Хто примирить Східну Європу?

Михайло Грушевський

У своєму 6-му номері «L’Europe Orientale» закликає нас викласти своє бачення принципу проекту З’їзду народів колишньої Росії – другого Принкіпо.

Я українець і вважаю своїм обов’язком внести свій вклад у розгляд цього питання.

На мою думку, втілення у життя задуму з’їзду відкриває широкі можливості, які збігаються із нашими сподіваннями, за умови, що до його реалізації поставляться серйозно і підійдуть обережно. Іншого виходу на даний момент я не бачу, бо ситуація настільки серйозна, що правильне рішення треба приймати негайно.

Я вітаю пана Ллойда Джорджа, який наважився припустити, що російське питання не може бути розв’язане за допомогою меча. Якщо ця заява означає повну й остаточну відмову від таких намірів, я визнаю, що проблема значно наблизилася до свого вирішення. Але я поділяю думку англійського Прем’єр-міністра і теж глибоко сумніваюся в тому, що зима полегшила би це вирішення. Голод і холод – поганенькі порадники. Зрештою, такий спосіб уже використовувався, і його результати не були дуже втішними. Якщо тиск війни та голоду можна вважати до певної міри способом досягнення мети, то далеко не єдиним і найбільш дієвим. Лише розумний правитель, якщо поквапиться, з власної безкорисливої волі, влада та неупередженість якого є незаперечними, зможе покращити ситуацію, створивши надійні й довготривалі зв’язки між народами. Щоб довести цю справу до кінця, треба відмовитися від воєнних дій і насильства.

Зі свого боку, Антанта повинна зняти блокаду, що дасть можливість відновити вільне спілкування громадян усіх країн між собою.

З іншого боку, народи, запрошені взяти участь у можливому з’їзді, повинні виконати попередні умови. Їх буде допущено до участі тільки за умови дотримання принципів приватного й публічного права. Наприклад, радянський уряд хоче амністувати всіх політичних в’язнів. Це добре, але цього не достатньо. Окрім цього він повинен відмовитися від терору, від судової системи без юридичних гарантій, від позбавлення громадян їхніх конституційних прав. Він повинен встановити свободу слова, преси та зібрань. Такими є необхідні умови укріплення миру, які були попередньо запропоновані урядам de facto колишньої Росії. Їхнє виконання стане першим кроком до переговорів, які гарантуватимуть з’їздові успіх.

Але хто візьме на себе ініціативу сформулювати ці попередні вимоги? Антанта, Найвища рада, Паризька конференція? Чи можуть ці вищі інстанції розпочати переговори і допровадити їх аж до запланованого з’їзду? І якщо зв’язки між країнами Антанти послабли, або їхня позиція змінилася і вони не зможуть впоратися із цим завданням, то чи котрась одна з країн – Франція, Англія чи Америка – наважиться взяти на себе таку ініціативу?

Якби Ліга Націй існувала, саме вона мала би вирішити це питання.

Якби важливе та нагальне завдання примирення і реорганізації Східної Європи доручили Лізі Націй, це забезпечило б їй світовий вплив і всі його позитивні наслідки. Ймовірно, таке доручення посприяло б остаточному її сформуванню, надало б їй план реальних дій до виконання, надійні методи праці, можливість діяти розважливо й добродійно. Була би подвійна користь з того, щоб довірити ініціативу скликання з’їзду цьому органу: по-перше, власне, факт з’їзду, по-друге, щоб пришвидшити остаточне формування Ліги Націй.

Примирити Східну Європу потрібно негайно. Без цього неможливий ні мир у світі, ні повернення до нормального економічного життя.

Але боюся, що одна лише дипломатія не вирішить цього питання. Його ліквідація не входить до її компетенції.

Вона лише породить нові труднощі, а не вирішить проблему, якщо візьметься за встановлення антинімецького та антибільшовицького оплоту; чи якщо вона прагнутиме відбудувати одну, неподільну, неосяжну, але політично нестабільну Росію, котра плекає прихований намір економічно експлуатувати політично неактивну країну, прикриваючи це встановленням з нею торговельних відносин; чи якщо вона, замість того, щоб встановити політично стабільний і демократичний лад у Східній Європі, зведе його до того, щоб зацікавлені сили знайшли в ньому свою лише економічну вигоду.

Якщо відокремити від Росії, наприклад, балтійські чи кавказькі країни, вона отримає повну свободу дій в Україні. Це породить підозри, що організація нічим не обмежених ліберальних відносин між Україною та Росією спровокує серед західних і південних слов’ян бажання до створення конфедерації зі східними слов’янами, що буде підгрунтям для створення великої слов’янської федерації, а цього дипломатія не дозволить. Боюся, що ці підозри ускладнять і затримають процес примирення Східної Європи.

Встановити мир і реорганізувати Східну Європу має бути метою країв і народів колишньої імперії. За інших умов це є неможливим.

Вважаю, що, попри ще недосконалу структуру, Ліга Націй є єдиною організацією, яка може вирішити це питання, залишаючись неупередженою. Будучи посередником між країнами та націями Східної Європи, який організовує і врегульовує стосунки між ними, вона підготує їх до приєднання до Ліги Націй, вимагаючи від них дотримання певних конституційних і демократичних засад. Це допоможе, не вдаючись до крайнощів, полегшити взаєморозуміння між країнами, створити ситуацію, яка дозволить великому революційному рухові Східної Європи долучитися до світового соціального поступу, реалізації нових ідей.

Одним словом, щоб встановити мир у Східній Європі, треба скористатися перевагами сили розуму та об’єднання, а не вдаватися до боротьби й антагонізму. Замість того, щоб творити ворожі сили, треба, навпаки, шукати зближення. На мою думку, саме Ліга Націй зможе довести цю справу до успішного кінця.

Примітки

Вперше під заголовком «Oui pacifiera L’Europe Orientale?» опублікована французькою мовою у виданні: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 7. – 1 Décembre. – P. 193 – 196, а також паралельно в англомовному варіанті цього ж видання («Eastern Europe»). Підпис: M.Hrouchevski. Передрук французькою: Mykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre. – Paris, 1997. – P. 142 – 144.

Подається вперше українською мовою у перекладі з французької О.Козак за виданням: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 7. – 1 Decembre. – P. 193-196.

Стаття присвячена проблемі врегулювання післявоєнного становища народів колишньої Російської імперії, тодішньої більшовицької Росії. Одним із шляхів мирного врегулювання цього доленосного питання М.Грушевський вбачав скликання нового З’їзду народів Росії, а його успіх – у підтримці Антанти, Паризької мирної конференції та її Найвищої Ради у складі перших осіб Франції, Англії, Італії та США.

Проте найбільше сподівань на роль «миротворця» Східної Європи вчений покладав на сформування найближчим часом Ліги Націй як міжнародної міждержавної організації, покликаної забезпечити у складних повоєнних умовах співробітництво, мир і безпеку між народами, врегулювати міждержавні стосунки і конфлікти. Проблема набувала особливої ваги, адже від неї залежала і доля України.

Історію цієї публікації, яка стала результатом об єднання двох статей, та приводи до їх написання М.Грушевський докладно описує у IX розділі розлогого автобіографічного нарису «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)»:

«Горнулись коло «L’Europe Orientale» і нашого об’єднання народності, подібно нам обділені ласкою Антанти – кубанці, Північний Кавказ, Азербайджан. Подібно як і ми, вони прийшли до переконання про абсолютну безвиглядність й шкідливість антантської інтервенції, яка тільки електризувала большевицький мілітаризм, розбуджувала імперіалістичні й націоналістичні настрої, паралізувала наладження якихось можливіших відносин.

На перших редакційних зборах, які відбулись по моїм приїзді, 5.ХІ, всі присутні однодушно стали на позиції необхідності порозуміння з совітською Росією, і тут виникла гадка, котру десять день пізніше пустив, як зонд, в політичну опінію Ллойд-Джордж: відновлення старого плану східноєвропейської конференції, що проектувалась весною 1919 р. на Принцевих островах (Принкіпо) – тільки не з представників партій і громадських організацій бувшої Росії, а делегатів Росії й нових республік.

В сім напрямі рішено було пустити вступну статтю в «L’Europe Orientale», котру було поручено написати мені, а кубанський делегат взявся детальніше розробити ті умови, на котрих могло б статися порозуміння нових республік з совітською Росією. Ся ідея «Нового Принкіпо» на хвилю захопила нас, як можлива розв’язка; коли вона слідом стала предметом дебати в англійськім парламенті, се було нам приємно, що ми, мовляв, так добре відчули ситуацію.

Представники офіціальних місій нових республік зібрались на нараду, щоб обсудити сей проект. Але тут уже виявилась деяка розбіжність гадок: литовський представник заявив, що Литва не заінтересована конференцією, бо її фактична незалежність признана Антантою; грузинські делегати висловлювались против яких-небудь авансів большевизму, вони стояли при старій формулі: ні царизму, ні большевизму, тимчасом як більшість втім часі приймали вже формулу: краще большевизм, ніж царизм. Проект вступної статті, виготовлений мною, підпав значним змінам. Ся стаття і умови порозуміння з большевиками, виложені в статті кубанського делегата, звернули на себе увагу в європейській пресі. Але проект «Нового Принкіпо» не знайшов спочуття в французьких кругах, й ідея ся пропала».

Так як ідея «східноєвропейської конференції», власне, нового З’їзду народів, на час виходу журналу вже «пропала», М.Грушевський долучив до цієї статті свою наступну працю, у якій розглядав Лігу Націй як поодинокого посередника «в примиренні совітської Росії з новими республіками».

…другого Принкіпо– ідея «другого Принкіпо» провалилася так само, як і першого.

Щодо першого, то 22 січня 1919 р. Найвища Рада Паризької мирної конференції з ініціативи В.Вільсона та Д.Ллойда-Джорджа звернулася до всіх організованих політичних сил і державних утворень, які боролися за владу на території колишньої Російської імперії, з закликом припинити бойові дії й надіслати своїх представників (і білих, і більшовиків) на спеціальну конференцію. Вона мала розпочатися на Принцевих островах у Мармуровому морі (Туреччина, поблизу Стамбула) 15 лютого 1919 р. з метою вироблення спеціального договору про подальшу долю Росії.

10 лютого голова делегації УНР на Паризькій мирній конференції Г.Сидоренко звернувся до учасників конференції з нотою, у якій повідомив, що УНР готова взяти участь у конференції на Принцевих островах за умови припинення воєнних дій Радянської Росії проти України. Проект був зірваний насамперед колишніми союзниками Росії, які не запросили на нараду делегацію від більшовицького уряду Росії, що дав згоду на участь. Інші потенційні учасники – насамперед лідери Білого руху О.Колчак та А.Денікін – не погодились на участь у конференції, не бажаючи йти на будь-які перемовини з більшовиками та сподіваючись на перемогу силою зброї.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 50 – 52.