IІІ

Михайло Грушевський

Офіціальні відомості про зміст Переяславської умови ми маємо в справозданні Бутурліна з його посольства і в згаданих листах гетьмана. Є й неофіційне – оповідання сучасника, але не самовидця – ченця Печерського монастиря Макарія Криницького, висланого 14 січня з Києва від митрополита до луцького гроду, щоб протестувати проти насильного приведення до присяги Москві. Він оповів:

«…московські посли: князь, котрого імені не пам’ятає, думний дяк Семен Федорович і архімандрит з ченцями приїхали до Переяслава 5 січня ст. ст. Тоді, на Водохрищі, московський архімандрит відправляв церемонію. Другого дня приїхав Хмельницький і скликав народ на раду й об’явив свою волю, що добре обміркувавши, він вибрав за пана царя московського. Відмовили, що йдуть за волею старшини. 8 січня по старому календарю Хмельницький удвох з Виговським присягли в соборній церкві на підданство московському цареві. Навзаєм присягли й посли [7]. Передали від царя корогву, булаву і багату кучму. 9 дня присягали полковники: Джеджалій, Тетеря переяславський, ніжинський, прилуцький та інші, котрих не знає. Старого переяславського війта хворого принесли на ліжку, щоб присяг; другого дня після присяги він помер. Богуна, каже, не було. Договірні статті послано до царя, але як положено умови, не знає» [8].

Оповідання і інтересне тим, що дає знати, як про се говорили на Україні; особливою докладністю воно не визначається. Але й урядове звідомлення Бутурліна теж, видима річ, однобоке: в своїм справозданні він робить головний натиск на те, як він боронив царський престиж перед новими підданими, рішучо відмовившися зложити присягу іменем царя. Се було в дусі тодішньої московської політики, і Бутурліну з товаришами признано царським правительством в особливу заслугу в їх місії, що вони встигли умовити гетьмана з старшиною, аби від сього жадання відступили.

Ту заяву, якою він задоволив гетьмана і військо, так що вони не вимагали більше присяги, Бутурлін в своїм справозданні переказує дуже загально. У вступній його промові знаходимо тільки обіцянку, що цар держатиме Військо Запорозьке в своїй ласці і буде боронити від неприятелів. Гетьман і старшина, по словам справоздання, жадали присяги іменем царя, що:

– цар Війська Запорозького (себто України) польському королеві не видасть, а боронитиме його;

– вольностей не нарушить (се, очевидно, треба розуміти в широкім значінні – збереження того вільного, самостійного устрою, який здобула собі Україна, ставши народом незалежним, по признанню московської сторони);

– класові і маєткові права всякого стану людей будуть заховані, і на маєтності мають бути дані в потвердження царські грамоти.

Бутурлін на се заявляє, по справозданні, згоду в таких словах, що цар держатиме гетьмана і військо в милостивім жалуванні, опіці і обороні від ворогів, вольностей не відбере і маєтності потвердить. Гетьман і військо повинні вірити сьому, тому що царське слово змінне не буває – те слово, що посли переказали у вступній промові і розвинули в другій заяві. І гетьман, і військо, мовляв, вдоволилися сим і порішили, що свої жадання цареві вони предложать детальніше через своїх послів.

Про те, чи гетьман з старшиною дійсно відступили від свого жадання присяги від московських послів, свого часу була полеміка між істориками московськими і українськими. Українські посилалися головно на оповідання Величка про обопільну присягу в Переяславі [9]. У Величка, одначе, часто стрічаються чисто фантастичні подробиці – він описує події скоріше як белетрист, ніж як історик. Важніше оповідання Макарія (наведене вище) – воно доводить, що про присягу Москви на Україні говорили дійсно. Але не так твердження Бутурліна, як мовчання української сторони – гетьмана, писаря, послів про московську присягу, коли так багато говорилося про царське слово, змушують думати, що формальної присяги з московської сторони таки не було. Воно, одначе, й не має особливої ваги в сій справі.

Гетьман в своїм листі, посланім з козацькими послами цареві, з 17 лютого, і в листі до сих послів, 21 березня, вказує, що московські посли запевнили військо тими, вище наведеними словами, що цар не тільки зіставить в цілості всі «права, і устави, привілеї і всякі свободи» України, але їх розширить і умножить.

Се те, в чім лежить вага і зміст Переяславської умови, – на такім розумінні її, безсумнівно, стояла українська сторона, і московська також. Під тими загальними виразами про царську милість і заховання свобод розумілося признання і забезпечення того свободного укладу, в котрім український народ, правно увільнений від своєї залежності від короля «преступленіемь присяги его» (через недодержання королем даної ним присяги), пробував в хвилі свого прилучення до Москви. Воно було забезпечене в Переяславі словом царським, переказаним козацькому війську Бутурліним і товаришами, се вважалося певним забезпеченням справи, на тім військо зложило цареві присягу, і потім мало тільки дістати в Москві через своїх послів царське затвердження на письмі того, що воно розуміло під своїми вольностями.

Посли сі, вислані з Чигирина в середині лютого: військовий суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря, – прибули до Москви дня 12 березня, другого ж дня були прийняті царем і потім, того ж самого дня перед визначеними для переговорів боярами: кн. Трубецьким, тим же Бутурліним, окольничим Головіним і думним дяком Алмазом Івановим усно виложили домагання війська, передані з ними московському правительству. Сі домагання були записані на сій авдієнції московськими дяками, що поділили їх на 20 пунктів. Незалежно від сього бояри просили послів подати свої жадання на письмі – се було сповнено, і другого дня посли передали боярам свої домагання, сформульовані в 23 пунктах (5 останніх, одначе, дотикають не конституційних питань, а важних справ даного моменту).

Сі козацькі пункти були подані на обраду царської думи, і на них були дані відповіді, а по деяким справам рішено було зажадати від козацького посольства пояснень. Але що тим часом надходив страсний тиждень, коли, за московським звичаєм, цар залишав усякі державні справи, щоб віддатися виключно релігійним обрядам, тому 19 березня, в Вербну неділю, послам дано прощальну авдієнцію у царя, і після неї бояри мали з ними конференцію по деяким суперечним і неясним для них питанням. По тій конференції, на основі переказаних їм царських резолюцій на піднесені ними питання (і взагалі – очевидно – тих відомостей, вказівок і порад, які їм були дані офіціально і неофіціально), козацькі посли подали в останній формі свої статті, і на них цар чи його бояри положили свої останні резолюції.

Оригіналів обох козацьких декларацій досі не опубліковано – першу видано в московськім перекладі, з актів старого Посольського приказу [10], другу, останню, тільки в московській переробці – чорновику (брульоні), виробленім згаданим Алмазом Івановим, на котрім, очевидно, лежала вся реальна, властива сторона переговорів з козацькими послами і вироблення тих актів, які мали уставить відносини України до Москви (по московським правилам, до всяких посольських і адміністративних справ визначалися висо-кородні бояри, так сказати, в декоративній ролі, і при них завжди дяки – спеціалісти, з людей безродних, які, властиво, вели діло). З брульону видно, що дяки робили вибірку з декларації козацьких послів, і в такій вибірці, з царськими відповідями сі «статті» були дані послам разом з жалуваними царськими грамотами і з різними листами до гетьмана, 27 березня, при відправі послів назад на Україну.

З грамот головне, принципіальне значіння мала грамота Запорозькому Війську, наведена нижче. Вона коротко збирала головніше з затверджених статей, в іншім відкликуючися до їх самих, і, властиво, мала служити конституційною хартією України. Але на практиці, як уже сказано, роль сеї хартії перейшла до «статей», і то не в автентичній редакції 21 березня, а в якійсь непевній, пізнішій переробці, взятій за підставу при відновленні відносин України до Москви за Юрія Хмельницького.

Примітки

Примітки М. С. Грушевського

7. «…Chmielnicki samowtor z Wychowskiem w cerkwi soborney przysięgę oddal у poddaństwo carowi moskiewskiemu, któremu wzajem przysięgli posłowie» .

8. «Relacya Makarego Krynickiego» – з російським перекладом надрукована в «Чтениях москов[ского] общ[ества] истории», 1861, III, і ще раз в «Русском Архиве» (1893, IV, с. 416) надруковано російський переклад, з паперів Бодянського [Из бумаг О.М.Бодянского. Два частных польских письма во время воссоединения Малороссии].

9. Величко в своїм «Сказанію» [Величко, Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке] оповідає (І, с. 172), що на раді після промови гетьмана «читані там же в раді прежде зпоражениє (складені) и наготовление того союзу пакта (умови): а по вичитаню оних виконана от Хмелницкого зо всею старшиною і товариством на вірность новому государеви своєму присяга; а по виконаню оной дана Хмелницкому от помененого полномочного посла Бутурліна царская хорогов і булава, і иниє значниє от лица монаршого так самому єму Хмелницкому, яко і всей старшині і черни там бившой дані дарунки, з таким монаршим под клятвою словом и упевненєм, же (що) держати он пресвітлійший монарх російський Малую Росію зо всім Войском Запорожским в своей протекції при ненарушимом захованю старовічних єя прав і волностей міет (має), єї от всяких неприятелей і наступств їх своїми войсками і скарбами вспомогати і боронити». Костомаров, посилаючися на оповідання, стояв на тім, що Величко опирається на відомостях сучасника. Але се дуже непевно.

10. Тепер з Архіву Міністерства закордонних справ у Москві. Один текст в: А[кты] ЮЗР, X, [с. 437 – 446], другий у Костомарова [Костомаров, Богдан Хмельницкий, гл. XX, [с. 557-564].