Дрібні рецензії 1913 р.

Михайло Грушевський

L.Niederle. Slovanské starožitnosti, oddil kulturní. Život starych Slovanů, dílu I svazek 2. Прага, 1913, ст. 390 – 900

Свого часу на сторінках “Записок [НТШ]” (т. 107) був принотований перший випуск сього тому, присвячений фізичній обстанові слов’янського життя і фізичному побутові старого слов’янина (культура тіла, їжа, обряди, зв’язані з родинами, весіллям, смертю).

Новий випуск містить у собі два великі розділи з старослов’янського побуту – одежу і житло. В першім (с. 405 – 692) мова насамперед про матеріал, з котрого вироблялася одежа, – місцевий і привозний (про виріб місцевих матерій мова відкладається до дальшого тому, де буде про промисел), далі йде перегляд поодиноких частей одежі й обув’я, зачосу і убору голови, потім про ріжні приналежності і прикраси убрання, як шпильки, пряжки, запинки, діадеми, заушниці і наушниці, ріжні роди нашийників, наплечники і перстені.

Другий розділ (с. 683 – 888) починається замітками про житло в побуті напівкочовім і найпримітивніші типи житла осілого у слов’ян, далі йде перегляд матеріалу з поганської доби – розвій слов’янської хати, дім германський і теорії про його вплив на слов’янський; сіни, горниця, терем, кліть, лазня, княжі двори; будови надвірні – житниці, стодола гумно, хлів, одрина, двір; техніка дерев’яна і камінна; хатнє урядження (досить коротко).

Матеріалу зібрав автор багато, дуже багато місця уділено літературі, хоч використана вона все ж не повно, наче односторонньо; дано чимало рисунків і навіть кілька кольорових знимків – хоч деякі з них (як напр., болгарин з Менологія) роблять вражіння досить малої точності. В ближчу оцінку самої праці тут не входимо.

Б.М.Соколов. Непра река в русском эпосе (Известия отд[еления] рус[ского] языка [и словесности], 1912, III, с. 198 – 214)

В 110 кн. “Записок [НТШ]” була мною принотована стаття С.Рожнєцького, що, виходячи з деяких билинних назв, між іншими з билинної назва Нѣпръ або Нѣпра, і зближаючи їх з скандинавськими назвами, будував далекосяглу теорію “громадного варяжского литературного влияния” на билинну творчість і взагалі східнослов’янську поезію. Виводи автора звертали на себе увагу як прояв новішого відродження норманізму і були тому принотовані.

З тих же мотивів годиться згадати отсю статтю, викликану виводами С.Рожнєцького. Д[обродій] Соколов вказує на те, що форма Нѣпръ могла розвинутися на грунті східнослов’янської фонетики, без впливу скандинавської назви, і висловлює здогад про те, що в тих билинах, де Дніпро носить назву “Непри ріки”, се може бути витолкування пізнішим впливом созвучної ріки Непрядви, Непрядни, Непряди, прославленої повістями про Мамаєве побоїще, що сталося на сій ріці. Можемо про сей здогад бути ріжної гадки, але безсумнівно вірна основна гадка автора, що перше, ніж хапатися за “вяряжский якорь спасения”, рекомендований Рожнєцьким, годиться на місцевім східнослов’янськім грунті шукати пояснень тих явищ, на які натикається дослідник чи в билинній поезії, чи в літературній творчості взагалі, чи, скажім ще ширше, – в східнослов’янськім житті. Се належить пам’ятати не самим тільки історикам літератури.

Материалы по истории русской картографии, вып. II: карты всей России и западных ее областей до конца XVII в., собрал В.Кордт К., 1910, ст. 31 + XLV і таблиць in fol[io]

Перший випуск сього цінного видавництва вийшов в 1899 р. і був обговорений в т. 40 нашого журналу. Другий – чи, властиво, як значилося на нім: другої серії випуск 1 (вийшов 1906 p.), містить мапи головно північної часті Східної Європи і Сибірі; лише декотрі загальні мапи, – як напр., мапа Меркатора 1654 р. (арк. V), мапа Герітса 1613 р. (арк. XV) і Сансона де-Россі 1688 р., захоплюють значніші часті нашої території й мають більший інтерес для нас.

Натомість сей третій випуск, чи як значиться на нім баламутно – “випуск другий” 1910 р. в переважній часті присвячений нашій території й має для неї чималу вагу.

Головнии інтерес, розуміється, мають тут мапи Боплана, котрими розпочинається збірка. Досі ми мали видання пізніших копій його спеціальних мап і Ляскоронський при своїй студії про “Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., относящиеся к Южной России (1898)”, – останній роботі в сій сфері, видав тільки пізніші переробки Бопланових мап Піта, не мігши добути автентичних, і навіть був того погляду, що сі мапи зовсім точно повторяють Бопланові.

В.Кордт у своїм вступі простує його похибки, котрих він допустився, не мавши автентичних Бопланових мап (одначе повної бібліографії видань сих мап не дає, також і в біографічних звістках про Боплана не дає нічого нового). Тепер завдяки його виданню маємо в приступній формі сю дорогоцінну пам’ятку картографії України: на восьми аркушах тут подані в величині оригіналу знимки з 8 аркушів “Спеціальної мапи України”, з примірника дрезденської бібліотеки, і, крім того, “Генеральна мапа України” з першого видання 1651 р. (гравірована 1648 р.) : в першім випуску була подана ся мапа з видання 1660 р., перегравірована досить лихо з першого видання і тоді хибно датована видавцями 1650 -м роком. Вона обіймає більшу територію, ніж спеціальні мапи, але ш[анований] видавець висловлюється недокладно і може ввести дослідника в помилку, кажучи (с. 22), що спеціальна, чи “топографічна”, мапа, як її зве сам Боплан,

“в сущности, дает для представленной на ней области тот же самый топографический материал, как и генеральная карта, но только в большем масштабе”.

Порівнюючи спеціальні карти з генеральною, переконуємося, що вони далеко багатші матеріалом, хоч “Генеральна мапа” дає часом цінні варіанти назв в порівнянні з спеціальною, так що має і самостійну вартість.

Крім сих мап видані цікаві Бопланові мапи Дніпра. З інших чималий інтерес для нас мають мапи Меркатора з видання 1595 і мапи Радивила 1613 р. і взагалі вся колекція дає інтересний причинок до історії України. Видання зроблено гарно, старанно, але се мусимо закинути, що такі коштовні знимки мап, які хто знає чи так скоро будуть повторені, відбиті на дуже нетривкім папері, що страшенно скоро нищиться, особливо в такім великім, фоліальнім форматі.

В.Мякотин. Очерки социальной истории Малороссии. І. Восстание Б.Хмельницкого и его последствия (Русское богатство, 1912, ст. 8, [вип.] VIII, IX, X, X II)

Праця д[обродія] Мякотіна по історії соціально-економічних відносин Гетьманщини давно очікувалася в кругах дослідників українського життя XVII – XVIII в. Його розвідка про закріпощення селян в Гетьманщині, опублікована на сторінках тої ж часописі в 1894 p., і ряд поменших праць і публікацій матеріалів були вістунами більшої праці, для котрої він довго збирав матеріали ще з початком 1890-х pp. Обставини журнальної роботи не сприяли скорому обробленню зібраного матеріалу, і от тільки тепер почала виходитися праця – минулої осені появилася перша частина її, коло семи аркушів друку, в останній книжці (1913, кн. IX) почалася друга частина п[ід] т[итулом] “Формы землевладения в Левобережной Малороссии XVII – XVIII вв.”.

Та обставина, що праця була зроблена в головнім значно давніше, дає себе знати в відносинах її до літератури порушених питань. Автор виходить від праць Лазаревського і Ол[ександри] Єфименкової, дуже рідко відкликаючися на гадки, порушені в літературі останнього десятиліття. З сим треба рахуватися. Інтерес праці полягає в документальнім матеріалі, самостійно використанім автором, і в тих виводах, які він робить з них, – хоч не одно з того, що було б новим словом, коли б появилося зараз по тих архівальних заняттях автора, не має вже інтересу новини тепер, по тім, що появилося в літературі за останні роки.

Автор починає коротким поглядом на повстання Хмельницького, відірвання від Польщі і прилучення до Москви (майже виключно по московським джерелам), оцінює державно-правне значіння сього акту, аналізує статті 1654 р. і вказує, як мало, властиво, вони відповідали фактичним відносинам Гетьманщини до Москви і реальним обставинам, як вони складалися в Гетьманщині (гл. І – III). Спиняється над популярним в Гетьманщині XVIII в. переконанням, що Хмельниччина скасувала давні права володіння (аналізуючи процес 1717 p., звідки взяв сю, широко потім спопуляризовану в українській історіографії, максиму пок[ійний] Лазаревський, автор пробує довести, що інтерпретація Лазаревського не була вірна – але мені здається, що Лазаревський вірно інтерпретував сю класичну фразу).

Вказує на ті форми, в яких заховалися старі традиції землеволодіння і панського права, – на останки старого шляхетського землеволодіння в Сіверщині (тут чимало зібрано документального матеріалу), далі – на землеволодіння монастирське і показує на компроміс сих старих традицій з новими формами і відносинами (гл. IV – V). Досить коротко і побіжно характеризує нову соціальну структуру Гетьманщини, її устрій і управу (тут особливо загально і голослівно, так що інтересні погляди автора приходиться приймати або не приймати – на віру) і спиняється на процесі сформування старшинсько-властительської верстви (гл. VI – VIII).

У всім тім багато цікавого, погляди автора дають багато до думання, вказані ним приклади часто дуже цінні – і приходиться жалувати, що вони висловляються побіжно і принагідно, без широкої аргументації, без аналізу матеріалу – тим більше, що на кождім кроці відчувається, що складного процесу формування нового устрою Гетьманщини, що йшов далеко не однаковими дорогами в ріжних місцевостях, з ріжними ваганнями і багатими варіантами, не можна зводити відразу до таких схематично-простих категорій.

Але по першій частині не можна ще судити про цілість сеї в кождім разі дуже цікавої і цінної праці, яка, певно, послужить приводом до жвавого обміну гадок між дослідниками-спеціалістами.

М.Приселков. Митрополит Иларион, в схиме Никон, как борец за независимую русскую церковь (Сборник статей, посвященных С.В.Платонову, 1911, ст. 188 – 202)

Особа м[итрополита] Іларіона, як першого самостійного руського митрополита, автора, – як приймається звичайно, славного “Слова о законі і благодаті”, викликає велике зацікавлення – тим більше, що ми так мало знаємо про нього. Тому титул сеї статейки може зацікавити кождого, але вміст – quasi una fantasia [фантазійний], як пишуть на нотах. Автор припускає, що Іларіон був речником, сказати би, – національного руського напряму, противником грецького “засилля”, кажучи по-теперішньому – хоч його “Слово” зовсім не свідчить про особливо різко поставлену національну програму. Никона Печерського автор вважає теж представником “протеста против греков и греческой зависимости, непримиримой позиции во имя общерусских интересов”. Все се, одначе, являється дальшим – дуже гіпотетичним розвитком гіпотези Шахматова, що Никон був редактором київської літописі в 1070-х pp.

Але, приймаючи, що Іларіон і Никон були патріотами і талановитими й освіченими людьми, що, властиво, говорить за тим, що се був один чоловік? Автор приймає здогад, що коло 1053 p., коли у Всеволода “родив ся сынъ отъ царицЪ Грекынъ”, були наладжені відносини з Візантією і при тім зсаджено з митрополії Іларіона – він прийняв схиму і став “пресвитером Никоном”; день св. Никона припадав між p. 1051 – 1054 на неділю 27 падолиста 1053 р. – отже, се дата “ліквідації справи Іларіона”. Небагато, як бачимо.

Розвиваючи далі здогади Шахматова про редакції літописі в XI віці, автор висловлює ріжні догадки про “гречествущие” тенденції митрополітанської катедри, які проводила вона в своїй редакції літописі і в житії Антонія, і національні тенденції печерської редакції літописі (“Никонової”) і житія Теодосія. Питання інтересне, і при уважливім студіюванні наших пам’яток, може, щось подібне й удалось би виявити. Але для того треба якнайміцніше стояти на реальнім грунті фактів, а не помагати собі фантазіями à la Іларіон = Никон, які зводять цілу справу на “гру ума”.

М.Д.Приселков. Афон в начальной истории Киево-Печерского монастыря (Известия отд[еления] рус[ского] языка [и словесности], 1912, ІІІ, с. 186 – 197)

Автор розвиває в сій статті свою тему про боротьбу в київських духовних кругах в XI в. двох течій – ієрархічної грецької й опозиційної слов’янської, русько-болгарської. Посилається на два свої раніші реферати: один про Іларіона-Никона ми вже знаємо (був обговорений в “Записках [НТШ]”, т. 113), другий, на загальнішу тему – “Так называемое крещение Руси при св. Владимире”, досі не друкований, а свої тези в сім питанні автор формулює так.

Заходи коло заложення в Київській державі самостійної церкви й ієрархії перед Володимиром – за Ігоря, Ольги і Святослава не прийшли до нічого, бо «загрожували утратою політичної самостійності». Перспектива ся майнула перед Володимиром в 987 р. Володимир прийняв і виповнив всі умови, ходив в Грецію в поміч і т. д., кінець кінцем, дістав царівну, але в справі самостійної церкви йому відмовлено. Тоді він звернувся до болгар, до Охрідської архієпископії, “мабуть, непризнаної греками” і відти взяв єпископів і священиків і болгарські книги, а старшиною нової церкви став архієпископ охридський – до нього, мовляв, належать згадки про “архієпископа” в перших десятиліттях XI в. в деяких наших пам’ятках.

Потім, коли Західна Болгарія попала під власть Візантії в 1019 p., разом з Охрідською архієпископією і Київська держава попала під власть царгородського патріарха; перед 1036 р. по змові з Ярославом київська церква перейшла в безпосередню залежність від патріархату і тоді вперше прислано до Києва з Царгорода митрополита Теопемпта. На його приїзд Ярослав заложив нову катедральну церкву й інші будови, але скоро розчарувався в грецькій ієрархії і знайшов спочуття серед єпископів старшого, болгарського священня, котрим дався взнаки Теопемпт своїми стараннями зліквідувати і вичеркнути все, що лишилося від “досадного (с точки зрения грека) прошлого в истории русской церкви, так сказать, болгарского периода”. Духовенство болгарського ставлення згрупувалося коло Іларіона, що в своїх писаннях висуває сей старший період, тимчасом, як Іеопемпт в своїй літописній компіляції ігнорував і затушовував. Але, кінець кінцем, виграла справу сторона грецька.

Така схема автора була б інтересна, коли була б більш обгрунтована. Автор нібито йде слідами Голубінського і Шахматова. По слідам Шахматова він шукає слідів сеї церковної боротьби в київськім літописнім зводі і в печерських писаннях. Свята гора атонська, по його гадці, висувається і усильно підчеркується в історії печерського монастиря в ролі його метрополії з тою ж метою, – щоб вивести київське монаше життя з грецьких джерел і початків. Але все се теж не розроблено, не обгрунтовано, зістається сфері гіпотез або фантазій.

Примітки

L.Niederle. Slovanské starožitnosti, oddil kulturní…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. 116. – Кн. 4. – С. 2 2 2 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Нідерле Любор, чес. Niederle Lubor (1865 – 1944) – видатний чеський славіст, археолог, етнограф, історик. Професор доісторичної археології та етнографії Празького університету (1898 – 1929). Засновник та перший директор Археологічного інституту у Празі (1919 – 1924).

був принотований перший випуск сього тому… – йдеться про рецензію: [б. п.]. Рец. на публ.: Niederle L. Slovanské starožitnosti. Oddil kulturní. Život starých Slovanů, zaklady kulturních starožitností slovanských. Praha, 1911. Díl I. Svazek 1. 389 s. // ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 107. – Кн. І. – С. 175.

Б.М.Соколов. Непра река в русском эпосе…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. 119. – Кн. 2. – С. 216 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Соколов Борис Матвійович (1889 – 1930) – російський фольколорист, етнограф, літературознавець. Професор Московського університету.

Материалы по истории русской картографии…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. 114. – Кн. 2. – С. 207 – 208 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Кордт Веньямин Олександрович (1860 – 1934) – український картограф німецького походження, бібліограф. Завідувач бібліотеки Університету св. Володимира (1894 – 1928). Дослідник історії картографії, історії України 17 – 18 ст.

був обговорений в т. 40 – див.: Материалы по истории русской картографии / Под ред. B. А.Кордта. – К., 1899. – Вып. 1: Карты всей России и южных ее областей до половины X V II века. С.І [Іваницький С.]. Рец. // ЗНТШ. – Львів, 1901. – Т. 40. – Кн. ІІ. – C. 18 – 19.

Другий… (вийшов 1906 p.) – див.: Материалы по истории русской картографии / Сост. В.А. Кордт. – К., 1906. – Сер. 2. – Вып. 1: Карты всей России, северных ее областей и Сибири.

Меркатора… Герітса… Сансона д е-Россі – йдеться про мапи європейських картографів Герарда Меркатора (1512 – 1594), Гесселя Геррітса (1581 – 1632) та Ніколя Сансона де Россі (1600 – 1667).

мапи Боплана – див.: Боплан і Україна. Зб. наук. праць. – Львів, 1998.

Досі ми мали видання пізніших копій. – див.: Ляскоронский В.Г. Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., относящиеся к Южной России // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1898. – Кн. 12. – С. 97 – 137; Его же. Гильом Левассер-де-Боплан и его историко-географические труды относительно Ю жной России. I. Описание Украины. II. Карты Украины. – К., 1901.

мап Піта… – йдеться про пізніші переробки карт Боплана англійського картографа Мосеса Пітта (бл. 1654 – 1696).

з примірника дрезденської бібліотеки… – Детальніше див.: Вавричин М. До історії створення Г.Бопланом карт України // Боплан і Україна. – Львів, 1998. – С. 98 – 99.

мапи Радивила 1613 p. – йдеться про амстердамське видання карти Великого князівства Литовського польського гравера Томаша Маковського, здійсненого на замовлення віленського воєводи Миколая Радзивілла “Сирітки”.

які хто знає чи так скоро будуть повторені… – карти із видання В.Кордта, а також інші карти України XV – XVIII ст., передруковані у двох альбомах зусиллями Я.Дашкевича, М.Вавричин та У.Кришталович (серія “Пам’ятки картографії України”), див.: Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст. – К., 2004 (2-ге вид. 2006); Україна на стародавніх картах. Середина XVII – друга половина XVIII ст. Атлас репродукцій. – К., 2009.

В.Мякотин. Очерки социальной истории Малороссии…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. 116. – Кн. 4. – С. 227 – 228 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Мякотин Венедикт Олександрович (1867 – 1937) – російський історик, письменник, політик. Значна частина наукової спадщини присвячена дослідженню соціальної та економічної історії України ранньомодерного періоду.

розвідка про закріпощення селян – див.: Мякотин В. Прикрепление крестьян Левобережной Малороссии в XVIII столетии // Русское богатство. – СПб., 1894. – № 2. – С. 2 9 – 52.

почалася друга частина – на еміграції автор видав свою капітальну роботу під зміненою назвою у трьох книгах, див.: Очерки социальной истории Украины в XVII – XVIII вв. – Прага, 1924 – 1926. – Т. I. – Вып. 1 – 3.

від праць Лазаревського і О л[ександри] Єфименкової… – ще наприкінці XIX ст. автор написав рецензію на видання О.Лазаревського, див.: Мякотин В. К истории Нежинского полка. Рец. на книгу А.М.Лазаревского: “Описание старой Малороссии”, т. 2: Полк Нежинский. – СПб., 1896. Праці О.Єфименко з цієї тематики зібрані у збірнику її праць: Южная Русь: очерки, исследования, заметки. – СПб., 1905. – Т. 1 – 2.

М.Приселков. Митрополит Иларион, в схиме Никон…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. 113. – Кн. 1. – С. 178 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Присьолков Михайло Дмитрович (1881 – 1941) – російський історик. Професор Петроградського університету (1918). Досліджував політичну історію Київської Русі, літописання.

розвитком гіпотези Шахматова – на думку О.Шахматова, ігумен печерського монастиря Никон Печерський (помер 1088) був автором продовження Київського літописного зводу, вніс до нього низку переказів, наприклад, про помсту княгині Ольги древлянам (9 4 6), поєдинок тмутараканського князя Мстислава Володимировича з касогським князем Редедею (1022 р.) та ін. Шахматов А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – СПб., 1908. Також див. рецензію М.Грушевського на цю та інші праці О.Шахматова.

у Всеволода “родився сын от царицѣ Грекынѣ”… – йдеться про народження 1 січня 1054 р. у князя Всеволода Ярославича та родички візантійського імператора Костянтина ІХ Марії-Анастасії сина Володимира Всеволодовича (Мономаха).

…житія Теодосія – йдеться про Феодосія Печерського.

М.Д.Приселков. Афон в начальной истории Киево-Печерского монастыря…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1913. – Т. 114. – Кн. 2. – С. 202 – 203 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

йде слідами Голубінського і Шахматова – йдеться про погляди відомого російського історика церкви Євгена Голубінського (1834 – 1912) на історію києво-руської церкви раннього періоду, які він висловив у праці “История русской церкви. Т. I. Период первый, Киевский или домонгольский. Первая половина тома” (М., 1880; 2-е вид. 1901 р.) та О.Шахматова з його гіпотезою про редагування київського літописного зводу.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.