонив усе, і перед рахунками виборчих шансів, перед обставинами, що так чи інакше могли вплинули на долю виборів, стратило все інше вагу – всякі міркування, обраховані на дальші мети, ніж «стисліший вибір», всякі огляди на справи, безпосередньо не зв’язані з партійним вислідом виборів, з рахунком посольських мандатів. Преса заповнилася на цілі місяці виборчими реляціями, препарованими «з погляду моменту», і партійною полемікою з специфічною «виборчою» закраскою. Академічна молодіж мусила взятися за роботу партійних агітаторів.

Люди, давно вилучені з суспільності і поставлені за скобками всяких громадських відносин, виступили в ролі «помічників» різних кандидатів і почали їм здобувати «довір’я» виборців. A la guerre comme à la guerre. Всякі звичайні вимоги справедливості, об’єктивності, гуманності, суспільної етики мусять відступити перед вимогами рішучої битви з ворогами; робляться союзи, комбінації, заяви, неможливі в інших обставинах, і всякі огляди на наслідки відкладаються «до іншого часу», до «після виборів».

Такий воєнний час мусила пережити наша суспільність для здобуття тої парламентарної позиції, котра в попереднім періоді так часто самими її представниками признавалася за quantité negligeable, за величину, яка не грала ролі в політичних рахунках. І насувається саме собою питання, чи не задорого коштує нашому громадянству такий парламентаризм і чи суспільність не повинна роздуматися про інакшу тактику політичну, коли б далі мали панувати нинішні форми політичної боротьби?

Чи, може, хто думає, що «хвилевим» напруженням кінчиться справа і такий «воєнний» час, пережитий нашим громадянством, безслідно минає в його житті, привертаючи потім усе до нормального стану, так, якби не переживалося тих «виборчих місяців»? Трудно бути таким оптимістом – і не вільно ним бути. Звички, погляди, способи думання, прищеплені в атмосфері виборчої боротьби, не уступають так легко. Психологія партійної боротьби, як психологія війни взагалі, не обмежується границями воєнного часу чи партійної арени. Люди виховуються в ній і переносять її звички, її психіку, її етику в інші сфери своєї діяльності – сі принципи виключення своїх чинностей з ригору звичайної етики, ся звичка рахуватися тільки з інтересами боротьби і безоглядно жертвувати їй все інше, вважати все дозволеним для осягнення партійної чи якоїсь іншої мети.

Хто слідив уважно за галицьким життям протягом останніх десяти-п’ятнадцяти літ, той не міг не помітити на нім виразного і дуже сумного впливу тяжкої, завзятої політичної боротьби, котру галицьке громадянство вело з польським пануванням і галицьким ренегатством. Його уваги не могло уйти очевидне огрубіння способів і методів боротьби, неперебірливість в засобах, легковаження всякої «ідеології», яка лежить поза сферою «реальних користей»; щира погорда до всякої «принципіальності», цинічне оправдування всяких способів потребою моменту чи потребою цілі, що починає останніми часами давати себе взнаки зовсім виразно. В пресі, в товариськім житті, у всім починає ширитися повна безоглядність в трактуванні всього з становища партійного чи кружкового інтересу.

Все, всяка реклама, всяке блахманення добре в інтересах своїх, брехня, інсинуація, донос – для поборення всього того, що заважає, чуже чи своє, яке б цінне і шановне не було само по собі. Затрачується всяка здібність, всяка охота глянути на справу з дальших перспектив – з становища інтересів національних, розвою суспільних народних сил; все розбивається на безконечну групу атомів, удержуваних в зв’язку тільки гуртківством, і в останнім висліді – власною користю.

Се, розуміється, плило і пливе на наше громадянство з чужих кругів. Неперебірлива, насильницька боротьба поляків за охорону свого панування над Україною, яка вважає все гідним, все дозволеним в інтересах володіння, і такі ж самі розпучливі зусилля галицьких ренегатів підірвати або принаймні ослабити зріст українського життя – дають приклади такого морального нігілізму в поборюванні противника, в обороні власної позиції. Українська суспільність мала те нещастя, що доля не наділила її ані мудрими панами, ані гідними противниками; вона мала перед собою ворога нечесного, підступного, лукавого і до його лукавих способів примінювалася в боротьбі з ним. Але сі неперебірливі способи трактування своїх противників, своїх завдань і своєї тактики непомітно переносяться і у внутрішні відносини та нищать те, що служить підставою сили нашого руху – ідейність, характерність, вірність.

За моментальний політичний чи партійний ефективний виступ люди готові пробачити всяку нехарактерність, всяку нечесть. Моментальною користю, реальною чи сподіваною, оправдується всяка непринципіальність, всяке жертвування ширшими національними чи політичними інтересами. Політика сходить на політиканство, яке, властиво, не знає ніяких дальших завдань і інтересів, крім інтересів свого гуртка чи своїх власних, інтересів нинішнього дня, нинішньої хвилі, і заступає демагогією політичне усвідомлення, рекламою – реальну працю.

Чи треба фактів і ілюстрацій? Я повторяю, що чоловік уважливий, придивляючися до життя Галичини за останні часи, починає стрічати їх занадто багато наоколо себе.

Оправдується все се примусовим положенням, потребою боротися з ворогом його ж власною зброєю. Се, одначе, один з тих ходячих афоризмів, які дуже часто бувають несправедливі. Не кожда зброя добра для всякої руки, і краще бути побитим підлою зброєю противника, ніж його побити підлою зброєю. Спокуса іти слідами наших противників часто буває небезпечна для нас. Наші противники з московського боку грають на чужі гроші, не маючи нічого до страчення, – наша суспільність має до страчення всю свою будучність. Наші вороги з польського боку – се колоністи, завойовники на чужій землі, котрою не журяться, бо мають свою в запасі. Що ми маємо в запасі?

За спиною галицьких москвофілів російська державність, великоруська культура, великоруські многоміліонові маси, котрим не пошкодять хоч би які рисковні експерименти галицьких «росіян».

За польськими політиками Східної Галичини – сильні історичні традиції, певний культурний доробок попередніх поколінь, реальна арифметична сила етнографічної Польщі, котра не пропаде від їх одчайдушної політики. Вони мають, без сумніву, більш до страчення, ніж галицькі москвофіли, котрих ніхто серйозно не вважає представниками великоруського народу; нечесна насильницька політика польська іде на рахунок цілого народу, дискредитує його домагання і змагання, але не грозить його знищити вповні.

У нас – розсипана етнографічна маса, слабкі, майже призабуті історичні спомини, і тільки на західнім галицькім закрайчику – початки нового національного життя. В руках нашого покоління – національне відродження нашого народу або новий період національної деморалізації, зневір’я і повної летаргії, з котрого нарід може й не прокинутися. На нашім поколінні обов’язок – передати будучим поколінням наші народні маси, скріплені національно, виховані політично, а не дезорганізовані і деморалізовані.

А що сіє тактика наших ворогів, перейнята нашою «практичною політикою» в боротьбі з ними, як не деморалізацією наших народних мас, котрих отся «практична політика», захоплюючи все сильніше, все ширше, грозить завести в отсю атмосферу демагогії, партійного політиканства, політичного махерства? Обосічний меч політичного лукавства і неперебірчивості, котре беруть наші практичні політики від противників, обертається на нас самих; «хто воює мечем, гине від меча».

Політична боротьба захоплює у нас все ширші круги, все більші маси і мусить захоплювати, щоб вивести наш нарід з нинішнього поневолення. Але нехай буде вона чесна, принципіальна, характерна – нехай гартує і виховує політично. Тоді вона, хоч би не вінчалася безпосередніми реальними користями, збільшує відповідну енергію народу, розвиває в нім сили духовні, культурні, організаційні, котрі забезпечать народові будучність навіть в найприкріших державних чи політичних, чи соціальних обставинах.

Нарід, вихований політично, у котрого принципіальність і солідність увійде [в] кров і кості, раніше чи пізніше доб’ється свого! Але розполітикований, призвичаєний рахувати тільки на безпосередні «реальні користі», ліквідувати кождий голос «квітом на п’ятку» в тій чи іншій формі, він, шукаючи всюди «реальних підпор», не зайде далеко. Партійна демагогія і реальна політика, в котрій починають виховуватися наші народні маси останніми часами, здобування народної душі грисом і навозом і тресування її в інтересах «нашої партії», а не добра народного, добра поколінь – не віщує добра.

«Гетьманчику, небоже, не туди на Запороже!»

Галичина, котру обставини видвигнули на чільне місце національного українського життя і можуть довго ще удержати на становищі такої національної репрезентації, готова з своїм новішим курсом зробити кепську прислугу не тільки собі, а і всьому національному українському життю. Не тільки тому, що надає йому фальшиві напрями, а й тому, що грозить зробити йому досить непочесну репутацію.

Від суспільностей і націй, що доходять своїх людських прав і апелюють до почуття справедливості, до ідеальних струн інших націй, вимагається певний моральний героїзм, а в усякім разі – певний ідеалізм, принципіальність і характерність. Нація, котра не витримує сама самих вимог, осмішується, апелюючи до ідеалізму і принципіальності інших, і се дискредитує її змагання і домагання. Се відчувають, напр., поляки в Росії й Пруссії і тому звертаються до своїх галицьких свояків з прошеннями погамуватися і не дискредитувати своїм насильницьким поступованням, своїм політиканством і безхарактерністю національної політики поляків, котрі в своїй боротьбі за рівноправність в інших краях мусять відкликуватися до ідеальних струн в душі інших народностей.

Наша ж Галичина повинна служити для цілої України її, так би сказати, політичною рекомендацією, на котру б українці могли покликатися і сказати – от куди ми простуємо, от якими дорогами хочемо йти для сотворення свого національного життя. Але вона не дасть доброї рекомендації, коли далі піде стежками неперебірливого політиканства, на котрі починає ступати. Коли її органи будуть резервуарами партійної гризні, неперебірливої реклами і інсинуацій; коли її представники не будуть соромитися накликувати власті на політично підозрених противників; коли вони раз вибігатимуть в рядах оборонців прав і домагань робочих мас, а другий раз гратимуть на аграрних струнах селянства против змагань пролетаріату міського; коли вони раз будуть записуватися в поступовці і прихильники свободи думки, а під впливом першої-ліпшої політичної кон’юнктури будуть апотеозувати своїх князів церкви і робити з них князів свого народу – се не буде доброю рекомендацією ані для них, ані для української народності взагалі, на чолі котрої вони виступають.

Наша моральна сила виховалася в твердій школі «моральних побід» попередніх десятиліть. Уважаймо, щоб у легкодушній погоні за «реальними користями» не згубити її безповоротно!

Треба се сказати собі в очі – поки час, поки не пізно, поки того не бризнуть нам наші вороги і просто посторонні свідки – та публіка, до почуття справедливості котрої апелюємо.

Призадуматися над сим мусить наша суспільність в інтересах своїх, в інтересах будучності свого народу.

1911, серпень

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 55. – Кн. 9. – С. 390 – 398 (під рубрикою «На українські теми») з зазначеною датою написання: «10.VIII»). Автограф статті без кінця (останніх п’яти надрукованих абзаців) зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 253-273).

Подаємо за виданням у збірці: Наша політика. – С. 107 – 119.

Стаття присвячена наслідкам виборів у Галичині до Державної Ради Австрії 1911 р. Актуальність порушеної автором проблеми зазначає Ан. Василько [А.Ніковський] в огляді «Літературно-науковий вісник», кн. VI, VII – VIII і IX» (Рада. – 1911. – 2 листопада (20 жовтня). Докладний перебіг подій, окреслених у статті М.Грушевського, подає у своїх оглядах Ignotus [І.Джиджора]: «Без парламенту» (ЛНВ. – 1911. – Т. LIV. – С. 481-488; «По виборах» (Там само. – Т. LV. – С. 226-239).

…останнє заведення загального виборчого права в Австрії… – йдеться про закон про вибори до австрійського парламенту на основі загального і рівного виборчого права, прийнятий 27 січня 1907 р.

Ще при перших виборах, зараз по заведенні нової системи… – йдеться про парламентські вибори, які відбулися у травні 1907 р. Українці Галичини вибороли 27 мандатів (націонал-демократи – 17, радикали – 3, соціал-демократи – 2, москвофіли – 5, буковини – 5).

Головні українські партії не потерпіли при останніх виборах – Вибори до Державної Ради, проведені 19 червня 1911 р. за виборчою ординацією 1907 р., принесли 18 мандатів націонал-демократам, 5 – радикалам, 1 – соціал-демократам. Представники цих партій разом з послами з Буковини утворили в парламенті Український союз під головуванням К.Левицького.

Так само справа університетська, процес студентський – йдеться про суд над студентами («процес 101»), які брали участь у нелегальному віче 1 липня 1910 р. з вимогами надання прав українським викладачам і студентам. Внаслідок сутички був смертельно поранений лідер українського студентського руху А.Коцко. Гасло самостійного українського університету у Львові стало одним із нарізних каменів платформи провідної політичної партії в Галичині – УНДП. Докладно див.: Качмар В. За український університет у Львові: Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець XIX – початок XX ст.). – Львів, 1999. – С. 76-85; Spectator. Процес 101 // ЛНВ. – 1911. – Т. LIV. – кн.V. – С. 362-377).

За спиною галицьких москвофілів російська державність… – про значну матеріальну підтримку галицьких москвофілів російськими товариствами та установами див.: Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція (середина XIX ст. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. – С. 92 – 95; Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О.Сухого. – Львів, 2001. – С. 50-57).558

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 317 – 324.