Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1908 р. / Кров

Кров

Михайло Грушевський

Ще раз пролилася кров, викликаючи жах і жаль. І сим разом обурення, жах і жаль свій найбільше виявили ті, які так часто на вид крові зіставалися холоднорівнодушними або спокійно виясняли сполошеній і розжаленій суспільності, що не сталося нічого особливого. Ба! Сим разом пролито кров не якоїсь приватної особи, не якогось там хлопа-виборця, проколеного багнетом для підтримання порядку, не рукою власті, а кров самого репрезентанта власті, репрезентанта усвяченого ладу, і то репрезентанта високого. І відти такий жах, обурення і крики помсти…

Кожда кров і кождеубийство страшне і суперечне з елементарними підставами людського життя. Людська цивілізація в своїм безконечно довгім розвої як основну підставу людського пожиття пильнувала розвинути у чоловіка поважання для людського життя, а для сього поважання – страх перед людською кров’ю, перед убийством чоловіка, перед своєвільним перерванням його життя. Довге впливання в тім напрямі виробило у людини несвідомий, панічний страх перед людською кров’ю і перед загробною людською душею як месником за насильно перерване життя, ще далеко скорше, ніж різні кодекси моралі релігійної чи світової ствердили се як категоричну заборону убийства.

«Не вбий», – сказав старий жидівський кодекс, прийнятий новим християнським світом.

«Чоловік чоловікові – річ свята», homo homini res sacra – формулювала се антична цивілізація як останній вивід з античного суспільного і морального життя.

«Ні винного, ні невинного не вбивайте, не кажіть убивати, хоч би й заслужив смерть, не погубляйте ніякої християнської душі («ни права, ни крива не убивайте, ни повелевайте убити его: аще будет повинен смерти, а души не погубляйте никакоя же християны»)», – наказував своїм синам найстарший український мораліст Мономах, віддаючи в тім, очевидно, не стільки впливи книжного очитання, як погляди сучасної української суспільності, глибоко противні убийству як карі.

Але сувора і неперебірчива в своїх змаганнях натура людська не укорилася такому закону і поруч загальної принципіальної заборони убийствапоставила поняття дозволеного убийства: криваве право війни, право кари, оборони і помсти, далі – поняття, що всякі вимоги етики і приличності, втім і всякі вимоги щодо пошанування людської особи, людського життя, прикладаються тільки до людей своїх, свого круга, собі рівних (відти інакше трактування убийства свого горожанина, інакше чужинця, поблажливість для убийства невільника, різні кари за убийство чоловіка відповідно до його стану і т.д.).

І широке поняття дозволеного убийства в широких розмірах дожило до нашого часу, не вважаючи на всі поступи нашого морального почуття і вироблене ним високе поважання людських прав та поняття рівності і рівноправності всякої людини – однакового права кождого чоловіка на поважання його прав, його людської істоти. «Право війни» по капризам або непорозумінням правителів трохи не щороку в різних кінцях світу складає незліченні гекатомби, усвячене правом, релігією й поглядами суспільності; кара смерті існує в переважній скількості держав і щодня в різних краях світу поважні моральні люди засуджують на смерть своїх співгорожан і поручають іншим співгорожанам виконати сей засуд, а релігії навіть з найбільше розвиненими етичними поглядами оправдують се; право оружного поєдинку, хоч нібито засуджене релігією й правом, признається поглядами цивілізованої суспільності.

Що більше, для величезної маси цивілізованих людей існує примус убийства і ухиляння від нього або несповнювання карається суворими карами. Культурний, морально розвинений чоловік, глибоко противний всякому убийству, в цілім ряді культурних, цивілізованих країв обов’язаний, всупереч своєму найглибшому переконанню, присвятити довгий час науці зручно і влучно убивати і на кождий поклик власті, покинувши все, повинен іти убивати людей. Або на поклик тої ж власті він мусить іти і як присяжний, призначаючи провину чоловіка, давати підставу – против своєї волі – до визначення кари смерті людині, то значить ставати учасником убийства чоловіка.

Там, де не можна знайти між найнижчими послідками суспільності за ніякі гроші чи пільги ката для сповнення присуду смерті, там морально розвинений чоловік, за наказом свого начальства, мусить іти й розстрілювати безоружного, зв’язаного чоловіка, хоч би не вважав його винним ні в чім. Число недозволено убитих людей в сучаснім цивілізованім світі – се дуже мала величина супроти числа людей, убитих дозволено – на війні, на шибениці, на поєдинку нарешті, і для сих дозволених убийств нема навіть оправдання, яке може дати в очах морально розвиненого чоловіка афект, подражнення, запал – вони діються вповні розважно, холодно обдумано…

Але річ очевидна, що коли існують і підтримуються етикою державною, церковною, суспільною поняття убийства дозволеного, а навіть обов’язкового, то границі чи джерела сеї дозволеності чи обов’язку убийства можуть кластися і розумітися дуже різно. Коли одному моральне оправдання чи обов’язок убийства дає причина об’єктивна – наказ начальства чи параграф закону, чи голос суспільності, другому такий обов’язок може піддати голос його совісті, його розуміння потреб чи користі суспільності або голос кружка людей, яких він вважає людьми найбільше моральними, найбільше розумними, найбільше розвиненими.

На наш погляд, убийство зістається актом однаково страшним, противним основам моралі і суспільного пожиття – чи воно робиться против голосу совісті на основі перестарілого параграфа, осудженого давно самою суспільністю, чи на підставі оречення совісті, против параграфа, чи за наказом офіціальної власті, чи за голосом власті неофіціальної – переконання суспільності й кружка; але ті, що признають законним і правильним убийство одне, позбавляють себе права висловляти своє моральне обурення з приводу убийства другого.

Одне другого варте, і для чоловіка морально розвиненого убийство, довершене против сього переконання, може бути далеко гидшим, ніж убийство, вчинене з переконання, як жертва: коли людина для суспільного добра, як вона її розуміє, чи в обороні певних принципів, не спиняється перед тим, щоб сплямити себе сею страшною людською кров’ю. Суспільність навіть готова величати таких людей.

Жидівська традиція передала нам змальований з глибоким пієтизмом образ героїчної жінки Юдити, що підступно, підлестившись, убиває ворога свого народу. В атенській традиції улюбленими образами зісталися тираноубийці Гармодій і Аристогітон. Римська окружила авреолею»останніх републіканів» Брута і Касія. Новіша суспільність пієтизмом і симпатією ослонила образ, приміром, такої Шарлотти Корде.

Суспільність в таких випадках виходить звичайно з становища егоїстичного: вона величає як героїв авторів політичного убийства, коли воно вийшло їй на користь або відповідало його настроям і змаганням, і проклинає, коли убийство звернене було против чоловіка, яким вона дорожила, вважала своїм репрезентантом. З становища морального або загальнолюдського, чим ідейніші були мотиви убийства, тим менше місця для якого-небудь слова осуду для самого убийника і тим більший жаль, тим гарячіший осуд на ті обставини, що найчистішим, ідейним мотивам дають такий страшний нелюдський вихід, як убийство, і на поняття дозволеного убийства, що підтримуються авторитетнішими факторами суспільного життя, і дають грунт для таких фактів.

Даний факт, що так порушив суспільність, являється страшним, але логічним виводом з сучасних обставин галицького життя зокрема і з тих понять дозволеного убийствавзагалі, які підтримуються тими самими чинниками, які хотіли б відвернути суспільство від таких видів політичного убийства, як се. Давно вже повторялися на різні способи остереження, що залізний перстень, яким окружило теперішнє польське панування українське життя в Галичині, не тільки не даючи йому ніякого виходу, ніякої змоги розвитку, але все тісніше й тісніше затискаючи його, елементарною силою попихає українців до кроків розпучливих. Сі остереження beati possidentes стрічали з цинічним глумом, сподіючися, що чаша терпеливості упокореного народу буде бездонною, не переллється ніколи.

Аж поки не перелилась.

Ламентації й крики, які піднялися наоколо по атентаті, роблять дивне враження. Яке об’єктивне значення може мати обурення тих, що похваляли атентати на гнобителів Польщі, але підносять крик, коли впав від атентату поляк? Тих, що все знаходили оправдання, коли без всякої причини падав труп спокійного горожанина з руки зухвалого агента власті, але хочуть найти спеціальні моральні критерії для осудження атентата на репрезентанта власті. Тих, що якнайгостріше осуджують убийстваяк спосіб боротьби пригніченої меншості противполітичного насильства, але усвячують і благословляють державу, сей вершок людської сили, розуму, організованості, коли вона уживає убийства, щоб позбутися бідної, відокремленої людської одиниці, як уважає її шкідливою чи ненаручною для себе. Тих, що обурюються на таке політичне убийство й накликують власть, щоб вона вчинила убийствонад убийником для прикладу й кари. Їх крики й жалі виясняють тільки глибоку егоїстичність суспільності, з одного боку, гіпокризію або нерозуміння, з другого, в оцінці подібних фактів.

Мусить бути викинене з життя сучасної суспільності поняття дозволеного убийства, щоб можна було осудити згідно кождий рід убийства, кожде пролиття людської крові. Як елементарно неможливе, фізично противне сучасному чоловіку людоїдство, уживання людського м’яса, так повинно статися противним всяке убийство, без виїмків, як суперечне з стадією цивілізації, на якій стоїть сучасна людина, сучасне громадянство. І для того передусім повинні безповоротно зріктися права убийства всі ті, хто признають його за собою, і убийство повинно бути осуджене у всіх формах і видах безповоротно.

Ті ж, що особливо страшаться убийства політичного – репрезентанти галицької ієрархії церковної, ієрархії суспільної, власті політичної, повинні пам’ятати, що воно буває елементарним наслідком утиску і гноблення. Коли друковані й усні, офіціальні й приватні заяви, заявлення, крики про неможливість даної ситуації, даного положення проминають безслідно, стрічаються з цинічним індиферентизмом або глумом «господарів ситуації», а дороги до всякого легального виборення собі ліпшої позиції загороджуються старанно всіма засобами економічного і політичного панування, тоді дилема між самоубийствомі терором в кождій сильнішій суспільності неминуче розв’язується в сторону сього останнього.

У деяких азіатських племен ultima ratio, найвищою формою помсти покривдженого за кривду, від якої він не годен відборонитись, служить самоубийство покривдженого на порозі кривдника. На порогах польського панування в Галичині пало в останніх місяцях чимало таких трупів. Сі факти чомусь старанно замовчувались в українськім суспільстві; тим часом се явище глибоко симптоматичне. В останніх місяцях трапився в Галичині цілий ряд самоубийствсеред української молодежі, не з яких-небудь особистих мотивів – «з нещасливої любові», слабості, страху перед неприємностями, а просто як результат вражень безвихідності сучасного українського життя.

Молоді люди, розбуджені покликами про потребу поступу, розвою українського життя, поліпшення долі народних мас, їх політичного і культурного подвигнення, не перенесли, коли в своїх поривах і заходах стрілися всюди з гладкою стіною польського панування. І от випадки духового розстрою, самоубийств – поки не перелилася остання крапля – в сторону політичного терору.

Вже впало необачне слово – vivatsequens[хто наступний]. Поки воно не підхоплене життям, поки львівський атентат стоїть відокремлено і ми ще не вступили в пояс страшної епідемії політичних убийств, тим, що держать в своїх руках ключі нашого суспільного життя – польським панам Галичини, треба завчасу подумати про те, щоб відімкнути дороги, які замикалися одна по другій в останніх літах польською «органічною працею» перед українським життям. Наклики до репресій на українство супроти останнього атентату, жадання крові за кров в даній ситуації можуть виходити тільки з уст божевільних або провокаторів.

Бо чаша вже перелилась.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 5. – С. 380 – 385. Автограф статті (з незначним утраченим фрагментом) з виправленнями автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 174. – Арк. 1 – 11 зв.).

Передрукована в газеті: Діло, – 1908. – 27 (14) червня. – Ч. 142. У редакційній примітці газети зазначено: «На 96-ім засіданню 18 сесії австр. парляменту з дня 26-го червня 1908-го вніс п. В.Стефаник і тов. інтерпеляцію в справі задержаної львівською прокураторією конфіскати отсеї статті, поміщеної в V-ій кн. ХІ-го річника «Літ[ературно]-наук[ового] вісника» за місяць май 1908».

Подається за першодруком.

Стаття написана в дні, коли крайовий суд Галичини вирішував долю студента філософського факультету Львівського університету Мирослава Січинського. 12 квітня (30 березня) 1908 р. під час аудієнції він убив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Це вбивство розцінили як перший акт політичного терору в конституційній Австрії. Мотивом вбивства студент назвав антиукраїнську політику намісника. Понад рік львівський карний суд розглядав судову справу М.Січинського. Двічі він був засуджений до смертної кари через повішення.

Завдяки зусиллям адвокатів К.Левицького, В.Старосольського та ін. спочатку найвищим касаційним трибуналом, згодом цісарським помилуванням смертна кара була замінена на 20 років ув’язнення. При допомозі Д.Вітовського та М.Цеглинського в 1911 р. Мирославу вдалося втекти зі станіславської в’язниці «Діброва» (докладно див.: Фантастична втеча Мирослава Січинського. – Сідней; Аделаїда, 1987). Проживав у Швеції, Австрії, з 1914 р. – у США, де став одним з провідних українських політичних діячів.

Збереглося два листи М.Січинського до М.Грушевського за 1908 і 1909 pp. (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 748. – С. 10-15; Спр. 871. – Арк. 268-269). У листах, написаних під час слідства, він повідомляє не лише про політичні, а й особисті мотиви вбивства. З контексту листів зрозуміло, що історик відповідав М.Січинському. Пізніше, перебуваючи в еміграції, М.Грушевський налагодив зв’язки з українськими діячами в Америці, зокрема з М.Січинським. Один з листів ученого до Мирослава був опублікований в американських часописах (див.: Винар Л. Лист М.Грушевського до Мирослава Січинського з 1919 року // Український історик. – 1978. – Ч. 1 – 3. – С. 160 – 162). Накладом М.Січинського в 1918 р. у Нью-Йорку вийшла брошура М.Грушевського «Про батька козацького Богдана Хмельницького».

Лаконічний запис у щоденнику вченого 29 квітня 1908 р. засвідчує точну дату написання статті: «Докінчив статтю «Кров»» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. -Арк. 186), Відомості про підготовку статті до друку вміщують листи Ю.Тищенка (Сірого) до М.Грушевського. Зокрема, 6 травня 1908 р. він пише до Львова М.Грушевському:

«Коли одержали рукопись Вашу «Кров», зараз дали її вискладати і дали прочитати Євг[ену] Харламп[овичу]. З його погляду стаття не цензурна, і він радив понести її до цензури. Сьогодня зараз я повернув від Опатовського. Спочатку він крутив носом, а потім згодився з тим, що стаття нічого «предосудительного» не має і сказав, що цілком сміло можна її друкувати, за винятком частини, обкреслен[ої] червоним олівцем. В тому клаптику він баче ніби то «поріцаніє» російських порядків і просить його змінити, або цілком викреслити.

Позаяк сього дня пізно вже було і наборщики не змогли встигнути до вечора виправити скориговану статтю, ми, щоб поспішити, посилаємо Вам зараз ту одбитку, що принесли з цензури, а завтра перед 12 рано пішлемо скориговану (після 1-шої коректи). Опатов[ському] більш установленої норми [йдеться про встановлену цензурою «таксу» за підпис статей до друку. – С.П.] звичайно я нічого не даю. Коли я запитав його, в чому він бачить небезпечність, то він сказав прямо, що стаття цілком цензурна, і ніхто не може до неї прискіпатись, хоть би й хотів» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 583. – С. 226-227).

Одночасно зі статтею М.Грушевського на сторінках «ЛНВ» була детально висвітлена ця подія в репортажі М.Лозинського «З австрійської України: Вбивство галицького намісника» (ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 5. – С. 396 – 404). До подій, пов’язаних із вбивством А.Потоцького, та політики польської адміністрації щодо українського громадянства в Галичині М.Грушевський звертався у статті «Два роки галицької політики» (ЛНВ. – 1909. – Т. XLVII. – Кн. 8. – С. 347-348).

В останніх місяцях трапився в Галичині цілий ряд самоубийств серед української молодежі… – про факти самовбивства серед молоді повідомляє в листі до М.Грушевського М.Січинський. Він також повідомляє, що ці думки переслідували і його самого, і його друга Миколу Цеглинського. Обов’язок врятувати життя друга став останнім поштовхом до вбивства:

«Тоді, як я стояв ногою на темній стороні світа, почував, що буду мати наслідників, відновилася у мені давня думка про убитє гр. Потоцького. Вона розвивалася протягом двох літ зовсім так, як представив на росправі, лиш послідньою причиною була не смерть Каганця, а гроза смерти мого приятеля і моєї. Проте не говорив я ані адвокатам, ані на росправі, бо не хотів і не хочу закривати і зменшати об’єктивних причин атентату суб’єктивними. Граф Потоцький вбитий тому, за те, що вбивав Україну – то публична річ; нащо кому знати, що я тим ще сподівався вирятувати смертію великого ворога житє приятеля? Противник використав би те як зброю і удавав би, що історичних і політичних причин не було зовсім» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 748. – С. 11-12).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 363 – 367.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 641

Модифіковано : 5.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.