Доде – письменник-реаліст

Михайло Грушевський

Така літературна спадщина Доде. Не все в ній, як ми бачили, однаково цінне. Се розумів сам Доде й багато своїх речей він не збирав і не передруковував, або вибирав тільки ліпше, – як напр., із своїх збірників, викликаних подіями 1870–1871 pp. (дещо він звідси вніс у серію «Contes du lundi»); можна було зіставити без повторень драми й остатні слабі романи.

Але відкинувши слабше, зістається якийсь десяток томів – томик віршів, п’ять славних романів в 1870-х pp. («Фромон», «Жак», «Набаб», «Королі [на вигнанні]», «Руместан»), трилогія Тартарена й зо три дещо слабші романи – «Чоловічок», «Проповідниця», «Сафо», – що мають перед собою славну будучність і, певно, довго ще будуть переходити з рук на руки, з покоління в покоління, тішачи або смутячи читачів усього цивілізованого світу сумними або втішними пригодами своїх героїв. Таку широку й тривку популярність забезпечають головним утворам Доде прикмети його творчості.

Він зачисляв себе до плеяди реалістів і дійсно був реалістом в найліпшім значенні того слова. В найліпших своїх творах він виходив звичайно від тем і ситуацій, які вражали його в дійснім житті і розвиваючи потім сі теми, переводив їх знов-таки в формах того ж реального життя.

«З натури! Та в мене й не було ніколи іншого методу в роботі», – пише він у своїх мемуарах. «Подібно як малярі старанно переховують свої альбоми ескізів, сильветок різних поз, з жестами рук, схопленими в руху, так і я протягом тридцяти літ збирав силу маленьких зшитків, куди записував гадки й уваги, часом не довші як один рядок, що пригадували мені якийсь жест, інтонацію, а потім я їх розвивав, доповнюючи гармонію цілості.

В Парижі, на селі, під час подорожей – скрізь зошити записувалися, заповнялися увагами без всякого певного плану, як зужити їх в будучності. Часом стрічаються там і прізвища, і я їх потім не важився змінити, знаходячи в них відблиски певної фізіономії, образи людей, що їх носили.

Деякі з моїх романів викликали справдешні скандали; були видані навіть ключі до моїх романів – каталоги людей буцім описаних у них. Забувалося тільки, що й у інших моїх романах персонажі мальовані з живих людей, тільки людей незвісних, загублених у масі, де нікому не впало на гадку шукати їх. І чи се не справдішній спосіб писати романи, себто історію людей, що ніколи не знайдуть собі історика?»

Останніми словами Доде дуже добре схарактеризував задачу реалістичного роману – дати історію свого часу в типах і образах, мальованих з життя. В огляді романів Доде я навів уже вказівки з його власних записок, як підшукував він живі фігури й деталі для переведення плану роману. Ми бачили, що переважна маса головних персонажів написана з живих оригіналів; напр., у Фромоні Сідоні, старий Ріслєр, касиєр Плянус, Гардінуа і його донька, Дельобель – усі писані з живих оригіналів; те ж бувало часто й з поодинокими образами.

«Дельобель, – пише Доде, – ясно сформувався в моїй голові, але я дав ще йому родину, коли мені трапилося бути на похоронах доньки якогось актора; тут я бачив увесь театральний світ і міг помітити всі деталі, подані в описі похоронів Дезідерії. Тоді ж я впав на гадку дати Дельобелеві доньку, що одідичила артистичну екзальтацію батька, але змінену в ній у тиху сентиментальність дівчини-калічки».

Він спочатку зробив з неї робітницю забавок, що, не можучи убирати себе, убирає ляльки в кусники шовку і золотого гальона. Але почувши від приятеля, що такий мотив уже використав Діккенс, він постановив змінити се заняття, тільки не міг довго знайти іншого відповідного.

«Скільки я оббігав тоді понурих домів, брудних помешкань, кілько лазив по холодних сходах з шнурами замість поручей, розшукуючи серед маси дрібних ремесел відповідне заняття (для своєї героїні). Нарешті мої старання удалися. Одного разу я прочитав коло воріт на улиці Тампль вицвілу напись, що вдарила мені в голову: «Пташки і мухи. Моди».

Я навів сі уривки, щоб дати взірці роботи Доде, – методу, котрим творить справдешній реальний роман. Подібно творилися й інші романи; напр., у «Королях» (я вибираю романи, толковані на руське, отже, ближче знайомі галицьким читачам) баль перед виїздом у похід був навіяний спогадами про баль, заданий перед виїздом в повстання, – здається, польське 1863 p.; епізод з продажею клейнодів навіяний процесом герцога Мадридського з своїм ад’ютантом за застав клейнодів і продажу ордера Золотого Руна І кл.; сцена з королевою серед ярмаркової юрби прийшла в голову на подібній прогульці самого Доде з малим сином і т. ін.

Як видно вже з наведених прикладів і як то само розуміється, се не було невільниче фотографування; творчість реалістична не перестає бути творчістю; дійсність давала мотиви, що перетворялися, розвивалися, відмінялися в інтересах цілості; се прикмета кождого реаліста-артиста. Але Доде мав ще те за собою, що, бувши реалістом чистої води, був заразом сильним поетом.

Як ми вже знаємо, він вчасно залишив писання віршів, хоч показав у них справдішній талант; сей поетичний талант він переніс у свої дрібні оповідання, з котрих декотрі, по своїй поетичності, – справдішні поеми в прозі, і свої романи.

Сильна поетична жила дає себе знати вже в самім способі творчості Доде. Він не вмів працювати методично, як працює, напр., Золя. Коли ідея якоїсь роботи обхопляла його, він переривав, кидав усе інше й так же нагло кидав сю роботу, коли пропадав сей настрій. Се було справдішнє поетичне вітхнення. «Я зачеркую ідеї й події, не даючи фразам остаточної редакції, не дбаючи про їх оброблення. Предмет жене мене, штовхає, вражає тисячними деталями»; він робив, «п’яний замислом і працею», як характеризує свою творчість сам Доде.

Щоб піддержати в собі відповідний настрій, він вибирав для свого помешкання аналогічну обстанову. «Фромон» писався в фабричній дільниці Парижа, де мешкали герої роману, під гук фабричного дзвона, «весь квартал помагав, уносив, робив» для автора. «Королів» Доде писав у старім готелі Рішельє, в сумній обстанові колишньої роялістичної Франції; «ся рама дуже підходила до моєї сумної теми. Кождого ранку входячи в свій прастарий кабінет, я заставав героїв моєї фантазії живих, згрупованих наоколо мого бюрка». Часом, приступаючи до якоїсь сцени, до якоїсь ситуації, Доде робив собі спеціальні екскурсії, щоб увести себе в потрібний для того настрій. До сього ж служили йому розмови про тему, котру він обробляв, з приятелями, з жінкою. Пишучи свого «Жака», він ненастанно говорив про його прототипа під час своїх проходів з родиною: «Ми так зжилися з ним, що й тепер, згадуючи про сей куток, нам здається, ніби Рауль (той прототип) був з нами»…

Сьому натхненному способу роботи, сьому змаганню автора – вповні перенестися в життя героїв, відчути й пережити їх почуття й настрій, і його поетичній вдачі завдячуємо ми незвичайну жизненність малюнка, закрашеного поетичним колоритом, що оживляє його й позбавляє реалістичний рисунок усякої сухоти.

Поезія, що вносить Доде в свої спостереження реального життя, – се поезія не так краси, як чуття, і то почуття ласки й співчуття, тихого, меланхолійного співчуття всьому чистому, невинному, всьому обділеному й покривдженому, тихому терпінню, невидному пожертвуванню, всій сумі того укритого в сірім буденнім житті, незвісного світу героїзму, що ним держиться світ. Особливо ж притягав його героїзм нещасливий – любов нерозділена, жертва неоцінена, чудесні змагання без успіху, добро і правда, потоптані брехнею і злом.

Завдяки такій преділекції автора, його писання мають переважно сумний, меланхолійний характер; його романи звичайно кінчаться сумно – егоїзм, неправда бере гору, а покривдженій правді й любові дістаються на долю тільки співчуття автора й читачів. Тільки в останніх романах бачимо побіду добра, і в сій переміні, мабуть, показало себе ослаблення творчої сили автора – коли його ослаблені нерви вже не зносили всеї тяготи вічного жалю й шукали утіхи у власній творчості.

Сумний, меланхолійний настрій автора виручав його гумор, що ослаблює сумне враження від його творчості й підіймає настрій читача. Переважно се досить легкий, веселий, трохи іронічний гумор, часами, одначе, він стає гірким і з’їдливим, і ним автор карає за потоптання того, чому він спочуває. Але в чистій сатирі (яку бачимо, напр., у «Безсмертнім») автор звичайно не любується – його вдача для сього занадто поетично урівноважена.

Се сполучення реалізму і поетичності, меланхолійного глибокого чуття й іронічного гумору становлять основи і прикмети літературної фізіономії Доде, його індивідуальність серед реалістичної плеяди його сучасників. Коли він не дорівнює глибині й різносторонності Флобера й Золя, то бере над ними гору легкою грацією свого оповідання. Із світової літератури він найближче нагадує Діккенса – та ж чутливість, сполучена з гумором, та ж гуманна преділекція до всіх покривджених і понижених.

Доде в своїх записках каже, що з Діккенсом познайомився досить пізно й показав подібний напрям творчості у своїх творах, зовсім не підозріваючи сеї подібності, так що тут ми маємо попросту аналогічні літературні організації. Доде сам признавав сю подібність. «Я чую в моїм серці ту ж любов, яку мав Діккенс до бідних і нещасливих, до дітей, що терплять біду й недостатки й свої молоді літа переживають серед метушні великих міст. Подібно, як і він, я розпочав життя в тяжких обставинах, подібно, як і він, я мусив заробляти собі хліб, не маючи ще й шістнадцяти літ». Можна тільки додати, що круг обсервацій і типів Доде ширший, ніж у Діккенса.

Що забезпечує Доде тривкий і широкий успіх і в будучності – се універсальність його типів: вихоплені з живого життя Парижа 1860–70-х pp., його герої змальовані зі сторони своїх вселюдських прикмет; автор звичайно не заглиблюється в заплутані психологічні проблеми, в виїмкові ситуації, він оперує переважно простими й ясними почуттями, основними тонами в скомплікова-ній гамі мотивів людської діяльності; тому його герої зрозумілі й близькі читачам різного часу й різних народів; рідко знайдеться автор, щоб у такій мірі міг однаково заінтересувати старого й молодого, однаково надавався до читання дорослому й підлітку.

Оглядаючи спадщину, полишену Доде, ми можемо вповні прикласти до нього слова поета:

Не говори тужливо: їх нема;

Подякуй ліпше, що вони бували…

Хіба тільки вітчина Доде – Прованс може посумувати за своїм сином, що хоч так багато був обдарований, так любив свою вітчину, так добре розумів потреби своїх земляків у своенародній «кождому селянину зрозумілій» літературі, – не віддав своїх багатих здібностей сій останній, а поніс у іншу, світову, але його землякам чужу літературу. Але ся помилка траплялася не раз з великими талантами, і перед, і після Доде.

Примітки

Нe говори тужливо: їх нема; /Подякуй ліпше, що вони бували – рядки з поезії В.Жуковського «Спогад» (1821). В оригіналі:

«О милых спутниках, которые наш свет

Своим сопутствием для нас животворили,

Не говори с тоской: их нет;

Но с благодарностию: были».

не віддав своїх багатих здібностей сій останній – йдеться про те, що А.Доде писав французькою, а не провансальською мовою, якою свого часу була створена багата література. Ще з X ст. відомі писемні пам’ятки провансальської літератури. Розквіт її припадає на XIII–XIV ст. У другій пол. XIX ст. завдяки творчості поетів Ж.Руманіля, Ф.Містраля, прозаїка Ф.Гра та ін. відбулося відродження провансальської літератури. Її представники відомі й у сучасній Франції.