Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Друга дія

Михайло Грушевський

Княжа палата. Напереді – молоді боярські весело балакають.

Василько

Ага, і ти, Мирославе. Будемо Чурила судити?

Мирослав

Час останній! Прийшов край і йому!

Дам’ян

То і ти, Мирославе, вже в суддях? Що то може милость княжа!

Мирослав

Не тобі наливають, не кажи будь здоров! Я говорив до Василька.

Дам’ян

Сим разом уже прости, молю тебе, – другим разом не заговорю.

Василько

Е, браття, уже сьте й посварилися! Досить того! Могли би сьте і поглумитися без гніву.

Михалко

От і Чурило, глядіть! Не видати по нім, щоб дуже засмутився.

Дам’ян

На добридень, Чурило! Чи дуж?

Чурило

Як ти, Дам’яне? Здорові, браття.

Вітаються.

Михалко

Що ж ти сам оден, Чурило? Не проводжають тебе ні молодиці, ні дівчата? Ні старі баби не прийшли з костурами тебе боронити.

Василько

Як то співають? Ішов Чурило з міста – за ним дівочок триста! Гей ти, Чурило-пане, де ж твоє військо стане?

Михалко

На місті при долині, при червоній калині.

Клим

Чули ми, Чуриле, що твого коня старий Филип зайняв?

Мирослав

Ну, що ти кажеш, Климе?

Клим

А ти не чув, Мирославе? Та ж то діло знаємо! Запросила Чурила молода Филипиха нового меду пробувати. Ну, Чурило молодець ізучений, тому не протививсь. Пробували з Филипихою, пробували – а тут Филип повертає, у ворота гримає, раз-другий – ніхто не відчиняє.

Василько

Слуги, видно, по другий перевар пішли.

Клим

Нікому, правда, було відчиняти. Трохи Филип не перевернув з ворітьми і двору всього – вереї з гнізд вирвав.

Мирослав

Мужик як медвідь!

Клим

Страшний. Ну, вибігає Филипиха не дуже вбрана – не підперезана, в самих копитцях без чоботів. «Що ти, – мовить Филип, – дружино моя вірная, в такий час не вбрана і не обута?»

Василько

Голова боліла, видно, від меду.

Клим

Ну, так, рознемоглася, роздяглася, – мовить. Ну, Филип жалує.

Мирослав

Жалує, кажеш! От бідна! (Сміється).

Клим

Ну йде до двору – аж при сінях кінь стоїть прив’язаний. Щось се, каже, Чурилів кінь – пізнаю, мовить, по узді золотій, по сідлу узорочному, оксамитному.

Мирослав

Ну хто ж би крім Чурила мав таке!

Клим

Ну, Филипиха не змішалася. Не знаєш, мовить, хіба, як брат мій з Чурилом побратався – замінявся конем, і зброєю, і портами!

Михалко

То ви справді побратими, Чуриле?

Клим

А Филип таки коня забрав.

Василько

І порти з жердки поздіймав?

Клим

Та вже, мабуть, і щось більше було, Чуриле?

Михалко

Кажуть, на Залукві краще було! Стоять чоботи Чурилині, з червоної шкіри, шиті золотом, з острогами. Що за чоботи, питає? Та ж каже, не пізнаєш, чоловіче, що мені подарував на запусти? А чому ж остроги, каже?

Сміх.

Чурило

(спочатку посміхаючись, далі з невдоволенням).

Глумитеся та вигадуєте з доброго здоров’я, а потім таке зложиться, що й за правду візьмуть!

Клим

Так-так, одмовляйся!

Доброслав

Де б він коли признався або похвалився!

Василько

Під явором зелененьким, із Чурилом молоденьким – там я ся забавила, черевички зоставила, боюсь тепер додому йти – буде мене мати бити!

Дам’ян

Кому сміх, а кому сльози!..

Тим часом в палаті прибуває старших бояр, між ними й старий Пленко – підходить до сина, що уклоняється йому низько, і відходить з ним осторонь.

Чурило

Здорові, батічку, як спали?

Пленко

Гаразд, як ти, сину? (З докором). І очей не кажеш! Правда, що хвалитися нічим.

Чурило

Нічим, батічку чесні, – і неохота було вам жалю та й гніву завдавати.

Пленко

Гнів не пошкодить – діло шкодить! Був час забавитися, прийшов час і до розуму прийти.

Чурило

Свята правда, батічку!

Пленко

Такий сором, і ворогам радість. На владичий суд боярина взяти!..

Чурило

То все пусте – аби лиш ви до серця не брали, батічку любі. Та й не буде по їх волі.

Пленко

(в другім тоні).

Таки й не буде! Ще б таки Пленковича на владичий суд завдати!

Рух у палаті, входить князь, всі кланяються.

Бояри

Чолом, княже господине! Як спав-почивав, милостивий княже?

Ярослав

Гаразд, як ви, братіє і дружино? (До Святополка). Як ти, брате? (Серед низьких поклонів проходить і сідає на престолі). Що нового та й доброго, братіє любі?

Хвиля мовчання, бояре зглядаються, чи хто що має.

Святополк

Жалівся мені, брате, Григорій Доброславич на конюхів шумавинських – б’є чолом тобі, щоб ти йому дав управу на них.

Сірослав

Стадо шумавинське в безлад прийшло, милостивий княже. Давніх літ було одних коней триста і півчетвертаста, а лонського літа не було і двісті.

Ярослав

Віддав я стадо шумавинське Ратьші Чагровичеві. До нього нехай і вдаються, кому обида.

Святополк

(з здивуванням).

Чагровичеві?

Станислав

Та стадо шумавинське, милостивий княже, здавна до Коломиї потягло – не годиться його одлучати.

Ярослав

Уже як віддав, того не відміняти. Ратьша мені служив вірно, кривди йому не зроблю. (Неприємне мовчання).

Константин Сірославич

Б’ю чолом тобі, княже господине, на мою обиду й безчестя та прошу твого суду й управи.

Ярослав

На кого?

Константин

На зятя свого, на Чурила Пленковича, за безчестя дому мого і розтрату добра мого. Що не держить в правду доньки моєї, а своєї правої, вінчаної жінки, а достаток її розпускає з своїми полюбовницями – розточив маєток і нудить її розвестися тепер з нею. Любо, княже господине, на нього мі суд дай, любо до владичого суду його подати позволь.

Пленко

Позволь, княже господине, моєму синові слово против його слова сказати.

Ярослав

Нехай стане і скаже.

Рух, коли кличуть Чурила.

Святополк

Розпустилася чадь! Сірослав. І не сказати, княже!

Чурило

Кланяюся тобі, княже і господине! І вам, бояре чесні! Ось я – кому до мене обида?

Константин

Прийняв я тебе, Чуриле, за сина милого, а тепер не знаю – маю тебе сином назвати чи ворогом тяжким, що доньку мою милу, а твою жінку праву і вінчану не держиш в правду, а заводиш собі жінок за домом, достатки доньки моєї марнуєш і розточаєш, і тепер її розвестися нудиш і до мене відсилаєш.

Чурило

Не по правді говориш, отче, кланяюся ті! Не розточив я нічого з достатків жінки моєї, а твоєї доньки, – ані сіл, ані челяди, ані скота, ані порт, ані казни. Що проживаю і трачу – отчину свою трачу, що од отця і господина мого мав і маю.

Пленко

Позволь, княже-господине, мені за нього слово сказати. Відомо тобі і боярам твоїм старим, що не убогим прийшов я на світ і з милості Божої і князя отця твого і твоєї, що мав, примножив і приложив, і для сина одного, що Бог мені дав, не жалував я нічого – ні золота, ні серебра, ні каменя чесного, ні скори, ні узороччя – вдень і вночі вхід йому був до скотниці моєї, до комор і до погребів. Не потреба йому було чужого, бо стало б і свого на все.

Константин

Їх два говорять проти мене одного. Позволь, милостивий княже, – нехай вільно буде стати тут моїй доньці, а його жені против його слів, коли його отець проти моїх слів говорить.

Ярослав

Нехай стане!

Рух у палаті, поки входить з поклонами Катерина, жінка Чурилова.

Чурило

Нехай скаже дружина моя – чи брав я з віна, чи з її посагу – чи давав куди на сторону без її волі і відому порт, чи золота, чи скори?..

Катерина

Ні, мужу і господине, не брав ти віна, ні посагу мого, і не розтрачав нічого з добра мого, та й не пожалувала б я нічого для тебе, для любови твоєї.

Константин

І я не кажу, що брав, а кажу, що пропадає добро без догляду твого – не стараєшся ні про жену, ні про дім, а годиш своїм полюбовницям.

Чурило

Що ж – серцю свому не накажеш, не зборониш. Оженив мене батічко неволею, одружила мене матінка неохотою. Молод був – їм не противився. Посаг великий, та любові нема. От і просив добром – розв’яжи мене, світ Катерино, верни мені волю золоту, а золото в скринях нехай тобі зістанеться! Дітей нам не дав Бог однаково.

Катерина

(з плачем).

Ой, горе мені, княже-господине! Пожалуй мене, гіркої сироти! Легше б мені в сирій землі лежати, як такий стид-горе терпіти. Чи ж його хто силою в наш дом тягнув: брав мене волею, під вінець ставав охотою. А що між ним і його батьком-матір’ю було, се діло тайне – то між ними зісталося. Віри й присяги я йому не зламала, з волі його не виступила. Легше мені смерть, як зістатися ні мужньою жоною, ні вдовою.

Константин

Чи не знаєш, княже-господине, і вся палата чесна, обичаю Чурилиного? Вчора він моїй доньці присягав, а нині її пускає; завтра з іншою зв’яжеться, – мабуть, уже до вінця не стане, то ж і ще легше її кине й до іншої пристане! Доки того стиду і розпусти, Богові образи і людям сорому? Позволь, княже-господине, мені його владиці під начало віддати, нехай попостить та покутує, та кров свою водою холодною простудить та діла візьметься.

Чурило

Я тобі, Константине, і доньці твоїй не раб, не челядин: в неволю не закладався, ключа собі не прив’язав, в рядовичі не став, аби мав твій маєток стерегти!

Катерина

Чурилоньку любий, ладо моє наймиліше! Чи ж тебе хто чим неволив, чи до діла наганяв?..

Чурило

Забули ви вже то, видно, як з батьком мене до діла способили (іронічно),– ані з’їсти, ні випочити.

Константин

Чи ж то не добре було? Не до доброго тебе нагинали? Не для твоєї ж користі…

Чурило

Я не користей, ні завистей, хочу волі своєї, та й князеві на тім чолом б’ю.

Пленко

Чи ж то годиться боярина на чернецький суд завдавати, як прощеника або задушника?

Василько

(входить).

Княже-господине, там вже дворяне царевичеві до двору в’їздять.

Ярослав

Ну, то по чину їх прийняти. (Дехто з бояр встають і виходять). Видно, сьогодні сьому ділу кінця не буде.

Святополк

Годилося б молодика трохи спутати, аби не брикав надто.

Григорій

Хоче жінку пустити, що ж йому за неволя – і дітей же нема!

Сірослав

Жені обида і домові – а яка їх вина?

Воротислав

Дітей нема – воля мужеві жену додому відіслати і без причини.

Катерина

Ох, батічку, ох, родоньку мій милий!..

Василько

(входячи).

Царевич перед двір заїздить.

Бояре виходять, Ярослав за ними. Катерина поривається до Чурила.

Катерина

Чурилоньку! Глядиш на мене, як на ворога тяжкого! Забув єси любов і ласку твоєї хати!

Чурило

(шорстко).

То на суд княж, то до владики, то знов до любови!..

Катерина

Не я ж, не я жалілася на тебе…

Чурило

(ухиляючися, до Дам’яна).

Багатство велике – чоловік то худий! Дорогі порти на жердці висять, золото та срібло по скринях лежать, а женища худа на руки впада – пестити молить, цілувать велить. Цілувать мені її не хочеться!

Бояре вертаються до палати, Ярослав під руку з царевичем Андроніком, за ними – двір Андроніків, несуть дари. Ярослав садовить Андроніка на стільці коло себе. Оден з Андронікового двору – духовний виступає з промовою.

Духовний

Великий і преславний господине, володарю країв північних, котрого слава проходить в кінці світу! Благородний царевич кир Андронік, ромейського кесаря і володаря вселенної преславна парость, котрого нині з Богом во святих пробування – знаючи стару і вірну і во віки пам’ятну приязнь отця твого кир Володимира отцеві його – прибув під тінь приязни величества твого, як свого брата і приятеля, утішитися твоєю мудрістю і славою! (Кланяється).

Андронік підноситься і кланяється Ярославові теж.

Воротислав

(іменем князя).

Приязнь і милость отця твого Ісаака до нашого дому нам відома! Раді ми бачити тебе у нас і тішимося з твого приїзду.

Духовний

За милостиве твоє слово тобі кланяємось. Господь, що простирає свою руку над всіма і не дає погибели невинному, вирятував господина мого кир Андроніка з пащі львиної й поставив ціло на благословенну землю владичества твого!

Воротислав

Раді чуємо про ласку Божу над господином твоїм!

Духовний

Жорстокий і немилостивий цісар Мануїл, не досить, що посів отчину господина мого, відіпхнувши від святого престола небіжчика отця його – він зависний дарам, котрими Бог обдарував господаря мого – його красі, премудрості і силі, відвазі на війні й премудрості в палаті, котрими він прославивсь на весь світ, – не міг знести і не заспокоївсь доти, аж не позбавив світу Божого й свободи і в тісну келію в’язничну не всадив!

Домажир

(до сусіда).

Чували дещо й ми про славні діла сього царевича! Мав чому завидувати цісар!

Мстибог

Навряд чи дав йому себе в тім перегнати.

Воротислав

Гірко чути про такі страждання царевича, нашого брата.

Духовний

Найбільше ж він зненавидів його за віщування давнє, що царський вінець пророчило господареві моєму.

Григорій

Що за пророцтво?

Духовний

(рецитує таємничо).

Уроджений з Великим псом серед колон над морем із мокрих місць, від Сарацин прибуде. Серед різні великої він переступить море, і царською короною накриє – червоний знак на голові.

Домажир

Не вгадав би!

Судислав

Великий пес – се в зорях.

Духовний

Сих знаків боячись, нелюдський Мануїл всадив його до вежі тісної, в глухім куті над морем, де не доходив голос людський. Скоритися йому царевич не хотів. Шість раз на різні способи, премудрістю своєю знаходячи, тікав – і все впадав назад у руки гонителя суворого свого. І се за сьомим разом, за поміччю Господньою, вдалося з усіх і бід, і небезпек, і засідок, розставлених йому, дістатися на волю!..

Воротислав

Як же вдалося сим разом?

Духовний

Господь послав між наглядачів милосердного слугу, котрим царевич відтиски замків родині переслав, і по якімсь часі ключі, линви, гаки в корчагах, замість вина й олію, від неї отримав. Так розімкнувши замки і засови, на волю вийшов він і, знов позамикавши щільно, тим обманив увагу наглядачів своїх. Спустившися на линві на подвір’я в’язниці в густій траві, що поросло воно, нікому не приступне, – мов заєць, скулившись, пролежав цілий день і, знов вночі на линвах і гаках діставшись через мури на беріг морський, тут у затінню підпор перечекав, аж човен по нього присланий над’їхав. Потім на кораблі вже під’їздив він до палати, – сторожа припинила. Щасливу гадку тут, і без порозуміння, Господь йому і корабельщикові дав: царевич, удаючи утікача невільника, став сторожів благати, аби його з рук лютого господаря урятували, що на муку везе його, відшукавши, а той, удаючи господаря, доводив, що не сміють вони його раба власного від нього відбирати.

Домажир

І в руку певно встромив. Се справді ловко йому вдалося!

Мстибог

(показуючи на царевича, що, розуміючи зміст сього оповідання і переживаючи подробиці його, хвилюється і рухається).

Ач, не всидить!

Воротислав

Князь, господин мій, радий, що Бог дав царевичеві – братові його по стільких трудах і небезпеках в його землю дістатись. Спочиньте і потіштесь! От князь австрійський Генрік прислав співців нових господареві нашому.

Отроки вводять двох співців-жонглерів з лютнями. Ті кланяються – Ярослав дає їм знак починати.

Отрок

(з слів одного з жонглерів поясняє).

Се пісня молодого Генріка з Вентадур, найкращого з трубадурів Франції, улюблена на дворі віденськім.

Жонглер

(співає, акомпаніюючи на лютні).

Не диво, що зі мною

Не зрівняється інший співець:

Любов керує мною

І мені сплітає вінець!

Тіло, дух, і розум, і серце

Все приніс я в дарунку її,

І не знаю я більше

Іншої цілі в сім житті на землі.

Той мертвий, чиєю душею

Не володіє чуття,

Беременить він лиш світ собою –

І йому не миле життя.

Не хотів би я жити й хвилини,

Утерявши даму свою,

Ту, що служу її нині

І служитиму поки живу…

Скориставши з павзи, підіймаються духовні, що ввійшли до палати серед співу, і владика з-поміж них бере слово.

Кузьма, владика галицький

Великий княже Ярославе! Привітав єси царевича в біді, прийняв його під покрів твій і захистив його від насилующих – честь тобі! Звик єси простирати руку твою над скривдженими й обидженими, не закрив єси серця свого від бідних і бездомних – нагороду собі готуєш од Бога вірну! Церкві і монастирі вдень і вночі посилають свої молитви за тебе – за княжую ласку і милостиню твою! Але, княже великий, одкрий же серце твоє і ближньому твоєму, братові твому по крові, котрого, як серну беззахистну, жене гнів твій з землі в землю стільки літ, і ніде йому не дає спокою! От брат мій владика суждальський прислав ігумена чесного Василія (показує князеві, ігумен кланяється) – печалується братом твоїм.

Василій ігумен

Владика Нестор кланяєть ті ся. Молить тебе – для душі своєї пожалуй брата свого! Брат твій Іван хрест цілував перед ним – мати йому тебе в правді, в отця свого, коли примириш його собі! Присягає не споминати ні Перемишля, ні Галича, коли даси тільки його отчину Звенигород. А коли Звенигорода не з руки тобі дати, аби іншу волость яку схочеш дав – візьме від тебе і буде служити тобі яко отцеві, і мислити тобі в правду – ти ж царствуй, здоров, на всій землі Галицькій!

Владика Кузьма

Мануїл, владика смоленський, і князь Роман прислали боярина свого Доброгоста за ним.

Доброгост

Кланяєть ті ся брат твій князь Роман і владика Мануїл. Просять тебе за брата твого Івана. Говорить тобі князь Роман: «Закладаюся тобі за брата твого Івана тисячею серебра, коли не буде мати тебе в правду. Прошу тебе, що було – не пом’яни, і прийми його в любов – нехай вернеться в землю свою. Досить йому блудити в чужих сторонах! Тринадцять літ уже того нещастя, того сирітства йому. Пожалуй його, бо не тільки чоловік він – брат він тобі і йому!»

Ярослав

Що терпить брат мій Іван, ніхто тому не винен, тільки він сам. Мав волость, як належало йому, і ніхто у нього не підозрів її, ні рушив її. Але хто ж піднявся на отця мого і свого – в місце отця був він йому, – хто зчинив коромолу, огонь вкинув у землю нашу? І хто раз зробив, хто повірить йому? І що поможуть тут тисячі срібла, як знов підійметь усобиця в землі нашій, і будуть гинути тисячі душ? Хто візьме їх на душу свою?

Владика

Я і брат мій владика суждальський Нестор, і брат мій владика смоленський Мануїл беремо на душу свою і за брата твого Івана ручимо, що мати йому тебе в правду, і з волості, яку даси йому, вдоволену бути йому і нічого не підозріти.

Василій

Князь Юрій, отець твій, по слову твому князя Івана за сторожів взяв, і потім скованого до Суждаля відіслав, до поруба всадив – жалість була всім людям видіти, і плач був великий за ним, і нарікали люди на князя, що держить його без вини, коли він свободою прийшов до нього. І молився за ним біскуп наш Нестор: «Гріх тобі великий, рече, цілувавши хрест йому, держиш у такій нужі і ще хочеш видати його на убийство!»

Ярослав

(вражений).

Убийства ми на нього не замишляли ніколи! Крові його, ні голови його не хочемо, Бог свідком тому!..

Ігумен Василій

Так розуміли всі люди, княже! І князь Юрій устидився, та сказав, що без волі твоєї не може князя Івана пустити.

Сірослав

Позволь, княже мій господине, і мені слово сказати. Давнє се діло, і не бачу я вже нікого в думі твоїй з часів тих. І мені тільки три роки минуло по тім, як мене остригли, як отець мій взяв мене в похід з князем Володарем на Святополка, як ми на Рожні Полі стали против нього. Але що буду хвалитися? Тут все отецькі сини, і як не вони, то їх отці билися з покійними князями – з Руриком, Володарем і Васильком, за землю нашу і твою, і вони того свідомі, що я хочу сказати. Тепер то забулося – в добрім лихе забути легко і скоро. Ума мудрістю устроїлося землю, захистилося від ворогів, і люди забули, що то княжі коромоли-усобиці! Слухають тепер з інших земель, що там діється, – як диво яке. Але як тяжко було добитися того! Зате як легко то все стратити і знову прийти до усобиці і кроворозлиття! Того іноплеменники тільки й чекають. Тут ляхи, а там угри! То б вони раді видіти! Отче-владико, не бери на душу свою того! Кланяюся тобі яко отцю, але я стар чоловік, і не сором тобі мене послухати.

Григорій

Завелике то діло, щоб на душу свою брати!

Святополк

Владиків Бог поставив учити нас спасения, як душу свою спасти. А князів поставив землю строїти, суд творити, людей од напасти хоронити; хто душу хоче спасати, мусить з миру йти – а миру треба і слово Боже розумом творити, а з великої святості можна до великої біди і себе і людей привести. Владикам воно велить печалуватися, кому обида, – але й печалування їх з розумом треба розсуждати.

Жирослав

Рать стоїть до мира, а мир – до рати. Нині князеві Іванові стужилося за отчиною, хочеться йому в згоді й любові життя своє в ній скінчати. Але чи знає він сам, що може з того бути? Княження не може бути без образи. Ну ж знову знайдуться люди – в Галичі чи деінде, почнуть собі князя Івана чи його дітей на стіл вабити? Досить того що було! Досить було крові, і війни, і обиди, – Богові то судити! Але що зробилося, не годиться зрушати й наново починати. Ми стерегли як зіниці в оці князів своїх – третьому служимо, як служили його отцеві і дідові, і голови за них покладали, з ними сю землю, Україну руську зібрали і утвердили од ворогів – не на те, щоб наново її ділити.

Владика

Недобре говорите – ти, княже, і ви, бояре! Правда мусить в мирі бути, не тільки в затворі, – одну її Господь становив для чорноризців, для бояр і для князів. Обидою не утвердити землі, неправдою не устроїти княження. Правда підставою царства! Князеві Іванові отчини його боронити не годиться. Не угрин він і не лях, але одного есте діда внуці. Ворожнечею тішите ворогів. Згодою утвердите землю свою!

Жирослав

Не візьми в гнів, отче владико, і моєї правди! (Встаючи). Землі нашої ділити не можна. (З притиском). Трудом великим, кров’ю і зелізом вирвалося її з рук іноплеменників. Те, що зробили батьки наші, не можемо ми розорити. Княже-господине, не візьми і ти в гнів – ми на те, щоб ділити Галицькі волості, не пристанемо! За тебе голови свої положимо, за княження твоє, і за сина твого – але мусимо і за отчину свою постояти. Ділити землі Галицької не позволимо!

Ярослав схвильований несвідомо для себе підіймається – але мовчить, не знаходячи слова.

Бояре

(вважаючи його мовчання, як вичікування їх слова).

Так, не можна! Галицької землі ділити не позволимо!

Серед сих голосів особливо гучно – різко, з стриманим гнівом, з якоюсь погрозою чується голос Константина: «Галицької землі ділити не позволимо!»


Примітки

Приязнь і милость отця твого Ісаака…Ісаак Комнін (1093–після 1152) – батько візантійського імператора Андроніка І.

Жорстокий і немилостивий цісар Мануїл…Мануїл І (Мануїл Комнін Великий) (1118– 1180) – візантійський імператор у 1143–1180 рр.

Уроджений з Великим псом. – сузір’я Південної півкулі неба. У цьому сузір’ї знаходиться найяскравіша зірка на небі – Сіріус. Його древня шумерська назва – «собака сонця». Греки називали його просто «собака», а римляни – «собачка «. Саме від цієї назви і походить назва сузір’я.

От князь австрійський Генрік… – йдеться про Генріха II Язомирготта (1107–1177) – маркграфа Австрії у 1141–1156 рр., герцога Австрії з 1156 р.

в похід з князем Володарем на Святополка, як ми на Рожні Полі… – згадано бій, що відбувся в урочищі Рожне Поле поблизу сучасного міста Золочів Львівської обл. у 1099 р. між військами галицьких князів Ростиславичів – Володаря і Василька, з одного боку, та київським князем Святополком, з іншого. Битва закінчилась цілковитою перемогою галицької дружини Володаря і Василька. Ця перемога остаточно закріпила незалежність Галичини від Києва і заклала підвалини майбутньої могутності Галицької держави.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2012 р., т. 13, с. 317 – 326.