Ще про культуру і критику

Михайло Грушевський

Без якого-небудь порозуміння між авторами, без замовлення редакції з’явилися недавно на сторінках нашого журналу дві статті, які з різних сторін підходили до одного з найголовніших питань нашого національного життя, а власне – слабкості нашої національної культури, особливо в вищих проявах творчості – артистичній, літературній, науковій, та умов її подвигнення і розвою. Розумію статтю д. Хоткевича «Літературні враження» в кн. VII і д. Панейка «Культура і критика» в кн. VIII.

Вони пригадують нашій суспільності, що в тій стадії національного життя, в яку ввійшло українське громадянство – коли воно не вдоволяється вже тільки тим, щоб лише протягнути якось своє етнографічне існування, а ставить перед собою задачу життя національного, з усею повнотою національної культури, – для нього не досить наївного дилетантизму, а треба серйозної неустанної роботи на полі артистичнім, літературнім чи науковім. А для того саме громадянство, з одного боку, повинно всіма силами творити можливо прихильні обставини для такої серйозної праці, з другого – воно повинно попрощатися з національним протекціонізмом перших початків національного пробудження, коли оранжерейною, теплярняною атмосферою компліментів, похвал і громадської вдячності окружається кождий прояв національного чи етнографічного життя, хоч би й як маловартий, – з вдячності за те тільки, що його автор не втік з сього етнографічного перелогу на багатші чужі лани.

Громадянство українське повинно ставити серйозні вимоги і до себе в своїх відносинах до своєї національної культури, до національної науки, літератури, артистичної творчості і вимагати серйозного трактування своєї діяльності від діячів її. Повинно домагатися, щоб її літератори і артисти, публіцисти й учені робили свою роботу серйозно, а не партачили; ішли за світовим культурним життям, а не пасли задніх, пережовуючи стару, нікчемну жвачку; давали суспільності роботу солідну, свіжу, яка б держала її в курсі загальнолюдського світового життя, а не годували старою обметицею «від свого розуму».

І за те повинно дбати, щоб така робота мала потрібні для того обставини, знаходила відповідну підпору, поміч і спочуття в громадянстві – не тільки платонічне, а і вповні реальне, а не водитися міркуваннями, які кінець кінцем виходять на резонування Єрмолая з старих «Записок охотника»: «От іще буду пса годувать! Однаково пес – худобина розумна, сам знайде собі прожиток».

Діло серйозне, і се треба тямити. Повнота національного життя не приходить сама, її треба здобути. Щоб стати нацією, для сього мало мати етнографічну фізіономію, етнографічну територію, певну числову, демографічну масу. Треба хотіти бути нацією, треба в тім напрямі працювати сильно, рушити всі суспільні засоби – перетворити потенціальну енергію етнографічного існування в динаміку національного розвою. Етнографічна окремішність – се статика, національне життя – продукт волі, динамічної енергії народу. Треба для того хотіти, треба робити, треба дерзати.

Се мало розуміє наше громадянство, з вдоволенням повторяючи гучні цифри мільйонів української людності, тисячі квадратових миль етнографічної української території, а не розуміючи, що не сі мільйони й тисячі пасивні, а напруження енергії національного життя рішають долю національності. Двомільйонна Норвегія з її повнотою національного життя варта з сього погляду кілька разів більше українських мільйонів і буде варта – поки українське громадянство не перемінить свого етнографічного існування на національне життя; поки не викреше з мокрої маси свого теперішнього чевріння огню національної енергії, поки не приложить до себе вимог національного життя, не навчиться хотіти й дерзати як нація.

Як мало такі гадки пройшли в свідомість нашої інтелігенції, як мало ще присвоїла вона сама погляд на себе як на націю й ставить до себе й свого обиходу вимоги національного життя, національного noblesse oblige, показала мала полеміка, яка виникла в українській пресі з приводу моєї останньої статті в «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику» – заміток до рецензії д. Липинського на книжку М.Аркаса «Історія України-Русі».

Читачі, може, пригадують собі сю рецензію й мої замітки. Д[обродій] Липинський, вказавши різні слабі сторони видання й навівши довгий реєстр різних помилок і недоглядів в ньому, досить прихильно, одначе, оцінив сю книжку як нове придбання популярної української літератури. Я, вказавши на вопіющі хиби її в загальнім укладі, виборі матеріалу, в викладі фактів та їх освітленні, висловив своє переконання, що така нездала книжка в ролі підручника української національної свідомості – не то що не корисна, а навіть шкідлива, і українська інтелігенція зробила зовсім недобру прислугу ширшим кругам нашим, заходившися коло ширення й розповсюдження сього підручника, не розглянувшися в нім добре, а себе зарекомендувала не конче похвально такою некритичністю й нерозважністю в трактуванні того, що подається нею народові.

На сей докір відізвався на сторінках «Ради» (в ч. 192) один з наших спільних співробітників В.Піснячевський, взявши в оборону заразом і книжку д. Аркаса, і ще більше – українську інтелігенцію, якій я докорив за неї. Не збиває закидів, зроблених мною та д. Липинським книжці д. Аркаса, але думає, що при тім усім книжка Аркаса заслугувала й заслугує поширення, й інтелігенція не могла поступати інакше, а коли хто, то, мабуть, ми з д. Липинським провинилися в сім інциденті, занадто «сердито» скритикувавши книжку д. Аркаса. Д[обродій] Липинський, відізвавшися на сю статтю, теж заявив, що при всіх дефектах він вважає книжку Аркаса корисною тим, що вона йде в такі круги, в які не пішла б книжка з більш симпатичною нам ідеологією («Рада», ч. 199).

Я признаю сі погляди настільки характеристичними, симптоматичними для нашої суспільності, що не вважаю можливим пропустити їх. Книжка Аркаса сама по собі не мала б великої ваги. В кожній літературі з’являються невдалі книги далеко частіше, ніж добрі і корисні, і в появі нездалої компіляції по українській історії не було б іще великої біди. Значення їй надає доперва той факт, що заходами української інтелігенції сю нездалу, непедагогічну і з наукового, і з національного погляду книжку поширено так, що вона стала ледве чи не найпопулярнішою книжкою по українській історії, й значить – надовго буде джерелом перестарілих, небажаних поглядів на українську історію і великих баламутств.

Для людей, яким не байдужа справа народної свідомості та розповсюдження правдивих поглядів на нашу минувшину і з тим нерозривно – на наші завдання в будучності, се факт прикрий, який може навіть їх зробити й «сердитими», хоч як се може дивно здаватися деяким нашим публіцистам. А коли знаходяться люди, які силкуються довести, що дійсно українська інтелігенція і не має що ліпшого робити, як займатися ширенням всякого «печатного мотлоху», кажучи словами самого д. Піснячевського, і навіть хотять взагалі загородити дорогу «занадто серйозним критикам» до такої «отечественної мануфактури» – то се вже справа принципіальна, варта всякої уваги.

Власне, се те питання, над яким застановлявся в згаданій вище статті д. Панейко: чи має далі тягтися в українських кругах політика національного протекціонізму для всяких недоріких і калікуватих діячів «на ріднім перелозі», чи час уже бути нам «як люди» і розрізняти добре і зле в нашій рідній мануфактурі так само, як розрізняє її всякий інший мир хрещений, світ культурний?

Д[обродій] Піснячевський держиться погляду, що нам до людей зась і нема що себе людською мірою міряти.

«Бувають книжки, – починає він свою статтю, – за котрі при багатьох їх дефектах мусиш сказати спасибі авторові. Бувають вони в літературах, що тільки що народжуються.

Та й не тільки книжки. Хіба мало було у нас печатного мотлоху: газет, журналів, котрим в любій сусідній літературі, на любому сусідньому ринку було б місце не на столі, а в печі або під столом, котрих читач, розпещений хоч би російською пресою, російськими класиками або популяризаторами, і в руки не взяв би? Однако ми, українці, не тільки брали, а й широко розповсюджували їх в народі, бо і нічого кращого тоді в нашій популярній літературі не було.

Ми ходимо і навіть часом з задоволенням дивимось на п’єси українського репертуару. А приведіть свіжого чоловіка в любий з наших театрів. Приведіть людину, виховану на Станіславському, на класиках петербурзької та московської або любої іншої російської сцени.

Я не театрал. І українські п’єси бачив на сцені разів вісім-десять. До російської більше звик. На днях раз-два подивився на скілька і радий був би краще провалитись скрізь землю: до того совісно і стидно було мені не стільки за трупу, скільки за українських драматургів, за український народ, що не міг витворити більш серйозних драматургів і кращого смаку в публіки.

І кожний раз, коли який-небудь рецензент дуже вже ретельно насідає на автора, занадто ганить його дитину, передо мною встає питання: а чи є у нас зараз що-небудь краще, що могло б замінити розкритикований твір? І через се я більше довіряю другому аршинові – наскільки ся українська книжка або сей драматичний твір і справді роблять те діло, на котре випустив їх автор, ніж таким занадто серйозним і дуже сердитим критикам».

Як бачимо, сей потрапив «оборонити єгомостя від вовків»; ледве чи буде українська література вдячна за оборону такому адвокатові. Виходить, не мають українці нічого ні перед собою, ні за собою, ні в краснім письменстві, ні в пресі, ні в популярній літературі – нічого, що могло б хоч трохи вдоволити чоловіка, що вкусив розкішних плодів російської культури; мають тільки здатне для «гальорки» – щоб пускати «між меншого брата», все по тому ж принципу: «для хахлов и такой Бог бряде».

А тим часом ми вже зовсім не такі нещасні й Богом убиті, і поруч з різним «печатним мотлохом» знайдеться у нас чимало «достойного виймання» і для просвіщенного ідолопоклонника російської культури. І то не з учорашнього дня – хоч би в сфері тої самої популярної літератури. Можна пригадати не одну популярну українську книжечку, перекладену навіть і на російську. І се «достойне» і треба, очевидно, ширити, а тому «мотлохові», якому місце, як висловлюється автор, «під столом», належить під столом і лишити, а не тягнути на стіл і забивати ним голову «братам незрячим гречкосіям». Треба мати сором і перед їх незрячістю та не частувати їх казна-чим, уповаючи на ту незрячість.

І спеціально такий сором належить мати щодо популярної історичної літератури. В чім-чім, а в історичній літературі нам зовсім нема чого прибіднюватися й представлятися Богом обидженими безштаньками, яким за неможливістю жити по-людськи приходиться постолом їсти й шклом утиратися. Тяжкою працею останніх десятиліть заповнено провалля, які існували в українській історії, й представлено її в суцільнім, досить докладнім виді.

Популярних оброблень її сипнуло останніми роками теж ціла купа. Значить, не тільки можна, а і треба, доконче треба вибирати в ній, розрізняти добре і зле. Тим більше, що тут в гру входить не тільки фактична вірність відомостей, як у якій-небудь книжці з астрономії чи геології: таке чи інакше представлення і освітлення нашої історичної минувшини, як я вже вище зазначив, має величезний вплив на суспільно-політичне і національне виховання нашої публіки, так що се питання зовсім виходить за рамки чисто «академічних» інтересів. І можна було сподіватися, що громадянство наше, серед якого останніми часами, Богу дякувати, виявилося безліч спеціалістів в українській історії, авторів всяких більше і менше популярних курсів, – буде й вибирати добре й відкидати нездале.

Маючи сю надію, напр., я й не брався до розбору сеї популярної історичної літератури, покладаючися на здоровий розум і національний такт нашого громадянства. Та вийшло навпаки, а д. Піснячевський в своїй статті силується навіть поставити наше громадянство на таку точку, що йому, мовляв, в справах популярної літератури на наукові погляді й вимоги «в высокой степени наплевать». Він пише:

«Тільки що прочитав в свіжій книжці «Літературно-наукового вісника» дві академічних рецензії на історію Аркаса – В.Липинського і М.Грушевського.

Перший написав дуже гарну і дуже цінну для автора історії критичну замітку.

Виловив з твору Аркаса багато всіляких редакційних і навіть типографських помилок. І зовсім замовчав про те, наскільки вона корисна для широких мас, полишаючи читачеві самому міркувати на основі наведених рецензентом спростувань і винайдених помилок. Другий своїм авторитетом зовсім приголомшив автора і прибив до злочинного стовпа редактора.

Обоє накинулись на творця і на редактора історії України-Русі мокрим рядном за дилетантські грішки, за брак наукової системи.

Якийсь божевільний танець, «червоний сміх», кривавий кошмар. «Напали», «побили», «повісили», «зарізали», «вирізали»… без кінця і краю!.. – пише шановний професор.

Він не бере, видно, на увагу, що весь український народ, народ в масах ще не вийшов з тої стадії інтелектуального розвою, коли його цікавлять Кармелюки, Бови Королевичі та Єруслани Лазаревичі, що весь літературний матеріал він приймає тільки в манній кашці легенького прагматичного оповіданнячка. Коли ви дасте йому ті ж самі істини в більш серйозній формі, книжка або лишиться не розрізаною, або згине під книгарським прилавком.

Авторитет Грушевського як історика для нас дуже великий, – пише він далі. – Але брак в широкій популярній історії, гарною народною українською мовою написаній і до смаку народних мас приспособленій, ще більший».

Автор, очевидно, міцно стоїть на предківськім становищі, що критикування продуктів рідної мануфактури – се не більше як напасть, «пущання критики й моралі», висловлюючися мовою замоскворіцьких купчих. Оцінка хиб, навіть «академічна», – се «накидання мокрим рядном». Безконечні баламутства й кардинальні хиби рецензованої книжки (як цілком фальшиві поняття про українську територію, грубі помилки в історії, поминення культурної історії й дуже недоладне представлення соціальної, повне майже ігнорування українського відродження, несмачні елементи казенної «лояльності» і т.п.) – все се не більше як «дилетантські грішки і брак наукової системи», яким, по гадці д. П[існячевського], очевидно, і сам Бог приказав бути в популярній книжці. Неприємний кривавий колорит, безконечна «різанина», яка прикро вразила навіть дуже прихильного книжці д. Липинського, – се не більше як педагогічний метод.

Я в своїй рецензії зазначив сухість і схематичність викладу д. Аркаса, перетяження зайвими датами й іменнями, брак прагматизму – д. П[існячевський] бачить тут «манну кашку прагматичного оповіданнячка», так що бере мене сумнів – чого не прочитав він уважно: чи моєї рецензії, чи книжки д. Аркаса. Але кінець кінцем і те, і се йому було однаково мало потрібно. З одного боку, який би авторитет він не признавав мені «як історику», то зовсім ясно, що в оцінці популярної історичної книжки, по його гадці, мій голос для громадянства не повинен мати значення, бо на се є інші критерії; з другого боку – й зміст книжки не має, очевидно, особливого значення: важно, що вона подобається, що її купують.

Д[обродій] П[існячевський] наводить лист якогось книгоноші до д. Аркаса, де той пише, як, читаючи його книжку, «серце його тремтіло і боліло, і сльози капали на книгу»; згадує, як праві депутати-селяни відкуповували у нього історію Аркаса і похваляли її. Се служить для нього доказом, що історію Аркаса треба справді ширити, принаймні за браком ліпшої. На подібнім становищі став і д. Липинський. Вказавши на хиби книжки, він каже:

«Відрадним явищем – появу «Історії» д. Аркаса називаю тому, що вона свідчить про зріст національної свідомості серед тих верств українського народу, що досі стояли оддалік від свідомого національного життя; а корисною цю «Історію» вважаю не тільки тому, що немає кращої, як каже в кінці своєї статті д. Піснячевський, але й тому, що вона з своєю специфічною ідеологією служить переходом від ідеологій «отечественных историй» і всяких інших «Еруслан Лазаревичей» (ідеології дуже ще міцно закоренілої в верствах середньої української буржуазії) до ідеології сучасного свідомого українства.

Мені здається, що «Історія» д. Аркаса пошириться там, куди майбутня, добра, відповідно до ідеологій теперішньої більшості свідомих українців популярно написана «Історія» (а її нам дуже і дуже треба!) не хутко ще дійде або, може, й ніколи не дійде. Серед цих верств українського народу, серед цих запущених, кажучи словами д. Піснячевського, «рідних перелогів», які тільки й можна орати плугами старої системи», бо для «нових» вони ще, або, може, й зовсім, нездатні, будитиме вона, безперечно (як на це маємо докази), національну свідомість. Бажаючи національного відродження цілого українського народу, а не тільки певних, перейнятих однаковим світоглядом сучасного українства, його частин, думаю, що діло, яке робить і довго ще робитиме «Історія» д. Аркаса, діло для цього відродження корисне».

Отже, насамперед кілька дрібніших поправок щодо сих аргументацій.

Мотив, чому «Історію» Аркаса д. Липинський признає відрадним: що «серед тих верств українського народу, які досі стояли оддалік від свідомого національного життя, знайшовся чоловік, що написав популярну історію для народу», не має значення сам по собі, а в приложенні до даного явища і зовсім не на місці; д. Аркас так дуже «оддалік» від українського життя не стояв і давненько зробив своє ім’я звісним досить популярною оперою (припускаю, що в музиці він був дилетантом удатнішим, ніж у історіографії). Радіти тут, отже, нема чого.

По-друге, «Історію» Аркаса зовсім не приходиться ширити за браком ліпшої. Хоч і відсуджений від голосу в оцінці популярної історичної літератури «як історик», я все-таки осміляюся заявити, що між популярними курсами історії, які з’явилися останніми роками, знайдеться не одна ліпша від неї. Отже, коли поширюється якраз книжка д. Аркаса, то одне з двох: се робиться або «от лицеприятия», або підладжуючися під смак читачів; чи перше, чи друге – однаково не конче похвальне.

По-третє, смію висловити своє переконання, що ніякої конкуренції книжка д. Аркаса Єрусланам Лазаревичам і Бовам Королевичам не зробить, і єрусланівська публіка зістається й зістанеться й дальше при Єрусланах. Я з сього боку трохи ліпшої гадки про книжку д. Аркаса, ніж її оборонці. Я думаю, що беруть її не єрусланісти, а люди вже з розворушеним національним почуттям, які вже щось знають про Україну і, покладаючися на рекомендації «більш тямущих», сподіваються від неї докладних і добрих відомостей про свою минувшину. Читають її з пієтизмом, може, й плачуть; але питання велике – які погляди на свою минувшину, на історичні завдання свого народу виносять з неї.

Д[обродієві] Піснячевському звісно, як люди плачуть в церкві на проповіді, навіть нічогісінько не розуміючи з неї. Тої ідеології, яка була б нам бажана, того освітлення історії України, в якім ми її бачимо – в книзі Аркаса нема; се признають самі прихильники книжки. Під фірмою історії України вона дає народові щось інше, ніж би ми хотіли, відмінне від того, що дають інші готові вже популярні книжки, видані в останніх літах. І от питання принципіальне: припустивши, що певна книжка, як от Аркаса (берем її вже тільки для прикладу), має шанси розходитися ліпше, ніж якась інша, не наслідком енергічніших заходів коло її поширення, а тому, що вона ліпше відповідає смакові й світогляду того півсвідомого читача, – чи має моральне право інтелігенція ширити й рекомендувати таку книжку, хоч би вона й не відповідала її провідним гадкам?

Д[обродій] Липинський думає, що треба, бо нам належить дбати про національне освідомлення всіх груп і частей нашого народу, а в деякі часті його історія добра, з бажаною нам ідеологією не то що тепер, а й ніколи не пройде, книжка ж Аркаса «з своєю специфічною ідеологією» може мати там успіх.

Се, як бачимо, досить рисковний принцип. Ставши на сей погляд, може б іще «кориснішим» було б видання історії України уже в чисто чорносотеннім дусі, де б теза «жид, лях і собака – віра однака» проводилася вповні неприкровенно і з відповідним темпераментом. Або, шукаючи «манної кашки» для принади читачів, перекласти такою ж чистою українською мовою, якою написана «Історія» Аркаса, та видати «так же дешево і гарно з технічного боку» стару «Історію Русів»: фантазії й помилок там буде, правда, ще більше, ніж у д. Аркаса, але як «манна кашка» вона буде далеко ліпша: вона написана справді талановито, інтересно, пластично і «будитиме національну свідомість», без сумніву, ще ліпше, ніж книжка д. Аркаса.

Але «неправда – не просвіта», – нагадаю я старе гасло нашого національного відродження. Нам не вільно наркотиками, умисним гранням на різунських інстинктах, на шовіністичних почуттях, на всяких демагогічних, «хлополапських» (як кажуть в Галичині) струнах дражнити національні почуття. Нашим завданням не може бути всякою ціною, всякими способами дбати тільки про подражнення національного інстинкту. Націоналізм для націоналізму не може бути нашою метою. Пробудження національного почуття – для нас тільки дорога до ліпшого перестрою народного життя на національних підставах, але в дусі тих поступових і чоловіколюбних ідей, яким хочемо служити разом з усім поступовим світом на нашій національній основі.

І се неправда, буцім певні верстви української людності не приймуть книги по історії чи з іншої науки, написаної розумно, популярно, в легкій, приступній формі, але з наукового становища, а потребують все викривленого на єрусланівський фасон, підмішаного казенно-патріотичними чи різунськими мотивами. Се погляд і глибоко образливий для нас, і глибоко несправедливий. Глибоко образливий, бо прихильники сього погляду несвідомо, мабуть, для себе збиваються на той глумливий погляд, з яким боролися ми так гірко й завзято в чужих устах, – мовби український смак не відчуває правдивої краси, а потребує чогось більше дурнуватого.

Се старе «грає, грає, воропає»; се оповідання Лескова про «скорб велику» і «вашого Шекспіра» українського театру, міркування його про те, що літературний твір, аби зробити враження на українця, повинен бути «с грязцей и дуринкой». Двадцять літ тому я молодим хлопцем писав гарячу репліку на сі міркування, а тепер щось подібне чую від людей молодшого покоління. Се погляди сумні. І неправдиві.

Я пригадую собі, як за моїх молодечих часів один з народолюбців старшого покоління пок[ійний] Рильський на замітку, що дану наукову справу трудно витолкувати селянинові, з великим завзяттям висловив своє переконання, що нема такого трудного наукового питання, якого б не можна було виложити темному селянинові зрозуміло для нього: треба тільки самому сю річ розуміти докладно і ясно і подбати про ясний, приступний виклад. І люди, які хоч трохи мали діло з народом, потвердять се: селянина зовсім нема причини представляти собі дурнуватим недорікою, й інтерес його можна далеко скорше розбудити серйозними созвучними інтересами, ніж різунськими оповіданнями й апокрифічними страхіттями вроді того, як поляки «дітей козацьких у казанах варили». Все се не достойне українства, ясної й чистої української національної ідеї, вистражданої нашими попередниками й національним заповітом їх переказаної нам.

Нарешті, щодо дезидерату «кращого історичного твору», «доброї, відповідно до ідеології теперішньої більшості свідомих українців, популярно написаної історії», що повторюється обома оборонцями історії д. Аркаса. Думаю, що таке трактування справи популярної літератури, яке показують обидва цитовані публіцисти й «иже с ними», не буде заохотою для «освіченіших кругів» братися до популярної літератури. Який інтерес для історика-спеціаліста, наприклад, братися до популяризації історії, коли суспільність утверждається супроти історичної науки на «наплевательной» позиції й заявляє, що, властиво, не потребує наукової правди, ані поступової ідеології, а тільки націоналістичних ефектів?

Для ученого-спеціаліста ширення в широких масах результатів праці його життя в студіюванні історичної минувшини може бути річчю незвичайно дорогою – верхом наукової роботи; але коли приступ до сього відрізаний, трудно прати против рожна. Коли суспільність вважає, що такі вироби, як «Історія» д. Аркаса, сповняє завдання популярної історії як не можна ліпше; коли праві депутати її хвалять, книгоноші плачуть, публіцисти благовіствують славу її й блаженні люди їм вірять – «освіченішим кругам», очевидно, зістається тихо сидіти. Сучасний український Сенька, значить, знайшов свою шапку [Російське прислів’я: по Сеньке и шапка, як польське: Wart Рас pałaca а pałac Раса] й може штатувати в ній, скільки йому завгодно. І було б дуже рисковано робити сій шапці конкуренцію.

Бо ж нічого легшого, як «не попасти в тон». «Всякому, хто б не був, коли він напише кращий історичний твір для того народу такою ж чистою народною мовою, якою написана історія Аркаса, і видасть так же дешево і гарно з технічного боку, – народ щиро скаже таке ж спасибі, яке він тепер шле Миколі Аркасові», – пише д. Піснячевський, і сі слова звучать дуже небезпечно. Напр., мова – таке страшенно дражливе у нас питання. Скільки треба напустити прикладом д. Аркаса русизмів в українську мову – всяких таких слів, як «руже», «коляска», «караул» і т.ін., як у нього, щоб мова вийшла «така ж чиста народна»?

Д[обродій] Липинський вважає, що русизми в мові д. Аркаса корисні, бо роблять книжку більше приступною. Погляд досить оригінальний і дуже небезпечний; але й прийнявши сю науку, – як його вгадати, яку саме порцію русизмів всипати, щоб мова стала «чистою народною»? І як його попасти під «технічні вимоги?» Чи тої мішанини і помилок, яку бачимо, напр., на картах д. Аркаса, вже досить, чи пожадано було їх іще більше затемнити? Чи будуча популярна українська історія, йдучи прикладом його ілюстрацій – галереї портретів українських діячів «только с другой стороны», повинна буде дати портрети тільки Юзефовича і Піхна, чи пожадані також портрети Іліодора і Савенка?

Мірки до популярних видань українськими суддями і рішителями популярної літератури прикладаються різні, і що одному почислять в заслугу, якраз другому може влетіти. Мені пригадується оцінка одної популярної книжки по природознавству. Книжку сю я трохи знаю, і хоч, може, книгоноші від неї не плачуть, але читається вона дуже легко, розходиться дуже добре і сповняє своє завдання, мабуть, не гірше ніж «Історія» д. Аркаса. Але їй поставлені були устами критика на сторінках тої ж «Ради» вимоги трохи інакші.

Критик поставив в вину авторові кілька неясностей в викладі й прогалин; завважив, що автор допустив кілька помилок против новіших поглядів спеціалістів; вичислив кілька невдалих виразів; мову признав «твердою, кострубатою і немузикальною»; особливо сильно зганьбив ілюстрації, тому що вони старі і на них в виді глядачів на різні фізичні прибори виступають люди в циліндрах і жокейських шапочках замість обстанови з українського життя. І кінчилося так:

«Наша науково-популярна література находиться в таких обставинах, що невеличка хиба викликає злісну радість «землячків» з табору Піхно і Ко. Тому книжки на українському ринку мусять підлягати найгострішій критиці». На сій підставі рецензент признав книжку невдалою, а видавцеві дано пригадку, що не все можна друкувати, що пишуть» [Рада, ч. 129, рецензія на книжечку Ю.Сірого «Про світ Божий».].

І ніхто не обізвався в обороні так «сердито», занадто сердито скритикованої книжки.

Отак, як бачите! Від одного жадається мало того, щоб мова була народна – а щоб іще була музикальна; другому в заслугу ставиться навіть те, що він напустив русизмів. Один завинив, що для «водяного смока» не зробив української декорації, а як д. Красицький завважив, що д. Аркас цілу стару Україну перебрав «на московський кшталт» та замість українських діячів напустив туди польських і московських генералів – на се воспослідував сердитий репріманд на тих же сторінках «Ради». Для одних голоситься там потреба «найгострішої критики», для інших – свобода від усякої критики.

«В своїй хаті своя правда і сила, і воля», – знов-таки «только с другой стороны».

Треба мати щастя в українській літературі. Бо одні мають на службі благодійних фей, що окружають їх писаннячка своєю опікою, курять фіміами й грізно сичать на усяку «академічну критику». А іншим судилося все «попадати не в тон».

Видко. Але в таких обставинах нелегко звабити в сі сфери людей «з освіченіших кругів».

Аномалії, які я мав на оці, розбираючи сих кілька статей, думаю, представляються ясно. Ті гріхи против культурності, які наш шановний співробітник виказував в галицькім українськім житті, не чужі в повній мірі, як бачимо, і українському життю Росії. Ся боязнь бути людьми і прикладати до свого життя людську мірку. Ся добровільна нищета духовна, се мерзке прибіднювання – пошивання себе і своєї суспільності, свого народу і його життя в жебрацьке, старцівське убожество, в людей другої чи третьої сорти, яким немовбито й думати нема що про те, щоб поважати себе як люди: їх смиренні очі немовби й не зможуть піднестися на ті ясні і свобідні верхи, що вказують дорогу людському походові, світовій думці, а мисль, як приборкана птаха, немовби засуджена на те тільки, щоб блудити по смітничках домашнього обиходу.

Се добровільне осудження себе на завмирання, на упадок і національну смерть.

Суспільності, народу, як і окремої людини, не можна затримувати умисно, штучно в початкових стадіях його розвою. Настане час, коли кладеться кінець вибачливості й поблажливості до всяких дитячих недоречностей і прикладаються вимоги людські, коли хочеться мати з дитини людину, а не вічного недоростка, півголовка. І так само мусять прикладатися вони й до певної народності та її життя, коли з певної провінціальної чи етнографічної забавки вона хоче стати явищем серйозним, питанням життя. Штучне обнижування рівня народного життя, його культури на те, щоб не потонули в глибокому вирі різні дитячі кораблики хуторних пророків, мусить вважатися смертельною провиною перед інтересами свого народу. Зацитькування критики і проповідь «невміняємості» рідної мануфактури – гріхом против живого духу народного розвою.

«Атмосфера адорації, вихвалювання за всяку ціну, безкритична пошана стається шкідною і небезпечною з тою хвилею, як розвій народу вийде з періоду дитинства та ввійде в період, котрий можна назвати молодечим або мужеським віком у житті народів. Небезпечна і шкідна тим, що вона дає захист усяким нулям, одноднівкам і марним індивідуумам, котрі рішились узяти в руки перо, малярський пензель, різьбарський молот. В такім періоді давня поблажливість стає національним гріхом.

В такім періоді мусить суспільність статися вередливою, вимагаючою і перебірчивою; критика мусить піднести свій батіг над плечима всяких претензіональних письменників без літературного хисту, «художників» без художницьких здібностей, всяких плагіаторів, блягерів, арогантських знаменитостей. Суспільність мусить критикою боронитися від тих апостолів темряви, коли національна культура має справді піднестися на вищий степінь, поглибитися й здиференціюватися, – коли національна гордість велить суспільності станути до культурного суперництва з іншими суспільностями», – зовсім справедливо писав у згаданій статті д. Панейко.

Щоб добиватися поважання до себе, треба передусім самому поважати себе і вимагати від себе того, чого вимагається від сучасної культурної людини, культурного громадянства, культурного народу. Поки «по-семейному», а не по-людському будемо оцінювати прояви свого життя; поки впливи благодійних фей, приятельство і кумівство, а не об’єктивні критерії будуть рішати й задавати тон культурному життю, ставити йому міру – не сподіваймося серйозного трактування наших національних змагань, нашого національного життя.

В кождій культурній суспільності поруч того, що становить властиве культурне життя, проростає різний псевдокультурний бур’янець. На російській мові виходять далі не тільки видавництва «Знание» і «Шиповника», але й лубочні друки Губанових і Манохіних; Єруслани і Бови далі знаходять своїх читачів; випускається різне сміття, обчислене на смак і попит некультурного читача. Але все се не вчисляється зовсім в культурний інвентар російського життя: се бур’ян, який прихильники його поступу силкуються нищити, а не заховувати за те тільки, що се теж якийсь прояв російського життя, якийсь продукт російського слова.

А у нас все ще хочуть валити в одну купу прояви культурні й некультурні, правдиву творчість і марний дилетантизм, літературу і макулатуру; хочуть штучно охоронити українське життя від культурних критеріїв, щоб не посадити на мілину різних шановних макулатурників і хуторних велетнів не звести до їх властивої міри. І сим безмірно дискредитують українство в очах людей, які не можуть стати на такім макулатурнім становищі і прикладають до українства критерії людські, а не сімейні. Штучно знижаючи рівень української культури до рівня низів, відчужують від неї ті «освіченіші верстви» , до котрих даремно потім звертаються з своїми закликами.

Се велика шкода національному життю, велика завада національному розвоєві, і з нею треба боротися сміливо і завзято, не зважаючи ані на лемент оборонців «української простоти», ані на репетування ображених амбіцій і шипіння злісних інсинуацій. Лежати під національною грушкою й міркувати, що «всяк злак на службу чоловіку», та полишати рослинам корисним, силам культурним силою свого внутрішнього благородства вести боротьбу за існування з різним бур’яном, що росте собі на ріднім перелозі, – се дуже приємно, але се погибель національній культурі. Вона не виросте при такім квієтизмі, при толерантності для всякого «мотлоху», який й далі надаватиме тон нашому життю й робитиме йому репутацію у своїх і чужих.

«Царство Боже здобувається зусиллями», і так само повнота національного життя не осягнеться квієтичним «непротивлением злому». Треба боротися за добре і побороти все те, що обнижає рівень нашого життя, гальмує наш національний розвій.

«Коли хочеш добитися чогось, треба вміти бажати, ні на що не вважаючи» (Верхарн, «Зорі»).

Треба дерзати.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 44. – Кн. 10. – С. 121 – 136. Коректа статті без виправлень автора зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 203-210 зв.).

Подається за першодруком.

Згідно із записами вченого в щоденнику стаття була написана упродовж 15 – 20 вересня 1908 р. (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 211 зв., 212 зв.). В основу назви цієї публіцистичної праці М.Грушевський поклав заголовок згаданої статті В.Панейка «Культура і критика».

Мотивами до написання статті послужили відгуки в газеті «Рада» на «Історію України-Русі» Миколи Аркаса, з критикою якої виступив М.Грушевський у своєму додатку до рецензії В.Липинського [Див. ком. до статті: «До рецензії д. Липинського» (ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 8. – С. 318 – 323]. Вірогідно, взятися за перо змусила розмова з видавцем «Ради» Є.Чикаленком, який у своєму щоденнику передає обурення М.Грушевського:

«А потім отся історія з «Історією» Аркаса. Це ж сором: написав чоловік «подарок молодим хозяйкам» і «Рада» бере його в оборону проти мене і устами всяких младенців (Піснячевського) доказує, що наука, мов, наукою, а Аркасова книжка «пречудеснейшая» ( Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 34. Запис від 4 вересня 1908 р.).

У своїй статті вчений підтвердив попередні думки щодо низької наукової вартості популярної історії України М.Аркаса та шкідливості її в ролі підручника національної свідомості. Таку ж негативну оцінку знаходимо і в листах М.Грушевського. У відповідь на щиру заувагу П.Я.Стебницького, що «в останній історії з «Історією» Аркаса правда не на боці «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 770. – Арк. 93), Михайло Сергійович писав:

«І з Вашого докору за Аркаса – позвольте на щирість відповісти щирістю – промовляє до мене не об’єктивний погляд громадянина, як скорше особисті відносини до зачеплених моєю критикою. […] І не жалую й зараз, по всім, що оцінив книжку Аркаса, як мусив цінити з становища історичної науки і національного виховання, як лиху і недоречну. Жити «з усіма в мирі», розуміється, спокійніше; але в такім разі треба далі від сучасного українства» (ІР НБУВ. – Ф. 244. – № 52031. Лист від 18 (5) грудня 1908 р.).

В огляді змісту І – V книг ЛНВ, вміщеному на сторінках газети «Рада» (1911. – 9 червня (27 травня), Микола Вороний (під псевдонімом «Amicus») грунтовно аналізує висловлені у статті М.Грушевського погляди, які «мають гостре принципіальне значення для теперішнього моменту». Про схвальні відгуки на статтю засвідчують також записи в щоденнику М.Грушевського та епістолярні джерела. Так, у своєму щоденнику від 23 жовтня 1908 р. учений писав:

«Був у конторі й «Раді», заходив пополудні до Чикаленка. Він казав, що «з велик[им] удовольствієм» читав мою статтю в X кн[изі] і вихваляв її […] і жалував тільки, що не всім вона приступна – як Жебуньов перед Ів[аном] Сем[еновичем] Левицьким боронив ЛНВ – «що там Груш[евського] статті – геніальний публіцист – коли б тільки язик» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 220 зв.).

…статтю д. Хоткевича… – опублікована у виданні: ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 7. – С. 120-129.

…і д. Панейка… – опублікована у виданні… – ЛНВ. – 1908. – Т. 43. – Кн. 8. – С. 279-287.

На сей докір відізвався… В.Піснячевський… – йдеться про статтю В.Піснячевського «Маленький фельєтон. З хвиль життя» (Рада. – 1908. – 4 вересня (22 серпня). – Ч. 192. – С. 2 – 3). На зауваги М.Грушевського щодо суті його статті В.Піснячевський відповів у своєму листі:

«По ходу думок, потому, що у Вас читає публіка між строк, так ніби виходить, що оборонці «української простоти» дозволили вже собі на Вашу адресу якісь інсинуації. [… ] коли навіть Ви – я вже не кажу про інших – людина, котру я зо всьої Вашої публіки найбільше поважав, – прилюдно кидаєте мені тяжкі обвинувачення не тілько в абсолютному неуцтві, але й в бракові поваги до елементарної газетної етики, обвинувачення, котрі лягають тяжкою плямою на моє імення яко газетного робітника, – мені не лишається нічого більш, як піти од зла і сотворити благо» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 697. – С. 25, 27).

Д[обродій] Липинський, відізвавшися на сю статтю… – йдеться про статтю В.Липинського «Ще в справі «Історії України» М.Аркаса» (Рада. – 1908. – 13 вересня (31 серпня). – № 199. – С. 1). У ній автор зазначив:

«[…] вважаю появу цієї «Історії» явищем в нашому національному життю, безумовно, відрадним, а для справи національного відродження корисним, хоч, особисто, не солідаризуюсь зовсім з її хаотичною ідеологією».

… і такой Бог бряде… – і таке згодиться. Цитата із «» Г. Квітки-Основ’яненка.

братам незрячим гречкосіям – перифраза «» Т. Шевченка.

в высокой степени наплевать – цитата з роману Ф. Сологуба «Мелкий бес» (1905).

червоний сміх – натяк на повість Л. М. Андреєва «Красный смех» (1905).

Бови Королевичі та Єруслани Лазаревичі… – популярні персонажі лубочних видань.

грає, грає, воропає – цитата з роману І. С. Тургенева «».

Двадцять літ тому я молодим хлопцем писав гарячу репліку на сі міркування… – йдеться про замітку М.Грушевського «Малорусский театр» [З приводу українських вистав], опубліковану 1888 р. у «Терских областных ведомостях».

…пок[ійний] Рильський… з великим завзяттям висловив своє переконання… – йдеться про нариси Т. Рильського «К изучению украинского народного мировоззрения» (Киевская старина. – 1888. – № 11. – С. 266 – 306; 1890. – № 9. – С. 341-372; № 10. – С. 1-26; № 11. – С. 195-235; 1903. – № 4. – С. 1-23; № 5. – С. 161-191). 1903 р. праця вийшла окремою відбиткою.

Юзефовича і Піхна, Іліодора і Савенка – перелічено російських реакціонерів-українофобів: , , ієромонаха , .

…пригадується оцінка одної популярної книжки по природознавству… – йдеться про рецензію А.Качаловського на книжку Ю.Сірого «Про світ божий», опубліковану в газеті: Рада. – 1908. – 19 (6) червня. – № 129. – С. 3-4.

…а як д. Красицький завважив… – йдеться про рецензію Ф. Красицького «М.Аркас. Історія України-Русі з малюнками» (ЛНВ. – 1908. – Т. 41. – С. 202-205).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 82 – 94.