На роздоріжжі
Михайло Грушевський
Якщо перший рік війни вразив усіх абсолютно несподіваною впертістю, запеклістю боротьби та страшною екстенсивною енергією, якою захоплювала вона найрізноманітніші сторони і прояви життя, то й новий рік війни встиг уже принести найжорстокіші несподіванки всім, хто уявляв його собі простим продовженням у часі всього того, що дав рік перший. Таким продовженням схильні були малювати собі його більш-менш усі, не посвячені у старанно приховувані таємниці реального стану сил обох сторін, і тут відкрилася вся глибина суспільної необізнаності в цих питаннях.
Те, що доводиться переживати тепер, навряд чи могло видатися можливим навіть у першу роковину війни. Події розвиваються з калейдоскопічною швидкістю. Площа, захоплена безпосередньо війною, зростає неймовірно. Потік людей, вибитих зі своїх звичних місць, наростає і досягає шалених розмірів. А поруч із цим, серед настійних, вражаючих турбот, які викликає цей усе сильніший рух війни, все яскравіше окреслюється у свідомості суспільства переконання, що турботами, викликаними безпосередніми проявами та наслідками цього руху, суспільство ніяк не може обмежитися.
Давні гасла відкласти все, що виходить за межі безпосередніх потреб війни, «на наступний день», після її закінчення, замінює все чіткіше усвідомлення, що війну не можна закінчити без докорінної перебудови суспільних стосунків – взаємин суспільства і влади, розкріпачення суспільних сил і нових вільних форм суспільної організації. Питання про організацію тилу, висунуте як насущна потреба війни, спочатку в дуже вузьких, військово-технічних формах, розростається все далі углиб і вшир, не вкладаючись у ці вузькі рамки, і з-поза спеціальних воєнно-технічних потреб висуваються на чергу основні питання цього суспільно-політичного ладу, владно вимагаючи свого негайного вирішення.
Перед ними, перед їх вирішенням, блякнуть і відходять на другий план усі новини з театру війни, в усвідомленні, що в питаннях цього плану і лише в них закладена доля й суто воєнних питань, і суспільство живе гарячковим життям серед сподівань і розчарувань, жадібно вслухаючись у відлуння чергових змін, – відлуння, серед яких неймовірне та фантастичне так часто змішується з цілком реальним і важливим, що потрапляє у сам центр цього складного, заплутаного історичного вузла.
Цілком неминуче цей загальний перелом мав відобразитись і на настроях українського суспільства Росії, і на лінії його поведінки.
Минулий рік воно прожило, зосереджено замкнувшись у собі, відмовившись від будь-яких виступів. Це було зрозумілим. Від самого початку війни на його вуста була накладена печать призупиненням української преси. Відповіддю на його цілком коректну поведінку, на проголошення лояльності були різноманітні репресії проти українського слова, літератури, громадських організацій і розгром спільного надбання України російської та закордонної – різних культурних установ, створених у доконституційну епоху в Галичині спільними зусиллями українців Росії й Австрії.
Більше, ніж будь-коли урядові кола, очевидно, скорилися навіюванням націоналістичного «вороння», для якого завданням моменту уявлялося цілковите викорінення українства, користуючись винятковими умовами, створеними воєнним становищем. Тому до почуття образи, викликаного останніми подіями, в українського суспільства приєдналося ще й переконання у цілковитій безнадійності всіх зусиль, спрямованих на пояснення урядовим колам помилковості та шкідливості їхнього курсу національної політики.
Приклад польського питання, в якому навіть проголошені вже відозвою Верховного Головнокомандувача принципи національної рівноправності, свободи, автономії згодом було забуто, і про реалізацію їх згадали лише тоді, коли реалізувати їх уже було неможливо, – коли Польща була окупована німецько-австрійськими арміями, а польське суспільство перетворилося на розпорошені маси «біженців», для яких усі обіцяні й даровані свободи стали «гірчицею після обіду», як гірко зауважив польський депутат, – цей приклад був справді дуже показовим щодо визначення тактики керівних кіл.
Українському суспільству справді не залишалося нічого іншого, як, замкнувшись у своєму колі, «рахувати рани», яких зазнавало українське життя, та по можливості протидіяти їхньому руйнівному впливові, долаючи всілякі перепони, на які доводилося натикатись навіть у таких заходах, як допомога біженцям і висланим з Галичини, які заповнили в’язниці, [поліційні] дільниці й арештантські доми, наповнивши повітря своїми криками та стражданнями, для полегшення яких ніде не зустрічалося підтримки і сприяння.
Українському суспільству довелося перейти через усю безодню розрізненості та розгубленості, яку виявило російське суспільство перед небаченим лихом, що насунуло на країну, і покласти всі сподівання лише на нескінченну витривалість і пасивну енергію української стихії, яку вона виявляла стільки разів за найскладніших обставин свого життя.
Лише баланс війни, підведений після завершення її першого року, що виявив усі недогляди державної організації, усі гріхи та провини старого режиму, витворив нову атмосферу, що схиляла до спілкування й об’єднання, до спроб нового координування суспільних і національних груп, а передусім з’ясування найнагальніших потреб, найшкідливіших перепон на шляху розвитку народних сил. І українське суспільство виступило з депутаціями та записками, що мали на меті звернути увагу уряду – з одного боку, керівних прогресивних партій – з другого, на найгірші помилки режиму щодо українського питання, на найтяжчі репресії, що гальмують нормальний розвиток українського населення.
На жаль, із виступами цими воно, мабуть, дещо спізнилося, коли момент найбільшої чутливості уряду до власних помилок уже минув, і течії, що дбали передусім про «збереження престижу влади», знову напружили всі зусилля, аби відновити свою перевагу. Відчутних результатів ці українські виступи не дали вже хоча б тому, що ситуація виявилася, по суті, без господаря, з яким могли б розмовляти й порозумітися представники суспільства загалом, а не лише українського.
Безумовно, це створює найсуттєвішу перепону для будь-яких спроб створення нових стосунків, нового modus vivendi.
Поза всім тим шлях, на який стало українське суспільство, видається нам правильним. Не намагаючись вгадати (що, мабуть, було б зараз і неможливим), де саме перебувають ті керманичі, яким судилося вивести державний корабель у фарватер нових стосунків, українське суспільство справді повинно у цей критичний момент найвиразніше нагадати урядовим колам, які стоять на роздоріжжі, ті передумови, які воно вважає необхідною умовою правильного розвитку українського життя у рамках російської державності.
З іншого боку, українські національні постулати слід з’ясувати чи, точніше, відновити у пам’яті прогресивних кіл Росії та відбудувати сам контакт із ними, порушений розгубленістю й ваганнями, що виявилися у ставленні до національного питання, і зокрема до національних українських запитів серед значної частини цих прогресивних кіл. Нерішучість, індиферентизм чи навіть відверта малодушність, що виявилися у деяких групах цих останніх за перший рік війни і навіть за останні місяці, не повинні в цьому разі зупиняти українських представників.
За минущими та мінливими партійними організаціями, які часто опинялися ні на висоті моменту, ні на висоті суспільних запитів, залишається врешті-решт хтось, із ким духовний зв’язок не може похитнутися, – великоросійський народ у своїй кращій частині, – прогресивної та демократичної інтелігенції, і на його адресу українське суспільство повинно нагадувати свої сподівання, запити й потреби, не з тим, щоб шукати його допомоги й підтримки в даний момент (український народ, який зосередився і черпає в собі сили свого відродження, безумовно, знайде в собі і засоби, і вихід із нинішньої ситуації), а щоб не переривався цей давній духовний зв’язок демократичної української та демократичної великоросійської інтелігенції, і, в усякому разі, щоб у її послабленні не було винним українське суспільство.
Отож на пробному камені нинішньої переоцінки цінностей у час великого лиха нехай випробуються і виявлять себе та своє справжнє ставлення до інтересів недержавних народностей, до потреб українських народних мас і запитів українського суспільства, продиктованих їхніми інтересами, усі, хто представляє і бажає представляти великоросійський народ і великоросійське суспільство, інтереси російської державності та культури, і український народ пізнає істинну цінність гасел і визначить своє ставлення до них.
Завдання досить важливе, суттєве, і для нього справді в українського суспільства повинні знайтися час, сили й увага навіть серед усіх цих нелегких, що потребують величезного напруження, турбот про жертви війни та пов’язані з нею репресії, про підтримання національного життя, національного згуртування зсередини, серед ударів, що падають на нього зусібіч. Перші спроби та розчарування не мають зменшити енергію українського суспільства і його дії в цьому напрямі.
15.IX.1915
Примітки
Вперше опублікована в журналі: Украинская жизнь. – 1915. – № 10. – С. 5 – 9. Підпис: М.Грушевский. У кінці зазначена дата: 15.IX.1915. Стаття написана в Казані.
Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.
У статті автор наголошує на широкомасштабних репресіях царського уряду проти української преси, літератури, громадських організацій, розгорнутих з початком Першої світової війни, та закликає українське суспільство вживати всіх заходів до піднесення національних постулатів.
…на його вуста була накладена печать призупиненням української преси – з перших днів війни у Києві було заборонене видання газети «Рада», припинений журнал «Українська хата». На початку січня 1915 р. за наказом начальника Київської воєнної округи київський губернатор видав розпорядження про припинення на весь час воєнного стану всіх українських періодичних видань. Ще раніше, наприкінці серпня 1914 р., були закриті українські часописи у Львові. Детально див.: Животко А. Історія української преси. – Київ, 1999.
…розгром спільного надбання України російської та закордонної – йдеться насамперед про розгроми, вчинені російськими окупаційними військами у 1914 – 1915 рр. у НТШ, товаристві «Просвіта», закриття філій і читалень «Просвіти», книгарень, шкіл, установ, знищення книжок тощо.
Детально див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920). – Мюнхен, 1969. – С. 9 – 75; Єфремов С. До історії «Галицької Руїни» 1914 – 1915 рр. (В жандармському освітленні) // Україна. – 1924. – Кн. 4. – С. 127 – 144; Нарис історії «Просвіти». – Львів; Краків; Париж, 1993; Петрович І. [Крип’якевич І.] Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – червень 1915. – Львів, 1915.
…українське суспільство виступило з депутаціями та записками… – йдеться про депутацію українських громадських діячів Ф.Матушевського, С.Русової та С.Іванова, яка 14 серпня 1915 р. вручила міністру народної освіти Ігнатьєву грунтовну записку про народну школу (див.: Докладная записка министру народного просвещения об украинской школе // Украинская жизнь. – 1915. – № 8 – 9. – С. 13 – 34).
Депутація у складі Ф.Матушевського, С.Петлюри та С.Русової 16 – 18 серпня подала лідерам прогресивних думських фракцій «Докладную записку о задачах внутренней политики в отношении к украинскому населению» за підписами редакторів українських газет та журналів (Там само. – С. 5 – 12). На підставі цієї останньої записки соціал-демократична фракція та трудова група внесли в Думу запит про утиски української преси. Запит підписали М.Чхеїдзе, О.Керенський та ін. (див.: Украинская депутация в Петрограде // Там само. – № 7-8. – С. 126, 131-134).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 424 – 427.