З’їзд народів Росії

Михайло Грушевський

Останніми місяцями стільки розмов було про Російську федерацію, і реалізація цієї ідеї видавалася настільки простою, що тепер люди, які ставилися до неї серйозно, з сумом спостерігають за тим, як вона меркне.

Як політики, так і прості люди не уявляли собі Східну Європу інакше, ніж у вигляді централізованої Російської імперії, де єдиний могутній уряд забезпечував би спокій завдяки суворим репресіям проти будь-яких проявів децентралізації. Тепер же вони повертаються до ідеї створення Російської федерації, як до нового, небаченого досі, винаходу, політичної та соціальної панацеї. А ми, ті хто доклав стільки зусиль, щоб продемонструвати всім необхідність та можливість її реалізації, тоді, коли вона могла стати прийнятним рішенням непростої ситуації, ми її закинули, усвідомивши існування нездоланних труднощів і безнадійність ситуації. Було б смішно, якби не було так неприємно і гірко.

Я хотів би розповісти довгу і захоплюючу історію федералізму в Росії і не тільки. Я це зроблю, можливо, за інших обставин. А зараз я обмежуся висвітленням найнедавніших і маловідомих спроб використати принцип федералізму як єдину можливість врятувати стару Росію від розпаду та хаосу, що загрожували їй у час перед більшовицьким переворотом. Йдеться про з’їзд, скликаний Українською Центральною Радою в Києві у вересні 1917 р. Це був останній з’їзд такого спрямування, який пробудив у Росії, щонайменше, у певних колах, найбільше надій, який привернув до себе найбільше уваги та викликав найбільше ентузіазму.

Однак і цього разу всі надії і сподівання були знищені централістською політикою правлячих кіл Росії, так, як це було до того.

Задум зібрати такий з’їзд, чи навіть, радше, створити організацію такого спрямування, з’явився ще до війни. У 1913 – 1914 рр. було проведено кілька пробних конференцій. На з’їзді в Москві, який зібрав досить велике число учасників, був прийнятий статут постійно діючої організації для груп, національностей і регіонів, які підтримували принцип федерації; та розпочато видання органу під назвою «Народы и Области».

Одним із перших, хто спробував реалізувати цей задум, був Віктор Обнінський, член першої російської Думи, представник партії кадетів, малочисельної, на жаль, і єдиної з російських партій, яка усвідомлювала потребу раціонального вирішення національного питання Росії. Він зібрав групу федералістів, яка мала входити в цю організацію як національна великоросійська група.

З початком війни видання цього органу, як і діяльність організації, припинилося. З подачі українських федералістів, які займали активну позицію, на Всеукраїнському національному конгресі на початку революції Українська Центральна Рада виявила ініціативу скликати З’їзд поневолених народів Росії, які підтримували принцип федералізму в Росії.

Більше не було потреби приховувати факт проведення з’їзду, як це було з довоєнними зібраннями. Він міг відбуватися відкрито та офіційно. Українські партії в складі Центральної Ради розпочали його організацію і за допомогою преси запросили до участі в ньому делегатів національних і регіональних груп, які підтримували принцип федерації. Він мав відбутися 8/21 вересня 1917 p.

Події, що відбувалися в той час, засвідчили важливість проведення цього конгресу. В середині серпня в Москві пройшло зібрання представників влади. Результатом реакційних настроїв, що проявилися під час цього зібрання, став Корніловський заколот, який був спробою встановлення диктатури; до нього була причетна владна верхівка. Після цього позиції уряду похитнулися. Назрівала анархія, яка загрожувала не лише Росії, а й сусіднім народам та країнам.

Під впливом саме цих подій у Києві зібралися представники національних меншин Росії. З’їзд відбувся в Педагогічному музеї, де засідала й Центральна Рада.

Крім українців у ньому взяли участь: а) естонці; б) латвійці; в) литовці; г) білоруси; г) румуни з Бессарабії; д) кримські татари; є) грузини; є) турки з Азербайджану; ж) мусульмани з-над Волги; з) народності Сибіру; и) козаки зі всіх районів Росії; і) євреї: об’єднання єврейських соціал-робітничих партій, Поалей-Ціон, сіоністи.

Кілька організацій, які не змогли взяти участі в конгресі, засвідчили письмово своє членство в ньому, наприклад, великоросійські організації Сибіру. В той час дорога із Сибіру до Києва, дійсно, була б героїчним вчинком. Однак польські соціалісти, що теж приєднувалися до конгресу і ставилися прихильно до народів, які добивалися звільнення, не брали в ньому визначальної участі, бо підтримували ідею створення нової незалежної Польщі.

Наскільки я пригадую, російські соціалісти написали декларацію. Однак група російських федералістів, яка мала б обов’язково брати участь у цьому конгресі, не з’явилася. Обнінський загинув.

Мені шкода, що я більше не маю протоколів з’їзду, які публікувалися в бюлетені «Свободный союз», що був друкованим органом конгресу. Після більшовицького перевороту всі попередні плани були зруйновані і вихід видання припинився.

Представник Тимчасового уряду, голова Особливої наради з провінціальної реформи М.А.Славинський, будучи присутнім на з’їзді, запевняв, що уряд готовий уважно вивчати постанови з’їзду.

Натхненні почуттям братерства, яке народжується під час виконання спільної справи, та солідарністю між народами, здатною подолати будь-які розбіжності й конфлікти, учасники з’їзду взялися до роботи. З опитування, проведеного на початку з’їзду, стало відомо, що більше половини учасників (щонайменше дві треті) були соціалістами.

З’їзд урочисто відкрився 21 вересня 1917 р. і тривав тиждень. Під час перших днів оголошували декларації народів-учасників, виступали голови. Наступні відкриті засідання були присвячені теоретичним доповідям, в яких детально розглядався принцип федералізму. На інших засіданнях обговорювали організаційні моменти, доручення народам і регіонам, вимоги, що висувалися урядові, позиція щодо війни та миру. На останніх засіданнях були сформовані постанови й декларації, і цим дебатам був підведений підсумок.

Будучи обраним почесним головою з’їзду, я хотів у своїй промові, яка, зрештою, була з ентузіазмом прийнята всіма слухачами, описати не лише плачевну ситуацію, у якій опинився весь український народ і соціалістичні партії зокрема, але й усі партії, які брали участь у з’їзді. За 6 місяців революції ні уряд, ні правлячі кола Росії не зробили нічого, щоб покращити умови в Російській імперії, яку називали «давньою в’язницею народів», для того, щоб усі національності могли вільно існувати, згуртовані навколо неї. Тільки таким я бачив вихід із ситуації.

Російський елемент, тобто центр імперії, насправді творить лише безлад і хаос. Населення тут розпорошене, байдуже та безамбітне. Народи периферії, навпаки, хоч і не такі численні, як росіяни, більш згуртовані. Вони були звиклі боротися проти старого режиму і допомагати одне одному. Вони активні та готові простягнути руку допомоги побратимові, а якщо потрібно, об’єднавшись навколо центру, могли б врятувати Росію від безладу. Але вони будуть зацікавлені це зробити лише за умови, коли зв’язок з Росією буде добровільним, а не примусовим, випадковим чи механічним.

Для Росії година пробила. Цей з’їзд дав останній шанс вийти зі складної, майже безнадійної ситуації. Треба, щоб Росія стала батьківщиною для своїх народів. Інакше вона не зможе існувати. Країни перестають існувати, а народи залишаються. Народи Росії мають право і обов’язок самостійно вирішувати свою долю, незважаючи на рішення російського уряду.

Наскільки мені відомо, ні українці, ні інші народи не хочуть зупинятися на півдорозі та погоджуватися на примарну незалежність. Метою народів на периферії є політична відокремленість від російського центру. Майбутнє – це братерство між усіма народами, світова федерація. Способом досягнення цієї мети для народів Росії є саме створення Російської федерації, або, у випадку, якщо це не вдасться, інших федеративних союзів.

Усі делегації, які брали участь у з’їзді, поділяли цю точку зору. Лише литовська делегація відстоювала принцип повної незалежності. Євреї підтримували ідею федерації, піднімаючи питання створення власної національної автономії з правом об’єднатися в розширену структуру на території цієї великої федерації.

Козаки також долучалися до вимог з’їзду. Як російські, так і українські козаки відокремлювали себе від російського населення. Давній козацький сепаратизм був підсилений останніми подіями війни, нечуваним безладом, дезертирством, крадіжками, капітулянтством, що панували в лавах російських солдатів. Як казали козаки: «ці вояки», про яких говорив Суворов, маючи на увазі російських солдатів, стали «бігунами, які не шкодують своїх ніг». Вони біжать так швидко, що залишають далеко позаду лінію фронту, козаків та армію із представників національних меншин, які мають протистояти німцям. Тому козаки вирішили, що хочуть бути окремою нацією і формувати військову конфедерацію. Вони були вдячні з’їзду за те, що він визнав за ними право самостійно вершити свою долю, наслідуючи в цьому інші народи та регіони імперії.

Прийняті на з’їзді постанови свідчили про потребу негайного створення Російської федерації задля врятування імперії від розпаду. Зрозуміло, що ця федерація мала створюватися на добровільних засадах самими народами, а не примарою Всеросійських установчих зборів, які уряд ніяк не міг наважитися скликати, яким він мав подавати на розгляд всі питання і в які ніхто особливо не вірив, не в останню чергу через таку політику нерішучості.

Також з’їзд визнав потребу створення органу, який би дбав про підтримання федералістських зв’язків між народами. Однак не всі делегації мали мандат на створення такої організації. Було вирішено відкласти вирішення цього питання на місяць, до другого з’їзду.

Згаданий вище представник уряду передав йому постанови з’їзду. Окрім цього, делегата з’їзду було відправлено на скликану урядом в Петрограді Всеросійську демократичну нараду.

Цим делегатом був Б.Борохов від партії Поалей-Ціон, який брав активну участь у роботі з’їзду. На нараді він виклав суть поглядів та вимоги народів Росії. Однак у більшості нараду представляли російські націоналісти, які не зацікавилися ідеєю федералізму та залишили без уваги вимоги національностей.

Зі слів делегата, документи з’їзду були передані Керенському, який зумів правильно їх потрактувати. Але більшість Ради міністрів виступила проти. Один-єдиний заголовок «Нова Російська Федеративна Республіка» став пробним каменем. Переважна більшість міністрів виступила проти декларації федералістів. Єдиною можливою вважалася культурна автономія. Міністрові внутрішніх справ доручили розробити статут автономії, але уряд Керенського був скинутий до того, як він встиг щось зробити.

Будучи переконаним у тому, що він отримає підтримку на Нараді у Петрограді, російський уряд планував взагалі відмовитися від обіцянок, даних національностям. Скромні права України на автономію також поступово втрачали силу. За кілька днів до більшовицького перевороту уряд Петрограда наказав порушити політичну справу проти українського уряду, визнаного ним же декілька місяців перед цим.

На початку листопада у Києві відбулася перша сесія Ради народів. Але незабаром, під впливом подій у Петрограді, громадянська війна розгорілася і в Києві. Ми були змушені проголосити Українську Народну Республіку на засадах федеративного устрою з іншими республіками колишньої Росії.

Український уряд виступав з пропозицією до уряду більшовиків і місцевих органів створити федерацію, однак вона не знайшла підтримки. Час федералізму пройшов. Тепер більшовики незмінно схиляються до централістських тенденцій, а поневолені народи Росії продовжують прокладати інший шлях до свободи, створюючи незалежні республіки.

Примітки

Вперше під заголовком «Le Congrés des Peuples allogènes de Russie» опублікована французькою мовою у виданні: // L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 5. – 1 Novembre. – P. 129 – 135, а також паралельно в англомовному варіанті цього ж видання («Eastern Europe»). Підпис: М.Hrouchevski. Передрук французькою: Mykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre. – Paris, 1997. – P. 136 – 141.

Подається вперше українською мовою у перекладі з французької О.Козак за виданням: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 5. – 1 Novembre. – P. 129-135.

Стаття присвячена З’їзду народів, що проходив у Києві з ініціативи Української Центральної Ради 8 – 15 (21 – 28) вересня 1917 р., та став одним із найяскравіших виявів тогочасних федералістичних ідей М.Грушевського. Приводом до написання статті стали нові завдання, які постали перед народами колишньої Російської імперії після Першої світової війни. Сутність цих завдань М.Грушевський розкриває у статті: «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

Див. також: Корольов Г. Трансформація федералістської концепції М.Грушевського в роки еміграції (1919 – 1924) // Історичний журнал. – 2009. – № 2. – С. 64 – 70; Його ж. Федералізм Михайла Грушевського: міфи, уявлення, проекти. – К., 2012.

Я це зроблю, можливо, за інших обставин – власне, цю обіцянку М.Грушевський частково виконав, детально описавши роботу З’їзду народів Росії, як апогею своїх федералістичних ідей, у спогадах (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 137 – 147). Історик зауважував:

«Так пройшли сі «золоті сни народів», кажучи словами Славинського, дні радісного піднесення […]. Пізніші події незадовго зігнали з наших споминів сі настрої й надії і закидали їх всякою іншою «злобою дня»: коли в Празі в 1919 р. люде, що по слуху чули про сей з’їзд, інтересувалися подробицями його, вважаючи актом непережитого значення, се нас аж здивувало – настільки засипали пізніші тяжкі удари пам’яті і враження сеї події. Але тепер, по дев’яти роках, переходячи її деталі, відсвіжуючи тодішні настрої, справді думається: що се, може, й справді факт непережитий, котрий ще буде вигребаний з минулого і буде не просто фактом, а й фактором» (Там само. – С. 145).

«Народы и Области» – видання започатковане з ініціативи російського політика, провідного діяча партії кадетів, депутата І Державної Думи Російської імперії, одного з засновників Союзу автономістів, прихильника автономії України В.П.Обнінського (1867 – 1916). Щомісячний журнал став друкованим органом Товариства єднання народностей Росії, заснованого 1909 р. у Москві на засадах колишнього думського Союзу автономістів. В.Обнінський був заступником товариства та фактичним редактором журналу, його програму детально обговорював у листах до М.Грушевського (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – On. 1. – Спр. 665; Спр. 721. – С. 173).

Журнал виходив у Москві, перший номер побачив світ 1 травня 1914 р. (загалом видано 8 чисел). Містив статті з національного питання, історії, етнографії, побуту недержавних народів Російської імперії, хроніку, бібліографію. У виданні брали участь видатні вчені та громадські діячі. На його сторінках опубліковано чимало матеріалів з українського питання. Перше число журналу відкрила стаття М.Грушевського «Очередной вопрос» (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 206 – 210).

Він мав відбутися 8/21 вересня 1917 р. – З’їзд народів Росії (З’їзд поневолених народів) відбувся 8 – 15 (21 – 28) вересня у Києві. У ньому взяли участь 92 делегати (86 – з правом вирішального голосу: представники українців (9), кримських татар (10), тюрків (5), грузинів (2), латишів (10), литовців (9), естонців (4), євреїв (10), білорусів (8), молдаван (6), козаків (10), росіян (3)); 6 – з дорадчим голосом: поляки) (перелік укладений за поіменним списком, поданим у «Свободном союзе» (№ 1 (Октябрь). – С. 14 – 19; див. також: Стойко В. З’їзд народів у Києві 1917 р. // Український історик. – 1977. – Ч. 3 – 5. – С. 14 – 25).

Основним завданням форуму стало визначення теоретичних і практичних засад федеративного устрою Російської держави. Детально робота з’їзду висвітлена в друкованому органі форуму «Свободный союз» і тогочасній пресі (передруки див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т.1. – С. 288 – 312), спогадах М.Грушевського (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 137 – 147).

Кілька організацій, які не змогли взяти участі в конгресі, засвідчили письмово своє членство в ньому… – ці відомості М.Грушевський уточнює у спогадах, називаючи організації, які долучили свої голоси телеграфічно:

«Союз гірських народів Півн[ічного] Кавказу й Дагестану і вірменський Дашнакцютун, ташкентські мусульманські організації, томська конференція сибірських громадських організацій, якутський союз федералістів-трудовиків й ін.» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 142).

Однак польські соціалісти, що теж приєднувалися до конгресу… не брали в ньому визначальної участі, бо підтримували ідею створення нової незалежної Польщі – на з’їзді було 6 поляків з дорадчим голосом. У заяві Польської партії соціалістичної (ППС), яку виголосив на з’їзді її представник К.Лукашевич, підкреслювалося:

«Польська партія соціалістична відносно революційного пролетаріату Польщі є виразницею ідеї цілковитої самостійності Польщі» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т 1. – С. 312).

Наскільки я пригадую, російські соціалісти написали декларацію – серед учасників з’їзду були три росіяни – члени київської організації Російської партії соціалістів-революціонерів (Там само. – С. 304).

Обнінський загинув – у березні 1916 р. В.Обнінський закінчив життя самогубством (див.: Петлюра С. Памяти В.П.Обнинского // Украинская жизнь. – 1916. – № 3. – С. 54 – 58). Відкриваючи з’їзд, М.Грушевський згадав про В.Обнінського як одного з поборників ідеї федералізму, коротко охарактеризував його діяльність та запросив присутніх вшанувати його пам’ять вставанням (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 138-139).

…в бюлетені «Свободный союз», що був друкованим органом конгресу – видання було започатковане за рішенням З’їзду народів у Києві і стало його друкованим органом. Загалом вийшли два числа журналу (у жовтні та листопаді 1917 р.), на сторінках яких детально зафіксована робота форуму (списки учасників, тексти привітальних телеграм, промови, резолюції, звернення тощо). У бюлетені опублікована «Промова М.С.Грушевського від імені українських організацій, проголошена 10 вересня [1917 р. на З’їзді народів у Києві]», його статті «Вільний союз» та «Час настав» (передруки: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 60-64, 76).

Представник Тимчасового уряду, голова Особливої наради а провінціальної реформи М.А.Славинський, будучи присутнім на з’їзді… – представник Тимчасового уряду М.Славинський, який очолював комісію для розробки обласної реформи, виступив у день відкриття форуму, 8 (21) вересня (Свободный союз. – Киев, 1917. – № 2 (Ноябрь). – С. 17 – 19; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т.1. – С. 289), відреагував на промову М.Грушевського (Там само. – С. 295), а також тримав слово перед закриттям з’їзду (Там само. – С. 306). Головні тези його промов зводились до заяви:

«[…] правительство змінило свій погляд на національне питання, про це свідчить те, що його представник бере участь в з’їзді народів, і що утворено окрему нараду про обласне самоуправління» (Там само. – С. 555).

Про участь М.Славинського в роботі З’їзду народів див. також: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 138,141.

На останніх засіданнях були сформовані постанови… – найважливішим документом з’їзду стала постанова «Про федеративний устрій Російської держави», лейтмотивом якої було сприйняття Росії як федеративної республіки (Свободный союз. – Киев, 1917. – № 1 (Октябрь). – С. 8 – 9; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т.1. – С. 307 – 308). М.Грушевський називав її «резолюцією першої категорії» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 143), проте вона залишилася декларативною, а сам з’їзд не дав реальних результатів та наслідків. Згодом, оцінюючи цей форум у спогадах, історик зазначав:

«На тлі сього сірого і доволі-таки пригніченого настрою нашою яскравою, ясною плямою виступав, як я вже сказав, з’їзд народів […]. Розуміється, він в данім моменті не дав нічого конкретного, і його навіть можна вважати також одним з відхилянь укр[аїнської] демократії від конкретних організаційних зводок в бік національної романтики чи стріляння через голову безпосередніх справ до далеких мет. Він зібрався залізно, коли російська демократія, з котрою треба було переводити сю федеративну умову, вже встигла розложитися і згнити, а без неї самої «недержавні народи» не могли сеї федерації збудувати» (Там само. – С. 137).

Окрім головної, були також прийняті такі постанови: «Про загальнодержавну та крайові мови», «Рада народів», «Про національно-персональну автономію», «Про Латвію», «Про литовську справу», «Декларація поляків» та ін. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т.1. – С. 308-312).

Будучи обраним почесним головою з’їзду, я хотів у своїй промові, яка, зрештою, була з ентузіазмом прийнята всіма слухачами… – «Промова М.С.Грушевського від імені українських організацій, проголошена 10 вересня [1917 р. на З’їзді народів у Києві]» була опублікована у виданні: Свободный союз. – Киев, 1917. – № 1 (Октябрь). – С. 29 – 32 (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 60 – 63).

За оцінкою сучасного дослідника Г.Корольова М.Грушевський у своїй промові зокрема і в своїх федералістичних поглядах загалом фактично «сконструював федералістичну утопію категоріями і поняттями євроцентричної парадигми» (Корольов Г. Федералізм Михайла Грушевського… – С. 150). Пізніше історик у спогадах занотував враження про власну промову: «Промова мені вдалась; се була одна з кращих промов, які мені коли-небудь удалось сказати. Вона була ентузіастично прийнята публікою» (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 140-141).

Цей з’їзд дав останній шанс… – перебуваючи у стані емоційного піднесення під час З’їзду народів, М.Грушевський вважав, що Україна здатна і повинна очолити рух за створення Російської федерації. Це було переоцінкою власних можливостей щодо реалізації амбітних федералістичних планів, про що вчений зазначав невдовзі у спогадах (Там само. – С. 137 – 138).

Лише литовська делегація відстоювала принцип повної незалежності– щодо позиції литовської делегації М.Грушевський зазначав:

«Литовська делегація в більшості складалася з прихильників повної самостійності, лідером її був проф. Вольдемар, її становище було подібне до становища поляків. Ми, мовляв, співчуваємо вашим змаганням перетворити Росію в федеративну державу […], але для себе бажаємо повної державної окремішності – в російській федерації бути не хочемо» (Там само. – С. 139).

У спеціальній постанові «Про литовську справу» наголошувалося:

«З’їзд народів постановив звернути увагу Тимчасового правительства на конечну потребу видання особливого декрету, яким повинно бути признане право литовського народу на утворення суверенної Литовської держави» (Свободный союз. – Киев, 1917. – № 1 (Октябрь). – С. 10 – 11; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. С. 311-312).

Євреї підтримували ідею федерації… – під час дебатів думки щодо прийняття окремої резолюції про національно-територіальну єврейську автономію в Палестині розділилися. Окремі делегати відстоювали єврейську автономію, інші обмежувалися вимогами забезпечення національних прав меншостей (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 291, 302 – 303). «Єврейська делегація не подала своєї резолюції зовсім, безнадійно розійшовшися на пункті Палестини і переселення туди», – підсумовував М.Грушевський (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 143).

Козаки також долучалися до вимог з’їзду – «В справі козацькій з’їзд постановив: признати козацтво «за самостійну галузь Російської республіки, що сформувалась в спеціальних умовах історичного життя і має всі права на самостійне існування; всяко підтримати змагання козаччини організувати своє життя на підставах самоозначення» (Там само. – С. 143; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 311).

делегата з’їзду було відправлено на скликану урядом в Петрограді Всеросійську демократичну нараду – як свідчать документи про З’їзд народів Росії та спогади М.Грушевського, в останній день роботи форуму було ухвалене рішення скерувати на Демократичну нараду в Петрограді, що відбувалася 14 – 22 вересня 1917 p., своїх делегатів.

Обрали В.Бельського та А.Вольдемара (представників литовців), Б.Борохова (представника євреїв), О.Долгова (представника Донського війська) та представника закавказьких мусульман М.Векілова (прізвище останнього уточнене за спогадами М.Грушевського та звітом члена делегації Б.Борохова. – Упоряд.) (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т.1. – С. 305; Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 144; Борохов Б. Делегация Съезда Народов на Демократическом Совещании // Свободный союз. – Киев, 1917. – № 1 (Октябрь). – С. 5 – 8).

Той факт, що у «Споминах» М.Грушевський подає всіх делегатів з’їзду, обраних для участі у Демократичній нараді, а у статті лише представника єврейської партії «Поалей – Ціон» Бера Борохова, можна пояснити тим, що підчас написання мемуарів він мав можливість користуватися щонайменше опублікованими матеріалами з’їзду, а в еміграції таких документів не мав. Крім того, як згадує вчений, слово на нараді тримав лише Б.Борохов, який описав участь делегації в нараді та свою доповідь, можливо, тому і запам’ятався більше (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С 144. – С. 146).

За кілька днів до більшовицького перевороту уряд Петрограда наказав порушити політичну справу проти українського уряду… – йдеться про конфлікт між УЦР і Тимчасовим урядом. На Демократичній нараді делегація УЦР у соціальних питаннях зайняла ліву позицію, виступивши проти коаліції з буржуазією. У меморандумі до Тимчасового уряду від 13 жовтня 1917 р. Генеральний секретаріат зажадав розширення своїх повноважень і сфери діяльності. Разом із рішенням про скликання Українських установчих зборів це означало, що Україна знову кинула виклик центральній владі. 19 жовтня 1917 р. управляючий справами Тимчасового уряду викликав телеграмою В.Винниченка до Петрограда для пояснень. Українська делегація, яка виїхала 22 жовтня 1917 p., дісталася на той час, коли більшовики вже обстрілювали Зимовий палац.

На початку листопада у Києві відбулася перша сесія Ради народів– створена відповідно до постанови З’їзду народів Росії Рада народів зібралася на свою першу і єдину сесію 24 жовтня 1917 р. (Свободный союз. – Киев, 1917. – № 1 (Октябрь). – С. 32).

Ми були змушені проголосити Українську Народну Республіку на засадах федеративного устрою з іншими республіками колишньої Росії – намагаючись продемонструвати повне несприйняття більшовицької влади в Петрограді, взяти у свої руки політичну ініціативу, поглибити державотворчі процеси, 7 листопада (ст. ст.) 1917 р. Центральна Рада прийняла III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) як складової федеративної Російської республіки. Федералістичні погляди М.Грушевського знайшли своє віддзеркалення і в цьому ключовому державотворчому акті.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 44 – 48.