9. Ідеальна жінка в романах
Михайло Грушевський
Обидва романи – се апотеоза жіноцтва, кадило, запалене на олтарі перед ідеальним жіноцтвом польським. На першім місці стоять Анєлька і Мариня, але вони не одинокі – пані Хвостовська, стара Плошовська, німкеня Клара і кілька другорядних фігур польської громади окружують їх; сам автор зауважує, що ті ідеальні фігури жіночі в польській громаді ще не рідкі.
Я згадав за Клару. Вона німкеня і в польську громаду попадає припадково, на час, тож в круг нашої аналізи не входить. Я зауважу, що се тип відмінний від жіноцтва польського і – вищий. Не вважаючи на її наївність, на одностороннє, виключне замилування в музиці, а може, – й брак ширшого розвитку розуму, се людина, що сама собі робить дорогу в житті й не потребує, аби її вели під руку. Правда – її то полегшив артистичний талант.
Але вернімось до ідеальних типів польських. Сі ідеальні фігури змальовані більш-менш однаковими рисами. Віра в догмати морально-релігійні і непохитне почуття обов’язку, наложеного тими догматами, дуже розвинене чуття і щирість, правдивість – то головні і спільні їх ознаки. Як антитеза їм виступає група жіноцтва безпринципного, для якого одна мета в житті – втіха, а один страх – нарушення громадських конвенансів. Не знаємо, чи то є вина автора, чи то дійсний факт, що польське жіноцтво укладається в таку нехитру схему і остається щодо різнорідності характерів так позаду громади мужеської.
Я недаремно сказав вище про кадило. Ідеальне те жіноцтво для автора є певного роду предметом культу. От як висловляється він в першім романі устами одного з позитивних типів – Снятинського:
«Є одно, до чого я не приступаю з своїм скептицизмом, одно, чого я не критикую: як для інтелігентного чоловіка, для мене догматом є громада, як для чесного чоловіка – улюблена жінка».
І такі ентузіастичні відносини до женщини оправдує думка, вложена в уста іншого чоловіка і вище наведена: «Жінки чують сумлінням і направляють серцем до обов’язку». Чи направляють дійсно? На се трудно притакнути; вище ми приглядались і бачили того мало.
Ми віримо автору, що такі жінки існують в громаді польській; се доводить і реальність його жінок, – але думаємо, що він, може, занадто одушевлений ними, і ідеалами вони бути ще не можуть. Віра і почуття обов’язку – речі дуже добрі, тільки се, властиво, форма, до якої треба змісту; такий зміст дає освіта й свідомість громадська. Сього в жіноцтві Сенкевича ми не помічаємо. Плошовський каже про Анєльку, що вона десять раз менше знає від нього і десять раз більше варта. Що варта більше – се правда, і се дуже добре, але не завадило б їй не стояти так низько в порівнянні з освітою мужеською. Без того ті ознаки жіноцтва можуть стати так само формою для фанатизму, обскурантизму, соціальних правд. Бо Мариня так само могла б вичитати в нотатках матерних і увірувати в теорію шляхетської виключності, релігійного фанатизму, національного шовінізму, як вичитала теорію жіночої резигнації.
Тут друга вада – се брак самостійності, активності; жіноцтво се пасивне, – такий наслідок виховання. Воно призначене йти за чоловіком, під його рукою, воно може бути щасливим, коли йому пощастить, і нещасним, коли не пощастить, а зробити собі щастя воно не зможе. Се як квітки, що розцвітають під сяєвом сонця і пропадають від негоди. Так вмирає Анєлька в колізії, так забиває себе навмисно тяжкою працею п. Хвостовська, вративши дочку; никла і терпіла мати Марині, до сеї ролі німого терпіння приготовує себе й вона, якби не переміна в чоловіку. Се красно, поетично, але чоловік – не квітка. Ба, се ще й не грунтові квітки, а оранжерейні, призначені для теплої і комфоротільної атмосфери.
Не диво, що й чоловіки поглядають на жінок згори; в ентузіазмі вони збираються курити їм кадило, ставити їх на олтар, «підставляти їм під ноги свою славу», «пестити їх, як дитину» («Без догмату»), «носити їх за пазухою («Родина Пол[анецьких]»), але не можуть з ними йти рука з рукою як товариші життєвим шляхом. Жінки сі не надаються до ролі товариша, спільника ідеалів змагань і боротьби. І ми, милуючись тими гарними, поетичними постатями, пригадуємо собі фігури наших українських «непримиренних» в літературі і житті, що не вмирали, а боролись з життям, не терпіли, а робили.
Гарна Мариня, гарна Анєлька, але ми бажаємо польській громаді кращого – жіноцтва не тільки морального, доброго, але й свідомого, освіченого, діяльного.