2. Погляди критиків на Котляревського
Михайло Грушевський
По правді, досі й загальна фізіономія, щоб так сказати, й значення Котляревського в історії розвитку письменства нашого, як мені здається, не вияснені добре. Остра, стороннича Кулішева критика могла б була бути початком такого студіювання, бо порушила дуже важні питання з сього погляду; але, може, для того, що надто вже брала через край, що сторонничість її сама в очі кожному різала, вона не привела до такого пильного, основного студіювання над Котляревським, якого треба було жадати. Вона, правда, була примусила покинути перекази старих панегіриків та придивитися пильніше до Котляревського (в сьому, безперечно, її заслуга), але як сама вона, властиво кажучи, майже не йшла далі кількох гарячих закидів, так і антагоністи Кулішеві мало що поступили далі того, щоб відбити сі закиди кількома цитатами, кількома, хоч і дотепними, фразами; властиві ж студії над Котляревським незначно посунулись, правда – і не над одним Котляревським. Правда й то, що від загальних оглядів українського письменства, які ми досі мали, не можна й вимагати сього; на се треба студій спеціальних.
Так, досі ми не маємо навіть докладної життєписі Котляревського; кілька дат з служебного формуляра, кілька загальних уваг двох-трьох сучасників його, 2–3 анекдоти – от трохи чи не все, що ми маємо про нього; про внутрішнє життя його ми майже нічого не знаємо. Звичайно, що сі недостачі почасти вже не можна й надолужити, але дещо-таки можна було б зробити й тепер. Прошукавши добре, можна було б допитатись і до тих паперів його, що передані були в Петербурзьку царську бібліотеку, й звідси пропали [54], знайшлися б, може, й інші, досі невідомі документи й папери, принаймні хоч офіціальні. Переказів сучасників запевне можна було б зібрати далеко більше, як ми маємо. З часу смерті Котляревського минуло тільки 54 роки; і в Полтаві, й по Полтавщині мусить бути немало людей, що ще пам’ятають Котляревського, живуть, певно, ще вихованці полтавського «дому бідних дворян» і «благородного заведенія», котрим управляв Котляревський; ще більше знайдеться таких, що чули цікаві звістки за нього від його сучасників [55].
Не можна сказати, щоб зовсім добре були вистудійовані писання Котляревського з погляду їх провідних ідей, ідейного змісту. Над сим питанням застановлялись, переважно з поводу Куліша, як то сказано, деякі думки, що не втратили ваги й тепер, й ми раз по раз мусимо вертатись до них, хоч і він сам перемінив потім погляди на Котляревського. Але ще не досить; задоволялись звичайно, підібравши для своїх поглядів по кілька цитатів, часто цитувалися вірші: «Так вічной пам’яти бувало у нас в Гетьманщині колись», дещо з мук пекельних, але маємо бажати, щоб заналізовано було дрібніше, крок за кроком, всі писання Котляревського й висліджено докладно соціальний, культурний і національний світогляд автора – його відносини до народної маси, до тогочасної інтелігенції й до новонародженої української шляхти, погляди на історичне минуле свого народу й на сучасні авторові політичні обставини, на своєнародні й займовані культурні елементи, щоб довести, в якій мірі виявляється у автора національна самосвідомість. Праця така марною не буде.
Далі, не вияснено добре той грунт, ті культурно-громадські обставини, в яких виростав Котляревський, їх вплив на нього. Тим часом пора була дуже характерна, дуже важна. Старі культурні й громадські форми й традиції Гетьманщини руйнувалися; знищено гетьманство, Січ, заведено губерніальний устрій, вже за пам’яті Котляревського «грамотою дворянству» санкціоновано заведені нові громадські відносини, українське кріпацтво й українську шляхту, Польща впала, польський культурний вплив на масу зовсім зникає по Гетьманщині; одержує вплив московське письменство, що з другої половини XVIII в. стає вже помалу на власні ноги, з рук українців перейшовши до тубільців. Намість старої академічної освіти й поруч з нею потрошки розповсюджується між вищими верствами скептична західна освіта, разом з невиразними мріями про натуральний стан і права чоловіка.
Під сими різномастними впливами на старім культурно-історичнім грунті Гетьманщини витворялися характерні, дивні комбінації. Посідателі кріпацьких душ, перейняті думкою про свою нескінченну вищість над «подлим» народом, перейняті афоризмом, що «в простого мужика простий єсть обичай, а в письменного – особий, політичний звичай», нахилялися до сентиментального народолюбства; «благородні шляхтичі», що тільки-тільки затвердили за поміччю московського уряду свої привілегії, виступали оборонцями української (хоч провінціональної) автономії, кохалися в українській етнографії й історії й марили про козацькі часи, так ворожі й небезпечні для шляхоцьких прав. На сьому різноманітному грунті зросла й початкова наша національна самосвідомість і різноманітні складники її (і дають себе почувати й пізніше). Генеза творчої діяльності Котляревського єсть в значній мірі генеза українського націоналізму, й доки не вияснено буде його культурних і громадських обставин, того важного з погляду культурного розвитку нашого народу моменту, доти не можна буде докладно зрозуміти й того повороту в культурній історії нашої громади, провідником котрого був Котляревський.
Котляревський, вихованець Полтавської семінарії, безперечно зріс на культурних традиціях старої Гетьманщини. Отже, перша задача – докладно вислідити, що взяв він у свої писання з її культурного запасу. Правда, се річ нелегка; культурна історія, духове життя Гетьманщини лежить ще в нас облогом, письменство XVIII в. ще жде пильних студій, але колись треба буде зробити сю роботу [56]. На основі сих студій треба буде порівняти світогляд Котляревського з світоглядом громади гетьманської, його писання з попереднім письменством друкованим і недрукованим з погляду їх мотивів, форм, мови; на основі усього того вияснити питання, оскільки був своєнародним Котляревський у своїм писанні. Кілька дотепних уваг щодо сього питання в праці д. Дашкевича – се тільки перші начерки й натякання, се тільки завдаток на дальші ширші й глибші студії.
З другого боку, писаннями своїми Котляревський подає руку новим прямуванням чужих письменств – реакції проти псевдокласицизму й сентиментально-романтичному народолюбству. Важно вислідити, оскільки Котляревський тут підляг впливові сих чужих письменств і що він взяв з своєнародної культури. Питання про відносини перелицьованої «Енеїди» до інших пародированих «Енеїд» (французької Скаррона, німецької Блюмавера й московської Осипова) кілька літ тому було поставлено в анонімній розправі д. Н. М. В. [57], потім в розправі д. Дашкевича, але не вияснено рішуче й досі; зафактовано зв’язок між «Енеїдами» Котляревського й Осипова, але відносини їх (хто за ким слідкував) після останніх виводів д. Дашкевича зостаються ще непевними і ждуть ще подрібніших спостережень.
Поважні, особливо біблійні теми перелицьовувались на український лад і до Котляревського, й такі проби були широко розповсюджені; не бракувало й макаронічних жартів, яких потім ужив і Котляревський. Треба б вияснити відносини перелицьованої «Енеїди» до сих попередників своєнародних поруч з чужесторонніми творами. Так само з «Москалем-чарівником», що має перед собою багату літературу інтермедій, де вже ясно визначились й уставились типи пізнішої української комедії (так щодо Котляревського, цікаво звернути увагу на тип москаля) і з тим разом має аналогічні з’явища в письменстві московськім (як показують на «Мельника» Аблесимова), а особою свого москаля в’яжеться безпосередньо з резонерами тогочасної західної і московської драматургії (не забудьмо, що Котляревський був прихильний до тогочасного московського театру і сам виступав яко актор).
Не ясніше й становище «Наталки»; зв’язок сеї п’єси з «Козаком-стихотворцем», на котрого вказують яко на повід до написання «Наталки», треба б ще вияснити. Не показано відносини сеї п’єси й до тогочасних українських культурно-громадських обставин, до вдачі до української етнографії, що виразно зазначилася вже коло тих часів; відносини її до сучасного західного й російського сентименталізму также ще треба б постудіювати; хороше порівняння «Наталки» з «Бідною Лізою» Карамзіна маємо у тій розправі д. Н. М. В., та того не досить; відносини до західних зразків не зачеплено майже, хоч ми й знаємо, що Котляревський кохався в романах Ляфонтена, Коттен, Жанліс.
Як відомо, письменство Котляревського обіймає немалий час; перші згадки про «Енеїду» ідуть від 1795 p., перші три пісні її були видані 1798 p., четверту – 1809 p.; дальші пісні автор друкував уривками пізнішими часами й їх видано було вповні тільки після його смерті. «Наталка» з’явилась вперше на сцені 1819 р., як пишуть (я не знаю, оскільки ся дата певна й се треба було б ще вияснити.) За такий чималий час письменство, мусить бути, не зоставалося без відмін. Ще той же таки Куліш доводив, що останні три пісні «Енеїди» відрізняються від перших і з погляду духу, й з погляду мови:
«Грубий, але щирий комізм міняється у автора й все більше перероблюється на штуковану карикатуру. Сама мова, спочатку вільна й подібна до зразків бесіди українських шинків, під кінець стає незграбною і мішається з книжною московською» [58].
Основну різницю між першими й останніми піснями – народовством несамосвідомим, що мало на меті тішити цвічену громаду сценами з простого побуту, й народовством самосвідомим з поетичним змалюванням народного життя (с. 709–710) признає й д. Н. М. В., до такого погляду нахиляється й д. Петров; бачить градацію в них і д-р Огоновський, хоч виводить її не з відмін в поглядах самого Котляревського, а з його змагання – приготовити помалу непризвичаєну ще громаду до національної самосвідомості й патріотичної діяльності (творча діяльність Котляревського, як здається д-ру Огоновському, спочатку й до кінця уявляється яко самосвідома).
Д[обродій] Дашкевич виступає проти острого розрізнювання перших і останніх пісень (с. 32–33). Такий погляд здається мені більш справедливим, але у всякім разі сі самі відміни в поглядах показують, що справа ся не вистудійована грунтовно; очевидячки, треба покинути загальні уваги та пильно й дрібно з’аналізувати писання Котляревського; тоді тільки й можна буде вислідити відміни в його писаннях, розвиток поетичної його діяльності. При сій нагоді, не задоволяючись сучасним текстом його писань, треба звернути увагу й на попередні редакції. Як відомо, видання «Енеїди» 1809 р. було «виправлене», як значиться на окладці його; сучасні видання четвертої пісні мають теж хоч і не так значні відміни; дано було знати, що в рукописі останньої пісні були цікаві поправки автора [59]. Отже, безпремінно треба звернути увагу й на сі редакції, бо і в сих поправках, може, знайдеться щось цікаве для розвитку поглядів і писання поета. Може б, таке студіювання відміни в писанні Котляревського дало зв’язатися з громадськими тогочасними обставинами, з відносинами громади до писань Котляревського.
Примітки М. С. Грушевського
54. Про пропажу паперів Котляревського див. замітку Горленка в «Київ[ській] стар[ині]». 1883, V, с. 146.
55. Не можу здержатися, щоб не зауважити при сій нагоді, що взагалі наші земляки дуже скупо й ліниво діляться з громадою споминками про своїх славних сучасників. Через те ми так мало знаємо навіть про головніших заступників нашого письменства. Тимчасом як, напр., московська мемуарна література так широко розвилась останніми часами, навіть щодо другорядних і третьорядних діячів, в нас вона майже зовсім не існує, виключивши хіба Шевченка. Справді, що ми, напр., маємо про Гулака, Квітку, Костомарова? А скільки в нас таких, одначе, поважних письменників, що про їх ми знаємо те тільки, що самі вони повідали за себе в своїх писаннях?
56. Студії коло історії книжного слова й просвіти Гетьманщини в останній праці д. Житецького («Мысли о народных думах», гл. 2 і 3) ще раз виразно показують, як багато цікавого, важного було в культурнім житті минулого віку й як ми мало його знаємо.
57. Петербурзька часопись «Новь», 1885 р., кн. 4 і 5.
Примітки
Остра, стороннича Кулішева критика – йдеться про публікацію П.Куліша «Обзор украинской словесности. И.Котляревский» (Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 235–262). Автор різко критикує творчість І.Котляревського за карикатурність та афектацію у зображенні народного життя. Через цей комізм вважає «Енеїду» шкідливою. Про театральні п’єси Котляревського Куліш також невисокої думки, називає їх анахронізмом, який зберігає вартість лише як перші пам’ятки нової української літератури.
антагоністи Кулішеві – першим у часі полемізував з П.Кулішем з цього приводу О.Терещенко в статті «Иван Петрович Котляревский» (Основа. – 1861. – Кн. 2. – С. 143–160). Згодом негативну оцінку діяльності І.Котляревського неодноразово заперечували і спростовували науковці: М.Костомаров, М.Пипін, М.Петров, М.Дашкевич та ін. Детальніше див.: Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик 1798-1968 / Склав М.Мороз. – К., 1969.
не маємо навіть докладної життєписі Котляревського – ймовірно, що саме ця стаття М.Грушевського стала своєрідним «планом-проспектом» праці І.Стешенка над науковою біографією І.Котляревського. Однак молодий науковець не зумів створити таке масштабне дослідження, як його намітив М.Грушевський.
й звідси пропали – про помилковість твердження щодо втрати деяких автографів поета [Горленко В. Из бумаг И.П.Котляревского // Киевская старина. – 1883. – Т. 6. – Кн. 5. – С. 146–156] писав В.Срезневський: О нескольких автографах И.П.Котляревского // Журнал Министерства народного просвещения. – 1902. – Ч. 340. – С. 119–131. Автор повідомляв, що архів зберігається в Імператорській публічній бібліотеці в Петербурзі, детальніше зупинився на деяких автографах Котляревського, зокрема, – на його перекладі праці Дюкена «Размышления», опублікував його заяву з 1834 р. про звільнення від служби.
сам перемінив потім погляди на Котляревського – у збірнику «Хуторна поезія» (Львів, 1882), у «Зазивному листі до української інтелігенції» П.Куліш висловлює високу, подекуди схожу на панегірик оцінку літературної спадщини І.Котляревського (с. 123–124).
знищено гетьманство, Січ – гетьманство (управління виборного воєначальника – гетьмана) було своєрідною українською формою демократичної республіки. Після підписання Переяславської угоди 1654 р., хоч формально Гетьманщина користувалася автономією у складі Росії, царський уряд почав обмежувати права гетьмана і військової ради в Україні. Цей процес закінчився у 1775 р. остаточною ліквідацією Запорозької Січі та покріпаченням українських селян.
Польща впала – децентралізаторська політика польських феодалів і війни XVII ст. призвели до ослаблення Польщі та втрати нею державності. Пруссія, Австрія і Росія у 1772, 1793, 1795 роках здійснили поділ території Польщі. Внаслідок цього значна частина Правобережної України, яка, згідно з Люблінською унією (1569), входила до Речі Посполитої, відійшла до Росії (Волинь, Підляшшя, Київщина, Брацлавщина).
з рук українців перейшовши до тубільців – з кінця XVII ст., коли в українських землях почали зміцнюватись позиції російського самодержавства, розпочалася активна міграція певного прошарку людей, в основному освічених, з України до Росії. Осідаючи там, вони поширювали вищий, ніж на той час був у тубільців, рівень освіченості, культури. Отже, українці стали потужним чинником культурного прогресу росіян, зокрема, у сфері красного письменства. Одним з яскравих прикладів може слугувати доля Феофана Прокоповича – ректора Київської академії (з 1710 p.), видатного публіциста, поета, драматурга, теоретика літератури, реформатора українського, а потім і російського віршування. У 1716 р. за наказом Петра І він виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву.
«в простого мужика простий єсть обичай, а в письменного – особий, політичний звичай» – фразу з вірша «О пьяных и о неписьменных» Климентія Зіновіїва, українського поета кінця XVII ст., М.Грушевський цитує за публікацією П.Куліша «Обзор украинской словесности. Климента» (Основа. – 1861. – № 1. – С. 159–234. Цей фрагмент Куліш цитує на с. 176). У сучасному виданні: Климентій Зіновіїв. Вірші і приповісті посполиті. – К., 1971, – це текст № 107, с. 90.
в праці д. Дашкевича – йдеться про дослідження М.Дашкевича «Отзыв о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия»«. (Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова: Приложение к 59 тому «Записок Императорской академии наук». – СПб., 1888). У цій праці значне місце присвячене аналізові творчості І.Котляревського.
в анонімній розправі д. Н. М. В. – під цим криптонімом був опублікований критико-біографічний нарис М.Віленкіна «Иван Петрович Котляревский» (Новь. – 1884. – Т. 1. – С. 702-703; 1885. – Т. 2. – С. 126-133).
зв’язок сеї п’єси з «Козаком-стихотворцем» – згадано водевіль на українську тему російського письменника і театрального діяча О.Шаховського, поставлений у Полтаві 1817 р. Чимало літературознавців, починаючи від М.Петрова (див. його «Очерки истории украинской литературы XIX в.» – К., 1884), вважають, що п’єсою «Наталка Полтавка» її автор своєрідно полемізує з водевілем О.Шаховського «Казак-стихотворец» – одним із найслабших творів цього драматурга, фактично сатирою на українців. Громадськість дуже критично сприйняла цю п’єсу. М.Петров зауважив: «Можливо, неуспіх цієї опери, що мала претензію на зображення українського побуту, й спонукав Котляревського написати свою «Наталку Полтавку»« (названа праця, с. 23). Див. також: Кирилюк Є. Живі традиції: Іван Котляревський і українська література. – К., 1969. – С 143-146.
видано було вповні тільки після його смерті – перше повне видання «Енеїди» – всі шість частин – вийшло у Харкові 1842 р.
«Наталка» з’явилась вперше на сцені 1819 р. – п’єса справді була створена 1819 р., того ж року у Полтаві відбулась її перша постановка [Див.: Є.Кирилюк. Живі традиції: Іван Котляревський і українська література. – К., 1969. – С. 142].
той же таки Куліш доводив – далі автор цитує працю П.Куліша «Обзор украинской словесности. И.Котляревский» (Основа. – 1861. – Кн. 1).
бачить градацію в них і д-р Огоновський – дослідженню творчості І.Котляревського присвячений розділ об’ємної праці О.Огоновського: Історія літератури руської. Часть 2. – Львів, 1889. – С. 186–210.
дано було знати, що в рукописі останньої пісні були цікаві поправки автора – М.Грушевський посилається на анонімну (автор – О.Терещенко) публікацію: Иван Петрович Котляревский // Основа. – 1861. – Кн. 2. – С. 163-175.