Пам’яті Олександра Кониського

Михайло Грушевський

29 падолиста (12 грудня) 1900 р. по довгім хоруванні заснув навіки, на 65-м році життя один з визначніших українських діячів XIX ст. Олександр Кониський.

Покійник походив з дрібної чернігівської шляхти, з околиці Ніжина. Матеріальні недостатки й хороба очей не дали йому спромоги здобути закінчену шкільну освіту: на шістнадцятім році мусив він перервати науку в ніжинській дворянській школі і, не маючи можливості, з огляду на очну слабість, віддаватися ніякій роботі, кілька років кочував по шляхетських домах Лівобічної України. Се дало йому незвичайне знання тутешнього життя й широкі та різнорідні знайомості, які підтримував він і пізніше. В 1854 р. зневолений був він записатися в урядову службу, спочатку в Прилуці, потім у Полтаві.

В Полтаві попав він у тодішню досить сильну просвітньо-поступову течію, з значною національною закраскою, і се мало великий вплив на сформування поглядів і діяльності Кониського, що ще в школі показував любов до українського слова й народу; особливий вплив мав на нього, здається, Пильчиков, з котрим Кониський і потім зістався в близьких відносинах – з їх порозуміння мав потім виплинути й проект заснування Товариства ім. Шевченка.

Під впливом полтавських приятелів молодий Кониський, що тимчасом трохи поправився на здоров’ї, почав дуже енергічно працювати над своєю освітою, забрався до правничих студій; хотячи здати іспит на кандидата прав, заразом почав дописувати до російських, а далі – й галицьких газет, містив українські поезії й оповідання з народного життя в «Основі», «Чернігівськім листку», львівськім «Слові» й «Галичанині», і брав дуже діяльну участь в організації недільних шкіл – справі, що тоді головно займала поступову й народолюбну молодіж. В зв’язку з сим стояли його заходи коло укладання популярних українських книжок і шкільних підручників; з них були надруковані «Прописи» (1862) і «Арихметика» (1863).

Тимчасом дописи Кониського до петербурзьких газет озлобили на нього місцеву адміністрацію і різних матадорів; пішли денунціації на його «малороссийскую пропаганду». На початку 1863 р. Кониського «административним порядком», розпорядженням губернатора заслано в Вологду, рік пізніше звідти ще далі – в Тотьму. Опинившись в північнім кліматі, до того в незвичайно тяжких матеріальних обставинах, Кониський зовсім стратив здоров’я, й тільки наслідком сього в 1865 р. його переведено на життя в Вороніж, потім в Бобринець і Катеринослав (1866); тільки в 1872 р. йому вернено свободу, і він перенісся в Київ.

Ані се заслання й ограничения свободи, ані пізніші пригоди, які приходилося зазнати Кониському (арешт і процес 1885 р.), не знищили ані змагань, ані енергії його, хоч сильно підірвали і без того неважне здоров’я. В 1865 p., їдучи за кордон для порятування здоров’я, звідав він Львів і зміцнив свої відносини з галицькими кругами, нав’язані вже перед тим. Одначе, до привернення свободи діяльність його була спаралізована і починає розвиватися з р. 1872.

Перехід Кониського в Київ припав на час, коли по звіснім антракті 1863 – 1870 pp. центром українського руху, що став відживати по тім антракті наново, стає Київ, і тут починає розвиватися в різних напрямах діяльність громади свідомих українців. До них пристає Кониський, а встигши тимчасом заробити собі деякий маєток адвокатурою, віддає всі сили громадській і літературній діяльності. Він далі заходиться коло укладання популярних книжок, бере діяльну участь в редакції тодішнього органу київських українців «Киевского телеграфа», пробує організувати й якесь періодичне видавництво в українській мові, – але сі заходи його розбивалися о звісну систему, зазначену указом 1876 р.

Стрічаючись на кождім кроці з ограниченнями й заборонами українства в Росії, Кониський з тим більшою енергією підтримував свої зв’язки з галицькими виданнями, засипаючи їх своїми поезіями, оповіданнями, статтями історично-літературного й публіцистичного змісту. Заразом він, разом з іншими, старається привести до зав’язання в Галичині такої інституції, яка могла б бути постійним органом розвою українського слова, незалежним від російських ограничень; ще під час свого недобровільного життя в Катеринославі, як оповідав пізніше, застановлявся він над сим, і з його нарад з Пильчиковим вилинув проект пізнішого Товариства імені Шевченка.

Кониський, як мені від нього відомо, дав на його заснування своїх 1000 рублів; значнішими датками причинилися ще Е.Милорадовичка й М.Жученко, так що всього було зібрано коло 7000 р[ублів]. Переведенням справи у Львові зайнявся Пильчиков. На основі порозуміння Пильчикова з львівськими народовцями зав’язане було Товариство ім. Шевченка, а зібрані гроші ужито на закупно друкарні (1873) [Треба признати, що справа зав’язання Товариства досі не висвітлена вповні; я оповідаю її початки за Кониським.].

Сімдесяті й початок вісімдесятих років [19 ст.] взагалі були найсвітлішим періодом в житті й діяльності Кониського. Окрім української літературної й громадської діяльності, він брав широку участь в тодішній російській ліберальній пресі, виступаючи також в інтересах українства (напр., його меморіал за заведенням української мови в школах 1880 p., друкований в «Сім’ї й школі»), заразом грав визначну ролю в громадськім житті міста Києва як член міської ради від 1878 р. Вісімдесяті роки принесли багато прикростей Кониському.

На ґрунті господарки м.Києва Кониський, виступаючи в інтересах міських фінансів, придбав багато ворогів, а боротьба з ними привела його до конфлікту з україноїдськими реакційними елементами. На Кониського пішли брудні брехні, далі політичні денунціації, що привели до політичного процесу 1885 р., коли Кониському грозило нове заслання під закидом українського іредентизму. Кониський опинився знову під поліційним доглядом; знеохочений, він усунувся від громадської діяльності. Разом з тим попсувалися з різних причин і відносини його до багатьох видніших репрезентантів київського українства.

По широких розмахах своєї діяльності Кониський почув себе в значній мірі ізольованим в Києві й придавленим загальною реакцією, що запанувала в Росії в 1880-х pp. Тим частіше виїздить і тим довше пробуває він в Галичині, що була головно ареною його літературної діяльності – тут його знали й дуже поважали, тимчасом, як на Україні, куди закордонні видання не доходили, а своїх не було, його ім’я поза тісними українськими кружками зовсім не було звісне. Роллю співробітника галицьких часописей Кониський не думав обмежатися. У нього були тоді широкі плани.

Стараючись запевнити бодай в Галичині успішний розвій українській ідеї й міряючи тутешні відносини міркою російських обставин, він надіявся запевнити успіх українській справі союзом з польською суспільною ієрархією і в сім напрямі пробував впливати. Не можучи на російській Україні прийти до кінця з своїми планами заснувати український журнал, він старається утворити в Галичині всеукраїнський політично-літературний орган для всієї України, російської й австрійської.

Таким мала бути «Правда», відновлена Кониським в 1888 р. Кониський в початках був її властивим редактором і старався скупити коло неї всіх українських видніших письменників і учених, а також притягнути й людей, що йно входили в літературу. Одначе сі заходи скрахували зовсім: видніших українців притягнути не удалося, а заакцентована «Правдою» ідея помирення Русі з Польщею викликала загальне недовір’я до неї.

Кониський дуже скоро, в р. 1889 – 1890 відчув повну неудачу свого плану, хоч іще кілька років, уже потім як «Правда» стала особистим політичним органом Ол[ександра] Барвінського, старався її підтримати й підпирати співробітництвами з України. Слідом пішов крах т. зв. угодової політики, на котру великі надії покладав Кониський, бувши одним з її моральних батьків, він і пізніше боронив її, на тім ґрунті стративши не одного з давніших приятелів (на сій точці розбилася і моя з ним колись дуже сердечна приязнь, а певно – і не одна моя).

Сей удар був для нього тяжкий; в Галичині, що була його головною ареною в остатнім десятилітті, почув він себе теж ізольованим: й опозиційні народовці й радикали (навіть після того, як галицький радикалізм зійшов на зовсім практичний ґрунт і прийняв сильну національну закраску) в його очах однаково були ворогами. Галицькі симпатії Кониського зникли в значній мірі, і в міру того як галицький культурний рух виростав понад київською ферулою, він усе більше підзорливо дивився на нього. Се й було, мабуть, головною причиною, що по останнім побуті в Галичині 1889 р. він уже більше сюди не заглядав.

Огірчений сими неудачами в початках 1890-х pp. Кониський скупляв свої гадки коло плану – розвинути наукову роботу в Галичині. Він покладав на се великі, не тільки чисто культурні, а й більш суспільно-педагогічного характеру надії. Се стояло в зв’язку з планами реформи Товариства імені Шевченка. Товариство ім. Шевченка взагалі не сповнило надій, з котрими його зав’язувано: бідно дотоване, з друкарнею на плечах, що не тільки пожерла всю фундацію, а ще й відразу впровадила Товариство в значні довги, воно ледве животіло. Се приводило до гадки про потребу такої реформи, яка б зробила його більше рухливим і помогла розвинути ширшу діяльність. Гадку про потребу такої реформи підносив Кониський ще в 1880-х pp.

В 1889 p., під час свого остатнього побуту в Галичині він порушив сю справу. В дискусії над реформою була піднесена гадка перетворення Товариства в наукову інституцію: вона й лягла потім в основу проекту нового статуту. Разом з тим як переводилася реформа (прийнята остаточно весною 1892 p.), Кониський з декотрими іншими українцями заходився єднати співробітників науковому видавництву, що мало видавати Товариство.

Він головно числив притім, розуміється, на Україну і не жалував енергії й заходів, але спіткала їх неудача, про котру оповів він сам за кілька місяців перед смертю в статті про Дикаріва («Літературно-науковий вісник», 1900, [т.] XI, с. 83 – 84). З корифеїв української науки ніхто не дав нічого для наукових «Записок»; з тяжкою бідою удалося стягнути на Україні праці на перші дві книжки, і то переважно від людей молодих, в науці нових, і на тім урвалося.

Сам Кониський задумав для «Записок» зладити більшу біографію Шевченка: першу главу її умістив він в І кн[изі] «Записок», і потім праця коло Шевченка стала головним змістом майже цілого остатнього десятиліття його життя: він друкував її поодинокими частинами до р. 1897, потім переробив для осібного видання і для російського перекладу, збирав матеріали для критичного видання Шевченкових поезій, зладив корпус листів і збірник перекладів російських повістей Шевченка.

Невважаючи на віщування «щирих українців», гірко згадані Кониським в тій його статті про Дикаріва, наукове видавництво Товариства імені Шевченка не впало. Противно, мені удалося, по переході в Галичину, поставити його на міцний ґрунт і розширити. На вість про прискорене tempo «Записок» Кониський висловляв мені як мрію, щоб «Записки» виходили що два місяці, – не підозріваючи, що я вже вів до сього й що сей проект стояв уже перед довершенням. Але разом з розширенням наукова робота все більше сходила на галицький ґрунт, бо участь українців з Росії зіставалася всерозмірно дуже малою, не вважаючи на всі заходи, й сходила в загальній сумі роботи все більше на другий план.

Як тішився Кониський взагалі розвоєм наукової роботи, так знову неприємне було йому се «домінування» галицького елементу. Хоч і як цінив він Галичину, як етап в культурнім розвої України, але з своїх давніших літ він привик бачити її в ученичій ролі перед українцями російськими, й новий зріст Галичини був йому чужим, при всій його теоретичній вартості. Криза в Товаристві, що привела до уступлення з президії Ол[ександра] Барвінського (1897), підлила олію в сім певнім знеохоченні Кониського для Товариства; він укладав сумні гороскопи для нього, нарікав на «галицький сепаратизм», на упослідження українських робітників і т. ін., хоч якраз українські співробітники завсіди особливо цінилися в Товаристві, і для них воно готове було на всяку поблажливість.

Але невважаючи на се прохолодження (в значній мірі викликане також і не завсіди безсторонніми інформаціями його кореспондентів з Галичини), Товариство ім. Шевченка, як висловився Кониський перед своєю смертю (в статті про Дикаріва), було йому «завжди (курсива покійника) незвичайно миле, як дорогий батьковому серцю найлюбійший син» [«З причин, яких я не хочу іще оголошувати», – додав Кониський, – він, очевидно, розумів тут свою ініціативу в заснуванні Товариства.]; він, дійсно, не переставав до самої смерті брати участь в його виданнях, дарував йому досить значну бібліотеку, і в тестаменті записав йому цілий, з невеликими виїмками, свій маєток [Як мені відомо, родина покійника, одначе, оспорює сей тестамент. і що з ним буде – не знати.].

Охолодження Кониського до Галичини мало, здається, результатом те, що в своїх останніх роках він звертається до видавничої діяльності на Україні російській. Він зайнявся виданням збірника своїх повістей, організував видавничу громаду в Києві і т. ін. Свої інтереси й турботи остатніх часів описав він у характернім оповіданні «», присланого ним за кілька тижнів перед смертю для «Літ[ературно]-наук[ового] вісника» (на жаль, «Вісник» з цензурних причин не міг його помістити, й вийде воно десь інде).

Останні літа, зрештою, проходили вже під сильними нападами слабості. Знаємо, що здоров’я Кониського було слабке відмалку; пізніші пригоди ще більше його розстроїли. Від початку 1890-х pp. він що дальше, то сильніше став хорувати; при загальнім ослабленні, при сильнім рознервуванні і вразливості хороба переживалася дуже тяжко, і покійник кілька разів уже тратив надію на життя й починав ліквідувати свою діяльність.

Київське підсоння було рішучо заостре для нього, але в полудневих містах, куди висилано його, він так нудився, що всякими способами отягався з сими виїздами. Остатню осінь, не знайшовши собі компанії для подорожі в Крим, лишився він у Києві, й ся необережність показалася фатальною: запалення легких в кілька день знищило останки його сил, і рано 29 падолиста Кониського не стало. 1 (14) грудня поховали його, при великім здвигу публіки, на київськім Байковім кладовищі, де перед кількома роками прощав він свого найщиршого приятеля неб[іжчика] Вовка-Карачевського.

Я старався, як умів і знав, зазначити головніші моменти в розвої діяльності Кониського; тепер хочу в кількох словах піднести головні результати сеї многосторонньої й невтомної, майже піввікової роботи.

В літературній спадщині Кониського перше місце, розуміється, належить його белетристичним творам; він був одним з найплідніших наших белетристів, і повна збірка його белетристичних писань зайняла б добрий десяток томів. На Україні вони були переважно зовсім незвісні, аж до остатнього часу, коли Кониський почав видавати збірку своїх повістей, і тут його творчість не могла мати значення, але в Галичині 1860 – 80-х pp. він був чи не найважнішим з письменників, і тут на розвій української белетристики його повісті, безперечно, мали дуже важне значення.

На жаль, вони не виходили тут (виключивши малу збірку 1889 р.) в збірнім виданні, й розкидані по масі періодичних і неперіодичних видань, ставали мало приступними, так що молодше покоління, люди 1890-х pp. дуже мало знають Кониського. Останніми роками Кониськнй сам, як сказано, почав видавати збірку своїх повістей, але її треба б доповнити повістями, що не могли вийти в ній з цензурних причин, і се б випадало зробити якскоріше.

Найбільше цінним в сій белетристичній творчості Кониського треба признати його оповідання з народного життя, дуже багаті обсервацією й знанням життя, оповіджені часом дуже добре, з гумором. Натомість його оповідання, й особливо більші повісті з життя інтелігенції переважно не удавалися, завдяки значній домішці публіцистичних або й особистих елементів. Поезії, досить численні, не визначаються ані значним поетичним даром, ані особливим артизмом.

В публіцистиці Кониський спинявся особливо на двох темах: урядовім гніті і селянськім господарстві; але сі статті, міщені в 1880 – 90-х pp. переважно в галицьких часописах (головно в новій «Правді») і для публіки в Росії майже не приступні, могли служити хіба для інформації, значнішого ж впливу не могли мати. Важніше значення мали його інформаційні статті про український рух, міщені в російських часописях.

З історично-літературних статей важніші ті, що приносили новий біографічний матеріал про поодиноких письменників. Уже в замітці, уміщеній в «Ватрі», підносив К[ониський] потребу збирання біографічних матеріалів, і в останніх літах се стало одною з найбільш улюблених гадок покійника: востаннє висловив він її з великим (аж завеликим) натиском в статті про Дикаріва.

Головною його працею лишилася велика студія про Шевченка (друкована частинами, потім І т. її видано осібно, 1898 p., з другим протяглося – почасти через те, що Кониський тим часом видав цілу біографію по-російськи, того ж 1898 p., почасти тому, що Товариство не могло порозумітися з автором щодо деяких доповнень і змін). Ся студія, разом з деякими дрібнішими причинками, становить дуже важну вкладку в історію новішої української літератури й тривку заслугу покійника, хоч він у ній і обмежився самою лише зверхньою історією життя поета, свідомо поминувши історію його творчості (тому й назвав її «Хронікою життя» Шевченка), а й самий метод роботи і спосіб представлення полишає дещо до жадання. Не вважаючи на се, вона, певно, довго ще буде підставовою працею про Шевченка.

Та хоч як важна й різностороння була літературна творчість Кониського, але важнішою стороною його життя треба уважати його громадську діяльність. Від свого повороту з заслання на Україну (1866) і до смерті він неустанно будив український рух скрізь, куди заводила його доля. Треба знати тяжкі обставини сього руху в Росії, слабку національну свідомість, безвладність і апатію української (gente) інтелігенції, сих різних «щирих українців» і «тоже малороссов», щоб відповідно порозуміти значення таких віщунів українського відродження, сих оводів, кажучи словами Сократа, що не дають зовсім заснути суспільності і перерватись слабкій течії своєнародного українського життя. Кониський належав до найвизначніших між такими віщунами. Громадський дух в нім був незвичайно розвинений.

Він мав незвичайно широкі відносини, старанно розширяв їх повсякчас далі й піддержував, використовуючи їх для ширення української ідеї й національного руху. Енергія його на сім полі була незвичайна. Його покій був клубом, де до пізньої ночі, майже без перерви товклися земляки. З неприсутніми вів він величезну кореспонденцію. Дар ініціативи був в нім незвичайно розвинений; він вічно щось планував, зав’язував, стягав людей. Щоправда, се часто ініціативою й кінчилося: покійник легко знеохочувався й відставав, лишаючи іншим вести далі розпочате, як знають, але сей вічний рух був у всякім разі дуже цінний, не даючи застоятись і загнитися воді зовсім, а часом з ініціативи небіжчика виходили речі, многоважні своїми наслідками.

Спеціально важне значення мали відносини Кониського до Галичини – для розвою національної ідеї і в Галичині, й на Україні. Щодо довгості, тяглості й інтенсивності його участі в галицькім житті, з Кониським можна нарівні поставити тільки Драгоманова, хоч, розуміється, впливи його діяльності далеко не були так глибокі й сильні, як Драгоманова. Зате для нав’язання спільності між сими двома частинами України-Русі, розтятими кордоном, його діяльність була найбільша; а на зміцнення українського руху в Росії се мало превелике значення.

В Галичині 1860 – 80-х pp. його діяльність мала також важне значення; я сказав уже, що тоді се був чи не найвизначніший галицький письменник. В тодішній бідній числом, бідній силами народовецькій громаді Галичини його діяльність і моральний вплив «України», що несла вона з собою, були дуже значні; притім в сім часі, 1860 – 80-х pp., се був для щойно пробудженої й повної рутенства Галичини провідник, котрого голос вів її наперед, до поступу, ширших перспектив.

Одним з найбільше далекосяглих фактів життя Кониського була його участь в заснуванні й реформі Товариства імені Шевченка, котрому судилася така важна доля в культурнім житті України-Русі. Як ми бачили, покійник признавав своєю першу гадку заснування Товариства, а реформа його також зв’язана з його іменем. А хоч се була тільки ініціатива, що мала бути доперва розвинена в певний план і потребувала робочих рук і організаційних здібностей на ґрунті, аби з неї вийшло щось цінне, але й ся ініціатива покійника в двох рішучих моментах життя нашого Товариства завсіди була цінна і важна.

Спеціально зв’язане ім’я покійника з нашими «Записками». Не бувши сам фаховим ученим, він був одним із перших організаторів наукової роботи для них. Заразом запомагав він їх і своїми працями від першого тому аж до сього – що йому судило вийти вже по його смерті. Я вичисляю його статті, замітки й рецензії, міщені в «Записках»:

в т. І – Дитинний вік Т.Г. Шевченка, крит[ико]-біогр[афічний] нарис, с. 87 – 123.

в т. IІІ – справоздання з рефератів Оглобліна й Каманіна в Київ[ськім] істор[ичнім] товаристві, с. 222 – 228.

в т. IV – Парубочий вік Т.Г. Шевченка, с. 1 – 28.

в т. V – справоздання з книги «Фабричная и заводская пром[ышленность] в районе ю[го]-зап[адной] ж[елезной] дороги», вип. І, с. 85 – 86.

в т. VII – справоздання з тої ж книги, вип. II, с. 50 – 53.

в т. VIII – Проба улаштування хронології до творів Т.Шевченка, с. 1 – 20.

в т. XI – Т.Шевченко на першому засланні, с. 1 – 62.

в т. ХІІІ – Т.Шевченко на другому засланні, с. 1 – 76.

в т. XIV – Т.Шевченко під час перебування його в Петербурзі, 1858– 1859 pp., с. 1 – 45.

там же рецензія на книгу: Статистика Российской империи, вып. XVI – Киевская губ[ерния], с. 49 – 50.

в т. XV – Т.Шевченко під час останньої його подорожі на Україну, с. 1 – 35.

в т. XVI – Т.Шевченко в останні часи свого життя, с. 1 – 70.

в тій же книжці замітка: «До родоводу Кониських, с. 2 – 4, рецензія на етнографічну карту Г.Величка, с. 42 – 45 і справоздання з двох книжок: Андреев, Юго-запад[ные] ж[елезные] дороги; Паровые ширококолейные подъездн[ые] пути ю[го]-зап[адной] ж[елезной] дороги.

в т. XVII – Проба улаштування хронології до творів Т.Шевченка, ч. II, с. 1 – 22.

в т. XVIII – рецензия на книжку: Василенко, Эконом[ические] очерки Кобелякского у[езда], с. 64 – 65.

в т. XX – справоздання з часоп[исі] «Русская старина» за р. 1896, ст. 12 – 13.

в т. XXV – замітка про брошуру: Барсуков, Воспоминания о Костомарове и Майкове, с. 32.

в т. XXVII – цікаве справоздання з книги: Протопопов, История комитета грамотности, с. 35 – 38.

в т. XXXIII – Варіанти на декотрі Шевченкові твори, с. 1 – 16.

Нарешті в сім томі йдуть його «Невидані поезії Т.Шевченка» і докінчення «Варіантів»; коректи першої статті й остатніх (с. 17 – 20) сторін «Варіантів», пізніше дісланих Кониським, послані були йому незадовго перед смертю, але ся коректа вже не вернулася: вона застала Кониського в остатній недузі. Крім того, лагодив він для «Записок» остатніми роками біографію Костомарова, але в якій стадії застала сю роботу його смерть, мені незвісно.

Особиста вдача покійника не була легка. Як вмів він любити й боронити людей собі милих, так не жалував закидів і підозрінь (часом задалеко посунених) на тих, хто був йому не в лад. Знеохотити його собі, викликати підозріння було дуже легко, зате перебороти упередження – майже неможливо. Сі прикмети знеохочували до нього багатьох, змарнували не одну розпочату ним справу, і з часом все більше й більше його ізолювали, але вони не закривали за життя, й тим більше – не повинні тепер, коли між ним і нами лягло провалля, що ділить живих від умерших, – закривати очей на ліпші сторони його вдачі і його заслуги.

Безперечно, се був гарячий патріот, що любив щиро свій нарід і жив його інтересами, його радостями й лихом. Безперечно, се був чоловік з горожанською відвагою, не заляканий пригодами, що впали на нього, й не зламаний лихоліттям, що замкнуло уста так багатьом. Як умів, працював він, і працював незвичайно, неустанно, до смерті. Його завзяття, енергія, витривалість особливо відбивають на тлі сучасної байдужості й безвладності його земляків і роблять з нього одну з визначніших фігур в історії України XIX ст.

Покійник не раз підносив потребу біографічних студій про українських діячів остатніх часів. Будемо надіятися, що недовго й він буде чекати на чоловіка, що схотів би старанно й безсторонньо обробити великий біографічний матеріал, який лишився по нім. Мусив би то тільки бути чоловік, що ближче стояв і знав безпосередньо сю характеристичну особистість – інакше багато в діяльності її зісталося б йому незрозумілим. Основне, безсторонньо, зі зрозумінням і відповідною широкістю погляду зроблена, така біографія була б не тільки пам’яткою по визначнім покійнику, але заразом – і дуже цінною вкладкою в історію українсько-руського культурного життя другої половини XIX в.

15 (28). XII. 1900

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Пам’яті Олександра Кониського // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. XXXIX. – Кн. І. – С. 1 – 14.

Автограф некролога з підписом «М.Грушевський» зберігається в ЦДІАУК (ф. 1235, оп. 1, спр. 244, арк. 3 – 16). Цей том «ЗНТШ» вийшов із посвятою «Пам’яті Олександра Кониського, останнього з основателів Товариства імені Шевченка, його почесного й дійсного члена, постійного співробітника «Записок».

Скорочений варіант некролога під назвою «Кониський Олександр: Нар. 18 (30). [sic!] VIII. 1836 – Пом. 29/ІХ (11/ХІІ) [sic!] 1900» опубліковано у виданні: Хроніка українсько-руського НТШ у Львові. – 1901. – Вип. І. – Ч. 5. – С. 21 – 29. Підпис: М.Г. Передрук цього тексту здійснено у виданні: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 227 – 233.

Кониський Олександр Якович (народився 18(06).08.1836 на хуторі Переходівка, тепер село Ніжинського р-ну Чернігівської обл. – помер 12.12(29.11). 1900 в Києві; похований на Байковому кладовищі; у 1927 р. з ініціативи С.Єфремова керівництво ВУАН на могилі О.Кониського встановило надгробок у вигляді козацького хреста) – письменник, публіцист, педагог, громадсько-політичний діяч. Навчався в Чернігівській гімназії та Ніжинській дворянській школі. Член Київської старої громади. Як член Міської думи домагався введення української мови в школах. Провідник ідеї національної єдності українців Галичини та Наддніпрянщини, співпраці їхніх культурно-освітніх та громадських організацій, видавництв. Один із фундаторів Товариства ім. Шевченка (1873) та ініціатор реформування його в Наукове товариство ім. Шевченка (1892). Дійсний член НТШ.

Відіграв важливу роль у становленні М.Грушевського як громадського діяча. Взаємне листування М.Грушевського з О.Кониським висвітлює їхні стосунки і творчу співпрацю. Листи М.Грушевського до О.Кониського, що зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України та Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України і охоплюють період 1894 – 1898 pp., опубліковані у виданні: Листування Михайла Грушевського / Упоряд. Г.Бурлака. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. 1. – С. 53 – 71. Листи О.Кониського до М.Грушевського 1889 – 1898 pp. із ЦДІАУК (ф. 1235, оп. 1, спр. 547, 871, 873) готуються до друку в т. 3 епістолярної спадщини вченого.

Бібліографія праць О.Кониського: Доманицкий В. Библиографический указатель сочинений А.Я.Конисского, написанных по-малорусски // Киевская старина. – К., 1901. – № 1. – С. 131 – 151; Українська літературна енциклопедія. – К., 1900. – Т. 2. – С. 553 – 554; Українські письменники: Біобібліографічний словник: У 5 т. – К., 1963. – Т. 2. – С. 440 – 442.

Література: Антонович М. Дві замітки до життєпису О.Я.Кониського // Український історик. – 1971. – Ч. 1 – 2 (29 – 30). – С. 89 – 94; АнтоновичМ. О.Кониський і М.Грушевський // Український історик. – 1984. – Ч. 1 – 4 (81 – 84). – С. 48 – 63; Возняк М. Ів. Белей і Ол. Кониський. До зв’язків Галичини з Наддніпрянщиною в 80 pp. XIX ст. – Львів, 1928; Він же. М. Драгоманов у відновленій «Правді». З додатком його листів до Ол.Барвінського й Ол.Кониського та й останнього до нього //За сто літ. – К., 1930. – Кн. 5. – С. 229 – 329; Він же. Ол.Кониський і перші томи «Записок» (З додатком його листів до Митр. Дикарева) // ЗНТШ. – Львів, 1929. – Т. CL. – С. 339 – 404; Він же. Тринадцять листів Ів. Франка до Ол.Кониського // Життя й революція. – К., 1927. – № 4. – С. 84 – 98; № 5. – С. 233 – 242; Гніп М. Громадський рух 1860-х pp. на Україні. – Харків, 1930. – Кн.1: Полтавська громада; ГраховецькийД. Перші недільні школи на Полтавщині та їх діячі (1860– 1862 pp.) // Україна. – К., 1928. – Кн. 4. – С. 51 – 73; Грушевський М. Спомини / Публікація та вступна стаття М.Магунь // Український історик. – 2002. – № 1 – 4 (152 – 155). – С.133 – 144; Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х pp. у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського // Київська старовина. – К., 1998. – № 2. – С. 155 – 178; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1932. – 4.1. – С. 175 – 180; Матушевский Ф., Ефремов С. Александр Яковлевич Конисский. (Некролог) // Киевская старина. – К., 1901. – № 1. – С.125 – 130; Студинський К. Зв’язки Олександра Кониського з Галичиною в pp. 1862 – 1866 // ЗНТШ. – Львів, 1929. – Т. CL. – С. 271 – 338; Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського // Франко І. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. – Львів, 2001. – С. 122 – 147; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890– 1894 pp. – Львів, 2000.

В Полтаві попав він у тодішню досить сильну просвітньо-поступову течію – про участь О.Кониського в діяльності Полтавської громади, заснованої у 1858 p., детально див.: Гніп М. Громадський рух; Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х pp. – С. 155 – 178; О.Я.К. [Кониський О]. З життя в Полтаві: Частина з моїх споминок // Правда. – Львів, 1890. – Т. 2. – Вип. 5. – С. 106 – 119; Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 534.

…особливий вплив мав на нього, здається, Пильчиков – Пильчиков Дмитро Павлович (1821 – 1893) – український громадський і культурний діяч, педагог. Випускник історико-філологічного факультету Київського університету, викладач Полтавського кадетського корпусу. Член Кирило-Мефодіївського товариства, лідер Полтавської громади, неофіційний представник редакції «Основи» в Полтаві. У 1870-х pp. підтримував зв’язки з галицькими громадсько-політичними та культурними діячами. Один із фундаторів Товариства ім. Шевченка у Львові, співавтор його статуту. На початку 1860-х pp. мав великий вплив на діяльність О.Кониського.

Д.Пильчикову О.Кониський присвятив вірш «Усе плаче» (Галичанин. – 1863. – Кн. 1. – Вип. 2. – С. 11) та змалював його в образі Дмитра Павловича Пучки в автобіографічній повісті «. Хроніка з смутного часу» (1885). Епістолярні джерела, введені останніми роками в науковий обіг, зокрема листування Д.Пильчикова з В. Білозерським, вміщують нові важливі відомості про певні незгоди у стосунках двох видатних українських діячів на рубежі 1850 – 1860-х pp. (див.: Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х pp. – С. 161 – 167). Ці незгоди розглядають дослідники як тактичні розбіжності між «своїми», між «батьками і дітьми».

…проект заснування Товариства ім. Шевченка – ініціювали заснування товариства О.Кониський, Д.Пильчиков, М.Жученко, Є.Милорадович. Статут товариства був прийнятий 11 грудня 1873 р. Першим головою став Корнило Сушкевич (див.: Кучер Р. Наукове товариство імені Т.Шевченка. Два ювілеї. – К., 1992. – С. 12 – 18; Студинський К. Наукове товариство ім.Шевченка (1873 – 1928 р.) // ЗНТШ. – Львів, 1929. – Т. CL. – С. IX-XVIII).

…почав дописувати до російських – від початку 1860-х рр. О.Кониський у російській газеті «Московские ведомости», гумористичному журналі «Искра» та інших періодичних виданнях виступив із відвертою критикою діяльності полтавських урядовців. Ці замітки, як і кореспонденції в «Слові», стали підставою для арешту й адміністративної висилки О.Кониського в січні 1863 р. (див.: Антонович М. Дві замітки до життєпису О.Я.Кониського. – С. 89 – 94).

…а далі – й галицьких газет – закриття «Основи» та невдалі спроби заснувати в Полтаві українське періодичне видання спонукали О.Кониського до співпраці з галицькими виданнями. На початку 1860-х pp. О.Кониський був активним дописувачем львівської газети «Слово». Друкувався також у літературному збірнику «Галичанин», журналах «Вечорниці», «Русалка», «Мета» і «Правда» (див.: ДоманицкийВ. Библиографический указатель сочинений А.Я.Конисского. – С. 132 – 135).

…містив українські поезії й оповідання… в «Основі» – окрім художніх творів, підписаних своїм псевдонімом «Ол. Переходовець», у 1861 – 1862 pp. О.Кониський опублікував у журналі низку оглядів із громадського та культурного життя Полтавщини: «З Полтави», «З Кременчуга», «З Старих Санжар» та ін. (див.: Доманицкий В. Библиографический указатель сочинений А.Я.Конисского. – С.132 – 133).

… «Основі» – український громадсько-політичний і літературно-мистецький журнал, що виходив у Петербурзі в 1861 – 1862 pp. Засновниками журналу були В.М.Білозерський (головний редактор), П.О.Куліш, М.І.Максимович. О.Кониський, як і інші діячі Полтавскої громади, брав активну участь в обговоренні програми журналу, категорично виступав за видання його українською мовою.

… «Чернігівськім листку» – українська щотижнева громадсько-літературна газета, що виходила в 1861 – 1863 pp. у Чернігові. Видавцем і редактором був Л.І.Глібов.

…львівськім «Слові» й «Галичанині» – окрім численних поетичних та декількох прозових творів, опублікованих у цих виданнях у 1862 – 1863 pp., О.Кониський під псевдонімом «Ф.Верниволя» подав у газеті «Слово» 14 кореспонденцій. Про співпрацю письменника з газетою, до роботи в якій його запросив редактор Б.Дідицький, писав І.Франко:

«От сюди то від 1862 р. почав дописувати з Полтави Кониський. Він містив у «Слові» дописи про життя українського народа, про знесення кріпацтва і про російські порядки. […] Дописи Кониського, друковані в «Слові», були першою спробою Українця безпосередньо заговорити до Галичан і показати їм російські порядки, а обік того також гарні поезії» (Франко І. Олександра Кониського. – С. 126).

Ґрунтовний аналіз тематики та змісту кореспонденцій подає К.Студинський у статті «Зв’язки Олександра Кониського з Галичиною в pp. 1862 – 1866» (с. 271 – 272). У фонді О.Кониського (ф. 77) відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України зберігається також автограф В.Барвінського «Список творів О.Кониського, вміщених в часописі «Галичанин» за pp. 1862 – 1863 і «Слові» (1862)». Про особливу симпатію О.Кониського до «Слова» свідчить його лист до Д.Пильчикова зі заслання (Вологда, 19 січня 1863 p.): «Попроси Милорадовичку нехай мені пересилає «Слово», бо без його я пропаду, а самому нізащо виписати» (Гніп М. Громадський рух. – С. 215).

«Слово» – громадсько-політична і літературна газета москвофільського напряму, що виходила у Львові в 1861 – 1887 pp. Редактори – Б.Дідицький та В.Площанський. У 1861 – 1865 pp. прихильно ставилася до українського національно-культурного руху.

«Галичанин» – літературно-художній і науковий збірник. Виходив у Львові за рєд. Я.Головацького та Б.Дідицького (вийшло 4 випуски). У ньому публікувалися твори письменників Галичини, Буковини, Закарпаття і Наддніпрянської України, статті та розвідки з питань української мови, історії, етнографічні та фольклорні матеріали, літературно-бібліографічні огляди.

…в організації недільних шкіл… – перша недільна школа в Полтаві за підтримки місцевих меценатів та Петербурзької громади була відкрита 24 квітня 1860 р. О.Кониський активно працював у її раді, був членом загальної ради полтавських недільних шкіл. Співпрацював із Петербурзьким комітетом грамотності, через який порушував клопотання про запровадження україномовної початкової освіти у школах Полтавщини. Про участь О.Кониського в роботі народних шкіл у Полтаві див.: Граховецький Д. Перші недільні школи на Полтавщині. – С. 52 – 71; Конисский А. К истории народных чтений и народного театра // Днепровская молва. – 1900. – 16 февр. – № 3. – С. 38 – 39; Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х pp. – С. 169 – 171.

… «Прописи»… – підручник під назвою «Українські прописі» було видано в Полтаві у 1862 р. коштом Є.Милорадович.

… «Арихметика»… – повна назва підручника – «Арихметика, або Щотниця» (СПб, 1863). Видав його М.І.Костомаров за кошти, які він зібрав на випуск підручників для шкіл.

…пішли денунціації на його «малороссийскую пропаганду» – підставою цих звинувачень стали численні гострі суспільно-політичні статті О.Кониського в російських та галицьких газетах, зокрема в «Московских ведомостях». На його захист виступив Д.Пильчиков у своїй кореспонденції «Полтава, ноября 8-го» (Московские ведомости. – 1860. – 4 дек.). Д.Пильчиков підписав також колективний лист полтавської громадськості щодо виправдання О.Кониського (Там само. – 26 окт.). До арешту спричинилася також вдача письменника, про яку писав П.Куліш в одному з листів до О.Барвінського: «<…>… Мусили його за руки держати, щоб з патріотизму не зашкодив собі – і зашкодив таки» (див.: Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х pp. – С. 158). За ухвалою слідчої комісії у справі поширення української пропаганди в січні 1863 р. О.Кониського вислано під нагляд жандармерії до Вологодської губернії. Остаточно нагляд було знято лише в 1872 р.

В 1865 p… звідав він Львів… – цей приїзд відбувся в листопаді 1865 р. і був першим візитом представників «громад» із Наддніпрянщини в Галичину. О.Кониський зустрівся з членами студентської громади, редакторами і видавцями, галицькими послами. Зустрічі, враження, плани О.Кониського детально описані в статті К.Студинського «Зв’язки Олександра Кониського з Галичиною в pp. 1862 – 1865». Тоді ж О.Кониський уперше познайомився з О.Барвінським, що описує останній в окремому розділі своїх спогадів (Барвінський О. Спомини з мого життя. Частина перша та друга. – Нью-Йорк; Київ, 2004. – С.95 – 96). Цей та наступні приїзди О.Кониського до Львова висвітлені на широкій джерельній базі в монографії І.Чорновола «Польсько-українська угода 1890 – 1894».

…діяльність громади свідомих українців – йдеться про діяльність Київської старої громади, яка була створена в 1861 р. Валуєвський циркуляр (1863 р.) позбавив громадівців легальної діяльності. Після тимчасового занепаду Київська громада відродилася 1869 р. Новий сплеск її активності збігся з приїздом до Києва 1872 р. О.Кониського. У цей період найвищого розвитку Київської громади її провідними діячами були: В.Антонович, М.Драгоманов, М.Лисенко, П.Житецький, П.Чубинський, К.Михальчук, Ф.Вовк та ін. (див.: Палієнко М. Київська стара громада у суспільному та науковому житті України (Друга половина XIX–початок XX ст.) // Київська старовина. – К., 1998. – № 2. – С. 49 – 84; Грушевський М. Спомини. – С. 133 – 144; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч. 1. – С. 178 – 179).

… «Киевского телеграфа» – йдеться про громадсько-політичну та літературну газету, що виходила в Києві з 1859 – 1876 pp. Із 1874 р. стала неофіційним органом Київської старої громади. Після прийняття Емського указу і з посиленням антиукраїнського курсу закрита російським урядом.

…свої зв’язки з галицькими виданнями… – у 1870-ті pp. О.Кониський продовжує співпрацювати з часописом «Правда», з початку 1880-х pp. – із журналами «Зоря» та «Світ», газетою «Діло»; друкується в галицьких збірках та альманахах.

…значнішими датками причинилися ще Е.Милорадовичка… – Милорадович (дівоче прізвище – Скоропадська) Єлизавета Іванівна (1832– 1890) – українська громадська діячка, меценатка. Активний член Полтавської громади, голова загальної ради полтавських недільних шкіл. Підтримувала матеріально українські видання, недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві, розвиток українського культурно-просвітнього руху в Галичині (товариство «Просвіта», журнал «Правда»). Для заснування Товариства ім. Шевченка у Львові внесла 20 тис. австрійських крон. Пам’яті Є.Милорадович О.Кониський присвятив свою замітку: К[ониський О]. Єлисавета Іванівна Милорадовичка // Зоря. – Львів, 1894. – № 3. – С. 70.

…М.Жученко – Жученко Михайло (1840 – 1880) – адвокат, громадський діяч на Слобожанщині, голова ради адвокатів у Харкові. Один із засновників і меценатів Наукового товариства ім. Шевченка.

…справа зав’язання Товариства досі не висвітлена вповні – цю прогалину першим заповнив власне М.Грушевський своєю статтею «Наукове товариство імені Шевченка» (ЛНВ. – Львів, 1900. – Т. IX. – Кн. І. – С. 184 – 200). Серед пізніших досліджень див.: Студинський К. Наукове товариство ім. Шевченка (1873 – 1928) // ЗНТШ. – Львів, 1929. – Т. CL. – С. IX-XVIII; Гнатюк В. Наукове Товариство імени Шевченка у Львові (Історичний нарис першого 50-річчя – 1873 – 1923). – 2–ге вид.– Мюнхен, 1984; Кучер Р. Наукове товариство імені Т.Шевченка: Два ювілеї. – К., 1992; З історії Hayкового товариства ім. Шевченка: Збірник доповідей і повідомлень наукових сесій і конференцій НТШ у Львові. – Львів, 1998.

… «Сім’ї й школі» – йдеться про щомісячний ілюстрований педагогічний журнал «Семья и школа», що виходив у Петербурзі в 1871 – 1888 pp. Засновник і перший редактор – Ю.Симашко. Посідав провідне місце в російській педагогічній журналістиці.

…до конфлікту з україноїдськими реакційними елементами – йдеться про численні наклепи на діяльність О.Кониського як гласного Міської думи, вміщені в «Киевлянине», редактором якого був Д.Піхно. За позовом О.Кониського Д.Піхна засудили на 3 місяці позбавлення волі. Проте й після цього російські газети продовжували звинувачувати О.Кониського в політичних злочинах, але робили це невиразно і без доказів.

…привели до політичного процесу 1885 р. – від 1884 р. О.Кониський у Галичині перебував під пильним наглядом австрійської поліції. У 1885 p., повертаючись із Галичини, він був затриманий з обшуком на російській митниці у Волочиську. Вилучені художні твори не могли бути підставою арешту. Проте О.Кониського відправили до Києва, де розпочалося слідство, що тривало 16 місяців.

На підставі наклепів галицьких москвофілів його звинувачували в пропаганді соціалістичних ідей, сепаратизмі та австрофільстві, прагненні від’єднати Україну від Росії. О.Кониський змушений був звернутися з поданням до царя, який розпорядився закрити слідчу справу (див.: Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського. – С. 139). Пильно стежили за О.Кониським також у 1887– 1888 pp. За розпорядженням намісника Галичини К.Бадені, якому О.Кониського в доносах подавали як «душу українофільського руху», 27 січня 1889 р. він покинув Львів назавжди ( Чорновол І. Польсько-українська угода. – С. 96 – 97, 116 – 117).

…попсувалися… і відносини його до багатьох видніших репрезентантів київського українства – йдеться про напруження в колі діячів Київської громади, яке виникло через їх різне ставлення до політичних процесів у Галичині, ідей О.Кониського щодо перенесення центру українського руху з Києва до Львова, його підтримки політики «нової ери». З цих причин наприкінці 1880-х pp. О.Кониський, В.Антонович та В.Вовк-Карачевський вийшли зі складу Громади (Грушевський М. Спомини. – С. 133 – 144).

…надіявся запевнити успіх українській справі союзом з польською суспільною… – йдеться про політику «нової ери», ідейними натхненниками якої були О.Кониський, В.Антонович, О.Барвінський, Ю.Романчук та інші галицькі народовці. Перший варіант угоди виклав О.Кониський у своєму листі до О.Барвінського від 23 – 25 лютого 1888 р. (детально про роль О.Кониського у впровадженні політики польсько-українського порозуміння див.: Чорновол І. Польсько-українська угода. – С. 108 – 137).

Таким мала бути «Правда» – упродовж 1880 – 1888 pp., налагодивши тісний зв’язок із галицькими народовцями, О.Кониський прагнув заснувати загальноукраїнський періодичний орган.

У травні 1887 p., прибувши до Львова, він вів переговори з редакторами «Зорі» і «Діла» Г.Цеглинським та І.Балеєм про свою особисту участь у роботі цих видань та їх соборний характер. Не досягнувши порозуміння, О.Кониський вирішив організувати випуск нового часопису «Правда», яким прагнув об’єднати всі українські політичні угруповання. Йому вдалося домогтися співробітництва з І.Франком та М.Драгомановим, останній навіть написав програмну статтю для «Правди». Редакція журналу складалася з п’яти осіб: О.Барвінського, О.Кониського, П.Левицького, Є.Олесницького (відповідальний редактор) та І.Франка. Інтереси князя А.Сапіги, коштом якого виходило видання, представляв у редакції А.Телєжинський.

Перший номер «Правди» вийшов у жовтні 1888 р. Незважаючи на численні непорозуміння в редакції (вихід із неї І.Франка, відмова А.Сапіги фінансувати видання та ін.), «Правда» стала тим всеукраїнським органом, яким її задумував О.Кониський. Сам Олександр Якович із виходом часопису мав намір перебратися в Галичину. Проте в 1889 р. О.Кониський припинив свою редакційну діяльність у журналі: внаслідок численних доносів він назавжди був змушений покинути Галичину. Видавцем і фактичним редактором «Правди» в 1889 – 1896 pp. був О.Барвінський. Як орган правого крила народовців у 1890 – 1894 pp. часопис пропагував політику «нової ери» (див.: Чорновол І. Польсько-українська угода. – С. 56 – 57, 112 – 117).

…Ол[ександра] Барвінського – наприкінці 1880-х pp. О.Барвінський став однією з головних фігур політичного та наукового життя в Галичині. Його співпраця з О.Кониським відігравала надзвичайно важливу роль у розвитку галицько-наддніпрянських стосунків, реалізації ідеї «українського П’ємонту» (див.: Олександр Барвінський. 1847 – 1927: Матеріали конференції, присвяченої 150-й річниці від дня народження Олександра Барвінського (Львів, 14 травня 1997 p.). – Львів, 2001).

…на сій точці розбилася і моя з ним колись дуже сердечна приязнь – про стосунки О.Кониського з М. Грушевським детально див.: Антонович М. О.Кониський і М.Грушевський. – С. 48 – 63; Возник М. Ол.Кониський і перші томи «Записок». – С. 339 – 390. Зокрема, М.Антонович розкриває головні причини погіршення їхніх взаємин: «Як бачимо, близька дружба з Кониським розбилася через «нову еру», хоч змінив віхи тут не Кониський, а Грушевський, що йому Олександер Якович брав на зле» (АнтоновичМ. О.Кониський і М.Грушевський. – С. 61).

Важливим чинником непорозумінь стало також неузгодження в поглядах М.Грушевського та головного провідника «новоерівської» політики О.Барвінського, на чому також наголошував М.Антонович: «У спорі Барвінського з Грушевським – Кониський став на стороні Барвінського, який і справді до своєї смерти вірніше зберіг ідеї Кониського» (Там само. – С. 54).

…з планами реформи Товариства імені Шевченка – йдеться про реформування Товариства ім. Шевченка в Наукове товариство ім. Шевченка з ініціативи О.Кониського, В.Антоновича, О.Барвінського. Головний зміст реформи було викладено в програмній статті О.Кониського, видрукуваній у лютневому випуску «Правди» (1889).

Реформа передбачала реорганізацію товариства з літературно-просвітницького в наукове на взірець сербського «Дружества» або колишнього «Товариства приятелів наук» у Кракові з перспективою отримати статус Академії наук. Новий статут товариства, який написали В.Антонович, О.Кониський та О.Барвінський, ухвалили на загальних зборах товариства 13 березня 1892 p.; 16 листопада цього ж року він був затверджений намісництвом (див.: Студинський К. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. – С. IX–XVIII; Романів О. Олександр Барвінський і Наукове товариство ім. Шевченка // Олександр Барвінський. 1847 – 1927: Матеріали конференції… – С. 91 – 100).

…в статті про Дикаріва… – йдеться про нарис: «До життєпису М.О.Дикаріва» (ЛНВ. – Львів, 1900.– Т. XII. – Кн. 10. – С. 10 – 29; Кн. 11. – С. 75 – 91).

…першу главу її умістив він в І кн[изі] «Записок»… – йдеться про працю «Дитинний вік Т.Г.Шевченка, крит[ико]-біогр[афічний] нарис» (ЗНТШ. – Львів, 1892. – С. 87 – 123).

…зладив корпус листів і збірник перекладів російських повістей Шевченка – окрім підготовленої повної збірки листів Шевченка, О.Кониський переклав його щоденник та повісті «Варнак», «Художник», «Наймичка», «Безщасний».

…щоб «Записки» виходили що два місяці – цей задум О.Кониського реалізував М.Грушевський, який у 1895 р. перебрав редагування часопису. У 1895 р. вийшло 4 числа, у 1896 – 1913 pp. журнал виходив 6 разів на рік.

Криза в Товаристві – йдеться про 1897 p., коли головою товариства був обраний М.Грушевський, заступивши О.Барвінського. Див.: Купчинський О. До взаємин Олександра Барвінського з Михайлом Грушевським (документи та матеріали) // Олександр Барвінський. 1847 – 1927: Матеріали конференції… – С. 142 – 178.

…в тестаменті… – виконавцем духівниць О.Кониський призначив О.Лотоцького. За духівницею від 1898 p., він заповів останньому право на свої літературні твори. За духівницею від 1899 р. – право розподілити все своє майно на українські справи, зокрема на Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, на премію за кращу біографію Т.Шевченка та ін. (детально про це див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – 4.1. – С. 178 – 179).

…родина покійника, одначе, оспорює сей тестамент – заповіт О.Кониського намагалася спростувати в суді його дружина М.О.Кониська. Процес вів відомий чернігівський адвокат і громадський діяч І.Шраг. Його листи до М.Грушевського дають змогу відтворити цей процес (ЦДІАУК. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 841). Затвердження заповіту в суді затягнулося майже на 15 років, позов дружини було спростовано, проте більшість справ, на які О.Кониський заповідав кошти, реалізувати не встигли (див.: Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч.1. – С. 179 – 180).

…організував видавничу громаду в Києві… – йдеться про видавниче товариство «Вік», засноване в 1895 р. з ініціативи О.Кониського, В. Доманицького, О.Лотоцького, С.Єфремова, Ф.Матушевського, В.Дурдуківського. Існувало до 1918 р. Видало близько 140 назв художньої, навчальної та науково-популярної літератури.

… «Турботи українського письменника і видавця» – праця під назвою «Тривоги автора і видавника (з натури)» була опублікована у львівській газеті «Руслан» (1902. – № 18 – 23).

… Вовка-Карачевського – Вовк-Карачевський Василь Никодимович (1834 – 1893) – громадсько-культурний діяч, публіцист, перекладач, лікар за фахом. Активний діяч Київської старої громади, співробітник «Основи» та «Правди».

…почав видавати збірку своїх повістей – йдеться про збірку: Творы О.Я.Конисского-Перебенди. Т. 1 – 4. – Одесса; Ялта, 1899 – 1903. Белетристичні твори вийшли також окремими виданнями: Дид Евмен. – Чернігів, 1895; В тиснои бабы. – К., 1896; Грошолюбка. – Черкаси, 1900; Оповідання про Тараса Шевченка. – СПб, 1901; Вибрані твори: В 2-х кн. – К., 1927; Оповідання (Дід Євмен. – Млин. – Завертка). – Харків, 1930; Вибрані твори. – К., 1986; Оповідання. – Повість. – Поетичні твори. – К., 1990.

…в Галичині 1860 – 80-х pp. він був чи не найважнішим з письменників – за спогадами І.Верхратського, один із чільних галицьких народовців-шістдесятників Остап Левицький твердив, що поезіям Кониського «належить по творах Шевченка перше місце» (див.: Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 444).

…(виключивши малу збірку 1889p.)... – йдеться про збірку: Кониський О. Оповідання. – Львів, 1889. Вийшла в друкарні НТШ, у ній було передруковано 5 оповідань із «Діла».

Поезії, досить численні – уперше спробував видати збірку своїх поетичних творів О.Кониський під час свого першого приїзду до Львова в 1865 р. На той час у «Слові», «Галичанині» та «Вечорницях» (1862 – 1864) було опубліковано 64 його поезії. Про цей нереалізований задум згадує у своїх спогадах О.Барвінський (Барвінський О. Спомини з мого життя. – С. 94). Побачила світ єдина прижиттєва збірка поетичних творів О.Кониського: Порвани струны: Виршы. – Житомир, 1886.

…інформаційні статті про український рух, вміщені в російських часописях – дописувачем яких основних російських газет був О.Кониський, можна з’ясувати з його збережених листів до їх редакцій: «Азовский вестник» (1870), «Голос» (1864), «Молва» (1880), «Московский телеграф» (1882 – 1883), «Одесский вестник» (1891), «Правда» (Одеса) (1879), «Русский курьер» (1880 – 1881), «Светоч» (1885), «Судебный вестник» (1870, 1872). За цим джерелом визначені також деякі російські часописи, співробітником яких був О.Кониський: «Биржевые ведомости» (1872), «Семья и школа» (1878 – 1881), «Педагогический музей» (1879), «Будильник», «Вестник Европы» (1886), «Северный вестник» (1891), «Русская мысль» (1895) (див.: Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури. – К., 1999. – С. 154).

З історично-літературних статей… – захоплений ідеєю збору біографічного матеріалу, О.Кониський підготував низку статей: «Згадка про І.І. Срезневського» (1880), «Михайло Максимович» (1886), «Олександр Атаназієвич Чужбинський» (1887), «Осип Федькович» (1888), «Про Анатолія Свидницького» (1888), «До історії українсько-руського письменства (Дещо про Панаса Марковича)» (1894) та ін.

…в замітці, уміщеній в «Ватрі» – йдеться про статтю О.Кониського «Біографічні замітки», видану в літературно-науковому збірнику «Ватра», присвяченому пам’яті Т.Шевченка і 25-річчю літературної діяльності Ю.Федьковича. Альманах вийшов у 1887 р. в Стрию. Видав Василь Лукич. До збірника увійшли твори українських письменників різних поколінь, мемуари, статті про життя і творчість Т.Шевченка, І.Франка, рецензії. Окрім згаданої замітки О.Кониського, збірник вміщує його оповідання «Січовик».

…висловив він її з великим (аж завеликим) натиском в статті про Дикаріва – йдеться про нарис «До життєпису М.О.Дикарева», у якому автор зазначає: «Пригадуючи собі – на скільки мені відомо – життя отих мучеників-трудівників задля добра загального, мене дивом-дивує факт громадської байдужосте нашої до їхнього житя і наша непамять про них» (ЛНВ. – Львів, 1900. – Т. XII. – С. 11 – 12). Імовірно, О.Кониський нарікав, що напрацювання гуртка стосовно підготовки біографічного словника діячів України, створеного при Київській громаді під керівництвом В.Антоновича, не були видрукувані.

Головною його працею лишилася велика студія про Шевченка… – йдеться про дослідження О.Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (Львів, 1898 – 1901. – Т. 1 – 2), в основу якого покладено серію нарисів, опублікованих у 1892 – 1897 pp. переважно в «ЗНТШ».

Праця перевидана в Києві у 1991 р. Підготовка до друку біографії Т.Шевченка окремим виданням стала однією з головних тем листування М.Грушевського і О.Кониського 1897– 1898 pp. (див.: Листування Михайла Грушевського. – Т. 1. – С. 62 – 63, 66– 69, 71). Зокрема, М.Грушевський подає окремі побажання щодо змісту книги, як-от: «Висловлювалось не раз бажане «оминати лірику»: належало б, думаю, те бажане вдовольнити. При тім чи не могли б Ви використати відомі Вам урядові акти про Шевченка. З свого боку уважав би я відповідним, щоб була заповнена та прогалина, на яку справедливо вказав Ф.Колесса, що у Вас біографічні факти зовсім відділені від літературної діяльності Шевченка і ся остатна в біографію Вашу майже не входить» (див.: Там само. – С. 62 – 63).

…видав цілу біографію по-російськи – йдеться про видання: Жизнь украинского поэта Т.Г.Шевченка. – Одесса, 1899.

…його покій був клубом – у 1878 – 1898 pp. О.Кониський проживав у Києві за адресою: Бібіковський бульвар (сучасний бульвар Шевченка, 38, будинок не зберігся). В останні роки життя мешкав у будинку по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 80 (тепер Саксаганського, 80; будинок знесено у 2003 p.). Про зібрання в оселі О.Кониського див.: Грушевський М. Спомини. – О 133– 144; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч. 1. – С. 177.

З неприсутніми він вів величезну кореспонденцію – у фонді О. Кониського (ф. 77) відділу рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України зберігаються листи до Олександра Яковича від більш як 200 адресантів (див.: Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури. – С. 152 – 154). Серед них – М. Драгоманов, Б.Грінченко, М.Костомаров, А.Кримський, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Ю.Целевич, Д.Яворницький та іи. Лише невелика частина листування опублікована (див. літературу про О.Кониського).

…в т. VIII– «Проба улаштування хронології до творів Т.Шевченка» – ця праця О.Кониського була видрукувана з посвятою автора М.Грушевському. Отримавши статтю до друку, історик вдячно відгукнувся в листі від 7 серпня 1895 p.: «Дякую Вам за присвячення дуже – від себе, дякую і за статтю – яко редактор» (Листування Михайла Грушевського. – Т. 1. – С. 56).

«Невидані поезії Т.Шевченка « – дослідження, яке підготовив О.Кониський у жовтні 1899 p., було опубліковано в «ЗНТШ» (Т. XXXIX. – С. 1 – 18).

…і докінчення «Варіантів» – «Вариянти на декотрі Шевченкові твори» опубліковані в «ЗНТШ» (Т. XXXIX. – С. 1 – 22).

…лагодив він для «Записок» остатніми роками біографію Костомарова – бажання О.Кониського опрацювати біографію М.Костомарова згадується в листі М.Грушевського від 21(9) березня 1898 р.: «Брат переказав мені, що Ви маєте охоту злагодити кілька економічних статей і біографію Костомарова для «Вісника». Дякуючи Вам за добру охоту, прошу Вас одначе не забиратися до тих економічних статей, бо нам не придалиби ся на разі. Біографія Костомарова була би пожадана, тільки не в «Віснику», а в «Записках» (Листування Михайла Грушевського. – Т. 1. – С.70).

Відомостей про написання цієї праці в листах О.Кониського та його біобібліографічних матеріалах не виявлено. М.І.Костомарову, з яким О.Кониський листувався від 1862 р., а в 1865 р. познайомився особисто, письменник присвятив свою поезію «Пророк» (Галичанин. – Львів, 1862. – Кн. 1. – Вип. 1. – С.7; підпис: К.О.Я.; передрук: Київська старовина. – К., 1998. – № 2. – С. 151). Із нагоди смерті видатного українського вченого та громадського діяча О.Кониський опублікував працю «Микола Костомаров: Мої згадки про нього і його листи» (Діло. – Львів, 1885. – Ч. 46 – 52).

Світлана Панькова

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 546 – 556.