1. Значення творчості Котляревського
Михайло Грушевський
Мені давно вже хотілося звернути увагу громади й висловити кілька дезидератів з поводу близького нашого літературного свята, – як відомо, 1898 року мине сто літ з часу, як оголошено друком перші пісні перелицьованої «» Котляревського.
Нема чого тут широко висловляти про значення діяльності Котляревського – не для того зняли ми річ, та й не така се річ, не так вияснена, щоб зазначити її в малій замітці. Звичайно, тепер ніхто вже не зможе сказати, що Котляревський витворив нове українсько-руське письменство, сам собою, що його діяльність була якимсь зовсім новим фактом без попередників. Добре відома річ: і в попередні часи не бракувало на Вкраїні письменників, які заводили народну мову в сфери письменські; мотиви, принаймні деякі, писань Котляревського досить виразно виявляються й у попередньому письменстві, і взагалі діяльність Котляревського стоїть в живому, непорваному зв’язку з культурним життям гетьманщини, з попереднім українським друкованим і недрукованим письменством. Але ж таки і при сучасному становищі студій над Котляревським, при всіх відмінах в поглядах на нього, незвичайне значення його особистої діяльності в культурній історії України єсть факт безперечний.
Котляревський так щиро обернувся до народної мови, так рішуче порвав, чи краще сказати – хотів порвати зв’язки з новою московською мовою й старим слов’янсько-українсько-польським язичієм, в писаннях своїх так талановито потрапив на основні ознаки української народної вдачі, що діяльність його різко визначилася з самого початку. Несвідомо, мабуть, і для себе самого Котляревський в своїх писаннях остільки ясно та виразно виявив змагання тогочасної громади до витворення своєнародної літератури, своєнародної й формою, й духом, що заступив своєю постаттю, примусив забути попередні невиразні, недужі прояви того змагання й зробив велике враження на сучасну громаду.
Мотивів поезії Котляревського ухопилася зараз ціла серія письменників і його писання за часу кількох поколінь мали й мають безпосередній вплив на письменство наше; ближчі сучасники Котляревського в письменстві безпосередньо в’яжуться з ним, ідуть за його приводом і прикладом. І ми, шукаючи в культурних обставинах Гетьманщини, в старому письменстві генези письменства Котляревського, знов-таки кажу, жадним чином не можемо заперечити незвичайному значенню його особи. З другого боку, неприємні прояви «котляревщини» в пізнішім нашім письменстві й культурному житті (що й досі дають себе іноді почувати) не заслонять від очей наших тих здорових, буйних паростів, що виросли з сім’я, посіяного полтавським дияконенком. Чи так чи сяк, не вважаючи на деякі свої слабі чи неприємні ознаки, поезія Котляревського проторила стежку українському письменству, очевидячки, як не цінувати її, а позитивні ознаки далеко, далеко в ній переважали. Можна сказати, що те, що звичайно робить для того чи іншого прямування ціла школа діячів, зробив у нас сам Котляревський своєю діяльністю. Писання його були правдивим поворотним пунктом в нашім культурно-громадськім житті.
Одначе вони разом з тим не зосталися при самому історичному значенні; вони не заховалися тільки по історіях літератури та по хрестоматіях, не залічилися до числа тих класичних утворів, які всі багато хвалять, та мало хто читає. Навпаки, не вважаючи на свій столітній майже вік, писання Котляревського обертаються в дуже широкій громаді; «» й «» належать до найширше розповсюджених п’єс українського театру, а «» належить до найпопулярніших книжок, і мала досі (залічуючи й повні видання писань) більш п’ятнадцяти видань. Можна сказати, що після Шевченка Котляревський єсть найпопулярніший письменник український; ба навіть він має свою окрему, властиво, свою громаду прихильників, котрої нема у Шевченка. Простий та веселий тон його поезії, не виявлені гостро, яскраво національні й соціальні ідеї здобули йому сих прихильників: поляки, котрих навіть Шевченкові «Псалми Давидові» «застрашали своїм вибором», з охотою похваляють Котляревського; те ж і з москалями.
Правда, сі самі ознаки викликали дорікання Котляревському з сторони наших патріотів, і я маю на меті тільки зазначити сей факт спеціальної популярності Котляревського, а не ставити його на заслугу йому; хоч з другого боку, не вважаючи на той благодушний тон, і національні, і соціальні погляди Котляревського досить симпатично й виразно відбилися в його писаннях, аби пильніше до їх придивитися, і під сим веселим, непретензіозним покривалом провадились помалу ідеї національні й громадські, часом дуже добрі, як те й доводили останніми часами історики нашого письменства. Але про се нам нема чого широко балакати. Я нагадав тільки про історичне й сучасне значення писань Котляревського, аби довести, що, при таких навіть чи інших поглядах на вартість писань його, вони заслуговують і вимагають від усіх прихильників нашого слова великої уваги й доброго студіювання. Тим часом не можна, як мені здається, заперечити, що Котляревського в нас студійовано дуже мало, і, щодо нього, багато існує важних питань не досить вияснених, а то й цілком непорушених. Нагадаємо про сі питання хоч здебільшого.
Примітки
зовсім новим фактом без попередників – про те, що І. Котляревський був продовжувачем традицій давнього українського письменства, писали багато дослідників. Найповнішу інфомацію можна почерпнути з монографії: Яценко М. На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. – К., 1977. Першим дослідженням на цю тему було: Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. – К., 1900.
Мотивів поезії Котляревського ухопилася зараз ціла серія письменників – послідовники його, як правило, писали на значно нижчому мистецькому рівні, за що були справедливо критиковані. Це явище в українській літературі дістало назву «Котляревщина». Сюди зараховують П.Білецького-Носенка, П.Кореницького, С.Александрова, Я.Мішковського та ін. Див.: Українські пропілеї. – Том перший. Котляревщина / Ред., вступна стаття й прим. І.Айзенштока. – X., 1928.
І ми, шукаючи в культурних обставинах Гетьманщини… – Гетьманщиною називалась територія Лівобережної України разом з Києвом, яка після Андрусівського перемир’я 1667 р. (між Росією і Польщею) управлялась гетьманом і користувалася автономією в складі Російської держави. За умовами названого перемир’я, Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі. Остаточно гетьманство було ліквідоване в 1764 р.
Шевченкові «Псалми Давидові» «застрашали своїм вибором» – «» – цикл віршів Шевченка, написаний у грудні 1845 p., є переспівом «Псалтиря», однієї з книг Біблії. За легендою, автором цих творів був цар Давид. Форма переспіву канонічних текстів давала змогу легально вводити у творчість елементи соціального протесту, викривальні мотиви, громадянську тематику.