Перша дія

Михайло Грушевський

Світлиця в княжім дворі на Залукві. Старий Чагро, одягнений по-селянськи, але дуже чисто і охайно, входить до світлиці. Настуся стрічає його низьким поклоном.

Чагро

Здорова, доню? Чи мирно? Як спала?

Настуся

Гаразд, як ви, батічку ясні? (Цілує його в руку, Чагро – її в голову).

Чагро

Гаразд і ми. А княжич малий? (З усміхом).

Настуся

(усміхаючись і собі).

Княжич? Княжич іще й о тій порі спить. Я його будити не веліла. Та розгостіться, прошу.

Чагро

Спасибі, доню! Що ж, нехай спить – сили набирає. Нема чоловікові нічого здоровішого, як сон, а особливо малому. А Ратьша з ним?

Настуся

Яз ним лишила. І мамка коло нього.

Чагро

Добре так. (Придивляючись). А ти, доню, нездорово виглядаєш. Чи, може, так мені в старих очах жовто? Наче ти пожовкла? (Посміхаючись). Князь любить не буде.

Настуся

(тихо усміхаючись).

Князь? (Швидко). А він не приїхав?

Чагро

Ну, видко, що не приїхав. Ти перша б знала.

Настуся

Певно. (Павза). Тривожно мені. Може, й справді – як ви, батічку, кажете – що змарніла. Не маю спокою.

Чагро

А то чого?

Настуся

Нема спокою. За все тривожусь. За вас, за сина, і за князя також. Ах, батічку, не на радість звела мене доля з ним! Краще мені було б князя не стрічати – ні я йому щастя не принесла, ні він мені.

Чагро

Що сталося, того не вернути, і жалувати нема чого. Та й всяко було, – і добре, не саме зле, і дасть Біг добрий – ще чогось доброго і діждемось. Нехай лиш малий росте!

Настуся

Нехай щаслив росте маленький! Правда ваша, гріх мені нарікати тепера, без нього я б таки була до кінця зажурилася і сплакалася б. Аж Бог мене ним благословив.

Чагро

Так, Боже благословення! Ніхто з Богом не говорив і його не бачив, і хто 6 того слухав, як там одні його волю в оден бік натягають, а другі – в другий. А тільки оден знак вірний – коли дитиною він дім поблагословив, значить, на нім його воля й ласка почиває. Тут уже як не мудруй – знак вірний. І тобі тішитись годиться, а не сумувати. Вірно говориться – де дитина мала в домі, ніщо лихе сили не має: не зносить ворожа сила дитячого духу і не може приступити.

Настуся

Може, що я так багато вже натужилася – що й тепер свому щастю боюся вірити. Все здається, що добре – то тільки омана, а щось упаде і в ще гірше нещастя введе.

Чагро

Бог з ним, нащо його видумувати й накликати!

Слуга

(кланяється Чагрові).

На добридень, отче!

Чагро

Здоров! А що там?

Слуга

Од Коснятина прийшли, за князя питають.

Чагро

(жваво).

І Коснятин уже сюди дорогу взнав?

Настуся

(слузі).

Скажи, що не знаємо ще й тепер, не було вісті.

Слуга з поклоном виходить.

Чагро

Бачу, що не перший посол від нього.

Настуся

Та вчора приходили. Не чули, батічку, який там колот пішов?

Чагро

А що? Не чув я, Бог з ним, не чув.

Настуся

Та що Чурило од дому відбився, кажуть, – до Домажирової удовиці все заїздить – з усім двором своїм поїхав. А Коснятин за доньку розжалився.

Чагро

(з легковаженням).

От марнопляси, з жиру дуріють. Я думав, щось більше. А тому ноги перебити і був би кінець.

Настуся

Ну, батічку, Чурилові ноги перебити! У кого рука здійметься! На таку красу.

Слуга

(вдруге входить).

Просять ласки вашої – дати знати, скоро князь приїде. Кланяється, кажуть, боярин милості твоїй.

Чагро

Диви!

Слуга

Дуже жаль великий має. Молода, кажуть, смерть заподіяти собі хотіла. Стережуть її.

Чагро

От з краси і потіха!

Слуга

Кажуть, хвалиться Коснятин, що все у нього найкраще – і зятя на всю землю Галицьку найкращого взяв. А людям і зависно. Хоче Коснятин на нього князеві чолом бити, на владичний суд завдавати. А старий Пленко грозиться – він мене осоромить, я його не так осоромлю! Призабулися, каже, Сірославові діла, я їх нагадаю, – де поділися княжі скарби та узороччя.

Чагро

Заюшилися, бачу. Ну, що ж, відправ їх, Настусю.

Настуся

Та скажи, що кланяємося, мовили, милості боярській, пришлемо отрока зараз. Та братові скажи!

Слуга виходить.

Чагро

Як до князя, так і тобі поклонився. Тільки що княгинею не назвав.

Настуся

Ласкою княжою живемо, а не дай Бог чого…

Чагро

Ну, не бійсь, тепер його малий вже не пустить, добре держить.

Настуся

Ні, я не про те. Але боронь Боже чого з князем. Отак особливо як його довго не бачу, як його в городі нема – думки обсядуть. А ну ж підіймуться люди! Сами знаєте, батічку – не люблять люди його, а в Галичу і надто.

Чагро

Що ж, і нема за що любити. Не забули старої кривди! Та й як забути! Скільки людей згинуло. Як худобу на різницях різали. Ще та кров на землі не засохла.

Настуся

Так то ж батько, не він!

Чагро

Певно, що батько, не хто чужий. А по батьку хто стол держить? На нього волості спали, на нього і жаль людський. Або не було за що? Та ж у цілім Галичі, як великий, не було дому, щоб не плакали по кимсь. І то по яких людях – щонайкращих! Певно, ледащо сидить за піччю тихо. В кім дух був та одвага, та думка якась у голові, ті й піднялися. І визбирано їх. Як пухир розтято. Присів Галич, уже й виду нема старого. Не дивилися б очі мої…

Настуся

Він і сам може кривавими то оплакав! Не раз жалував гірко на батька і перед нами.

Чагро

Що жалувати! Жаль ваги не має. Може, й хотів би, щоб того не було – ну, а те, що батько тим усім придбав, аби таки йому зісталося. Пожалував, а дух той сам зістався. Батьківський! Як той боярський був годовалець, приятель і милостивець, таким і сей зістався. Не посміє з-під їх руки глянути. На короткім його тримають.

Ратьша

(входить, кланяється низько батькові).

Чолом, батічку, як спали?

Чагро

(цілується).

Гаразд, як ви?

Ратьша

Гаразд. (До сестри). Малого чи будити? Мамка каже, що час уже, та я не велів.

Настуся

Добре, добре, нехай спить.

Чагро

Нехай спить. Росте малий.

Настуся

Сильно росте. Сорочата раз у раз короткі.

Ратьша

Конюха Сем’юнка перемінити б треба. Худа совість зовсім, нічого не дбає, вже з раннього рана весел, а в обід уже й нема його, спить. Та ви інше гомоніли щось, батічку?

Чагро

Так собі, нічого важного.

Настуся

Старину спам’ятали, про князя та боярів.

Ратьша

Ох, не люблять, не люблять. Верне його вражого сина, а котрий і переможе себе і заговорить, то наче в жупі в йому клекотить.

Настуся

Ні, батічко не про те – старину, кажу, згадали, як Володимир князь з боярами місто витяли.

Чагро

За князя Івана, кажу. Та що старе згадувати. Теперішнього досить. Той же гадючий рід, шипить і в’ється.

Ратьша

Воно таки й не без нашої причини, коли правду сказати. Коли б ми від них не сторонили, може б, і вони не були до нас такі ненависні. А то ж і ми їм не солодкі, в великім і малім. Хоч би – не гнівайся, отче, одежею самою – якби ти боярські порти носив.

Чагро

(з невдоволенням).

Се все правда. Тільки старий я, і тяжко мені наломлювати себе. Який там уже мій вік! Мені вже гробову сорочку старати треба, не боярські порти. Смердить мені се все. На село б мені, я все кажу, не в городі тут.

Настуся

(з страхом).

Ну, як же, батічку, мене серед ворогів моїх покинеш з синочком малим? Тільки при тобі й жива.

Чагро

Та знаю, знаю. Тому й не йду. (До сина). Так що ти за Сем’юнка кажеш?

Ратьша

Розпустив челядь усю. Пропаде стадо. Тут от Нажир прийшов, жаліється.

Чагро

Єсть тут він, Нажир?

Ратьша

Та от, у сінях чекає.

Чагро

Ходім, попитаємо. (До доньки). За малу годину поверну, доню!

Настуся

Вертайте здорові! (Проводить їх до дверей, потім завертається до внутрішніх покоїв, але відти виходить невістка. До неї). Добридень, сестро, як спали?

Варвара

Гаразд. Як ви? Але що там у тебе за порядки, Настасіє! Таже малий досі спав, і хата не прибрана. Я мамку насварила і малому вставати казала.

Настуся

Ну, се шкода, сестро. Мамка його давно будити хотіла, та й я не казала, і Ратьша, і батічко.

Варвара

От як ви всі тут собі ним голови закрутили. Чи нема чого важнішого, справді! Запестите так малого і збавите. Дитина вимагає ладу і порядку, а то що з нього за чоловік буде.

Настуся

(збентежено).

Так до слова прийшлося! Нагодився тут батічко і Ратьша, то й заговорили про се. Ти вже вибач, я піду до нього. (Виходить).

Варвара

Ну, піди, піди… (Сама). Розносилася з тим писклятям. Подумаєш, справді княгиня. (Зазирає туди-сюди). На князівство тільки не беруть. (Входить Ратьша).

Ратьша

А, ти? А де Настуся?

Варвара

Пішла до малого. Казала я його підняти, так видно невлад. Каже, що ви тут урадили йому спати.

Ратьша

А коли б і так, то нащо тобі в те мішатися? У тебе свій дім і свої діти.

Варвара

Та що ж, коли ви тут усі голови з ним потратили. Княжич, княжич!.. Чи не князь уже? Де стіл для нього? Може, вже й придбали?..

Ратьша

Ет, говориш.

Варвара

Не любо слухати, бо правда. Розносилися ви з своїм князівством, а того не бачите, що наоколо діється? Та ж вас з вашим княжичем і з княгинею – нехай би тільки князь одвернувся – вмить з світу б згладили. І мене з вами, і дітей – ними ви не журитеся!

Ратьша

Нема що на біду крякати. І князь не відвертається, і на нас ніхто руки не піднімає.

Варвара

Он Константин, чую, що до вас присилає. Щастя вам до рук іде! Такий чоловік! Саме б ласки пошукати. Так де! Ви з батьком гордитеся, носи дерете! Бодай би сірячину свою скинув.

Ратьша

Стар чоловік, не хоче себе ломити. Казав я йому… Та з того не пропасти.

Варвара

З одного, з другого, з третього – та й збереться біда. Подумай тільки, і князь чоловік смертельний.

Ратьша

Не крякай, кажу.

Варвара

Я йому зла не хочу. Продовжи йому, Боже, віку. Але про всяке ласку старшини годилося б придбати – як не про себе, то про дітей. І не тяжко її придбати, поки князь ласкав…

Ратьша

(виглядаючи з вікна).

От бач, про князя мова, а князь у двір…

Варвара

Де, де? Ну, вернувся нарешті. Я вже думала, щось сталось.

Ратьша

(з досадою).

Ах, язик! Та же прошу тя і молю, не крякай на всяке нещастя. Господи, що у тебе тільки в голові, у мислях. Піди, оповісти краще Настусю.

Варвара

Ну, се їй і без мене оповістять. (Виходить).

Чагро

(входить).

Князь, кажуть, заїздить.

Ратьша

Та видно, його отроки.

Чагро

Ну, хвалити Бога. А то справді вже тривога брала.

Ратьша

В місті вже почали всяке говорити.

Чагро

Так?

Ратьша

Сього недовго ждати. Одні слухи пускали, що з князем щось приключилось, а інші – що вже і в людях рух почався. Піду, князя стрічу! (Виходить, Чагро за ним).

Настуся

(з Варварою, входить скоро, сміється і плаче заразом).

Ну, скінчилася вже раз моя мука. Сон відняло, і від їди відвернуло з тривоги.

Варвара

Ще б таки, не дай Боже…

Ярослав

(входить з Чагром і Ратьшею, з ним його люди з різними клунками).

Анастасіє, ладо моє миле, чи здорова? (Цілує її). Чи мирно?

Настуся

(так само).

Мирно. Здорова я, княже мій господине! Як їздив, чи щасливо повертаєш?

Ярослав

Щасливо, мила! А як мій малий княжич?

Останнє слово робить рух між присутніми: вперше князь так зве малого Олега.

Варвара

Княжич твій як вода здоров, княже господине! Тільки що збудився. Спати здоров, а не будимо його, нехай спить – сили набирає.

Ярослав

А ти, сестро! Здорова?

Варвара

Спасибі на сім слові, княже господине! Здорові всі.

Настуся

Зараз його приведемо. Нехай покажеться. (Хоче йти).

Ярослав

Приведи, Ратьшо. Маю щось для тебе, Анастасіє.

Ратьша з Варварою виходять, інші люди за той час также розійшлися. Ярослав сам з Настусею, обіймає її.

Ярослав

Скупилося без мене? Насилу я добився до своєї господи!

Настуся

Уже я жива бути не думала. Що так довго загаялися, Ярославе! І не послав вісті до мене.

Ярослав

Нездоров я був.

Настуся

Нездоров. Чуяло моє серце.

Ярослав

А не хотів тебе тривожити.

Настуся

Ах, ніколи не роби так. Правда легша від невідомості. Як я замучилася за той час. Вночі – сни, а вдень – знаки, оден страшніший від другого.

Ратьша

(уводить малого Олега).

Ну, малий, оддай батькові чолом красно, як належить.

Ярослав

(бере сина в руки і, високо підносячи, цілує).

Здоров, синочку, здоров, милий! (Ставить його обережно на землю). А де ж пояс твій красний, що я тобі подарував? (До Ратьші і його жінки). Ходіть-но пошукайте!

Виходять, Ярослав з Настусею і сином, сідає, тримаючи на колінах сина, і притягає до себе Настусю.

Ярослав

Так, я з вами, мої любі, мої милі, і знов щасливий, немов за давніх, добрих часів, Настасіє, дружино моя мила, приятелю мій вірний, товаришу моїх дум і жалів сердечних!

Настуся

(обіймає його).

Княже мій болізний!

Ярослав

Ага, пожди, що ж се я! (Розкриває одну з скриньок). Приїхав я не з порожніми руками. (Виймає низане перлами чоло і закладає його на голову Настусі). Се мені поклонилися купці месембрійські в Онуті. Нічого, не стидно й твоїй голові! (Милуючися нею).

Настуся

Не годиться мені, милий. Се княже чоло, не для мене, а для княгині.

Варвара

(вертаючися).

Ах, яка краса, яке багатство, які перли чудові.

Ярослав

Принеси-но їй дзеркало, сестро, нехай себе огляне. (Варвара виходить). Се ж вони для княгині й піднесли – для княгині, кажуть, твоєї – прийми.

Настуся

(роблячи рух, щоб зняти).

Ну, тож…

Ярослав

Лиши, лиши, Настусю! Я сеї речи господар, і я знаю, кому її даю. Може, вони думали на іншу княгиню, а я знаю, хто моя княгиня.

Варвара приносить і держить перед Настусею дзеркало, та поправляє чоло на голові.

Варвара

До сього чола іншого платна треба.

Настуся

Гарне воно при кождім.

Ярослав

Купці, бач, розтолкували мені ті камені, що в вінці. Сей червоний камень антракс – він світиться вночі, хоч би й через одежу, через платно. Його й шукають поночі – тому що він пускає проміння в пітьмі.

Варвара

І вдень від нього блиск іде якийсь іскристий та глибокий.

Настуся

Мов жар у нім всередині.

Ярослав

А сей червоний – гіацинт. Він не горить в огні, сам гасить жар. Коли його, завинений у понявицю, покинуть на огні, понявиця застанеться ціла; а кинуть незавинений на угля – і угля гасне від нього. Його вивозять з пустині сирійської – там в пропасті бездонній і глибокій, куди не можна людям і дістатись, родиться камінь сей. Сказанці, заслані туди царем, щоб добувать його – кидають в ту безодню кіз і ягнят, обдерши з шкіри: до них пристає каміння, й орли, злетівши на вонь м’ясну, виносять із безодні з ягнятами й каміння, що до м’яса там прилипло. І сказанці потім ідуть на гори за орлами й знаходять те каміння, де паслися орли на м’ясі.

Настуся

(до Варвари).

А перли рожеві, немов зорі світ на них відбився.

Варвара, заглиблена в розгляданню інших дорогоцінностей, не відповідає.

Ярослав

Так-так, зорі світ у них. Купці мені й казали. Сі скойки, острії їх звуть, в Індійськім океані живуть на глибині. Але над раном вони злітають крилами, як птахи, – п’ють роси ранні, променисті, і світ зорі ранішньої, і з того в них родяться ті перли рожеві, як відблиски ранішньої зорі. На них дивлячись, споминати будеш ті зорі ранішні, що нас колись будили – і я прощавсь з тобою.

Настуся

Я не забула б їх ніколи й без пригадки такої.

Ратьша входить з батьком серед сеї мови.

Чагро

Малий як слухає уважно.

Настуся

Ну, до сього він іще дурненький.

Ярослав

Для нього знайдеться зрозуміліше. (Розкриває кошик і виймає відти померанці). Поклонилися купці і овочами різноличними. Ну, бачиш, малий, се солодке, пограєшся, а потім і з’їси! Бери, ну, тепер у другу!

Настуся

Се у нього не друга, а третя. В одну ручку, каже, і в третю. (Сміються).

Ратьша

А по третій уже відразу сьома.

Ярослав

Ну, біжи з Богом, малий. (Цілує його в голову). Ратьша за пістуна? Ну, так тому і буть. Будь йому кормильцем – пильнуй і доглядай. Буде князем – тебе не забуде.

Настуся

Ну, який з нього князь. А Ратьша і так його догляне вірно.

Чагро

Щоб чоловіком виріс, досить з нього!

Варвара тим часом виводить хлопця.

Ярослав

Ні, я не пусто і не сміхом мовив. Як мене тепер хороба напала в дорозі і я лежав… (Настуся робить боязкий рух). Не бійся, серце, то минулось. Але я багато думав про тебе. Не дав я тобі щастя. Ти плачеш?..

Настуся

Я не з жалю, а з радості, любий,

Ярослав

На моїм місці інший, може б, пішов проломом, відіслав би до батька нелюбу, з любою звінчався… Що ж, про се з тобою ми не раз говорили, Настасіє! Видить то Бог – і тобою, отче, свідчуся, коли була б на те її воля, я б не завагався…

Настуся

Лишім то, милий! Що згадувати знову, ворушити старі жалі…

Ярослав

Ти мовчиш, отче? Думаєш, що мені треба було таки стати сміливіше за неї?..

Чагро

(ухильчиво).

Не за неї, а загалом проти боярства – не коритися його волі.

Ярослав

Так, я знаю твої гадки. Я відгадую їх. Ти думаєш, що я повинен був вибитися з боярських рук, не творити їх волю, як батько і дід.

Чагро

Так, на людей опертися, на мир. Вирвати їх з кормиги боярської.

Ярослав

Легко сказати, батьку. Робити легше, як поправляти. Може, якби я був на місці діда або батька, я міг би се зробити. Але тепер се відвернути, що за два віки зложилося… Та ж я вже й до народу дороги не знайду! Між мною й ним боярство стало, старі діла стали, кров людська пролита.

Чагро

Кров, правда! Через неї нелегко переступиш.

Настуся

Говорилося про се не раз, оберталося кожду думку не раз і так і інак, оплакалося і переговорилося. Бог з ним, що вже ворушити, чого не сила змінити.

Ярослав

Ну, а то ж що?

До світлиці входить малий Олег, ведучи за полу гудочника.

Настуся

Се він, бач, гудочника веде, щоб батька повеселив.

Чагро

Бач, малий який ввічливий.

Ярослав

Ну, заграй нам, заграй, що вмієш.

Гудочник

(грає, приспівує і пританцьовує):

Зібрався бичок із козою в ліс,

Із козою в ліс на погуляння,

Ой чи так не так – на погуляння,

На веселеє залицяння.

Стій, чекай, бичок, молод молодець!

Молод молодець, куди вибрався?

Олег стоїть, уважно дивлячись на батька – чи йому весело від тої співанки, і коли Ярослав сміється, удаючи, що дуже розсмішений, малий радісно сміється собі, топає ногами і плеще в долоні.

Ярослав

Ну, спасибі, повеселили, потішили. Тепер прийми веселого чоловіка, почастуй.

Мамка виводить Олега й гудочника.

Чагро

Мудрець малий!

Втішно всі посміхаються.

Ратьша

Сам, не бійсь, видумав.

Ярослав

(видимо, схвильований, ходить великими кроками по світлиці).

Ей, ей ! Більшого не зміг, бодай се я повинен зробити. (Підходить до Настусі). Не зробив княгинею тебе; сина твого мушу князем зробити, твою кров і рождения твоє – не була ти княгинею сама, будеш княжою матір’ю.

Настуся

Воля твоя, княже. Тільки Бог знає, чи добре се? Бояри не пристануть на таке.

Ратьша

Доброю волею не згодяться на се, се правда.

Ярослав

На се повинні пристати. Знають же вони, з чиїх ласк уросли в силу, в багатства, в могутність ? Коли я годив їм сто раз, мусять вигодити мені в сій одній справі, котра для мене дорожча над усе, над кров і життя моє! Та й що тут такого? По батькові столи спадають. І дід наш Ярослав чи не був такий сам, як наш Олег? І твоя любов, ласка, і віра, і спільні наші жалі й страждання, що витерпіли ми, корячися чужій волі, чужому добру, проминули б отак марно, без сліду, не лишивши по собі пам’яті? (Підходить і бере Настусю за руки, вона схиляється йому на плече). Має ж бути якась правда на світі!

Чагро

Правда?! Нема, княже, правди!

Ратьша

Трудно за правду. А ще у бояр!

Ярослав

Так, вона сама не прийде, сама не дасться, її треба здобути. І здобудемо, отче! Олег буде князем у Галичі, на столі свого батька і діда.

Настуся

Бо-зна…

Ярослав

Що, моя мила?

Настуся

Боюся я!.. Боязно мені за малого.

Ярослав

Чого?

Настуся

Воно таке тихе, ласкаве, ніжене. Куди його кинути між злобу і ненависть!

Чагро

О ненависть велика!

Ярослав

А ми ж? Ми йому путь проб’ємо і проторимо до столу! Коли не ми, він мусить бути щасливий! Йому до панування, до слави простелимо дорогу.

Настуся

(в задумі, нерішуче).

Щасливий!..

Чагро

Як твоя воля така, княже, то треба пробити! Але се не буде легко!

Ратьша

Велику, мабуть, боротьбу прийдеться звести.

Ярослав

Зведемо! Що ж, коли треба буде! Маємо ж силу в руках і розум у голові. Давали-сьмо раду не одному. Ще ти потішишся, Настасіє люба! (Обіймає її).

Примітки

Се мені поклонилися купці месембрійські в Онуті – Месембрія – давньогрецьке місто на західному березі Чорного моря. Онут – село в Україні, тепер Заставнівського р-ну Чернівецької обл.

І дід наш Ярослав чи не був такий сам, як наш Олег – незрозуміло, про що йдеться. Дідом Ярослава Осмомисла був князь Володар Ростиславич.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 308 – 317.