Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Літературні студії / 1899 р. / Наталія Кобринська / Блудний метеор

Наталія Кобринська

Блудний метеор

Наталя Кобринська

Дзвонять сумні похоронні дзвони. Сумним відгомоном гомонять грубі за-глубини хмар, гудять громи, горять блискавки, з ревом погублених спадають у пропасть дикого клекоту і бездонних омутів. Несуться розгуком шалених вихрів, регочуть гуком брудних, розбиваючих о скелі филь.

Померкло сонце, дрожить земля, валяться ставлені Богу святині від болю роздертої душі чоловіка.

А дзвони б’ють вічну хвалу безмисльній, глухій потузі, що навіть не знає своєї сили, лиш без упину суне перед себе. А за нею світ стає цминтарем, печерою попсованих тіл. Люди просять ратунку – ангели спасення!

Причаїлася повна тривоги тишина. Сонце, як скаменіла брила, пригнітало боввани облаків. Замовк шелест дерев, замерли поля простори, повисли у воздусі птахи.

Незрушимо висіли шмати чорних хмар, а довгі їх тороки досягали землі. На похилених барках чорного страховища біліла вузка трумна, знамя побіди сліпої потуги.

Замерли мисли, зледеніло серце, здеревіли зложені на грудях руки.

– Нащо мислити, жити, піймати, нащо серцю битися любов’ю і терпі-нєм? – коли нема сили, щоби в мертве тіло знов вляти житє! – кричало друге, живе, роздерте розпукою серце.

Щось порушилося в воздусі, захиталися хмари і доптали одна другу. Сонце скотилося к’западу і кинуло стовп спіненої крови. Огнем крови займилися хмари, обляли трумно, скупали листки мертвих квітів вінка.

І рознеслися стогни, при котрих затих рев хмар, замовкли плачучі дзвони, стогни – від котрих завмирає житє, біліє волос на голові.

«Вічная пам’ять !»

Земля завила, як стадо шакалів, витягнула пазурі і отворила пащеку, аби проглотити свою жертву.

З шумом і лоскотом зсунулося в чорну пропасть камінє, задрожала трумна, з вінка відірвався сухий листок і упав на білу хустку, промоклу сльозами шаленого болю, розпуки, довгих, повних непокою днів, страшних безсонних ночей.

І усе нараз заточило п’яні круги, заморочило мозок, піднесло грудь, затиснуло в горлі. Лишилося – хрест, могила і сухий листочок, що кричав із-за гробу: «Не забудь мене!»

Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсійного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки.

А за нею з розсіяним волосєм тягнула блідолиця туга. Вбила безкровні уста в филюючу розпукою грудь нещасливої жертви і висисала усі живійші пориви думок, усі теплійші житя жадоби: тяжким забутєм прикрила молодість і красу лиця.

Сумна, пригноблена ховалася під крила самоти столітнього дуба, що ріс серед гаїв чорної вільхи і білої берези.

Тут уся туга її душі розливалася струями сльоз.

Сльози текли по її лици, по корі дуба, дрожали на листках берези, капали з ягід рябини.

Сльозами блищали стебла трави, хилилися повні сліз головки квітів.

Сльози бризькали з чола розломаної скали, спливали блакітною смугою ручая, грязли на млаках і заростали трощою і шуваром.

В тій плачучій тузі під дубом смутку минали їй дні, місяці, роки.

З похиленою на груди головою, оперта на грубім, плісню оброслім коріню, що потужною ногою опиралося на коверци моху і твердих, блискучих листків копитника, – дивилася в якісь далекі та сумні світи.

Що то?! – Щось мигає?!

Вузкий золотий промінчик світла задрожав у воздусі, пролетів понад стухлу, зарослу шуваром млаку, муснув по синім ручаю, продер листе старого дуба і огорнув сумну стать жінки.

І дивні почуваня переплили її душу, розбудили з тяжих мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю.

І нараз порхнули усі сумраки, отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори.

Спав з грудий пригнобляючий тягар смутку, а тихі зітхання легким подувом обтерли сльози плачучої берези і сумно задуманих гаїв. Піднесли головки білі конвалії, наострили вуха папороті, наслухуючи докола радісного шепоту, веселого сміху, що зливався звучним співом усіх лісних птахів.

Тихо і добре.

Якась солодка мрака заливала усі тайні закутки її серця. Усе давнійше терпіне, конвульсийні дрожі розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби красше заяснів золотий проміньчик.

В озолоченім облаці зблідла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любови, а душа стреміла до вершин своєї мети.

Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блесків радости – дух її підіймався к’небу, будував облачні замки, в’язав золотою ниткою проміня фантастичні, хмар городи.

Повна вдячности приклонила вона коліна на лелієвім рубци рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі за той блиск золотий, чистий, ненадійний.

«О щастє! о, сонце днів моїх. О, золотий проміньчику мій».

Чи здаєся їй?

Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листе, пов’яли рожеві квіти і померкли ясні неба блакіти?

А де ж її золотий проміньчик?

Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?

Ах!

Як зблідло єго світло, як дрожить золоте сяєво!

Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз тем-нійші сумраки підносяться з пропасти; прошиті тінею тіни золотого промінь-чика.

Ні, він єще не згас!

Тліє без блеску і тепла!

Блиснув!

Напружився, як натягнений лук!

Ах! як скоро маліє!

Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигає, якийсь млавий фосфоричний блиск?!

Захитався!

Зник!

Надармо вдивляєся в пусту просторонь, вслухуєся в тишину без блеску. – Зник.

Якісь бліді тіни розлялися в нескінченій без звізд, часу і зміни.

Не було темноти, не було і світла, а оден рівний тон заволодів небом і землею.

Ані одного виразного тону, ані одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.

Ні то блеск денний, ні нічна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нічого не чути, не доста темна, аби нічого не видіти.

Без світла, звуку, почувань, летіла в якісь безконечні омертвілої скуки простори, де кожде, не будучи, смертю замирає житє.

Щиросердо признаюсь, що я зовсім не люблю декадентської манери і зовсім би не бажав, аби вона закорінялася в нашім письменстві, бо вона обрахована на занадто тонку, вирафіновану, майже хоробливу вразливість читача, а при тім дуже небезпечна для автора, бо дуже совзька, легко приводить до зманерування, до заступлення справдешнього чуття декламацією, – але се мені не перешкоджає признавати, що й сею манерою, як і кождою іншою, можна сотворити гарну річ, і такою я уважаю сього «Блудного метеора». В нім нема фраз, екстравагантні вирази й порівнювання достроюються щирому чуттю й роблять глибоке враження; думаю, що колись ся «поезія», сей нарис опиниться в читанці як взір символістичної чи декадентської манери.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 770

Модифіковано : 25.03.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.