Період найвищого розквіту

Михайло Грушевський

Ми приглянемося ближче шедеврам, котрими зазначився найвищий розцвіт творчості Доде. Першим з них був «Молодий Фромон і Ріслєр старший» [Толкований на руське в «Бібліотеці найзнаменитших повістей»]. Як я вже згадував, Доде задумав його як контраст до своєї «Арлезіанки».

«Бувши сином промисловця, я знав усі нитки промислових товариств, що спільними інтересами зв’язують, іноді довгі літа, людей зовсім відмінних вихованням і вдачею. Я знав, яка заздрість і ворожнеча корениться в родинах таких спільників, особливо серед жінок, більше перейнятих кастовими упередженнями, ніж чоловіки, – знав усі темні сторони сього спільного життя. В Німі, в Ліоні, Парижі я в моїй власній родині знав десятками такі товариства і став обмірковувати план драми, де головна вага мала лежати на честі фірми і колективнім розумі спілки».

Але для інтересності драми Доде прийшлося дати більше місця любовним інтригам і тим ослабити початковий план. У своїх записках він висловлює надію вернутися до нього, але се йому не вдалося.

«Фромон» був задуманий спочатку на драму. Драма була майже скінчена, коли неуспіх «Арлезіанки» знеохотив Доде, так що він постановив не писати більше драм, «зібравши всі неприхильні рецензії для перестороги від драми на пізніше», і переробив «Фромона» на роман. Доде бачив у тім причину «конвенціональної і романічної фабули» сього роману, але власне сій обставині, що «Фромон» був спочатку обміркований на драму, завдячуємо ми прекрасну конструкцію сього роману: тут нема нічого зайвого, ніяких побічних епізодів, акція розвивається енергічно, цілість заокруглена. З погляду конструкції се, безперечно, найліпший роман Доде, бо взагалі сей майстер не був сильним у архітектоніці: виробивши свою манеру на дрібних новелах, він не міг звичайно відкинути спокуси – розробити якусь гарну подробицю, вставити в роман бічну історійку і т.п.

Але і щодо свого змісту «Фромон» стоїть дуже високо своєю жизненністю й артизмом. Як поясняє Доде, більшість його фігур змальовано з живих осіб, хоч – як звичайно у Доде і як взагалі повинно бути в справдешній творчості – се не було невільниче копіювання, а свобідне перетворення реальних елементів. Дійсно, в романі відчувається живе життя, живі люди.

Головною особою в романі стала фігура Сідонії; донька збанкрутованого купця, виросла вона в бідній і безтолковій сфері паризьких rates – невдалих людей, з пристрасним бажанням дійти багатства й розкоші, і сей ідеал багатства втілюється для неї в сусідній фабриці тапетів Фромонів. Відкинувши перспективу шлюбу з закоханим у ній молодим інженером Францом Ріслєром, коли їй блисла надія одружитися «з фабрикою», вона заставляє свої сітки по черзі на спадкоємця фірми, молодого Фромона, на його діда простака Гордінуа, і нарешті встигла зловити нового спільника фірми – Ріслєра, Францового брата, старшого вже чоловіка, добродушного інженера, зайнятого своїми рисунками й планами винаходів. Залізши таким чином на фабрику, Сідонія з своєю ненаситною пристрастю до розкошів починає її руйнувати, розпочинає інтригу з другим спільником – молодим Фромоном і приводить фірму до руїни.

Коли касієр Плянус спроваджує з Єгипту Франца, аби той якось відкрив очі Ріслєрові на руїну, Сідонія завертає голову Францові й, виманивши від нього любовний лист, спокійна вже, що той їй нічого не зробить. Але катастрофа таки приходить: Плянус відкриває очі Ріслєрові, той робить страшний погром у себе дома, Сідонія тікає та пускається на малі сцени співачкою, а Ріслєр реалізує все майно для рятування фірми та, вирікшися спільництва, вступає знову урядником до неї, яким був давніше. Фірму він поправив і збагатив завдяки свому винаходу, але його серце розбите. Побачивши раз жінку на якійсь огородковій сцені, а слідом по тому прочитавши ту любовну записку Франца, що переслала йому Сідонія для пімсти, він вішається з розпуки в якійсь дірі. Тим закінчується історія.

Роман розкриває перед очима багату панораму паризького життя – недурно назвав Доде сей роман «образки паризького життя»; майстерно описані ті збомбардовані люди – родина Сідонії й їх сусіди; далі іде паралель позитивних і негативних типів – з одного боку чесні Ріслери, касієр з сестрою і прекрасна жінка Фромона, з другого – негідниця Сідонія, слабкий, безхарактерний Фромон, безсердечний Гордінуа, і в контрасті до безсердечної, руїнної інтриги Сідонії безмірно жалібна, поетична історія нещасливої любові до Франца хроменької Дезіре (Дезідерії) і її передчасної смерті по нещасливій пробі утопитися.

Між шедеврами Доде «Фромон» займає коли не перше, то одно з перших місць. Публіка його прийняла дуже симпатично, і відтоді, протягом двадцяти п’яти літ, він зістається одним з найпопулярніших романів європейської літератури. Успіх був над сподівання. Видання роману йшло за виданням, і зараз же переложено його на всі головніші європейські мови. Він, властиво, сотворив славу Доде і зробив його найбільш популярним з тієї літературної плеяди, до котрої він належав. «До появи його, – пише Доде, – я мав признання тільки в невеликім кружку літератів і ніколи не мріяв про популярність».

В тіснім генетичнім зв’язку з «Фромоном» стоїть «Набаб», «Le Nabab». Доде розпочав його слідом за «Фромоном», але йому перебив сю роботу «Жак» – тема сього роману так опанувала його, що він покинув «Набаба» й вернувся до нього, вже скінчивши «Жака» (вийшов «Набаб» 1878 р.) [По-руськи в «Бібліотеці найзнаменитших повістей»]. Як і в «Фромоні», Доде і в «Набабі» мав замір розвинути широку панораму паризького життя – тільки інших кругів: аристократів, спекулянтів en grand, артистів, взагалі модний світ, в противність буржуазному кругу Фромона, його ремісників і дрібних rates; як і «Фромон», сей роман має титул «Начерки паризького життя».

Але тимчасом як у «Фромоні» свою широку панораму Доде сконцентрував так, що вона становить одну цілість, де нічого не можна вийняти або скоротити, де вся ся галерея образів розвивається в одній інтризі, так що читач зовсім не відчуває скомплікованості її, в «Набабі» панорама зістається панорамою, й се багатство типів, образів, контрастів досить слабо тримається купи. Ми маємо тут не одну, а три або чотири історії, досить слабо зв’язані особою «Набаба», головного героя.

Селянин із Прованса Жансуліє, доробившися великанського маєтку в Тунісі, де він мав комісійний дім, задумує відпочити на лаврах і їде в Париж, щоб там віддатися суспільній діяльності, здобути собі впливове й славне становище. Неосвічений, неознайомлений з паризьким життям, добродушний і по-своєму чесний, він попадає в лаби різних шарлатанів, що починають його стригти кілько влізе: один тягне з нього сотки тисяч на інститут для новонароджених, підманюючи перспективою ордера за се, й дійсно дістав ордер, але для себе самого; другий тягне ще більше для шахрайства під фірмою корсиканського іпотечного банку, обіцяючи перевести його при виборах депутатом від Корсики, третій спродає йому безпотрібні образи за казкові суми і т. д. А тим часом під ним неустанно риє його ворог ще з туніських часів, багатий банкір Гамерлінг.

Серед різних ударів і неудач щастя почало начебто усміхатися бідному Набабу, як його називають у Парижі (властиво, так звуться індійські князі), і він знайшов собі опікуна у князі Мора, при виборах на опорожнене місце в Корсиці правительство виставляє його своїм кандидатом (виборчі практики Наполеона III можуть показатися галицьким читачам чимсь дуже близьким!) і, викинувши купу грошей виборцям, Набаб вибраний послом. Се дуже важно для нього, бо Гамерлінг встиг підняти проти нього туніського бея, маєтності Набаба в Тунісі й капітали мають бути конфісковані, і тільки впливом свого посольства Набаб надіється відвернути се.

Але він заскоро відіпхнув від себе своїх експлуататорів, уважаючи своє становище певним: не давши грошей журнальному бандиту, що писав йому реклами, він накликає на себе брудні статті, переслідування в пресі. Його помішали з старшим братом, що промишляв дуже брудним ремеслом у Парижі, і тепер весь бруд сей виливають на нього, тимчасом як він з любові до брата та до матері не відважується відкрити сього. До того ж умирає його опікун Мора. Вибори Набаба касують при верифікації, паскудять його репутацію; Париж відвертається від нього, мовби від негідника, і Набаб умирає під враженням сього.

До сеї основної історії приплетено ще кілька бічних: дуже старанно описана фігура князя Мора, його кохання до різьбярки Феліції Ріїс, в котру був заразом закоханий і його доктор Дженкінс, смерть Мора, родинні історії Дженкінса, роман його пасерба з одною із паннів Жуаєз, тимчасом як у іншу закохався секретар Набаба. Родина Жуаєзів з своєю ідилією має служити контрастом до брудного Парижа, змальованого в інших епізодах, але сей епізод дуже слабко зв’язаний з історією Набаба; фігури Мора і Ріїс, очевидно, занадто заінтересували автора, і хоч самі по собі інтересні, вносять теж диспропорцію. Фігуру Мора Доде зробив зі свого опікуна князя Морні, трохи ідеалізувавши її.

Головна фігура роману – Набаб – теж не видумана: оригіналом для неї був якийсь Браве, селянин із Лянгдока, що доробився маєтку в Єгипті й 1863 р. кандидував на посла; він звернувся тоді до Ернеста Доде, аби сей попирав його кандидатуру в пресі, той Альфонс Доде був знайомий з Браве через брата; Ернест Доде каже, що його брат дуже живо змалював образ сього Набаба. Фігура ся, безперечно, дуже удалася Доде, як і фігура Мора; окрім того, маємо ряд дуже удалих типів різних спекулянтів, аристократів-шахраїв, без шеляга в кишені, і чудесні поодинокі епізоди, як напр., смерть і похорон Мора. Взагалі, полишаючи на боці той брак цілості, роман своїм змістом стоїть дуже високо.

Як я вже згадував, «Набаб» припізнився тому, що Доде раптом опанувала тема його «Жака». Історія бідного хлопця, описана там, перейшла на очах Доде кілька років перед тим: мешкаючи під Парижем в Champrosay, Доде познайомився з сим хлопцем, коли той, підірваний занадто тяжкою для нього долею робітника, котру накинув йому любовник його матері, жив там на самоті. Доде заопікувався ним, примістив його на службу в Алжирі, але й алжирське підсоння не вирятувало бідного сухотника, і він умер 1871 р., не діждавшися листа від матері. Ся історія дуже зворушила Доде. Коли його приятель Дроз піддав йому гадку, що з неї могла би бути добра тема повісті, вона так сильно опанувала Доде, що він покинув розпочатого «Набаба» й кинувся обробляти «Жака».

Так з’явилася ся «жорстока, понура, повна гіркості книга», як її характеризує Доде сам. Найбільший з його романів (він вийшов у двох томах 1876 p.), він робить, безперечно, найсильніше, найтяжче враження з усіх романів, і се, разом з великим розміром, було причиною, що він мав значно менший успіх, ніж «Фромон». «Забагато паперу, синку!» – сказав Флобер, котрому присвятив сей ромай Доде.

«Мені закидали, – пише він сам у своїх записках, – що я надто розписую страждання бідного мученика. Жорж Занд писала мені, що книга зробила на неї таке прикре враження, аж не могла робити три дні!»

Сьому можна вірити. Мені й тепер живо пригадується те незмірне враження, яке я мав від сеї книжки, тоді ще десятилітній хлопець, так що й тепер, по двадцяти літах, я з певною неохотою брався до її перечитання.

Фабула книги дуже проста. У кокотки, що називає себе Ідою де Барансі, жінки доброї, тільки незмірно пустої, є син Жак, чи Джек, як вона називає його, пещена дитина, що ніколи не знала свого батька і тим більше любить свою маму. Час його віддати до шкоди, але єзуїти, до котрих звернулася Іда, згодилися прийняти сина кокотки тільки під умовами. Іда не приймає їх і, зражена сею невдачею, поручає своїй покоївці примістити десь сина, що й попадає в діру, звану гімназією Моронваля, шарлатана, невдалого публіциста, що ловив у свою «гімназію» головно дітей з колоній; прекрасно описана тут ся «гімназія», її вихованці й професори з «невдалих».

Один із професорів сього інституту, невдалий поет д’Аржантон, причарував своєю «ідеальною» вдачею матір Жака, і та, покинувши свого попереднього опікуна, стала жити з ним. Се було нещастям для Жака, бо д’Аржантон зненавидів хлопця й став його злою долею. Коли Жак утік з тієї шарлатанської гімназії до матері, д’Аржантон спочатку береться його вчити, потім признає тупою головою й залишає, а коли хлопець знайшов собі приятеля в сусіднім лікарі Рівальсі, що підучив його, щоб віддати до ліцею, д’Аржантон наперекір постановив віддати його в науку ковальства. Випещена дитина попадає в малокультурну робітничу верству, де пропадають початки науки, положені Рівальсом.

Але хлопець усе терпить: він мав ідеалом заробляти стільки гроша, щоб узяти до себе матір, дуже поневіряну «ідеальним» поетом. Щоб більше діставати платні, він іде палячем на корабель, занапащує там здоров’я і ледве не гине, коли його корабель тоне. Калікою вертається він додому. Доктор Рівальс знову бере його в опіку, радить учитися медицини; він хоче видати за нього свою внучку Сесіль, що її Жак дуже любить, і Жак з запалом береться за працю, але здоров’я його підірване; хвильове непорозуміння з Сесіллю добиває його: він умирає в шпиталі, не діждавшися матері, коханням до котрої жив.

Історія бідної дитини, такої доброї й сердечної, талановитої й чесної, котру її мати занапащує несвідомо, а бездушний д’Аржантон свідомо нищить, робить сильне враження, але вона трохи розтягнена. Доде пододавав до дійсної історії дещо, як службу палячем, як передсмертні невдачі, і тим занадто розтягнув історію; перша половина її безперечно ліпша від другої; кінець зроблений якось гей би знехочу: видко ослаблення енергії й творчої фантазії автора: служба палячем зроблена кількома штрихами, а останній епізод з Сесіллю, мелодраматична історія, яку автор для неї видумав, доктор, що посилає сухотника в Париж робітником, аби по дню працював, а вночі готувався до іспиту, се все трохи псує враження сеї в усякім разі прекрасної книги.

При кінці 1870-х р[ок]ів Доде рік за роком видав три прекрасні романи – 1878 р. вийшов «Набаб», 1879 – «Королі на вигнанні» («Les rois en exil») і 1880 – «Нума Руместан» («Numa Roumestan»). В своїх записках Доде каже, що «Королі на вигнанні» виношувалися й найбільше коштували йому праці з усіх романів.

В 1860-х pp. у Парижі перебувало чимало позбавлених тронів коронованих осіб, і Доде траплялося бачити їх не раз; сам він виріс у роялістичній родині, перейнятий гарячим одушевлениям для законного короля, й сей контраст пустих фігур самих королів, що на вигнанні показував себе особливо виразно, з тим гарячим одушевлениям і пожертвуванням, які вони викликали в людях, був головною ідеєю нового роману. Початок же до нього дала гадка, що прийшла якось Доде в голову, як він оповідає, – коли він дивився на руїни Тюїльрійського палацу і думав, яково то було дивитися на сі руїни вигнаним королям в Парижі, – отже, та сцена, котрою відкривається роман.

Ухопившися за сей план, Доде почав студіювати життя вигнаних монархів: мемуари з часів вигнання французьких Бурбонів і життя різних вигнаних королів у Парижі; се, розуміється, завдало багато роботи, бо сам Доде не мав вступу в сі круги і мусив збирати різні побутові подробиці через людей. Чимало зверхніх подробиць він узяв для свого короля з сучасного паризького вигнанця – князя Мадридського. З другого боку, задумавши втілити народну віру в короля в особі Меро, він змалював під сим іменем гарячого молодика, апостола роялізму, що його він стрічав у Парижі за своїх молодих літ; звався він Констан Теріон, і, не вважаючи на свої здібності, загинув з голоду кілька років перед тим; на нього переніс Доде свої дитячі спогади про провінціальний роялізм, серед котрого він виростав. Так сформувався сей роман; на жаль тільки, Доде не поясняє, як сформувалася в його голові третя (поруч короля і Меро) головна особа роману – королева [По-руськи толкований в «Бібліотеці найзнаменитших повістей»].

Зміст роману такий. Король і королева Ілірії (розуміється – видуманого королівства), стративши корону в революції, після героїчної боротьби, де головною героїнею була королева, а тільки висувала наперед свого чоловіка – пережитого й безхарактерного Lebemann’a, – приїздять у Париж. Королева повна енергії дальше боротися й відвойовувати назад корону, король не має зовсім ніякої охоти до того, махнув рукою на корону й кинувся у вир паризького гулящого, розпусного життя, зовсім задоволений теперішнім.

Він зводить романи з кпинами, кидає грошима, а коли їх не стає, починає продавати ордери, а далі задумує виректися прав на корону, бо за те йому сойм обіцяв вернути королівські маєтності. Він тоді попався в руки зручній банді шахраїв, що його стригли, кілько влізе, використовуючи його замилування до одної із спільниць сеї банди. Королева все зносила мовчки, з гідністю королеви, найшовши моральну опору в особі учителя свого сина, гарячім і талановитім Меро; вона запобігла виреченню, зі своїми прихильниками організувала експедицію в Ілірію, а коли король своєю легкодушністю підвів її участників під сокиру ката, змусила його виректися корони на користь свого малого сина.

Тільки сей синок, здегенерований вже від уродження, починає сліпнути від нещасливого припадку – в око йому трапила куля з рушниці Меро. Ся пригода привела до прикрої сцени: королева відослала Меро, хоч непримірно почала любити сього красномовного речника її переконань. Меро умирає від сього удару. Королева в тяжкій журі: син-король став змістом її життя останніми часами, по всіх розчаруваннях від чоловіка, а тепер перед нею стала дилема: зробити операцію, ризикуючи життям сина, або дати йому осліпнути і з тим стратити надію, що корона вернеться до нього. Незвичайно гарною сценою, де почуття матері бере гору над почуттями королеви, кінчиться роман.

Завдяки ширшому підкладу роман має досить одноцільний характер, хоч не дорівнює щодо композиції «Фромону». Король Ілірії й королева, Меро і маленький королевич схарактеризовані прегарно, чудесно описаний маломіщанський провінціальний легітимізм і мізерність самих королів; але банда шахраїв, що обробляють короля Ілірії, і її шеф Левіс роблять трохи неприємне враження епізоду бульварних романів, хоч Доде на закиди критики й боронив реальність сього епізоду. Помилкою здається мені й весь припадковий елемент, введений у роман, що нарушує, щоб так сказати, типовий характер подій: припадок з раною малого королевича, його анемічність і сліпота, що розбиває рахунки королеви.

Не вважаючи на те, що роман має характер похоронного співу над легітимізмом, його прийнято прихильно і в легітимістських кругах. Один з критиків писав:

«Не знаю, чи Альфонс Доде писав свій роман під впливом республіканського чуття. Знаю тільки, що все гарне, чутливе, все глибоко-поетичне і світле в нім, що викупає і ослаблює жорстку правду роману й підіймає його над тривіальністю реалізму – се якраз роялістичне чуття!»

Дійсно, стоячи далеко від політичної боротьби, Доде вмів глянути на сю трагедію роялізму зовсім об’єктивно, шукаючи людину на троні, як шукав її на найнижчих ступенях суспільності.

«Нуму Руместана» Доде уважав найліпшим зі своїх романів, бо сюди вніс він найбільше творчості. Його задачею було потягнути паралелю між північним французьким типом і полудневим, виказати їх різницю в темпераменті, характері і т. ін. Не треба забувати, що полудневі французи – провансальці – й північні – се два зовсім відмінні етнографічні і антропологічні типи: мова, темперамент, характер, побут, культура – все відмінне, і тільки урядова культура й література для інтелігенції в’яжуть докупи сі два осібні народи.

Ми знаємо, що Доде сам був провансалець з роду й у своїх молодечих писаннях не раз із замилуванням описував природу, побут, легенди Прованса; він любив тутешню мову, сприяв провансальським літературним змаганням, клав натиск на її зрозумілість для найнижчих верств, був приятелем найвиднішого провансальського поета Містраля, хоч сам завсіди працював тільки в французькій літературі. Таке роздвоєння, досить несимпатичне саме по собі, треба пояснити тим, що Доде був міщухом, з народом не сходився замолоду і рано переїхав у Париж, по-друге – тим, що національний і літературний рух у провансальців слабий, а культурна централізація у Франції дуже сильна.

Сі обставини, що змолоду відірвали Доде від полудневого життя й призвичаїли дивитися на нього оком глядача, дали йому спроможність, при його любові до Прованса, бачити й негативні сторони місцевого типу й життя. Як поясняє сам Доде в своїх записках, він віддавна збирав у осібній нотатці все характеристичне для своєї тіснішої вітчини. На основі сих матеріалів він і задумав схарактеризувати полудневий тип в його найбільш виразних, яскравих прикладах, і так постали його повісті – трилогія Тартарена і «Нума Руместан».

Фабула в «Руместані» не має особливого значення; головна задача – в ряді різних ситуацій, в масі деталів схарактеризувати полудневий тип в його негативних проявах: його бомбастичність, нахил до блягерства і фрази, надмірну фантазію, легку, нестійку вдачу, близьку до безхарактерності, що готова забути все під впливом хвилі, брак витривалості при безперечній талановитості, і т. ін.

Головним репрезентантом сього типу виступає в романі Нума Руместан, провансалець, що завдяки своїм здібностям, а ще більше – певності себе, фразерству й політичній еластичності робить швидку кар’єру, стає депутатом, а далі міністром. Ми бачимо, як розкидає він на всі боки обіцянки, які зараз же забуває, як пильнує він гарної фрази і пози, і як маловажить переконання, обов’язок, бачимо безпринципність його в політиці й безхарактерність у приватнім житті.

Поруч головної фігури Руместана бачимо кількох його земляків: тамбуриніста Вальмажура, що його Нума спровадив надмірними обіцянками у Париж, і вічного прожектера і фантаста Бонпара. Контраст з Нумою становить його жінка Розалія, інтелігентна, розумна женщина з Північної Франції, віддана своїм обов’язкам і замкнена в собі; вона ненавидить полудневий тип, котрого взірець пізнала в своїм чоловіці, й, слухаючи бомбастичну промову чоловіка на хрестинах дитини, боязко питає себе, чи й її син виросте на такий тип, як його батько. Навпаки, її сестру звабляє полудень своєю поезією, своїм чаром, і вона закохується в тім нещасливім Вальмажурі, уважаючи його артистом і поетом, чим він не був зовсім; смерть її від сухот розв’язує історію.

В Руместані добачували портрета котрогось із видніших провансальців – особливо Гамбетти, але Доде запевняє, що сотворив свій тип на основі обсервацій. Сі здогади про ту чи іншу особу в Руместані доказують, з одного боку, що дійсно полудневий тип ухоплено в сій фігурі дуже жизненно, хоч і в негативних його прикметах, з другого – що Доде дійсно не мав живої моделі перед собою. Фігури Вальмажура й Бонпара списані з живих людей. Взагалі фігури роману визначаються великою жизненністю, хоч полудневий тип і представлено односторонньо.

Коли в «Руместані» Доде хотів схарактеризувати свій рідний Прованс реальним образом, в «Тартарені» він робить те саме карикатурою. Перший начерк «Тартарена» належить до перших років літературної діяльності Доде; переробивши з нього довше оповідання, він почав друкувати його, як я вже згадував, 1869 р. під титулом «Aventures prodigieuses de Tartarin de Tarascon» («Дивні пригоди Тартарена з Тараскона»).

Автор описує маленьке провансальське місто, зібравши на нім комічні приклади маломістечкового місцевого життя (сі прикмети автор зібрав в іншім, сусіднім місті, а вибрав Тараскон, уподобавши собі се гучне ім’я), і на тлі його – головного героя Тартарена, маломіського аматора ловецьких історій, що прохопившися ненароком, потім для піддержання своєї слави мусив їхати в Алжір стріляти львів. Доде при тім повторяє почасти, в оригінальній формі, Дон-Кіхота, з тою тілько різницею, що наділяє Тартарена, як заявляє сам, рекомендуючи свого героя, заразом прикметами героїчного Дон-Кіхота й вигідного Санчо-Панси.

Безпретензійна, з великим талантом і сердечним гумором написана історія придбала собі велику популярність, самому ж Доде ся тема так припала до смаку, що він вернувся пізніше до неї й видав ще дві повісті про того ж Тартарена: «Tartarin sur les Alpes» («Тартарен на Альпах», 1885) і «Port Tarascon» («Тарасконська пристань», 1890). В першій з них він оповідає, як в Тарасконі заснувався альпійський клуб, головою котрого був Тартарен; для піддержання свого престижу він пустився полазити по справжніх Альпах (бо тарасконський клуб задоволявся лаженням по сусідніх горбах); історію пригод в сій екскурсії, що новою славою окриває Тартарена в очах тарасконців, описує ся друга повість.

Третя оповідає, як тарасконці, збаламучені пройдисвітом, що заложив товариство для колонізації острова, ніби купленого ним від дикунів, пустилися колонізувати сей острів, названий Порт-Тарасконом. Розуміється, обманство викрилося, колоністи ніяких обіцяних благодатей на острові не знайшли, і в кінці Тартарен, що в добрій вірі був головним агітатором сеї колонізації, опинився перед карним судом. Хоч його й увільнено, але слава його загинула, й він емігрував із Тараскона, а за кілька місяців умер, як Дон Кіхот, розчарований у своїх мріях.

Гумор і іронія не зрадили Доде на протягу цілої сеї трилогії. Розуміється, враження трохи ослаблюється, і особливо друга частина робить менше вражен-ня по першій, але перенісши свого героя в зовсім відмінні обставини, Доде й тут піддержав інтерес оповідання (безпотрібно приплів він тільки російських анархістів сюди – воно трохи ослаблює враження для людей, ліпше від Доде ознайомлених з тим, чим були російські анархісти). Для третьої частини Доде вибрав зовсім нову тему (здається, під впливом тих колонізаційних шахрайств 1870-х рр., що їх згадує в передмові) і тим надав оригінальність сій третій частині, хоч перша частина все-таки лишається чи не найліпшою, як перший, свіжий концепт. В усякім разі завдяки Доде тарасконці стали світовими героями, а «та-расконада» стала загальним терміном для означення фантастичних блахманів.

Примітки

Толкований на руське в «Бібліотеці найзнаменитших повістей» – названа серія – літературний додаток до газети «Діло». Видавалась у Львові у 1881 – 1906 pp., вийшли 74 томи. Видання роману А.Доде «Фромон…» українською мовою було здійснене в 1883 р. як 14-й том згаданої серії у перекладі О.Борковського та з його післямовою.

«Набаб», «Le Nabab» – М.Грушевський в українському тексті точно передає транскрипцію оригінального звучання слова «Набаб». У сучасному ж українському літературознавстві усталилась традиція вживати форму «Набоб».

Роман «Набоб» у перекладі М.Подолинського виданий у Львові 1885 р. (на обкл. – 1886) як том 20-й «Бібліотеки найзнаменитших повістей».

В 1860-х pp. у Парижі перебувало чимало позбавлених тронів коронованих осіб – починаючи з 1848 p., коли Європою прокотилася хвиля революційних виступів (т. зв. «весна народів»), у ряді країн були повалені монархічні режими, і колишні правителі мандрували як приватні особи.

сам він виріс у роялістичній родині – роялісти – прихильники королівської влади, монархісти.

дивився на руїни Тюїльрійського палацу – Тюїльрі – палац у Парижі, колишня резиденція французьких королів. Збудований у 1564–1670 pp. як частина комплексу Лувра. Під час Паризької комуни у 1871 р. більша частина Тюїльрі згоріла.

з часів вигнання французьких Бурбонів – Бурбони – королівська династія у Франції (1589-1792. 1814-1815,1815-1830), Іспанії (1700-1808, 1814-1868, 1874-1931 та з 1975 р.), на Сицилії (1735-1805, 1814-1860). Правління цієї династії було повалене у Франції внаслідок Липневої революції 1830 р.

Видання «Королів на вигнанні» здійснене у Львові 1897 р. як 59-й том названої серії. Перекладач, на жаль, у виданні не вказаний. У Росії у 1903 р. роман був заборонений царською цензурою.

похоронного співу над легітимізмом – легітимізм – політичний принцип, висунутий Ш.Талейраном на Віденському конгресі у 1814–1815 pp. для захисту територіальних інтересів Франції. Полягав у збереженні її кордонів станом на 01.01.1792 р. У ширшому значенні легітимізм – те саме, що й монархізм.

провансальського поета Містраля – Містраль Фредерік (1830–1914) – провансальський поет, лауреат Нобелівської премії 1904 р.

трилогія Тартарена – тобто сатирична трилогія «Тартарен Тарасконський» (1872), «Тартарен в Альпах» (1885), «Порт Тараскон» (1890).

прикметами героїчного Дон-Кіхота й вигідного Санчо-Панси – ці герої славетного роману Сервантеса стали уособленням характерних людських рис: Дон-Кіхот – безрозсудного героїзму, щирої відданості ефемерній ідеї; його слуга Санчо-Панса – практичності, реального, приземленого погляду на речі.