Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1908 р. / До рецензії д. Липинського

До рецензії д. Липинського

Михайло Грушевський

«Історія» д. Аркаса варта особливої уваги з огляду на широке розповсюдження її. Припадком довідуємося, що чималий наклад її дешевого видання (3 тис.) має вже кінчитися, і «ні одна книжка, окрім «Кобзаря», не йде, як вона». Се значить, що на довгі літа ся книжка буде книгою премудрості по українській історії для дуже і дуже багатьох українців, а сей факт зістанеться сумною пам’яткою необачності чи несолідності нашої інтелігенції, яка нагодувала широкі маси свого народу, жадні самопізнання, таким нещасливим – і з наукового, і з національного, і просто з просвітньо-педагогічного погляду – виробом, як книга д.Аркаса.

Були часи, коли книгою, популярною для народу, вважали книгу настільки невдалу і плоху, що вона не здасться для інтелігентного читача: коли автор не має скільки-небудь солідних відомостей, щоб написати книгу наукову, то вважалося йому в сам раз писати «для народу» або «популярну книгу». І щоб бути популярнішим, вважали потрібним писати якомога немудро, мовляв, буде зрозуміліше. Тепер думаємо інакше: щоб написати добру книгу популярну, треба бути дуже добре ознайомленим з предметом, його опанувати і при тім мати талант популяризації, оповідати інтересно, живо, давати яскраві, рельєфні образи, які б глибоко входили в уяву читача, а для того не розбивати його уваги подробицями другорядними, а зібрати її на фактах важніших, основних. Через се популярний виклад мусить бути глибоко продуманий і плановий.

Щодо фактичної сторони книги д. Аркаса, д. Липинський в своїй рецензії зібрав уже велику силу помилок, великих і малих; їх при охоті можна б доповнити ще без кінця і то не якимись дрібними помилками в іменах, роках, а фальшивими, страшенними недоглядами, просто дикими в науковім підручнику висловами і поглядами. Коли у вступнім огляді ми читаємо між українськими ріками Двіну, а українське Підляшшя попадає між землі сусідні з Україною, а на долученій етнографічній мапі України українська колонізація не досягає Карпат, а захоплює зате Люблін.

Коли історія України відкривається скіфо-сарматським періодом, який сягає до половини IX віку, а з 1501 роком Вел[ике] кн[язівство] Литовське зникає з історії України так основно, що навіть між сусідніми політичними організаціями (як Польща, Москва, Туреччина, Крим) не існує зовсім (с. 116), і від сього часу (1501) «починається зовсім осібний, щиро народний, демократичний напрямок в нашій історії, коли вищі верстви – князі та бояри – зовсім втрачують свою вагу та силу, а усім керує народна воля» (с. 111) (а в дійсності, власне, XVI в. приносить найвищий розвій шляхетської верстви і незвичайне подавленнянародних мас).

Коли читач довідується тут, що до Галицького князівства належав дніпровий низ з Олешшям (с. 72), що Ольгерд «усі судові звичаї і артикули зібрав у одну книгу, писану по-українському, і назвав її «Статутом князівства Литовського»» і тут же (с. 99) побачить факсиміле Литовського статуту XVI в. (а перша редакція Л[итовського] статуту була уложена 150 літ по смерті Ольгерда, був він писаний не по-українському, а по-білоруському і на литовську мову він не був ніколи перекладений).

Коли автор запевняє, що «руські князі» під проводом Михайла Глинського, татарина родом (sic), боролися «за самостійність України», або що в 1601 – 1611 «козаки не виступають ніде великою силою» аж до р. 1611 – 1612, «коли Польща розпочала війну з Москвою і надумала посадити у Москві Самозванця (Лжедмитрія)», або що Хмельницький хотів зложити федерацію з України, Семигорода, Волощини і Молдавії і т.под., і т.под. – то чим, як не джерелом безконечних баламутств стає отсей підручник української історії?

Своє завдання історика автор зрозумів дуже по-старосвітськи. Всю культурну історію України або поминув зовсім, або позводив до коротеньких, чисто сміхотворних заміток в кілька рядків, як отсі замітки про письменський рух для другої пол. XVII в.: «Через руїну сильно підупала освіта на Україні, вона заховується по монастирях і келіях». Проте за сей час письменство збагатилося такими творами, як «Синопсис» Інокентія Гізеля (збірка літописних та інших переказів про старовину), літопись Самійла Величка, канцеляриста Запорозького Війська, «Опись України» Боплана, французького інженера, що служив у польському війську і 17 років жив на Україні; Лазар Баранович, єпископ Чернігівський, засновує у Чернігові печатню; він же написав багато книжок, обороняючи православну віру; Дмитрій Ростовський, син київського сотника Сави Туптала, написав «Четьї Мінеї», або «Житія святих». І тільки!

Або для XVIII в.: «»Київська академія стала у пригоді Московській державі; з неї вийшли такі діячі і письменники, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський та інші; всі вони залишили після себе коштовні твори і мали чималий вплив на тогочасні події. Ся доба дала нам ще кілька письменників і не з духовних. Так, генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркович зоставив після себе записки – він записував щодня від року 1716 до 1767; генеральний хорунжий Микола Данилович Ханенко, правнук правобічного гетьмана Михайла Ханенка, залишив нам… (пропускаю титули). Окрім того, бунчуковий товариш Петро Симоновський написав «Коротке описання о козацькоммалоросійськом народі»».

Справді, не знати, чи не ліпше вже від сих заміток, предивних убогістю, неповністю свого змісту і масою фактичних помилок, – повне мовчання, яким поминув автор письменський рух кінця XVIі поч. XVIIв.

Соціальному процесу автор дав трохи більше уваги, але й туг його замітки незвичайно порожні, неповні, бліді, пусті. Соціальний процес XVIв., що привів до народної реакції XVIIв., зазначений незвичайно слабо, неповно, блідо; так само і соціальний процес кінця XVIIі першої пол. XVIIIв.,що підрізав українське політичне життя тих найяскравіших часів.

Відносини національні поминені майже вповні; національна політика литовсько-польського правительства, а навіть офіціальне обрусеніє XVIIIі поч. XIXв. промовчані. Національному відродженню XIXвіку присвячено кілька відірваних, коротеньких звісток, в сумі далеко менше, ніж повороту запорожців до Росії.

Що ж зостається? Зостається, в стилю добрих старих часів Кайданова і Устрялова, історія головно возшествій на престол монархів, до яких належала Україна, і їх кончин, трактатів і договорів, і воєн, воєн, воєн. І се виложено сухо, блідо, безжизненно, з масою зайвих дат, дрібних фактів, серед яких гине і пропадає важніше. Тільки деякі епізоди, як Хмельниччина, перехід Мазепи до шведів, зруйнування Січі і поворот запорожців до Росії оповіджено трошечки живіше чи докладніше, решта – незвичайно сухо, схематично, місцями переходячи зовсім на хроніку відірваних, нічим не зв’язаних подій. Розділ матеріалу дуже нерівномірний.

Виклад неінтересний, не то що без тіні якоїсь мальовничості, поетичності, а навіть і просто незручний і примітивний: автор не вміє підчеркнути головнішого, дати перспективу більше і менше важного, загромаджує оповідання зайвими іменами і датами, дрібними, зовсім не потрібними в такім короткім і популярнім викладі подіями, екскурсами в історію сусідніх земель, перериває нитку оповідання вічними скоками вбік, нав’язуючи її потім елементарними, стереотиповими фразами механічних зв’язків; фразеологія незвичайно стереотипова, банальна, бідна.

Через те книжка не годна дати читачеві поняття навіть про ту зверхню історію України, котрою автор займається. Велику частину читачів вона, мабуть, скоро знудить – і відстрашить надовго від «популярної» української літератури. Тим, котрі завізьмуться таки дочитати її, з пієтизму до української історії, вона лишить по собі суміш фактів, не зведених в якусь систему, не уложених в якусь перспективу, і зоставить перед ними відкритим питанням:

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами татарські ребра?

Якийсь божевільний танець, «червоний сміх», кривавий кошмар. «Напали», «побили», «повісили», «зарізали», «вирізали»… без кінця і краю…

Автор, безперечно, перейнятий гарячою любов’ю до свого народу і його минувшини. Але він представив сю історію так, немовби навмисно хотів звести її до абсурду. Все живе, інтересне, що робить історію нашу цінною, що надає їй незвичайну вартість для політичного виховання сучасних поколінь, що переймає нас співчуттям і почуттям солідарності завдань і змагань з попередніми поколіннями, з мучениками безвихідних історичних обставин і тяжких національних завдань українського народу, – все се поминено, виключено або кастріровано, обезцінено, і попередні українські покоління виступають якимись історичними безштаньками, що товчуться без цілі й причини, без розуміння положення, без якихось провідних гадок (на повний брак політичного розуміння у нашого народу, і його провідників автор раз у раз, аж до знудження, стереотипово нарікає). Се історія без історії, без культурного, суспільного і політичного змісту. І коли читач менше тямущий заплутається в сім лабіринті дрібниць і стереотипових фраз, читач більш тямущий міг би набрати з сеї книги дуже сумного (і невірного) поняття про історичну минувшість нашого народу, його історичну, політичну, культурну вартість.

Мене потішали, що книга пішла переважно між людей, до українства досить байдужих, які купували книгу з огляду на багатство ілюстрацій при невеликій ціні. «Хорошая книга», мовляв, а що в ній – про се байдуже. Не знаю, наскільки се правда, а як правда – сумна потіха, що книга не буде читатися і «не пошкодить». Але думаю, що навіть і сею потіхою трудно потішитися. Якого поняття про Україну й її минувшість набере навіть такий байдужий до українства читач, переглядаючи сі галереї володарів польських, литовських, російських, австрійських і всяких інших, дуже мало причетних українській історії осіб і сцен, які мають представляти українську історію і – хіба посвідчують (несправедливо, розуміється) повний брак у ній усякого своєрідного змісту?

Якого поняття набере такий «беззаботный» глядач, розгорнувши книгу на с. 250 і побачивши на ній Яна Собеського, потім, поминувши пам’ятник Сіркові, – царівну московську Софію, далі – князя Василя Голіцина, далі – митр[ополита] Гедеона (замітного тільки тим, що поміг Московщині зломити церковну автономію України), далі по трьох образках, котрим щодо змісту нічого не закинемо, – цар Петро, король польський АвгустII, претендент на польську корону Станіслав Лещинський, король шведський Карл XII, кн[язь] Меншиков, чотири образки до кочубеївського епізоду – з становища історії України дуже мало інтересного, далі – битва під Лісною, що до України зовсім не належить, і по трьох образках більше відповідних – цар Петро під Полтавою, Карл XIIна Дніпрі…

Треба стати дуже твердо на становищі афоризму «для хохлов и такой Бог бряде», щоб вважати таку книжку якимсь придбанням для нашого культурного життя і захваляти, рекомендувати і ширити її так, як ширено, – не вважаючи на голоси остороги, які подавано вже. І дуже се сумне свідоцтво для нашого сучасного життя – доказ великої байдужості, несолідності в трактуванні наших національних справ і браку самоповажання – що таку більш ніж слабу, а просто шкідливу з наукового, просвітнього, національного погляду книгу, так запопадливо ширено, захвалювано – давано широким масам, які жадають від освіченіших своїх верств якоїсь доброї поживи – і дістають такий нездалий сурогат.

Прикро писати се все, мені особливо. Знаю автора як чоловіка щиро прихильного українству і не сумніваюся ні на хвилю в його добрих замірах, які водили ним в писанні і видаванні сеї книжки. Але для культурної роботи, для написання корисної книжки для народу треба чогось більше, ніж самих добрих замірів.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 8. – С. 318 – 323.

Подається за першодруком.

Стаття є власною гадкою М.Грушевського на «Історію України-Русі» М.Аркаса і була додана ним до рецензії на цю працю В.Липинського (ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 8. – С. 307 – 318) без згоди останнього. Власне, рецензія Вячеслава Казимировича була підготовлена з ініціативи М.Грушевського, про що свідчить ист вченого до В.Доманицького, написаний на початку січня 1908 р.:

«В.Липинський нехай пише рец[ензію] на Аркаса, гаразд; на ілюстр[ації] дав рецензію Красицький, досить гостру в ЛНВ» (див.: Листування Михайла Грушевського / Упор. Г.Бурлака, ред. Л. Винар. – Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто, 1997. – Т. І. – С. 207).

Додавши свою статтю до рецензії В.Липинського, М.Грушевський зробив історика-початківця своїм спільником у погромі М.Аркаса. До того ж, він фактично кинув пляму на дружні стосунки В.Липинського з В.Доманицьким, який редагував рецензовану книгу і мав намір брати участь у її перевиданні. Декілька листів до друга, написаних у серпні 1908 р., В.Липинський повністю присвятив цій вразливій для обох проблемі (Липинський Вячеслав. Повне зібрання творів, архів, студії. – Київ; Філадельфія, 2003. – Архів. Т. І. Листування. Т. І (А – Ж). – С. 507 – 511). Зокрема, 28 серпня 1908 р. він писав:

«Коли уважно прочитати початок моєї рецензії, то дуже добре знати, який мій погляд на книжку. А значить, і протестувати проти цього вважаю зайвим. Інша річ, що я зовсім не згоджуюсь з рецензією професора, ми в своїх рецензіях говоримо про зовсім відмінні річи [тут і далі курсив автора. – С.П.], і тому не слід було лучити їх до купи. З цього сполучення цих двох рецензій неначе в дві, доповнюючі одна одну, частини вийшло таке, що немов я і професор маємо однакові гадки і що ми обидва, кожний зі свого становища, гудимо «Історію». […]

Отже, щоб не давати приводу до хибного пояснення моїх поглядів, я написав до «Ради» спростовання, в якому виразно зазначаю, що в своїй рецензії я мав на меті тільки показати фактичні хиби і фактичні заслуги «Історії», коли-ж тепер зайшла річ про культурно-національне значення «Історії» д. Аркаса (з цього погляду дивиться на «Історію» [і] професор, і Піснячевський), то зазначаю, що вважаю «Історію» книжкою безумовно користною» (Липинський Вячеслав. Повне зібрання творів, архів, студії… – С. 510).

Стаття В.Липинського «Ще в справі «Історії України» М.Аркаса» була видрукувана в «Раді» 13 вересня 1908 р. Все таки, намагаючись виправдати перед другом дії головного редактора «ЛНВ», В.Липинський зауважував:

«[…] я вірю і хочу вірити в порядність професора, гадаючи, що його оце «неперебирання в средствах» це наслідок його кипучої енергії і що це йому з огляду на його заслуги треба часом вибачити» (Там само. – С. 508).

Про реакцію на рецензію прихильників та опонентів М.Грушевського можна судити з його запису в щоденнику від 4 вересня 1908 p.:

«Прийшов Чик[аленко] до контори […] Широко розговорилися про мою рец[ензію] на Аркаса; вже перед тим він висловляв, що се хибний крок з мого боку, що Грінч[енко] страшенно тішиться etc., говорить, що се все сталося на комерц[ійному] грунті. Тепер зпов[іщав], що люде говорять, що я розчищаю грунт під свою історію» (Грушевський М. Щоденник 1904-1910. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 209 зв.-210).

Після численних відгуків у пресі на популярну історію України М.Аркаса М.Грушевський підготував та видрукував у ЛНВ статтю «Ще про культуру і критику» (1908. – Т. 44. – Кн. 10. – С. 121 – 126), у якій підтвердив свою думку щодо низького наукового рівня видання та шкідливості книги для формування національної свідомості українського громадянства.

Припадком довідуємося, що чималий наклад її дешевого видання (3 тис.) має вже кінчитися… – ці відомості про поширення рецензованої книги М.Грушевський отримував від друзів та знайомих. У щоденнику 9 серпня 1908 р. він записав:

«Заходив Хоткевич, приніс від Дом[аницького] картку про історію Аркаса, що дешеве видання майже продане, а дороге хоче «Рада» взяти на премію» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 204 зв.).

Відомості про поширення видання подає в листі від 10 серпня 1908 р. Є.Х.Чикаленко:

«Аркас обіцяє дать 1500 екз. дорожчої історії для додатку до «Ради». […] Хоч певне всі наші передплатники вже покупили собі історію Аркаса, але охоче підпишуться на рік, щоб за 1 р. 50 [коп.] мати дорожчу історію. Я сердечно подякував Аркаса за дарунок і тепер заберем її з складу, щоб часом не розпродалась, бо вже дешевшої нема в продажі, осталось щось десятків зо два. Чув я од Олександра Сергієвича, що й Ви думаєте випустити давно задумане ілюстроване видання популярної історії, то може на 1910 рік найдете можливим і свою книжку дать додатком до «Ради»» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Oп. 1. – Спр. 822. – Арк. 138-139 зв.).

Докладніше про рецензію М.Грушевського, її вплив на подальші його стосунки з В.Липинським та іншими українськими діячами див.: Гирич І. Вячеслав Липинський у світлі його листування за дореволюційних часів // Український історик. – 1999. – Ч. 2 – 4. – С. 118 – 123; Його ж. Листи Вячеслава Липинського до Михайла Грушевського: Передмова // Листування Михайла Грушевського / Упор.: Р.Майборода, В.Наулко, Г.Бурлака, І. Гирич; ред. Л.Винар. – Київ; Нью-Йорк, 2001. – Т. II. – С. 272 – 275; Його ж. Лицар української державності Вячеслав Липинський // Архіви України. – 1992. – № 1 – 3. – С. 34 – 44; Його ж. Ще до проблеми «Аркас і Грушевський» // Історія, історіософія, джерелознавство: Історичний збірник. – К., 1996. – С. 221 – 231; Ульяновський В. Микола Аркас, «Історія України-Руси» і Михайло Грушевський // Там само. – С. 161 – 221.

червоний сміхнатяк на повість Л. М. Андреєва «Красный смех» (1905).

… і такой Бог бряде… – і таке згодиться. Цитата із «Салдацького патрета» Г. Квітки-Основ’яненка.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 370 – 374.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 703

Модифіковано : 7.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.