Біографія

Михайло Грушевський

Її біографія була вже широко оповіджена пок[ійним] проф[есором] Огоновським на підставі автобіографічних записок авторки [Історія літератури руської, т. III, с. 1264 – 1278], тож я тут пригадаю тільки дещо, що кидає світло на її літературну діяльність, головно з огляду на тих наших читачів, що згаданої біографії Огоновського не можуть мати в руках.

Н.Кобринська родилася 1855 р. в родині Озаркевичів, дуже визначній у культурнім житті Галичини сього століття. Свої молодечі роки прожила вона в глухім провінціональнім куті; освіта її була домашня – в домі її батька-священика. Дуже рано розвинулася в ній любов до читання, що зродило в ній певні духові й артистичні інтереси; між іншим дуже рано заінтересувало дівчину становище жінки в родині й суспільності. Вийшовши дуже молодо й дуже щасливо заміж за священика, чоловіка інтелігентного, з сильно розвиненою артистичною вдачею, п. Кобринська далі віддавалася читанню, літературним інтересам, жіночому питанню.

Сі заняття могли б так і зістатися в границях її особистих інтересів, в кругах теорії, але тяжка катастрофа вивела молоду жінку за тісні межі родинного життя: на початку 1882 р. умер її чоловік, вона лишилася бездітною вдовою і тяжко прибита сим нещастям, вернулася в дім свого батька.

Подорож до Відня, де вона познайомилася з членами поступового укр[аїнсько]-руського товариства «Січ», що тоді стояло в найвищій фазі свого розвою, вказала їй нові цілі діяльності. Один із січовиків заохотив п. Кобринську до літературної роботи, і вона під впливом його спробувала своїх сил. Так явилося перше оповідання «Шуминська» (в новім виданні назване трохи менше щасливо «Дух часу»); при кінці 1883 p., відчитане в «Січі» без імені авторки, воно було дуже прихильно оцінене січовиками, і се заохотило п. Кобринську до дальшої літературної праці: кілька місяців пізніше пише вона свою другу повість – «Задля кусника хліба», прийняту також з великим ентузіазмом, далі – «Судію», «Янову».

Заразом, увійшовши ближче в радикальний рух серед тодішньої молодежі, п. Кобринська починає заходи коло того, аби перевести свої гадки про жіночу емансипацію в життя. 1884 р. вона закладає в Станіславові жіноче товариство, наразі з дуже скромною метою – піднести рівень інтелігенції суспільності і в першій лінії самого жіноцтва дорогою літератури; взагалі на літературу п. Кобринська завсіди покладала великі надії в жіночім питанні. Але хоч і які скромні були задачі сеї жіночої роботи, вони будили недовір’я і страх серед загального тодішнього перестраху перед поступовими ідеями, що пробивали собі дорогу в суспільність. Станіславівське товариство не пішло, і на поч. 1888 р. сама Кобринська, зазнавши багато прикростей в сім товаристві, виступила з нього, коли товаришки призначені на книжки гроші повернули на закупно чаші для єп[ископа] Пелеша.

Се розчарування, одначе, не відібрало енергії у п. Кобринської; вона не покидає роботи коло піддвигнення жіноцтва дорогою літератури й організації. 1887 р. видає вона разом з п. Косачевою жіночий альманах «Перший вінок», зложений із самих жіночих праць – публіцистичних і белетристичних. По тім пішли три випуски «Нашої долі», що вийшли в р. 1893, 1895 і 1896, заходом уже самої п. Кобринської, з таким же белетристично-публіцистичним змістом, але так, що публіцистика все більше виходила на перший план; сама п. Кобринська подавала тут програмові статті про жіночий рух, огляди його та критично-літературні статті, з особливим оглядом на становище жінки.

В жіночім руху її інтересує боротьба за політичні права, а особливо – економічна самостійність; сю остатню уважає вона актуальним питанням жіночої справи в Галичині, натомість питання вільного супружества, вільної любові і т. ін. уважає вона передчасним, поки жінка не здобула собі економічної самостійності, кінцем, а не початком емансипації жінки. В тім напрямі розвивається й її організаційна діяльність: 1890 р. з її ініціативи галицькі русинки вносять до Державної ради петицію про дозвіл жінкам вступати на університети; 1891 р. вона скликає жіноче віче в Стрию, і звідти виходить петиція про допущення жінок на університети та про заснування бодай одної жіночої гімназії. В «Нашій долі» п. К[обринська] популяризує справу спільних кухонь та охоронок (дневних приютів), що були б не тільки корисними для дітей, але давали б певне заняття й одиноким жінкам, і т. ін.

Треба признати, що сі заходи п. Кобринської коло жіночого питання не викликали більшого, масового руху серед галицького жіноцтва; хоч потреба більшого забезпечення жіноцтва відчувається дуже сильно, але грунт поки що дуже слабкий для якогось сильнішого руху. Причини того, як вони мені представляються, я мав нагоду вказати, рецензуючи останній випуск «Нашої долі» («Записки», т. XVII).

При слабій фабричній організації нема підвалини для організації жіночої робітничої верстви; руська інтелігенція донедавна складалася з самого священства, а тут примусова рання женячка забезпечувала переважній масі дівчат замужество, і се ослабляло економічний стимул до емансипації; матеріальне ж убожество не давало розвинутися культурним потребам. Коли до сього додати консерватизм і духову заскорузлість старших поколінь (що в тім ішли за польською суспільністю – своєю культурною проводиркою), то не можна дивуватися, що заходи п. Кобринської знайшли в суспільності не тільки байдужність, а й глум та ворожнечу.

Навіть і в тих радикальних кругах, з котрими хотіла йти разом п. Кобринська, її феміністичні ідеї стрічали не у всіх співчуття: декому вони здавалися маловажними і навіть смішними забаганками поруч тих загальніших справ, що стояли на дневнім порядку. Але ся діяльність п. Кобринської не минула безслідно й безхосенно: вона загріла численні одиниці з-поміж жіноцтва до інтелігентної праці, до вищої освіти, до публічної й письменської діяльності й мала безперечно свій уділ в тім загальнім культурнім поступі, що починається в Галичині виразно з кінцем 80-х pp.

Се заінтересування жіночою емансипацією та заходи коло неї значно відтягали п. Кобринську від літературної роботи, не давали сконцентруватися її інтересам коло чисто літературних питань. З другого боку, її емансипаційна діяльність, її союз з радикальними напрямами будили недовір’я або й ворожнечу й до її белетристичної діяльності не тільки у тих прихильників добрих старих часів, для котрих п. Кобринська була одним із неспокійних духів, що перешкоджали їм висиплятися серед галицьких злиднів, але й у людей, що стояли ближче літератури, але не симпатизували з радикальними напрямами – хоч самі белетристичні її твори, по самому свому реальному, інтуїтивному характеру далекі від агітації, як побачимо, не могли для такого недовір’я подати підстави.

Хто не знав би такого підкладу сих відносин суспільності й літератури до п. Кобринської, не повірив би, що, напр., її оповідання «Шуминська», котре з такою симпатією малює перед нами попадю з «добрих старих часів», викликало закиди, що Кобринська в ній представляє «бувальщину трохи не ідіотичною», а й неб[іжчик] Огоновський у своїм огляді писань Кобринської признавав, що в сім оповіданні вона «заявила справжні думки радикальні»… (с. 1281). Тим пояснюється, що белетристичні писання п. Кобринської ставали якимсь бойовим окликом (до чого зовсім не надавалися), і коли викликали ентузіастичні признання у нечисленних її прихильників, то не найшли собі такої популярності, на яку давала їм право їх чисто літературна вартість. Хоч деякі з них знаходили признання, популярність у ширших кругах, то все-таки загалом узявши, її белетристична діяльність не вийшла з якогось сектярського освітлення, котре їй зовсім не належить.

Примітки

в родині Озаркевичів – дід Н.Кобринської Іван Озаркевич (1794–1854), священик, був громадським діячем, письменником, ініціатором українського театру в Галичині. Батько Іван (1826–1903) – священик, громадський діяч, посол до галицького сейму (1867–1876) і до австрійського парламенту (1873–1891). Брати Володимир (1858–1912) – священик; Лонгин (1859–1940) – адвокат у м. Городку, його дружина Ольга-Олександра (з дому Бажанських; 1866–1906) – письменниця і діяч жіночого руху, перша фахова піаністка в Галичині; Євген (1861–1916) – громадський діяч, лікар, науковець, член НТШ.

«Січ» – назва українських студентських організацій, які діяли в другій пол. XIX–першій пол. XX ст. «Січ» віденська – одна з найстарших (заснована 1868 p.). Засновниками і першими головами були А.Вахнянин і Ю.Целевич. Товариство відіграло видатну роль в історії українського національного відродження під Австрією.

пише вона свою другу повість – «Задля кусника хліба» – тут М.Грушевський, називаючи це оповідання повістю, не дотримується строгого означення літературних жанрів, що більш властиве західноєвропейській традиції.

разом з п. Косачевою – тобто з Ольгою Петрівною Косач (з Драгоманових), літературний псевдонім – Олена Пчілка.

рецензуючи останній випуск «Нашої долі»… – згадана рецензія за 1897 р. під заголовком «Жіноча бібліотека» вміщена в цьому томі.

яку давала їм право їх чисто літературна вартість – у листі від 21 лютого Н. Кобринська писала:

«На одно є ще хотіла би-м звернути, шановний пане професоре, увагу – а то на артистичну сторону моїх творінь. Чую, що якби-сьте мені відмовили артизму, то убили би-сьте мене на віки. Робіт, однак, як хочете, увзглядніть лише одну мою просьбу, а то: порівняйте мене в дусі з инчими нашими писателями, – а може тогди я не найгірше вийду» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 532. – Арк. 8 зв. – 9).