Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історичні праці / 1895 р. / [Рец.] Р. Вл. Зотов. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в…

[Рец.] Р. Вл. Зотов. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время

Михайло Грушевський

СПб., 1893, ст. 327 + 48

Habent sua fata libelli! Праця, якої титул я тут подав, має також свою історію. Готова вона була вже на початку р[оку] 1884, коли її предложено було Петербурзькій археографічній комісії (на неї покликується вже д. Іловайский в т. II своєї «Історії», виданім 1884 р., с. 541). Комісія, за рецензією проф. Замисловського, що розвідка ся «має наукову вартість, як перша проба ширшого розбору дат синодика», ухвалила 28.1.1884 її видрукувати (див. «Протоколи» в т. IX «Летописи Арх[еографической] ком[иссии]», с. 47 і 51), але тільки 1893 р. з’явилась вона в т. IX «Летописи Археографической комиссии» і окремо. За сей час, скільки мені відомо, книжка ся не діждалась ширшого розбору ні в нашій, ні в російській історичній літературі, тому не пізно й тепер за неї буде дещо сказати.

Головною метою сієї розправи є пояснення т. зв. синодика Любецького – поминання Любецької церкви, де між іншого уміщене окреме поминання «великих князей черниговских, киевских і протчих». Се поминання кілька разів (п’ять) було вже друковане, коло пояснення його трудилися арх[ієпископ] Філарет і Квашнін-Самарін.

Д[обродій] Зотов піднявся ще раз детально його перестудіювати і на підставі наукової літератури пояснити. Він пильно перестудіював джерела і літературу, яку мав; не його вина, що не використав деяких праць, виданих по р[оку] 1884 (а особливо – видання «Київського Печерського синодика», виданого в «Чтениях» Київського історичного товариства, т. VI); можна закинути хіба, що проминув «Географию нач[альной] летописи» Барсова.

Головніша хиба праці, що автор обмежився на однім синодику Любецької церкви, переписанім, як він думає, в минулім [18] віці. Автор не раз припускає помилки в сім списку, приймає поправки, зроблені Філаретом, але провірити їх підстави не міг. Філарет, окрім синодика Любецького, користав з інших чернігівських і київських, але користав може часом і довільно (або з цілком одмінного варіанту синодика, бо д. Зотов наводить цілу низку імен, які є у Філарета і нема в його синодику, і навпаки – с. 171 – 173). Д[обродій] Зотов признає сам, що поки не видані і не порівняні дати інших чернігівських синодиків, годі деякі справи розв’язати (с. 42, 113).

З «Протоколів» Археогр[афічної] комісії довідуємось, що одержавши працю д. Зотова, вона звернулась до Чернігівської консисторії за іншими синодиками і консисторія прислала п’ять манускриптів, які арх[ієпископ] Філарет назвав синодиками (с. 61 – 62). Сі синодики, однак, не були опубліковані, а без того багато виводів д. Зотова зостаються ще непевними.

На основі своїх студій над «Синодиком» д. Зотов доводить, що в своєму укладі він виявляє певну систему, і сієї системи далі тримається в поясненні «Синодика». Головні точки її, подані на початку і при кінці розбору (с. 30 і 178), такі: князі йдуть по ступеням, старші покоління перед молодшими, батьки перед дітьми; заведені князі Чернігова і деякі з чернігівських волостей, з інших домів – ті, що мали якісь відносини до Чернігівщини; імена не повторюються двічі ті ж самі. Автор не тільки запевняє пильно переведену систему свого «Синодика» (с. 181), ба, навіть, хотів би її приложити і до інших синодиків руських (с. 237) – хоч їх не студіював.

Мені здається, що тут є чимала помилка методологічна: на підставі якоїсь частини записів вивести певні принципи, а потім під ті принципи нагинати решту – се буде логічною помилкою [Як на результат її можна вказати: на с. 181 автор каже, що в «Синодик» заведені особи, що мали волості чернігівські від Гедиміновичів (одна з точок системи), а поясняючи сі записи (№ 63, 67, 73) сам автор міг хіба догадуватись, що записані вони тому, що мабуть мали якісь чернігівські волості.].

Сам автор признає деякі особи княжі за цілком незрозумілі і невідомі, яких присутність в синодику годі умотивувати якимись фактами, а є їх і більше (напр., [с.] 36 – 37, 86, 104, 128, 183). Автор сам зазначає кілька випадків, де «Синодик» не дотримує порядку, так що годі того й пояснити (с. 129); деякі проминуті (порів[няй] с. 129), деякі – як-от Олег, що уривково сидів в Чернігові, або Микола Святоша, що зовсім не був кн[язем] чернігівським, названі, одначе, в[еликими] князями (с. 34, 38). Запевнення, що «Синодик» «не припускає повторення», зостається в значній мірі апріорним.

Треба пам’ятати, що ми маємо пізнішу копію, чи вона списана була з одного оригіналу, і як списана, не знаємо: могли бути зведені докупи записи з різних синодиків, могли пізніші дописки, нотатки й маргінеси і т. ін повходити в текст. Такі непевності могло би усунути хіба б порівняння більшого числа пам’ятників.

Сі всі уваги мають довести, що опертись на якусь ригористично переведену систему і з неї поясняти різні непевності не можна. Те, що такий князь іде після такого, може дати підставу хіба до гіпотези. Тим часом д. Зотов ставить виводи свої дуже категорично (див., напр., с. 45 – 46, 72), і на основі синодика поправляє і реконструює генеалогію чернігівських князів, припасовуючи їх часом досить довільно (напр., № 15, 38, 41), хоч в інших випадках совісно признає за своїми виводами характер догадок (с. 89,105). Взагалі погляд автора (с. 181), що «дати синодиків, добре розібрані і пояснені багато поможуть зорієнтуватися в пітьмах удільного періоду історії Русі, пояснять нам діяльність наших князів Рюриковичів» і т. ін., уважав би я занадто оптимістичними.

Далі з погляду методології можна закинути, що автор не робить різниці між джерелами важнішими і другорядними, не завше застановляється над тим, звідки така чи інша одміна могла з’явитися у пізнішого письменника, чи має якусь самостійну вартість. Автор сліпо іде за Татіщевим, даючи його відомостям часом перевагу перед давніми літописними датами (див., напр., татіщевський парафраз на с. 236).

Звалюючи, напр., відомість т. зв. Лаврентіївського літопису про князювання Рюрика в Чернігові, автор опирається на відомостях пізнішого т. зв. Типографського літописця, Татіщева й Щербатова (с. 60). Будуючи різні виводи з відомостей про Ізяслава т. зв. Володимировича і поправляючи тих, хто уважає його Ростиславичем (с. 77), автор не достерігає, що те «отчество» Ізяслава (яке має значення в тій справі) є тільки догадкою декотрих істориків і т. ін.

Се все кажучи, не хочу заперечувати я «науковій вартості» праці д. Зотова. Деякі спостереження його генеалогічні справедливі, деякі доповнення каталогу чернігівських князів правдоподібні, але все мало бути зроблено делікатніше трохи, з більшою обережністю в виводах.

Уклад генеалогії є головним змістом розправи д. Зотова, більша частина її присвячена поясненню записів синодика, з тим порядком, в якому йдуть вони в ньому (с. 32 – 171), на підставі їх уложені каталоги чернігівських князів ([с.] 239 і далі). Окрім того, автор ширше застановляється над Чернігівським князівством в татарський період, властиво, його династичною і політичною історією (с. 182 – 220). Від внутрішньої історії, «задля браку всяких дат», автор усувається цілковито (с. 221 – 222). Сума відомостей, які представляє в сфері династично-політичній автор, значно більша, ніж ми мали досі, і се є його заслуга.

Застановимося коротко над кількома значнішими виводами і гадками автора в сім відділі. Автор застановляється над справою болоховських князів (с. 156 сл.) і уважає їх потомками Ігоревичів. Гадка ся не нова (ширше розвинена у Квашніна-Самаріна), і д. Зотов не подає яких важних аргументів, тому не буду в сю справу глибше входити, зауважу тільки, що належність кн. Ізяслава, що має бути также болоховцем, до Ігоревичів, як згадував я вже, не є фактом, а казати, що гадати, ніби князі болоховські були виборні, «перечить всьому історичному укладу руського життя державного», – буде засміливо.

Про Батиєву руїну д. Зотов приходить до переконання, що вона не спустошила Чернігівщини так цілковито, як думали декотрі (с. 252), отже – стає по стороні Максимовича, Антоновича і ін., і наводить замітку синодика про кн[язя] Олега Романовича, внука св. Михайла, що він став чернцем, покинувши «дванадесять там людей».

Зачіпаючи справу про кн[язів] Івана Київського й Андрія Овруцького, що згадуються між пізнішими князями в «Синод[ику] Сіверському», д. Зотов признає їх Ольговичами, як і деякі раніші учені (К[вашнін]-Самарін, Дашкевич), але кладе їх на кінець XIII або початок XIV в. на основі своїх викладок генеалогічних (як і в мене віднесені були вони до XIV в. – на основі інших виводів, «Очерк ист[ории] К[иевской] з[емли]», с. 449); однак автор зараз вже твердить, що в Києві «як не зараз після походу Батия, то все ж в 2-й половині XIII в., і до завоювання Ольгерда сиділи переважно нащадки Ігоря Святославовича» (с. 117) – се може бути зразком занадто скорих і часом довільних виводів автора.

У справі переходу чернігівських земель під зверхність литовську, автор кладе як правдоподобні дати: 1368 р. – для прилучення північної частини (Брянська), для південної (Чернігова) – десь скоро по 1372 р., і Брянщину (з Трубчевськом) уважає волостю Дмитра Старшого, а Чернігів з Новгородом-Сіверським – Дмитра Корибута. Північно-східна частина (Новосиль, Карачев, Торуса) не були підбиті Ольгердом (с. 98, 213 – 214).

На сьому скінчу свою замітку. Застановляючись над методою розправи, маю думку, що ті уваги можуть придатись комусь, хто б схотів підняти роботу коло студіювання пом’янників давніх – то річ не послідня, і праця д. Зотова заслужує подяки.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – 1895. – Т. V. – Кн. 1. – С. 12-15 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 242. – Арк. 49 – 53. Підпис: М.Грушевський.

Зотов Рафаїл Володимирович (? – 1893) – російський підполковник по адміралтейству. Закінчив Морський корпус (1869). Його спеціальністю була морська історія («Стратегические уроки морской истории», 1892). Редактор журналу «Морской сборник» (від 1889).

Проводив дослідження в галузі давньої історії. Праця «О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время» (1892) привернула увагу Петербурзької археографічної комісії («Летописи занятий», 1893, вип. IX). (Відгуки: «Журнал Министерства народного просвещения», 1892, № 12; «Исторический вестник», 1893, № 4, с. 263; «Русская старина», 1893, № 1, обл.; «Русская мысль», 1893, № 2, с. 66; «Северный вестник», 1894, № 4, с. 49 – 50).

Р.Зотов уклав лоцію східних берегів Сибіру, користуючись архівними матеріалами.

Останній (2015) не підтверджує високу оцінку праці Зотова, дану Грушевським.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 83 – 86.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2017 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 75

Модифіковано : 1.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.