6. Роман «Родина Поланецьких»

Михайло Грушевський

Забравшись до нового роману, Сенкевич не зіставсь при попередній простій формі, в яку вложив він психологічну проблему «Без догмату». Форму монологу перемінив він на оповідання, ввів багато сторонніх фігур і основну тему прикрасив кількома побічними епізодами. Не знаю, чи не був він до того примушений смаком громади, судом над першим романом. Одначе мушу признати, що скільки роман виграв в цікавості щодо читання і як картина суспільства польського, програв він в композиції своїй.

Справа йде в королівстві, недалеко Варшави. Станіслав Поланецький їде в маєтність Плавицьких; се молодий ще чоловік, коло 30-ти літ, «аферист» професією, як казали. Потомок значного, маєтного шляхетського роду, він дістав після своєї матері тільки незначний, як на погляди тих аристократичних сфер, капітал, вдався в технологію і, проживши довший час за границею, в спілці з спольщеним чехом Бігелем, заснував торговельну фірму, якусь контору комісійну для всяких грошових операцій. Щоб вложити свою часть в се підприємство, їде він до п. Плавицького, видерти в нього гроші, що позичила йому його мати.

Але тут була й інша думка: Поланецький був в тій стадії, як каже автор, коли необорно тягне чоловіка до будування власної родини, а його знайомі дами вихваляли йому Мариню Плавицьку, як дуже гарну пару, і йому хотілося на власні очі її побачити. Мариня дійсно подобалася йому, і вони за один день встигли познайомитись добре, але, злякавшись, щоб не подумав він, ніби вона хоче тим уласкавити вірителя, Мариня різко переміняє своє поводження, а тим часом п. Плавицький показався таким необорним блягером в справі позички, що розгніваний Поланецький дав слово продати свої претензії до п. Плавицького першому жидові, аби той його допік, і гостро висловившись перед Маринею, поїхав. Хоч він не перестав розуміти, що Мариня подобалась йому більше, як яка інша дівчина, і підходить йому до пари, але він гнав від неї всяку думку, і дійсно продав свою претензію молодому адвокату-спекулянту Машкові, а разом відрікся і від дівчини, коли Машко сказав, що вона йому подобається, і спитав, чи не має яких планів на неї Поланецький.

Після сього треба було уважати справу загребленою, але враження, що зробила Мариня, не пропадало в Поланецького, а як довідавсь він з одного листа Марині, що і в її серці почалось було кохання до нього, він почув, що любить її всею душею. Але як Мариня дізналась про останні вчинки Поланецького, що «він відняв у неї її любимий Кшемень (маєтність) і післав їй натомість жениха», те чуття перейшло на остру ненависть до Поланецького, і коли він за посередництвом своєї знайомої і приятельки Марині пані Емілії пробував знайти знову якусь стежку до її серця, всі ті заходи показались даремними, хоч і за п. Машка Мариня не схотіла вийти.

Поланецький пробував задавити в собі сю любов, і то коштувало його великих мук. Аж несподіваний і надзвичайний випадок переміняє сю трудну ситуацію. У пані Емілії є дівчинка Літка, надзвичайно гарне і добре дитя, але безнадійно хоре астмою, улюблениця Поланецького. Довідавшись, що Поланецький любить Мариню, дитина (їй було щось років 12) ремствує, але, прийшовши до переконання, що любити значить жадати щастя тому, кого любиш, перед своєю смертю просить і бере слово від Марині, що услугувала їй разом з Поланецьким, що Мариня вийде за нього. Мариня бере сю обіцянку поважно і після сього уважає себе за обручену Поланецькому.

В тому ж сі клопоти про життя Літки, її смерть – ослабляють його чуття до Марині, а така нагла переміна в відносинах Марині до нього ображають його: на його думку, свідчать про якийсь сухий характер, якусь риб’ячу натуру. Правда, поновивши відносини свої до неї, він підпадає знову чарам, які мала її особа над ним несвідомо, інстинктивно, та він чує, що в його чутті вийшла переміна, що нема вже в ньому того одушевлення, тої адорації до неї. Але той несвідомий потяг до неї і разом міркування про її характер наводять його до думки, що йому треба з нею оженитись, і він освідчився і одружився з нею. Рівночасно і другий конкурент п. Машко жениться, без любові, з відповідною партією.

Поланецькі їдуть по весіллі в Італію; дальший основний інтерес роману лежить в психології їх обопільних відносин родинних, але сама пара ся з своїм життям не займає вже центрального місця. Натомість головну увагу читача забирає роман Завиловського, офіціаліста з контори Бігеля й Поланецького, якого застають Поланецькі там, вернувшись з своєї вандрівки по Італії до Варшави. Завиловський – потомок значного роду, син божевільного, марнотратного й цілком збіднілого батька, чоловік з енергічним і щирим характером і талановитий поет. Він близько сходиться з родиною Поланецьких, а ті знайомлять його з родиною Основських, що познайомились з ними в подорожі італійській.

Зацікавлена славою і оригінальністю Завиловського, п. Основська вигадує проект оженити його з своєю кузиною п. Лінетою, гарною дівчиною з репутацією артистки. Показалось потім, що п. Основська мала тут свій особистий інтерес – вона мала адоратора п. Коновського, дурня цілковитого, але надзвичайно гарного, що забрав був в голову оженитись з Лінетою і тішивсь її симпатією, отже, треба було п. Основській Лінету десь з рук зіпхнути, щоб Коновського коло своїх ніг задержати. План п. Основської вже несвідомо піддержали інші – тітка Лінети, препорожня претензійна баба, а також й п. Поланецька, увірувавши, що сі дві особи артистичні, – Лінета і Завиловський будуть найліпшою парою.

Неустанне накручування думок тієї пари на се переконання приводить нарешті до того, то Лінета з Завиловським улюбляються собі; особливо Завиловський, що вкладає в се кохання всю силу і щирість своєї душі, весь міцний розмах своєї поетичної вдачі. Молодята заручені, й Завиловський раює, коли одного красного дня п. Основська несподівано застає Лінету в обіймах свого безголового Антіноя – Коновського. Замірений шлюб розривається, і Лінета їде за кордон як суджена Коновського.

Завиловський, довідавшись про се, стрільнув собі до лоба, але зостався живий: його далека родичка, також Завиловська (тяжко і безнадійно закохана колись в Плошовськім), бере його під свою опіку, з пожертвуванням піклується коло його здоров’я, записує йому свій великий маєток, – все, щоб виратувати для громади той поетичний талант, але дарма: Завиловський хоч зостався жити, але та куля знищила його талант, обернувши його в напівідіота. Покараними вийшли й інші актори сеї трагедії – шлюб Лінети з Коновським не прийшов до кінця; п. Основський застав і свою жінку з Коновським; Лінета зостається розбита скандалом в зневазі; Основський розходиться з жінкою, хоч з часом, не перемігши своєї незвичайної любові до неї, вертає знову.

Ся сумна трагедія, широко розказана, займає, як я сказав, більшу частину другої половини роману; поки на передній сцені крутяться її актори, перед очима читача проходить тим часом, в антрактах і епізодах психологічна драма родини Поланецьких. Шлюб був вінцем, що закінчив будову Поланецького, і він переходить на задоволеного буржуа. Його грошові справи йдуть дуже добре – щаслива спекуляція з хлібом під час останнього неврожаю в Росії, спадщина по одному приятелю – роблять Поланецького багатим чоловіком. Він задоволений своїм розумом, своїм успіхом, і щасливе подружжя додає йому втіхи і вдоволення.

Але родинне життя не було так щасливе, як здавалось. З того часу, як Мариня стала власністю Поланецького, вона в значній мірі втратила свою попередню ціну в його очах; відносини зложилися так, що Поланецький ласкаво приймав любов і адорацію від своєї жінки, тільки, і се відчувала його жінка в глибині свого перейнятого любов’ю серця. Надзвичайне здивування, одушевлення, яке будила Мариня своєю духовою красою в більш чулих натурах, як Завиловський, або маляр Свирський, тільки ясніше визначали те легковаження у Поланецького.

Аж його задоволеність, його буржуазна рівновага духова впала разом, як будова з карт. Причиною були відносини Поланецького до жінки його знайомого – Машка; сю паню зневажав він завжди, як ляльку без розуму і серця, автомата з вивченими правилами т. зв. світа, але чув завжди на собі її чари, якийсь зоологічний потяг до неї. І от в часі незвичайно щасливого родинного життя, коли ждав першої дитини від жінки, він несподівано зводить п. Машкову, зводить проти її волі енергією свого потягу до неї. Сей переступ тривав дуже коротко, його зараз же заступила з побільшеною силою зневага до його жертви, але сього було досить, щоб розвалити всю моральну будову п. Поланецького; для чоловіка так задоволеного собою, своєю перевагою над окруженням, своїми міцними принципами, – се був, дійсно, випадок страшний, і в Поланецького починаються тяжкі муки душевні.

Якраз в той час проходить останній акт сумної трагедії Завиловського, і Поланецький чує, що він нічим не вищий від мізерних морально індивідуумів, що є таким же актором в гидкій комедії життя. Під впливом сього він покоряється духовно, пропадає його пиха, і разом в очах його недосяжно високо підіймається моральна постать його жінки. Він вертається до тієї адорації до неї, яку будила в ньому колись панна Плавицька, і до якої примішувалось тепер чуттє власної негідності. Тяжкий стан здоров’я Марині примушує його переживати страшні страждання, він боїться, що її смерть прийде карою за його переступ. Одначе роди проходять щасливо, і Поланецький вірить, що страждання моральні самі вже викупляють вину переступу. Ся думка, позичена у жіноцтва, втихомирює його душу.

Тим часом родинне життя Поланецьких стає надзвичайно гармонійним і щасливим, і завершенням того щастя стає Кшемень – та втрачена через Поланецького улюблена маєтність Марині, де похована її мати, де сама вона господарювала в свідомості господарської місії польської: Поланецький купує його після банкротства Машка. «Родина», що поповнилася тепер молодим Поланецьким, переїздить на село, Поланецький готується до ролі господаря, і на сьому кінчиться роман. «Із того часу потекло їх життя не без клопоту, але і в тім житті було більше меду, як полину. І автор сієї книги пив той мед – силою фантазії», – тими словами закінчує автор.

Примітки

застає Лінету в обіймах свого безголового Антіноя – Антіной – у грецькій міфології ватажок женихів Пенелопи, які вимагали її руки, поки не було Одіссея, найбільш родовитий і нахабний з-поміж них.