VI

Михайло Грушевський

Піддаючися «під високу руку» московського царя, Україна зрікалася своєї незалежності, але заховувала виразні прикмети своєї державності і під московською зверхністю, хотіла зоставатися державою, тільки не суверенною, і признавалася в сім московською стороною. Се вповні очевидно, і переважна більшість учених, яким доводилося над сим зупинятись, не мали в тім ніякого сумніву – розходились тільки в виводах, під яку з форм державних сполучень, прийнятих нинішньою наукою державного права, належить Україну підвести.

Найбільш авторитетний з російських істориків права, визначний теоретик державного права покійний проф. Сергеєвич у своїх лекціях писав про об’єднання України з Москвою – розповівши в коротких словах його історію:

«Таким чином, Малоросія не була прилучена як провінція, як були прилучені, наприклад, Твер, Рязань й ін[ші] князівства. Малоросія лишилася осібною державою, з своїм особливим устроєм, з своїм військом, з своїм законодавством і навіть з правом зносин з чужими державами. Спитаємося: під яке поняття можна підвести се сполучення, під поняття персонального чи реального сполучення? Коли взяти під увагу ті умови, на основі котрих Малоросія прилучилася до Росії, і жалувану грамоту, дану Малоросії, – характер сього сполучення виясниться легко.

В жалуваній грамоті говориться: «Малороссія принимается подъ нашу высокую руку и обѣщается служить намъ, сыну нашему и наслѣдникамъ». Звідси видно, що прилучення мало характер персональний, а не реальний. Малоросія не з’єдналася з Московською державою, а тільки признала своїм государем государя, що царював в Москві, з його потомством. Се факт персонального сполучення наслідком вибору [41]. Але що московського царя вибрано разом з потомством, то сполучення мало тривати доти, доки існувало потомство Олексія Михайловича».

Сергеєвич, таким чином, бачить в зв’язку України з Москвою персональну унію – найбільш слабку з усіх форм державних сполучень. Проти його погляду виступив інший російський спеціаліст Коркунов. Він писав з сього приводу:

«Унія передусім і безумовно вимагає одності в особі правителя. При всій окремішності Єгипта або Болгарії вони не стоять з Турцією в унії з тої простої причини, що мають осібних правителів: Єгипет – свого хедива, Болгарія – свого князя. Сі правителі підвласні турецькому султанові, а через те й держави їх, півнезалежні, стоять в васальних відносинах до Туреччини. Унія ж – се сполучення двох зовсім незалежних держав наслідком одності особи правителя. Але те ж саме було в XVII віці з Малоросією. Осібність її в тім найголовніше й виявлялась, що вона мала осібного правителя в особі гетьмана, що мав право навіть вести самостійно міжнародні зносини. Малоросія не стояла в рівноправних відносинах до Росії, вона підлягала їй. Російський цар не об’єднував в своїй особі дві окремішні державні власті, але малоросійський гетьман підлягав йому як зверхньому володареві. Се, очевидно, васальна залежність, а не персональна унія» [42].

Третій авторитетний російський правник, академік Дьяконов писав, виступаючи проти обох сих поглядів:

«Обидві сі точки погляду викликають серйозні непевності. Персональна унія – се припадкове і тільки тимчасове сполучення держав. Прилучення ж Малоросії до Москви, по тексту жалуваної грамоти, розумілось як сполучення вічне. Там сказано, що государ пожалував Запорозьке Військо, «а вони його царському величеству в усяких його государських повеліннях служитимуть вовіки»; що Військо Запорозьке стало «під нашою царською рукою і присягли нам великому государеві, і нашим государським дітям і наслідникам на вічне підданство». Сі вирази показують, що мова йде не тільки про династію Романових, а про вічну службу і вічне підданство, себто всім государям, які б вони не були.

Васальна ж залежність буває там, де між володарем-сюзереном і людністю васальної держави нема безпосереднього зв’язку, між ними стоїть особа правителя – васала. Людність присягає на вірність своєму правителеві, а той присягає на вірність своєму сюзеренові. Людність же Малоросії вчинила присягу (вѣру) на вічне підданство московському государеві, а гетьманові ніякої присяги не складала. І коли б було треба підвести прилучення Малоросії під якийсь тип сполучення держав, прийнятий сучасною теорією, то скоріше треба б признати прилучення Малоросії до Москви на основі «Статей Богдана Хмельницького» за унію реальну» [43].

Сі три головніші погляди на державно-правний характер сполучення України з Москвою (до котрих прилучаються й інші дослідники – особливо до теорії васальної) [44], різнячися в причисленні його до того чи іншого прийнятого науковою теорією типу державних сполучень, сходяться на тім, як бачимо, що всі вони признають за Україною після її сполучення з Москвою прикмети державності, державного існування.

Се й не може бути інакше, коли мати на увазі ті форми, в яких Україна увійшла під зверхність московського царя і в яких зіставалися відносини її до Москви в перший період сього сполучення. Ті правники, які ослаблюють сі прикмети самостійної державності України й силкуються звести її до становища провінції Московської держави, посилаються на централізаційну політику Москви, виховану всією попередньою її історією і приложену також і до України. Вони розглядають відносини, зав’язані між Україною та Москвою в 1654 p., з становища дальшої московської політики супроти України – тих обмежень, які заводила Москва на Україні крок за кроком, аж до повного знищення української автономії, освітлюють їх з погляду московських тенденцій, а не того порозуміння, яке було вихідною точкою нового державного сполучення і уставляло обов’язкові для обох сторін відносини.

Се найбільш виразно і яскраво виступає в останній з наукових праць, присвячених оцінці правно-державних відносин України і Москви, книжці Розенфельда. Він переносить вагу з чисто юридичного становища на історичне, з того, в яких формах відносини уставлялися, на те, що з них вийшло. Він підносить, що «погляд правительства (московського) і погляд гетьмана на статті були протилежні. Правительство дивилося на сі статті як на юридичну підставу для своїх централістичних змагань, гетьман і вся Україна бачили в них гарантію своєї свободи і незалежності». «Ставши на історичний грунт, – каже він далі, – ми мусили признати, що історично взявши (юридично сього могло й не бути), ся інкорпорація на особливих умовах [45] була початковим актом інкорпорації повної» [46].

Автор таким чином сам признає, що того, що сталось історично, юридично могло не бути, – а, властиво, не повинно було бути, коли б московська сторона держалася вірно тих умов, під якими Україна піддавалася під московську зверхність. Але кінець кінцем він сам признає, що Україна об’єднувалася з Москвою як самостійна держава договором і заховувала за собою прикмети державності і після сього об’єднання, та що дальші зміни в сих відносинах також змінялися в договірних формах; коли він не договорює до кінця, що сі договірні форми були зламані односторонньо волею Москви, себто що перехід України до нової інкорпорації зроблено зламанням договору, се його справа; але кождому уважному і об’єктивному дослідникові се мусить бути ясно.

Взагалі, що Україна зосталася при певних державних правах і після свого об’єднання з Москвою й її автономія мала характер конституційний, основувалася на договорі, – се ніяким чином не може бути поставлене під сумнів, і всякі спори про те, як саме назвати сю форму сполучення, в якій стояла Україна до Москви, являються, властиво, спорами про слова [47].

Москва признала, що устрій України основується і вона правиться на своїм власнім, договором з Москвою забезпеченім, праві, яке в актах означується терміном «прав і вольностей, які бували при в[еликих] кн[язях] руських і королях польських», і котрі царським правительством можуть примножатись, а не вкорочуватись.

Головою українського правління московське правительство признало гетьмана, свобідно вибираного військом, без усякого мішання в те московського правительства, яке має бути тільки оповіщене про довершений вибір.

За гетьманом воно признало право дипломатичних зносин; хотіло обмежити його тільки щодо Туреччини й Польщі, але гетьманське правительство сього обмеження не прийняло, і на практиці правительство гетьманське і правительство московське вело свою дипломатію самостійно, не координовано навіть, і на сім грунті виникли головні непорозуміння і конфлікти.

Україна має власне військо, яке стоїть під властю гетьмана, і тільки його, – права розпоряджатись українським військом безпосередньо московське правительство навіть не заявляло.

Судівництво українське признане вповні незалежним і автономним без права якого-небудь відклику до московського уряду.

Адміністрацію Україна хотіла мати також автономну. Московське правительство, навпаки, хотіло держати там своїх воєвод. Кінець кінцем воно пропустило сей пункт в статтях зовсім і пробувало висувати пізніше, при нагоді. Але українська сторона стояла на тім і пізніше, що сі московські воєводи не повинні в нічим мішатися до адміністрації, і се мусило прийняти і московське правительство.

З фінансами було найбільш неясно. Українське правительство хотіло їх задержати в своїм завідуванні, але справу збивала стара традиція, що військо козацьке діставало «казну» від московських царів, і старшина при сій оказії хотіла на московські плечі переложити обов’язок давання плати війську. В зв’язку з сим московське правительство претендувало на збирання до царського скарбу доходів з української некозацької людності і хотіло, полишаючи саме збирання урядникам місцевим, виборним, поставити над ними контроль з московських людей. Як посереднє рішення, козацькі посли поставили (14 березня) побажання, щоб Україна платила певну круглу суму до царського скарбу, а на ніяку московську фінансову адміністрацію рішуче не згоджувались.

Московське правительство на се не хотіло пристати, стояло на своїй резолюції, але результат був той, що сливе весь час Гетьманщини фінанси України зосталися в завідуванні автономних органів, і до царського скарбу не йшло з неї нічого; вона була відділена митним кордоном (таможнями) від Московщини і вела автономно свою економічну політику. Проба завести московське оподаткування за Брюховецького, мовляв, за його згодою, скінчилася всенародним повстанням, і московське правительство після того не робило таких проб [48]. Петро, ламаючи українську автономію, попробував взяти фінансове хазяйство Гетьманщини в московські руки, але ся проба теж була недовга. Митну границю України скасовано тільки в 1750-х pp., і тільки Катерина, касуючи востаннє Гетьманщину, повернула доходи України до російського скарбу і положила початок тому експлуатуванню української економічної сили на потреби імперії, яке таких «блискучих» розмірів дійшло в останніх часах [49].

При всій невикінченості державного українського будівництва (що пояснюється тяжкими умовами, в яких жила Україна), хоч воно й зоставляло певні прогалини і шпари, котрими користувалася централістична московська політика [50], всі отсі прикмети українського устрою під зверхністю московського царя не лишають ніякого сумніву в тім, що Україна і під сею зверхністю не затратила свого державного характеру. (Між іншим, се виявлялося на зверх у тім, що зносини центрального правительства велися з нею через Посольський приказ, потім через «Коллегию иностранных дел», і тільки в моменти, коли гетьманство касувалося, Україна переводилася в завідування сенату, як провінція – хоч і признана на особливих правах).

Коли б доконче хотіти підвести ті відносини, в яких вона жила по з’єднанні з Московською державою, під якусь з прийнятих сучасною юридичною наукою форм державних сполучень, то я б також уважав їх найближчими до васальства – як се приймають понайбільше й сучасні дослідники (Коркунов, Сокольський, Мякотин, Покровський, Слабченко й ін.). Властиво, вказано одну тільки прикмету, котрою відносини України і Москви після 1654 р. відрізнялися від відносин васальної держави до свого зверхника (сюзерена), таких, як-от відносини Болгарії до Туреччини, уставлені Берлінським трактатом 1878 р. Се факт, вказаний уже вище (академіком Дьяконовим), що від української людності московське правительство зажадало безпосередньої присяги цареві. Але відносини сполучених держав взагалі настільки різнорідні, комбінації настільки змінні, що взагалі нелегко укладати їх в ті кілька форм, прийнятих наукою державного права, – особливо відносини давніших віків, мало вишколених в державнім праві. Важно уставити конкретні, реальні відносини, а вони не лишають сумніву в тім, що сполучення України з Москвою було сполученням держав, з задержанням за Україною державного права і після сполучення.

Примітки

Примітки М. С. Грушевського

41. «Это случай личнаго соединенія въ силу избранія»: [Сергеевич], Лекции и исследования по древней истории русского права, 2-е изд., [1899], с. 84. Не вважаючи на критичні замітки інших дослідників, Сергеєвич не відступив від сього погляду, він повторявся в пізніших виданнях його курсу, до самої смерті [див., напр.: 4-е изд., СПб, 1910, с. 116. – Упор.].

42. [Коркунов], Русское государственное право, І, с. 181.

43. [Дьяконов], Очерки общ[ественного] и государ[ственного] строя древней Руси, I, с. 247-248.

44. Васальство добачили Сокольський, Покровський, Мякотин, Слабченко, реальну унію – Попов.

45. Так оцінює юридичну природу сполучення України з Москвою автор.

46. [Розенфельд, Присоединение Малороссии к России], с. 172.

47. Проф. Нольде, який в своїй праці про об’єднання України з Москвою підтягає право України під поняття тільки автономії, робить се тим способом, що під се поняття «самоуправи на підставі власного, а не дарованого державного права», як він характеризує автономію, підтягає взагалі несуверенну державу, членів федеративного союзу і т. д., себто затирає всяку різницю між автономним краєм і державою з обмеженою суверенністю. Його автономна Україна являється кінець кінцем об’єднаною з Москвою несуверенною державою, як справедливо вказує се Розенфельд ([Присоединение Малороссии к России], с. 70 – 71). «Не можна не вказати, – пише він, – на подібність теорії автономії у вказаних (професором Нольде. – М.Г.) рамках з державоподібним організмом проф. Сокольського. Справді, проф. Сокольський вважає, що основною прикметою сього організму» являється «господство не по препорученію, а по собственному праву», і на сій підставі він уважає Малоросію державоподібним організмом, а Фінляндію і Польщу – тільки інкорпорованими провінціями, тому що «їх особливості в законодавстві й управі були тільки привілегією, дарованою російськими монархами, а не належали їм на власнім праві . І «автономна» Малоросія проф. Нольде, і «державоподібна» Малоросія проф. Сокольського живуть своїм власним правом, «не привілегією, дарованою російськими монархами», а правом, «допущеним Московською державою». Але тим часом як проф. Сокольський стоїть, властиво, на становищі васальної держави і його «державоподібний організм» – се «держава держав», становище проф. Нольде наближається, властиво, до старої категорії, котру, по словам Ілітературі тепер сливе ніхто не боронить, а ми (Розенфельд. – М.Г.) висуваємо для об’яснення природи відносин Малоросії й Росії. Се – категорія неповної інкорпорації, інкорпорації на спеціальних умовах. Справді, що таке «самоуправа на власнім праві», коли признати, що Малоросія до 1654 р. була державою? (а се, видимо, признає і проф. Нольде, коли говорить: «Коли Малоросія не була завойована, одиноким способом прилучити був власне договір», але при договорі мусять бути два суб’єкти, з них одним і була Малоросія – держава; коли б вона не була ним, то Москва юридично мусила б договоритися з Польщею, а не з Малоросією (прим. І.Розенфельда. – М.Г.)). Конкретно питання представляється так. Малоросія відділилася від Польщі, одержала міжнародне признання і стала державою; наслідком історичних обставин вона прилучилась до Московської держави, яка заховала за Малоросією широкі права, історично їй приналежні; Московська держава до часу «допускала» сі права, але коли Малоросія ослабла через внутрішні усобиці, а на російський престол вступив чоловік залізної волі, що всюди проявляв свою незламну енергію, самостійність Малоросії була знищена.

Але ж кінець кінцем, як розкривається отся «неповна інкорпорація» Розенфельда, маємо і у нього з України самостійну державу, яка договором об’єднується з іншою державою, і далі заховує свої історично приналежні права, свою самостійність – аж доки не приходить деспот, який ламає всі договірні відносини своєю волею, та й годі.

48. Цар Петро, коли треба було утримати український народ від переходу до шведів, пишно писав у своїх маніфестах: «Можемъ непостыдно рещи, что ни которой народъ подъ солнцемъ такими свободами и привиліями и легкостію похвалитися не можеть, какъ – по нашей, царскаго величества милости – малороссійскій, ибо ни единаго пенязя въ казну нашу во всемъ Малоросайскомъ краю съ нихъ брать не повелѣваемъ» (Бантыш-Каменский, Источники [малороссийской истории], II, с. 192). Сю «милость» український народ собі виборов енергійним опором всяким фінансовим апетитам московського правительства, а той же Петро, як тільки вважав сей опір зламаним, рішив положити кінець і фінансовим українським «свободам».

49. Відібравши гетьманство від Розумовського і посилаючи на його місце виконавцем політика Румянцева, Катерина писала в своїй інструкції йому: «Відомий всім просторий обшир сеї землі (України), многолюдність народу, що в ній проживає, велика її плодорідність і різні її переваги над многими місцевостями нашої імперії, завдяки гарному кліматові. Але за те не менше відомо всім і те, що Росія від того народу дуже мало, а за останнього гетьманського правління сливе й зовсім ніякої користі й доходів не мала». І далі: «На початку секретної інструкції вам між іншими Малої Росії непорядками вже згадали ми, що від сеї, – такої просторої, многолюдної й многими корисними рослинами пребагатої провінції, до державного скарбу нема ніяких доходів; ледве чи хто міг би сьому повірити, а воно так справді, і ще навіть звідси туди видається по 48000 рублів (взамін скасованих мит). Було б невідповідно зіставатись їй в такому непорядку (!) і в дотеперішнім становищі, більше утяжливім, ніж кориснім для держави, і при інших поправках доконче потрібно розложити і на тамошній народ та якимись-небудь ще іншими титулами, крім подушного, діставати від нього до нашого скарбу доходи, нам безперечно належні, по обов’язку і справедливості і навіть по самим уговорним пунктам гетьмана Б.Хмельницького». «Конопля (пенька) малоросійська, тютюн і воли становлять уже не незначну частину державної комерції, і з розмноженням тютюну добрих родів і кращим готуванням його, за прикладом англійців і французів, вона може бути ще збільшена. Пильне ж розмноження шовковиці, особливо білої, для шовку, тим потрібніше, що він дуже потрібен для тутешніх фабрик, на велику заміну грошей, що виходять з держави щороку». Без сумніву, все се було одним з головних мотивів, з яких московське правительство так заходжувалося коло прикорочення української автономії. Цариці Катерині першій удалося осягнути в сій сфері ті «блискучі» результати: вже в 1780 р. річний дохід царської казни з України дійшов сливе до 2 мільйонів рублів, величезної для того часу суми.

50. Я коротко намітив головніше в «Ілюстрованій історії», с. 322 – 323.