Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

З українського життя (2)

Михайло Грушевський

Поруч із міркуваннями про необхідність зібрати і згуртувати все населення імперії, його народності та суспільні групи в одному прагненні й одному пориві, поруч навіть і з певними зусиллями діяти в цьому напрямі, – все-таки так уперто підтримується і зберігається те, що ділило, вносило ворожнечу й роздратування, і так неохоче робляться поступки, так поволі здаються старі форми утиску та викорінення. Це розхолоджує, і старі та нові тріщини неминуче позначаються на суспільних настроях. Нещодавно, в листі «За год» про настрої у провінції харківський кореспондент «Русских ведомостей» у дуже обережних висловах, радше в натяках, аніж у твердженнях, відзначив цю тріщину в місцевих стосунках, іще з першої половини цього року.

«А до того ж, знаєте, те, що ми чинимо в Галичині… Знаєте, ці переслідування малоросійської школи, уся ця «внутрішня політика», перенесена за кордон, вона змушує багатьох замислитися» («Рус[ские] вед[омости]», 6 листопада).

Галичина тепер майже цілком уже перестала бути об’єктом «внутрішньої політики». Але курс на «викорінення українства», нав’язаний адміністрації добровольцями-націоналістами з початком війни, так різко суперечить визвольним гаслам війни, принципам, проголошеним пам’ятною відозвою Верховного Головнокомандувача до народів Австрії, що провіщала їм щире прагнення Росії, «аби кожен із вас міг розвиватися та процвітати, зберігаючи найдорожче надбання батьків, мову і віру», – цей неприхильний до українства курс продовжує зберігатись у повній силі, на шкоду не лише українському життю, не лише багатомільйонним українським масам, які вносять щедру данину кров’ю в нинішній війні, – але й на безумовну шкоду державним інтересам. Ось як характеризує його доповідна записка представників забороненої української преси – редакторів і видавців закритих газет і журналів:

«У той же час (одночасно з репресіями [проти] українства в Галичині) дійшли до крайньої межі переслідування проти всього українського і в Росії. Попри те, що українська преса з перших днів війни приєдналася до загального хору патріотичних заяв, закликаючи населення до боротьби з ворожим нашестям, головні періодичні видання українською мовою за розпорядженням влади було закрито на весь час воєнного стану, а вслід за цим було відмінено дозволи на решту українських видань; у загальному підсумку в Києві та Полтаві закрито 11 видань: щоденну газету «Рада», тижневик для народу «Маяк», щомісячний журнал «Літературно-науковий вісник», педагогічний журнал «Світло», науковий журнал «Україна», сільськогосподарський тижневик «Рілля» та ін.

Подальші спроби українських журналістів відновити українську пресу не мали успіху: в одних місцях адміністрація зовсім не видавала, без жодних на це підстав, дозволів на українські видання, в інших видання припиняли зовнішнім втручанням, без пояснення причин, на першому ж номері; в третіх дозволені видання не могли вийти у світ через украй складні чи й узагалі нездійсненні умови, висунуті цензурою (наприклад, вимога одеського цензора подати кожен рукопис у трьох примірниках).

На довершення всього, київська цензура вважала за доречне і своєчасне висунути до українських видавців цілком довільну вимогу – про дотримання правил російської орфографії, – вимогу, взагалі нездійсненну. Таким чином, простими адміністративними розпорядженнями українську пресу в Росії цілковито знищили, до того ж не за її напрям, не за зміст її статей, а, очевидно, лише за використання української мови.

Цим не обмежилися протиукраїнські репресії воєнного часу: почастішали випадки цензурної заборони творів, які вільно друкувалися до війни в періодичних виданнях і окремими книгами; слова «Україна», «український» зазнали спеціального переслідування з боку цензури; були випадки заборони українських вивісок (у Полтаві), театральних афіш (у Києві) і навіть народних візерунків; під тиском адміністрації прирікають на бездіяльність чи взагалі закривають громадські установи («Просвіта» у кам’янці-Подільському), нарешті, застосовують суворих заходів і проти українських громадських діячів.

Очевидно, виняткові умови воєнного часу дали керівникам нашої внутрішньої політики сприятливий грунт для заходів, які мали на меті шляхом охоплення українського руху відразу з двох боків – у Росії та Галичині – відразу викорінити всі результати культурної праці українців і всі способи її відновлення у майбутньому».

Записка була подана міністрові внутрішніх справ у серпні цього року (цитуємо за текстом, оприлюдненим у IX кн. «Украинской жизни»). За місяці, що минули з того часу, становище українського життя не поліпшилося – додалися тільки нові факти, нові ілюстрації цих виняткових утисків. І тоді як тавро мовчання далі лежить на українській пресі, безборонно триває гавкання різних націоналістичних видань, що повторюють заяложені, голослівні, позбавлені будь-яких підстав звинувачення українства у зв’язках із ворогами Росії, у зраді і т. п.

Звісно, як каже приказка, пес гавкає, а вітер розносить, але в умовах російської дійсності, а особливо – в нинішніх умовах, доводиться надто часто бачити, що і собачий гавкіт призводить до наслідків дуже реальних. І не можна сказати, щоб цей, усе ще триваючий адміністративний тиск, з одного боку, і це гавкання із різних місць, які взяли монополію на особливий патріотизм, дуже гармоніювали із закликами до згуртованості, до єднання, до забуття всіх порахунків і ворожнечі.

Гавкання, звісно, неіснуючих фактів не створить. Українство, звісно, не загине від нового натиску – воно переживало вже й гіркіші. Раз пройдені ним сходини культурного та національного руху, звісно, не можна викреслити з українського життя «як неіснуючі». Та зайве руйнування, зайве нищення культурного життя, що вимагає нових зусиль, нових затрат, енергії та засобів для його відновлення, – у чиїх вони інтересах? Що дає нову зброю до рук ворогів Росії, що окрилює їхні сподівання й енергію, як не видовище цих внутрішніх переслідувань, цієї вічної війни з внутрішнім ворогом, яка не несе з собою нічого [іншого], крім даремного, непотрібного роздратування.

Якщо бажано осоромити всіляких прибічників австрійської орієнтації, впливу яких так старанно (і, оскільки йдеться про українство російське – цілком безплідно) дошукуються вороги українства, – якщо бажано раз і назавжди відібрати у ворожої орієнтації будь-який грунт під ногами, вибити зброю з її рук, то, звичайно, єдиний успішний засіб для цього, – це припинення національного гноблення, репресій і обмежень, повний і рішучий розрив з політикою русифікації, – проголошення внутрішнього суспільного й національного миру.

Що ж і створило цю примару австрійської чи взагалі будь-якої ворожої орієнтації, як не усвідомлення внутрішньої тріщини, внутрішньої образи в національних стосунках? У польських стосунках це усвідомили, нарешті, й уряд, порвавши з системою примусової русифікації, прийшов урешті-решт, – хоча й трохи запізно, – до усвідомлення необхідності повного розкріпачення польської національності, надання їй засобів необмеженого культурного існування та розвитку, для забезпечення головної мети – внутрішнього зв’язку, добровільного тяжіння і єднання з російською державністю.

Начебто й щодо деяких інших народностей – як, скажімо, латишів, естів, литвинів, вірмен, починає назрівати подібна зміна в урядовій політиці. З Богом! Чи ж не пора змінити ставлення і до найближчої, спорідненої по крові та мові, по спільних історичних переказах, багатомільйонної народності, з якою тісне внутрішнє єднання, засноване на вільному й необмеженому співіснуванні, а не підпорядкуванні, і відсутність усіляких внутрішніх перегородок, усіляких внутрішніх тріщин були б особливо цінними й дорогими в часи тяжких випробувань.

Дозволю собі на цю тему процитувати статтю паризької газети «Polonia» (№ 34), що має на меті висвітлення польського питання з точки зору Четвірного союзу. Непокоячись тим ужитком, який може зробити з українського питання ворожа сторона, вона зауважує:

«Чому ж урядові сфери Петрограда, які щойно так блискуче визнали крах російської централістичної політики (в Польщі), щодо України не проявляють такої ж ініціативи? Нехай дадуть українському народові ті свободи, яких він вимагає протягом століть. Нехай дадуть йому самоуправління і нехай він перестане залежати від сваволі місцевої та петроградської бюрократії, яка, закопавшись у свої папери, з глибини різних відомств вирішує долю жителів берегів Дніпра. Росія повинна його врятувати, Росія повинна зробити той великодушний жест, який зможе зупинити шкідливі інтриги, вузол яких гніздиться у Відні».

Це мало би бути зрозумілим не лише на берегах Сени, але й значно ближче.


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Утро (Харьков). – 1915. – 3 декабря. – № 2861. – С. 2. Підпис: Проф. М.Грушевский. Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

«У той же час… – тут М.Грушевський подає (з незначними купюрами) витяг із «Докладной записки о задачах внутренней политики в отношении к украинскому населению», підготовленої співробітниками українських газет та журналів, закритих з початком Першої світової війни. Записка опублікована у виданні: Украинская жизнь. – 1915. – № 8-9. – С. 5-12.

Записка була подана міністрові внутрішніх справ у серпні цього року… – окрім подачі записки міністру внутрішніх справ, депутація в складі Ф.Матушевського, С.Петлюри та С.Русової 16 – 18 серпня 1915 р. передала її лідерам прогресивних думських фракцій. На підставі записки соціал-демократична фракція та трудова група внесли в Думу запит про утиски української преси. Запит підписали М.Чхеїдзе, О.Керенський, підтримали В.Дзюбинський, О.Александров та ін. (див.: Украинская депутация в Петрограде // Украинская жизнь. – 1915. – № 7-8. – С. 126, 131-134).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 435 – 438.