Дрібні рецензії 1912 р.

Михайло Грушевський

Ю.Д.Талько-Гринцевич. Опыт физической характеристики восточных славян (Статьи по словяноведению, вып. ІІІ, ст. 1 – 134)

Ся праця польського антрополога не перша на сім полі. В 1900 р. в краківськім виданні “Materyały antropologiczno-archeologiczne”, т. VI, вийшла його робота: “Przyczynki do poznania świata kurhanowego Ukrainy”, де він подав огляд остеологічного матеріалу з могил старої Полянської і Деревлянської землі. В новішій студії розширив рами свого огляду, включивши дані з Лівобічної України і з країв верхнього Дніпра і озерного басейну. Праця, правдоподібно, зроблена досить давно і деякі новіші публікації не могли бути автором використані.

У вступі автор збирає коротко етнографічні відомості про слов’янство взагалі й східне зокрема, але при тім, черпаючи свої відомості з якихось других чи третіх рук, допускає багато невірностей. Дещо справляє в нотках редакція видання, дещо лишилося несправленим; переходити то все було б довго – і малоінтересно. Далі переходить автор до племінних груп і їх похоронів, з котрих мав якийсь остеологічний матеріал: полянські, сіверянські, деревлянські, кривицькі – до котрих він, не відділяючи, прилучає і дреговицькі, радимицькі, новгородські; з неслов’янських притягає для порівняння – фінські, “скитсько-сарматські”, “кімерійські” (фарбовані скелети), хозарські, приуральські і сибірські, ба ще й з західно-слов’янських деякі польські. Потім при кождій антропологічній прикметі в таблицях подаються дані про слов’ян східних з могильних розкопок і деяких пізніших находок і помірів, західнослов’янські, східноєвропейські не слов’янські, приуральські і сибірські. Вкінці в “загальних виводах” автор збирає загальну антропологічну характеристику східного слов’янства.

Корисність такого перегляду стоїть в безпосередній залежності від певного такту дослідника в класифікації матеріалу, в виріжненні груп однорідних і одностайних. Наскільки удалося все се авторові? В деяких випадках, – напр., при словенах новгородських, автор сам підносить непевності етнографічних критеріїв; сумніви насуваються щодо полянських могил, серед котрих все ще фігурують похорони з конем (с. 11), зрештою, автор покликається на дані, подані в своїй давнішій публікації, де, власне, метрика полянських покійників була дуже сумнівна (див.: Записки [НТШ], т. 48), про “сіверянські” автор сам висловлюється тільки гіпотетично, що вони належать “вероятно, славянам” (с. 22).

С.А.Корф. Древлянский князь Мал (Журнал Министерства нар[одного] просв[ещения], 1912, II, ст. 332 – 342)

“Мал князь деревський”, записаний на сторінки історії капризом долі, останніми часами звернув на себе особливу увагу дослідників. Недавно ак[адемік] Шахматов в своїх “Разысканиях” поставив гіпотезу про “Мала Кольчанина”, князя м. Кольца = Клечеська, що, мовляв, заступив місце в літописнім оповіданні давнішого героя деревського повстання Мистишу Свенельдича.

Тепер проф. Корф зовсім вичеркує Мала з-поміж людей, вважаючи се ім’я простим непорозумінням. Він виходить зі звісного, давно розваженого дослідниками контрасту, що літопись, згадуючи князя Мала, в інших випадках ігнорує його і виводить самих “деревлян”, “Деревську землю” як властиву репрезентацію і управу землі. Дослідники толкували се тим, що князі не грали в тім устрої ролі рішучої і стояли на другім плані супроти громади і її ліпших мужів [Пор.: Історія України-Руси, т.2, с. 336].

Проф. Корф добачав тут суперечність неможливу і розв’язує її, викидаючи князя Мала з літописі, як непотрібну вставку, як просте непорозуміння. Властиво, не робить се від себе, а користується відкриттям свого товариша по Гельсінгфорському університету проф. Піппінга, що в своїй недавній розвідці про імена Дніпра (De Skandinaviska Dnjeprnamen, Studier i Nordisk Filologi, 1910, c. 2 7) дав таке толкування слову “Мал”: в оповіданні про сватання деревського князя літописець хибно зрозумів се слово; слова деревлян “да поиди за князь нашъ за Малъ” в своїй первісній скандинавській формі значили просто – “вийди за нашого князя”; mal, mali – се правний скандинавський термін: західноготське право (Västgötelagen) признає шлюб правним тільки “за посагом і умовою”, (maep mund ok maep maeli), а літописець вираз giptas maep mali зрозумів як gifta sig med Mal – як пропозицію вийти ва “князя Мала”.

Приймаючи вповні сей здогад проф. Піппінга, проф. Корф вважає дальшим результатом сього непорозуміння і вставку імені Мала в оповідання про рішення деревлян – “поимемъ жену єго Вольгу” і гльосу “бѣ бо имя єму Малъ, князю дерьвьску”, і вичеркує ім’я сього князя з цілого оповідання [Завважу, що ті стилістичні подробиці, на які наполягає д[обродій] Корф, не існують в старшій версії “Повісті”, а ім’я Мала вона таки має], а натомість підчеркує як важний факт “употребление летописцем древнескандинавской брачной формулы”, як свідоцтво

“того большого влияния, которое оказывало скандинавское право на славянские племена, сидевшие вдоль и около великого пути из варяг в греки”.

По його гадці, сей факт доказує потребу більшої уваги для скандинавських впливів.

“Настоятельно требуется параллельное изучение древнескандинавского и древнерусского права; таким образом могут проявиться самые неожиданные сюрпризы, и только таким образом может быть пролит новый свет на культурное и общественное взаимодействие славян и варягов, от которого зависит верное определение начала Русского государства и русского права”.

Потребі порівняних студій скандинавського і староруського права, розуміється, можна тільки притакнути, але такі річі, як форма Vastgötalagen в устах деревського віча, се такий сюрприз, від якого не набереш особливої охоти до скандинавських студій. Як виходило б зі слів проф. Корфа, він думає, що деревлянське віче справді давало своє поручення в скандинавських термінах:

“для древлян такой брак киевской княгини являлся, конечно, актом чрезвычайной важности, и немудрено потому, что они предлагали и предполагали облачить (!) его в самую торжественную форму; а таковой, очевидно, являлась более культурная скандинавская форма; не исключена к тому же и другая возможность; скандинавская форма брака может находиться в связи со скандинавским происхождением самой Ольги” (с. 342).

В сім д[обродій] К[орф] і бачить доказ скандинавських впливів “на славянские племена, сидевшие вдоль и около великого пути из варяг в греки”. Тим часом, як старий літописець, очевидно, представляв собі Новгород і Київ головними гніздами варязтва і, очевидно, з сього боку протиставляв київським полянам таку глуху провінцію, як Деревську землю, у проф. Піппінга і проф. Корфа виходить навпаки: деревська громада знала і уживала скандинавську правну термінологію, а от київський літописець, провідник варязьких тенденцій, був обзнайомлений з ними слабше і переплутав, не “розумівши звичайної шлюбної формули. Се дійсно “сюрприз”!

А.Шахматов. Корсунская легенда о крещении Владимира (Сборник в честь В.И.Ламанского, II, с. 1029 – 1183).

ST. Srkulj. Drei Fragen aus der Taufe des heiligen Vladimir (Archiv für sl[avische] Philologie], 29, c. 246 – 287).

А.Бертье-Делагард. Как Владимир осаждал Корсунь (Известия отд[еления] рус[ского] языка [и словесности], 1910, [кн.] I, с. 241 – 307)

Сі три статті тісно зв’язані між собою і вносять в сумі багато нового і інтересного в один з найважніших моментів нашої минувшини; не мавши змоги висловити свої гадки з приводу їх зараз по їх появі, роблю то бодай тепер; одначе не входжу у всесторонне обговорення їх – бо було б того занадто багато, та й деякі з сих питань порушую в останній главі І т. “Історії [України-Руси]”, котру доповняв для нового видання.

Статті Сркуля і Бертье-Делягарда викликані були статтею ак[адеміка] Шахматова (властиво, статтями – бо й ще іншою його статтею, уміщеною в “Сборнике Харьков[ского] ист[орико]-фил[ологического] общ[ества]”: “Один из источников летописного сказания о крещении Владимира)”. Сркуль, одначе, й перед тим працював в сих питаннях: свого часу я рецензував його статтю про балканські війни Святослава (Записки [НТШ], т. 17) – нова студія його служить її продовженням, котрому праця Шахматова дала тільки ближчий привід. Б[ертьє]-Делягард, як спеціаліст по історії й особливо – топографії старого Херсонеса, нав’язує свої гадки до обох статей – Шахматова і Сркуля – та ставить собі завданням показати, як належить собі представити Володимирову кампанію з становища, так би сказати, – воєнно-топографічного.

Праця ак[адеміка] Ш ахматова поділяється на дві частини; в першій (гл. І – VII) він дав перегляд і систематику старих повістей про охрещення Володимира, в другій (гл. VIII – XII) ближче спиняється над так званим ним “Житіем особого состава” й її відносинами до літописного оповідання. Окрім раніше опублікованого пок[ійним] Халанським тексту сього житія (з рукопису Публічної бібліотеки), він публікує ще іншу, повнішу версію його зі збірника XVII в., з бібліотеки купця Плігіна (теп[ер] Академії наук), піддає ближчій аналізі і пробує дати реконструкції початкового вигляду сеї “корсунської легенди”, як він її називає.

Літописне оповідання він вважає комбінацією, т[ак] ск[азати], київської легенди (оповідання “древнейшего свода”) з сею корсунською – але наскільки інтересні і цінні його здогади про походження і зміст корсунської легенди, остільки, мушу признатися, мало мене вдоволяють виводи шановного дослідника щодо київської повісті. Тимчасом, як корсунська легенда виходить повна преінтересного змісту – і билинних мотивів, і фактичних відомостей, і єрархічних тенденцій, настільки київська виходить, так би сказати, порожнім місцем: Шахматов думає, що вона була простою переробкою болгарської повісті про охрещення Бориса.

Полишаючи на боці малу правдоподібність виводу з такого гіпотетичного джерела – повісті, котрої не маємо і не знаємо навіть, чи вона була, – зовсім неймовірно, щоб киянин XI в., заходячися писати про такого популярного героя, як Володимир, не знайшов про нього ніякого інтересного матеріалу і попросту ескамотував болгарську повість, злегка підправивши її під Володимира! Тому, кінець кінцем, і дану Шахматовим реконструкцію літописного оповідання уважаю схибленою. Тим часом Сркуль в своїй розвідці взяв сю гіпотезу Шахматова за вихідну точку.

Праці Сркуля і Б[ертьє]-Делягарда, хоч в значній мірі виходять зі студій Шахматова, мають, одначе, зовсім інший характер, ніж сі студії. Тимчасом, як Шахматов студіює літопись як історик літератури, літературний твір, продукт літературної творчості – ті два стають в позицію інтерпретаторів, які передусім силкуються зміркувати, який реальний, фактичний підклад лежить під оповіданнями наших старих повістей – літописного оповідання передусім. Становище в самім грунті, розуміється, малораціональне.

Сркуль в своїй розвідці ставить собі такі три питання: як розуміти оповідання літописі про посольства до Володимира; які мотиви привели Володимира до охрещення; котрого року се було. Починає з хронологічних виводів, котрі взагалі займають дуже багато місця в його праці, але результати їх не вважаю особливо цінними, і тому не буду над ними застановлятися. Інтересніша проба дати загальне освітлення політики Володимира: по гадці автора, він був повним індіферентистом в релігійних питаннях (автор вважає, що норманські впливи в Новгороді мусили його таким зробити, і наводить довгий ряд звісток на доказ релігійного індиферентизму норманів), але будував свою політику на релігійних мотивах.

Сркуль доказує, що виступаючи проти Ярополка, Володимир опирався на прихильниках поганства против християнства, і ставши князем київським, з особливою енергією заходився коло піднесення поганського культу – впровадивши небувалих перед тим антропоморфних ідолів-богів на скандинавський взірець. Дивним способом, одначе, Сркуль ігнорує при тім не тільки виводи Соловйова, що шістдесят літ тому дав подібне ж освітлення політиці Володимира, але і аргументи Голубінського, котрі той видвигнув против сеї гіпотези, – сі аргументи не перестарілися й тепер, і деякі з них можна вповні повторити і против здогадів Сркуля.

Виводи Сркуля про реальні факти, які лежать під оповіданнями про посольства до Володимира, мають служити поправкою і доповненням до гіпотези Шахматова про життя Бориса, як первовзір літописного оповідання про Володимира; автор особливо спиняється над здогадом, що посли німецькі – се були посли від Теофано, сестри царівни Анни. В аналізі звісток про переговори візантійських цісарів з Володимиром Сркуль ставить ряд слабо угрунтованих і малопотрібних здогадів про тайний характер сих переговорів. Він здогадується, що умова цісарів з Володимиром була потайна; Володимир хрестився потайки, його напад на Херсонес був зроблений за порозумінням з цісарями, щоб оправдати в очах суспільності віддання царівни за Володимира, і Анастас, піддаючи Корсунь Володимирові, поступав по мислі імператора!

Такі самі і здогади автора, що Володимир, виславши помічне військо цісареві, тим ослабив себе, не міг вести успішної боротьби з печенігами, мусив залишити далекі заграничні походи і віддатися внутрішній організаційній діяльності. Все се тільки через вислання 6 тис. війська, з котрого, мабуть, більша частина була варязькими приходнями, яких при охоті можна було справити собі друге стільки…

Против деяких здогадів Сркуля виступає Б[ертьє]-Делягард. Головна принципіальна ріжниця – що Б[ертьє]-Делягард не хоче признавати ваги політичних мотивів в зносинах Володимира з Царгородом; по його гадці, Володимир зовсім не бажав споріднення з візантійським двором, зовсім не жадав царівни Анни, – ся комбінація вийшла від царгородського двору, царівна Анна грала роль закладниці за той полк дружини, який Володимир посилав – і він післав сей полк тільки тоді, як Анна прибула до нього, після здобуття Корсуня.

Знов переоцінювання вартості того помічного полку для Володимира – і зовсім довільне перевертання всіх вказівок наших джерел, всіх хронологічних показів задля повзятої наперед гадки – що Володимир не міг сього полку пустити, не діставши всього того, чого хотів з Царгорода.

Така довільність в моментах основних робить дуже дивне вражіння поруч великої скрупулятності в дрібницях – аж задалеко теж посуненої. Б[ертьє]- Делягард, напр., комбінує зраду Жберна із зрадою Анастаса, вводить обидва сі епізоди як два ріжні моменти в історію облоги Корсуня і силкується знайти вповні реальний вміст букві обох сих оповідань. Се помилка, очевидно, але серед його коментаріїв є чимало і цінних пояснень і помічень, підданих знанням тодішньої воєнної техніки і історично-топографічної обстанови кампанії. Напр., супроти гадок інших дослідників – до котрих прилучається й Шахматов, що деякі подробиці літописного оповідання вказують на чоловіка корсунського, місцевого, котрий пише про облогу з становища обложених, інтересне помічення Б[ертьє]-Делягарда, що вся історія облоги оповідається зі становища не обложених, а того війська, що облягає, – так би сказати на підставі штабового журналу Володимира, й ін.

Повторюю, всього багатства помічень і гадок, які висувають і піддають згадані тут праці, вичерпувати в рамах рецензії не можна. Вони тільки ще раз показують, як ще багато інтересного криється в сім переломовім моменті нашої минувшини і як багато можуть дати для нього студії рукописного матеріалу і ближча аналіза за його поміччю джерел уже звісних.

Станислав Рожнецкий. К истории Киева и Днепра в былевом эпосе (Известия отд[еления] рус[ского] яз[ыка и словесности], 1911, [кн.] 1, с. 28 – 76)

Автор починає з Kaenugardhr – Koenugardhr, скандинавської назви Києва (толкування Вестберга, що хотів перенести се місто до Литви, він рішучо відкидає); знаходить йому пару в билині про молодця і королівну: “город Кіанов” (або Окіанов), з котрого він виводить “старшу гіпотетичну форму “Кіанъ градъ”, або “Кыянъ-градъ”, – з неї мала б походити форма “Кыяне” (а не Київляне): староскандинавська Kaenugardr – се скандинавська переробка сього старого тубільного імені Києва – “Кыянъ-города”. В пару сьому він наводить ще другу паралель билинної ономастики з скандинавською: билинний Нѣпръ або Нѣпра, з одного боку, і скандинавське] Nepr, з другого; в зв’язку з сим він ставить Нѣпрусьскій городъ (= Київ) одного з варіантів билини про Соловія Будимировича в паралель з епічним скандинавським Danparstadhir, а, властиво, з аналогічним з ним пізнішим (гіпотетичним) Neprarstadhir або Neprustadhir.

Сі паралелі – особливо друга – дають авторові, гарячому норманістові, привід до далекосяглих виводів, дуже характеричних для сучасного неонорманізму: билина про Соловія Будимировича, здогадується він, була зложена серед варягів і пізніше перейшла до руського епосу; інші деякі билини теж складалися на взірець варязьких; малюється картина “громадного варяжского литературного влияния” – сі факти чи здогади “предполагают варяжский элемент, действующий на русской почве и преобразующий русскую поэзию”, і в сім автор сподівається розв’язання проблеми билинної поезії – “якорь спасения” в безвигляднім становищі дослідів над билинною поезією!..

Владимир Пархоменко. Древнерусская княгиня святая равноапостольная Ольга (вопрос о крещении ее). К., 1911, ст. 26, 4°

Ся стаття – з претензіями на розкіш і стильність, видана в виді пам’яткового видання, з неможливо дорогою ціною (1 рубель за 26 стор.) – робить пробу розв’язання питання про охрещення Ольги на підставі інтерпретації звісток в продовженні Регінона. Автор виходить від поглядів Голубінського і, виступаючи против його гадок про значне поширення християнства за часів Ігоря, виступає з гадкою – не новою, зрештою, що Ольга довго була не зачеплена впливами християнства; в Царгород 957 р. вона їздила, провожаючи купецькі каравани, та вела там переговори політичні, не бувши ще християнкою. Допускає, що там заявляла охоту хреститися, але за ціну певних політичних уступок – наводить звістну згадку Константина Порф[ирородного] про присватування ріжних варварських володарів, в тім і руських, до цісарської династії і добачає – зовсім уже безпідставно – в літописних словах Ольги до імператора: “аще мя хощеши крестити, то крести мя самъ” – натяк на бажання Ольги посвоячитися з візантійським двором за ціну охрещення.

Тоді з сього нічого не вийшло, і Ольга вернулася нехрещеною, але “с несомненным сильным желанием христианства, еще более возбужденным блестящей христианской обстановкой Царьграда”. Через те удалася до Отона, сподіваючися там “добиться тех преимуществ и связей, каких не нашла на Босфоре”, але поки відти прислали єпископа, “Ольга вже имела время и не один случай убедиться в неестественности своих упований на далекий Запад” і, не діждавшися приїзду єпископа від Отона, вона зав’язала наново зносини з Царгородом, – може, при тій нагоді, що в Царгороді засів Роман на місці Константина, поїхала наново до Царгорода і там охрестилася.

Автор опирається при тім на звістці продовження Регінона, що Ольга охрестилася в Царгороді за цісаря Романа; з того бере він своє хронологічне означення сього факту: між кінцем р. 959 (смерть Константина в падолисті) і 961 /2 р. – місією Адальберта, а для урятування звістки, що хрещення сталося в Царгороді, припускає другу подорож Ольги до Царгорода.

Сей здогад про дві подорожі Ольги не новина: над такою можливістю застановлялися раніше дослідники, але признавали таке розв’язання справи малоправдоподібним. Дійсно, припускати другу подорож, приймаючи, що в першу Ольга не була задоволена ні результатами її, ні прийняттям – як приймає і п[ан] П[архоменко] – досить трудно. Смерть Константина не вносила змін в політичні відносини, бо сей цісар-літерат взагалі не грав ролі в політиці, і Ольга се мусила знати. Логічне мотивування п[аном] П[архоменком] не додержане – не без того, мабуть, що, видвигнувши політичні мотиви в діяльності Ольги, не міг він визволитися від канонізованих в духовних кругах поглядів на її діяльність.

Коли для Ольги хрещення було тільки політичним кроком, то незрозумілий її поворот до Отона: тих політичних користей, яких шукала вона в Царгороді, не міг їй дати Отон, і се вона мусила знати; не маємо ніяких причин приймати, що аж виславши послів до Отона, вона мала б переконатися в “неестественности” (!) своїх рахунків на нього: по кільканадцяти роках свого правління Ольга могла знати, чого вона має сподіватися від Візантії і від Німецького цісарства. Сам факт охрещення не де, а в Царгороді, для візантійського цісаря не мав такої ваги, щоб за нього щось можна було виторгувати, а мотив ієрархічний ледве чи міг тоді входити в гру (див. мою “Історію [України-Руси]”, т. 2, с. 405 – 406). Здогад про уложення якогось тіснішого союзу Русі з Візантією з початку 960-х pp. не потверджується пізнішими відносинами їх, як розкриває їх історія болгарської кампанії Святослава. Все се, як бачимо, лишає мало ваги за здогадами п[ана] Пархоменка.

В.Ѳ.Миллер. К вопросу о возрасте и козачестве Ильи Муромца (Журнал Министерства] н[ародного] пр[освещения], 1912, II, с. 193 – 209)

В сій замітці ак[адемік] Мілєр насамперед висловляється против гіпотези пок[ійного] Халанського про Іллю-Олега, котру пригадала недавно його посмертна стаття (див. про неї 107 книжку “Записок [НТШ]”); не беручися рішати “хронології сюжетів, прив’язаних до імені Іллі”, він береться до одної з пізніших верств в традиції про Іллю – його козачество.

Признавши се вже раніше витвором XVII в., смутної доби, коли козаччина зайняла М осковську державу, проф. Мілєр тепер спиняється на тій подробиці, що, представлений козаком, Ілля представляється заразом і старим чоловіком, тимчасом, як в інших варіантах билин підчеркуються молоді літа Іллі. Проф. Мілєр ставить здогад, що старі літа Іллі являються вже дальшим наслідком епітета “старий козак”, a сей епітет пробує толкувати як технічний термін в значінні козака статочного, що служить державі, в протиставленні козацькій вольниці, що грабила й руйнувала землю. Тому ті билинні теми, де Ілля виступає чоловіком старим, проф. Мілєр вважає пізнішими. Одначе коли припустити, що тільки після смутного часу Ілля взагалі стає козаком, потім доперва з “старого козака”, коли затемнилося значіння самого терміна, став він старою людиною, і аж потім на сім новім грунті утворилися епізоди, де він виступає старим, – чи не занадто мало лишається часу на таку еволюцію, і чи ся обставина не стає аргументом против цілої сеї гіпотези?

С.Сыромятников. Древлянский князь и варяжский вопрос (Журнал Министерства] н[ародного] просв[ещения], 1912, VII, с. 120 – 139)

Під таким голосним і досить дивним титулом в дійсності містяться ріжні замітки, досить слабко зв’язані між собою, – балачки на тему варязтва на Русі з приводу статті проф. Корфа, обговореної в 108 т. “Записок [НТШ]”. Автор – сам правовірний норманіст, виступає против крайніх норманістичних виводів Піппінга і Корфа. Він скептично приймає здогади про норманську сагу, яка оповідала про помсту Ольги, і думає, що

“заставлять древлян с Ольгой на древне-шведском языке, предполагать существование древне-шведской летописи в IX веке в Киеве и обвинять летописца в безграмотности – совершенно неосновательно”.

Приймаючи літописну традицію про норманський початок київської династії, автор підчеркує, що ся династія і взагалі варяги мусили скоро асимілюватися на Русі, ставить знак запитання над норманським походженням Ольги (при тім виступає з великим довір’ям до т[ак] зв[аної] Якимової літописі), признає неймовірним скандинавський вплив на місцеві форми шлюбу (с. 132), вважає неправдоподібною гадку, що варяги були культурніші від слов’ян і як на доказ против того вказує на мале число запозичених від скандинавців слів (с. 133), робить кілька заміток взагалі щодо відносин слов’янської і шведської культури і виступає против надій Піпінга і Корфа на вияснення великих впливів скандинавського права на руське:

“Ничтожные по численности находники варяги не могли изменить правосознание русского народа, если не могли изменить его даже сборники византийского права, действовавшие через церковные суды”.

“Конечно, старинные областные правды скандинавского севера должны быть изучаемы русскими историками права, но они нужны только как материал для сравнения”.

“Ждать оттуда откровений для истории русского права было бы увлечением непростительным” (с. 136).

Принотувавши недавно погляди проф. Корфа, як один з покажчиків сучасного неонорманізму, я вважав корисним принотувати і сі погляди уміркованого норманіста, хоч наукова вартість їх переважно невелика, бо висловлюються вони загально і без ближчої аргументації.

Tadeusz Korzon. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. Томи І-ІІІ. Краків, 1912, ст. VII + 387 + 532 + 456

Перший том доводить огляд військової організації і історії воєн до кінця Ягайлової династії. Том другий і перша половина третього доводять сей огляд до кінця Польщі (1794). В другій половині третього тому стаття Б.Гембаржевського “Uzbrojenie і rodzaje broni” по століттях, і його ж про польські війська XIX віку. 42 ілюстрації.

Adam Chmiel. Źródła do historyi sztuki i cywilizacyi w Polsce. Tom I (Wydawnictwo komisyi do badania historyi sztuki w Polsce Akademii Umiejętności). Краків, 1911, ст. IV + 376

Містить рахунки королівського польського двора з pp. 1544 – 1549 і 1552 – 1567, вкінці додані деякі пояснення (personalia, ст. 305 – 316) і покажчики.

Scriptores rerum polonicarum, t. XXI, continet diaria et acta comitiorum Poloniae anni 1591 – 1592 (Dyaryusze i akta sejmowe z roku 1591 – 1592 wydał E.Barwiński). Краків, 1911, ст. ХХХ + 457

В передмові видавець пояснює, що недостача деяких матеріалів змусила його проминути і відложити на пізніше рік 1590 і видати в сім томі матеріали сеймові з pp. 1591 – 1592. З 1591 р. маємо акти двох з’їздів шляхетських, в Хмельнику і Радомі, з 1592 р. – акти трьох з’їздів, що випередили сойм, інструкцію короля на соймики, соймикові інструкції і дневники осіннього сойму.

Для нашої історії збірка ся дає мало цікавого, а ще менше нового. Парламентарне життя польське в сих роках було захоплене боротьбою партій – королівської й опозиційної, або, як їх називано – регалістів і популяристів, і перед нею відступили на другий план і справи заграничні, і питання внутрішньої політики, не захоплені сею боротьбою магнатських і шляхетських партій. Через те в актах небагато цікавого для нас взагалі, а більш цікаве переважно вже видане, головно в VIII т. “Жерел до історії України-Руси”*.

І так з королівської пропозиції на соймики цікаво для нас вийняте і видане в “Жерелах” під ч. 43, під ч. 45 – 47 там же пункти з соймикових інструкцій про козацьку своєволю. Найбільш інтересна з інструкцій соймиків української території – вишенська, видана була в корпусі галицьких соймикових актів в XX т. “Akta grodzkie і ziemskie”, з тої же самої рукописі. Крім того, маємо текст інструкції: дорогичинську, галицьку, белзьку і камінецьку, досі не публіковані в цілості; з них досить цікава згадка про козацькі tytuły jakieś wielkie в інструкції галицькій; в краківській інструкції можна принотувати прошення про нагородження шкід, понесених кн[язями] Острозькими.

З проекту конституцій, поданого Ян[ушем] Острозьким і Замойським, інтересніше для нас було друковане теж в “Жерелах” (ч. 49); до справи віддання козаків під безпосередню власть кор[онного] гетьмана, порушеної тут, прибуває ще безпосередня заява самого Замойського, “że mu się ta derogacya dzieje, że mu dano podstawka, to jest nad Niżowemi Kozaki p. Jazłowieckiego przełożono” (с. 222). Дивним способом не ввійшов в сю збірку інший проект конституцій, друкований в виїмках теж в “Жерелах” під ч. 48 і, судячи по згаданій в нім трипільській комісії, призначений теж для сойму 1592 р. Сей факт показує найкраще, як далека від ідеальної повноти і ся збірка, і як передчасне запевнення видавця: “że materyał w niniejszej publikacyi zawarty, jest absolutnie kompletny” (c. XXIX). Про ідеальну повноту се в теперішніх обставинах нема що й думати!

З тих поголосок, які противна королеві партія розсівала тоді (переповідає їх Радивил-Сирітка, с. 367), особливо цікава отся:

“Że król potajemnie posyłał do Niżowych Kozaków, dając im pieniądze, aby na ten sejm przybyli do Warszawy pomoc wszelakich rozruchów przeciwko tym, którzy by chcieli być przeczni Rakuskiemu domowi”.

Пізніші поголоски і обвинувачення на Володислава [IV] мали прецедент з-перед століття!

Памятники сношений Московского государства с Польско-Литовским государством, Т. IV, 1598 – 1608 (Сборник императорского русского исторического общества, том 137). Москва, 1912, ст. ХІХ + 808

Як поясняє передмова, сей том друкується з нагоди недалекої 300-ї роковини визволення Москви і вибору на царство Михайла Романова, як перший том актів “Смутної доби”. Заразом він продовжує давнішу серію актів дипломатичних зносин Московщини з Польсько-Литовською державою, котрої останній (III) том вийшов двадцять літ тому, в 1892 р., під редакцією покійного Карпова. Але той III том кінчився 1571 роком, новий, IV починає, одначе, 1598 р. Виходить, таким чином, прогалина в 27 літ, для котрої наче б уже й нема місця в сім видавництві – принаймні передмова нічим не поясняє сього дивного перескоку.

Смутна доба мала чимале значіння в розвої українського життя. З одного боку, сей розгром православної Московської держави, яка не раз приходила з моральною і матеріальною поміччю православним українцям і білорусам Польщі і Литви, викликав серед них значну депресію, яка не зісталася без впливу на тутешнє культурне і національне життя; з другого боку, участь польсько-литовських магнатів, а далі й правительства в московській смуті потягнула за собою в небувалих розмірах мобілізацію воєнних елементів України, а за тим – незвичайний зріст козаччини, її сил і впливів, що дав себе потім знати в національнім і культурнім відродженні України 1620-х pp.

Дотепер ми для історії сього розвою козаччини в смутну добу мали досить бідні і уривкові відомості, так що видання дипломатичних московсько-польських актів могло викликати певні надії значного збільшення сих відомостей. Одначе з сього погляду ви даний том приносить дуже небагато. В значній мірі се залежить від неповноти сих актів – багато розгублено під час пізніших завірюх. Так, в описі московського посольського архіву, надрукованій тут, згадуються такі інтересні акти, як, напр., “столб 107 году (1599) о Запорожских Черкасах”, “столб 112 году (1608) Запорожских Черкас”, “столб 116 году – отпуск з государевым жалованьем к Запорожским Черкасом атамана Богдана Мстиславца” (с. 6 – 8). В надрукованих актах знаходимо тільки побіжні звістки про козаччину.

Так, в царськім листі, посланім з Посником-Огорьовим в Польщу в вересні 1604 р., знаходимо скаргу, що “розтрыга Гришко Отрепеев” підсилав свого агента Щ[асного] Свирського до донських козаків і вони “вместе з вашыми Черкасы Запороскими” за підмовою “розтрыги” арештували і відіслали “в Литву” царського післанця,

“и в нынѣшнем во 113-м году в сентябрѣ погромили их (дітей боярських Ревутова і Сухачева, післаних “в проезные станицы”) ваши люди литовские Черкасы и прывели их в кош на усте Орчыка к отаману к Софрону с товарышы. И пры нихъ пришли къ тому Софрону литвин Щасны Свирский з Запороскими Черкасы”

і допитував тих станичників про московські українні городи (с. 178). В поході псевдо-Димитрія під Сівськ згадуються з ним “Черкаси Запороські” (с. 258), і такі ж загальні згадки про “Запорозьких Черкас” в його війську на с. 432, 581, 513. В вересні 1601 р. приходили за московську границю люди Мих[айла] Ратомського з Остра, “а с ними атаман Сахно Голубцов, Запорожской козак, и поранили… детей боярских и стрелцов на Крылове пустоши” (с. 260). Нарешті, в посольстві 1607 p. побіжна згадка про жадання турецького правительства, аби “Запорожских Черкас король унял, чтоб его землѣ лиха не чинили” (с. 363).

Norblin, napisał Zygmunt Batowski (Nauka i sztuka, Wyd[ział] Towarz[ystwa] naucz[ycielów] szkół wyższych, XIII). Львів, 1911, с. 219

Жан Петро Норблін, прізвищем La Gourdaine, другорядний французький маляр другої половини XVIII в. (роджений 1745, вмер 1830 p.), відіграв визначну роль в історії польської штуки, взагалі в культурній спадщині Польщі: переїхавши до Польщі в 1774 р. на заклик кн[язя] Адама Чарторийського, він прожив тут повних тридцять літ (до р. 1804) – майже всі часи своєї сили і творчості – і як маляр незвичайно діяльний, рухливий і ріжносторонній, визначився чималим впливом в розвої польського малярства, а ще більше полишив по собі вдячну пам’ять величезною панорамою сучасного польського життя, яку зіставив в своїх несчисленних образах, ескізах, гравюрах і т. ін.

Є дещо в них інтересне і для нас – типи і костюми козацькі, українські і т. п., а головно ім’я його стало у нас голосним завдяки його гравюрі “Мазепа”. Особливо з того часу, як пок[ійний] Лазаревський (в “Киевской старине”, 1899 р.) проголосив Норблінову гравюру за найбільш певну, – а, властиво, єдино певний портрет гетьмана Мазепи. Сею гравюрою (аквафортою) зайнявся і д[окто]р Батовський в своїй монографії, і задля сих сторін (с. 43 – 45), присвячених Мазепиному портретові, вважаю потрібним принотувати його книжку на сторінках нашої часописі.

Судячи з слів д[окто]ра Батовського, йому вдалося зібрати, крім знаної досі аквафорти, ще п’ять варіантів її, які зазначають етапи в розвою сього твору Норбліна (з них три тільки, на жаль, публікує він в своїй книжці).

“На першій плиті, в пізніших стадіях скороченій майже о половину своєї довгості”, – пише він, – “бачимо тільки зариси постаті: лице в никлих контурах, під низькою футряною шапкою, очевидно, – лице старого жида з довгою, просто розділеною бородою, з довгим волоссям, що в’ються ззаду голови над плечима, зазначеними так легко, що одежі розпізнати не можна.

Вона виступає доперва в дальшій стадії праці, де артист посувається з іглою на долину плити. Тут Норблін убирає свою модель в рід жупана, на плечі кидає їй плащ з застіжками, на шию вішає медальйон, а при тім заміняє шабасівку на вищу шапку, з верхом, що звисає, як на козацьких шапках.

На третій стадії – де бачимо постать так прибрану і де артист, задоволений результатом праці, кладе підпись – потім, одначе, затерту Norblin fc. 1775, – маємо вже фізіономію витіньовану… але останній контур вигляду усталюється доперва на стадії V через нову зміну костюма”.

Ся V стадія в головнім майже не ріжниться від звісної, публікованої гравюри, що має підпись: Mazeppa aetat. 70. Д[окто]р Б[атовський] підчеркує, що при змінах костюма фізіономія зістається майже незмінною від першої стадії до кінця, і в тім бачить доказ, що Норблін мав тут перед собою живу постать, тільки перебирав її в фантастичний костюм – “екзотичного достойника, або – що може скорше Норблін мав на думці – рембрандтівського рабіна”. Що ж то була за жива постать, яку мав перед собою Норблін? Д[окто]р Батовський приймає звістку, подану варшавським критиком Пьонтковським при нагоді норблінівської вистави, що се був “жид-арендар кн[язів] Чарторийських, популярний в княжих добрах під прізвищем Мазепи”. Сю звістку Пьонтковський подав зі слів В.Дмоховського, а той мав се чути від кн. Влад[ислава] Чарторийського.

Се, безсумнівно, дуже інтересно; історія Норблінової аквафорти – ті зміни, які вона переходила під його рукою, позбавляють його рисунок всякої авторитетності, котру йому признавав Лазаревський. Але все-таки, треба признати, вся ся історія з його “Мазепою” не стає ясною від того пояснення, яке дає їй д[окто]р Батовський. Традиція про жида Мазепу, як бачимо, не дуже авторитетна, бо опирається на усних переказах з третіх рук. Ідея переробити непоказну фігуру княжого орендаря на якогось “екзотичного достойника” була б дуже дивною, коли б тут не було якогось посереднього моменту, – напр., якогось портрета Мазепи-гетьмана, що міг чимсь нагадувати ту модель, яку мав перед собою Норблін, і піддати йому гадку переробити сю модель на портрет гетьмана.

Рембрандтівського рабіна (Букінгемської палати) Норблінів Мазепа в останніх стадіях нагадує дуже мало, по правді-таки, – не має нічого з ним спільного. Се, очевидно, якийсь “достойник”, дійсно – вождь, правитель. І коли прийняти, що, рисуючи його, Норблін зовсім ані гадки не мав про Мазепу-гетьмана, а пізніші аналогічні малюнки (як Делефлізів, опублікований мною в “Ілюстров[аній] історії України”) були тільки копіями з Норблінової аквафорти і теж не мали нічого спільного з Мазепою-гетьманом, крім подібного імені, – се робить таку безвихідну заплутанину, з якою дуже тяжко погодитися. Думаю, що з часом нові нахідки подадуть вихід з неї, і тому не будемо спішити пробувати новими здогадами розв’язувати сю загадку Норблінівського Мазепи.

Іван Джиджора. Економічна політика російського правительства супроти України в 1710 – 1730 pp. (відбитка з “Записок Наукового товариства ім. Шевченка”), Львів, 1911, ст. 143

Ся студія вже під час свого друкування на сторінках “Записок [НТШ]” звернула на себе увагу, а тепер, вийшовши осібною книжкою, повинна знайти широкий круг читачів не тільки серед спеціалістів-істориків, але і серед нашого громадянства. Написана строго науково і документально, вона розгортає, одначе, таку цікаву сторінку з життя нашого народу, кидає таке яскраве світло на процес задавлення життя старої Гетьманщини російським централізмом, що має високий інтерес для всіх, хто цікавиться нашим життям, – причинами упадку українського національного життя і пасивності нашого громадянства перед офіціальним обрусінням…

Історія політики російського правительства супроти Гетьманщини ще мало розсліджена в подробицях, і, власне, економічна сторона її досі майже не звертала на себе уваги дослідників, навіть і матеріалу для неї досі не публіковано. Д[обродію] Джиджорі прийшлося звернутися до архівів і на підставі архівного матеріалу (з Харківського історичного архіву, Архіву міністерства юстиції, збірки Марковича в Рум’янцевськім музею й ін.) він дав інтересний і багатий змістом образ української торгівлі в першій чверті XVIII в., фіскальних і поліційних розпоряджень російського правительства, тих впливів, які вони мали на розвій української торгівлі, – того знищення, яке вони робили в ній і взагалі в українськім економічнім житті, почасти зовсім забиваючи всяку торгівлю своїми неможливими причіпками й формальностями, почасти – віддаючи останки сеї торгівлі ріжним захожим, великоросійським елементам, до котрих нова великоросійська адміністрація була прихильніша – бо до своїх.

Автор влучно виказує, як західні меркантильні ідеї, котрими перейнявся цар Петро і його помічники, вироджувалися в абсурдні форми, перейшовши через звісну грубість і безпардонність Петрової епохи – сього “великоросійського обыкновения”, під котрим в тодішній Україні розуміли такий порядок, де вже не можна розріжнити закон від самоволі урядника, як характеризує автор (с. 81), – і поруч того виступали чисто політичні мотиви – трактування України як провінції чужої і ворожої московському життю, котру хотіли можливо використати, і заразом – придавити, знищити.

Регламентація української торгівлі, розпочата Петром, була одним з дуже сильних ударів автономності Гетьманщини, різким нарушенням українських прав, і сенат спочатку пробував стримати царя від сеї регламентації супроти українського “вольного народу” (с. 42). Але одно нарушення за другим творили прецеденти, і безпардонні обмеження, накази і заборони скоро стають нерозлучною прикметою життя Гетьманщини і не тільки паралізують її економічне життя, але дезорганізують її весь політичний уклад і, викликаючи почуття нової безборонності і безрадності перед капризами центрального правительства, деморалізують громадянство, зневірюють його в можливості якої-небудь політичної роботи на грунті української автономії й приводять до тої політичної пасивності і деморалізації, з якої видівся один вихід, один просвіток, – привернення правительством старих прав, що й стає провідним мотивом політичного мислення Гетьманщини.

Автор основно виясняє правительственні розпорядження на загальнім тлі московської практики, змагання гетьманського правління і громадянства і дає багато живих образків з тодішнього життя Гетьманщини, які добре ілюструють наслідки сеї московської економічної політики на українськім грунті.

Н.И.Петров. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII – XVIII в., преимущественно драматическая. Київ, 1911, ст. IV + 532

Огляд київської шкільної драми в зв’язку з історією Київської академії до кінця XVIII віку, шкільні діалоги і святочні вірші І.Некрашевича, вертеп і його варіанти.

Примітки

Ю.Д.Талько-Гринцевич. Опыт физической характеристики восточных славян…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 110. – Кн. 4. – С. 201 – 202 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Талько-Гринцевич Ю ліан, пол. T alko-Hryncewicz Julian (1850 – 1936) – видатний польський учений-антрополог, лікар, етнограф, археолог-аматор. Професор Ягеллонського університету (1908 – 1932, з перервами). Член Польської академії вмінь (1927). Учень французького антрополога, засновника сучасної антропології Пауля П’єра Брока. Учасник археологічних розкопок скіфських курганів на Звенигородщині, де розпочалися його антропологічні дослідження. Вивчав антропологічні особливості українців, білорусів, литовців, караїмів, корінних народів Сибіру, де працював у 1892 – 1908 рр.

вийшла його робота – йдеться про: Talko-Hryncewicz J. Przyczynki do poznania świata kurhanowego Ukrainy // Materyały antropologiczno-archeologiczne i etnograficzne, wydawane staraniem komisyi antropologicznej Akademii Umiejętności w Krakowie. – Kraków, 1900. – Т. IV. – S. 1 – 32.

була дуже сумнівна… – йдеться про рецензію: Грушевський М. Рец. на публ.: Talko-Hryncewicz I. Przyczynki do poznania świata kurhanowego Ukrainy // Materyały antropologiczno-archeologiczne i etnograficzne, [wydawane staraniem komisyi antropologicznej Akademii Umiejętności w Krakowie]. 1 900. [T.] IV. S. 1 – 3 2 // ЗНТШ. – Львів, 1902. – Т. 48. – Кн. IV. – C. 1 – 2.

С.А.Корф. Древлянский князь Мал…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 108. – Кн. 2. – С. 181 – 183 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Корф Сергій Олександрович (1876 – 1924) – юрист, історик. Професор Гельсінгфорзького (тепер – Хельсінкського) університету.

Шахматов… поставив гіпотезу… – детальніше див.: Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – СПб., 1908. – С. 686.

проф. Піппінга… – йдеться про працю фіннського філолога: Pipping H. De skandinaviska Dnjeprnammen // Studier i Nordisk Filologi. – Helsingfors, 1910. – Vol. 2. – Nr 4 – 5.

А.Шахматов. Корсунская легенда…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 109. – Кн. 3. – С. 178 – 181 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Сркуль Степан, хорв. Srkulj Stjepan (1869 – 1951) – хорватський історик, картограф та політик. Мер Загреба у 1917 – 1920 та 1 928 – 1932 рр. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. цікавився давньоруською історією.

Берт ьє-Делягард Олександр Львович (1842 – 1920) – археолог, інженер, історик. Відомий дослідник Криму.

в останній главі І т. “Історії”, котру доповняв для нового видання – див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991 (репринт: К., 1913). – Т. І. – С. 497 – 502.

…статтею, уміщеною в “С борнике” – див.: Шахматов А А. Один из источников летописного сказания о крещении Владимира // Сборник статей по славяноведению, посвященных проф. М.С.Дринову его учениками и почитателями. – Харьков, 1908. – С. 35 – 53.

я рецензував його статтю про балканські війни… – С.Сркуль заслужив на критичний відгук, див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2008. – Т. 14: Серія: Рецензії та огляди (1888 – 1897). – С. 113 – 114.

Окрім раніше опублікованого пок[ійним ] Халанським – Халанський не публікував текст “Житіє св. Володимира особого складу” цілком, а залишив цінні зауваження про нього у двох виданнях, на які покликається А.Шахматов, див.: Халанский М.Г. Экскурсы в область древних рукописей и старопечатных изданий // Записки Харьковского университета. – Харьков, 1902. – Кн. 1. – С. 24 – 32; Кн. 2. – С. 33 – 48; Его же. К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем // ЖМНП. – СПб., 1902. – № 8. – С. 287 – 290, 306 та наст.

Сркуль ігнорує…. – хорватський історик принагідно займався сюжетами з історії Київської Русі, не маючи глибших знань історіографії проблеми.

Станислав Рожнецкий. К истории Киева и Днепра в былевом эпосе…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 110. – Кн. 4. – С. 207 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Рожнецький Станіслав, пол. Rożniecki Stanisław (1865 – 1921) – польський та данський славіст. Професор університету в Копегагені (з 1917 р.).

толкування Вестберга… – мова йде про працю: Вестберг Ф.Ф. К анализу восточных источников о Восточной Европе // ЖМНП. – СПб., 1908. – № 2, 3.

Владимир Пархоменко. Древнерусская княгиня святая равноапостольная Ольга…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 111. – Кн. 5. – С. 181 – 182 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Пархоменко Володимир Олександрович (1880 – 1942) – український історик, державознавець. З 1925 по 1929 рр. – професор Дніпропетровського інституту народної освіти і директор відділу в Дніпропетровському обласному історико-археологічному музеї.

в продовженні Регінона – див.: Reginonis abbatis Prumiensis Chronicon cum continuatione Treverensi / Ed. Friedrich Kurze // Monumenta Germaniae Historia. Scriptores rerum Germanicarum in usum scholarum separatim editi 50. – Hanover, 1890.

від поглядів Голубінського… – Голубінський вважав кн. Ігоря “таємним” християнином, а за його правління християни мали більший вплив на прийняття рішень у державі, ніж язичники, див.: Голубинский Е.Е. История русской церкви. – М., 1901. – Т. 1. – Ч. 1. – С. 68. Близькими до нього є погляди М.Брайчевського: Брайчевский М.Ю. Утверждение христиаства на Руси. – К., 1989. – С. 65 – 68.

для урятування звістки, що хрещення сталося в Царгороді – останній перегляд дискусійної проблеми див.: Пріцак О. Коли і де хрестилася Ольга? // ЗНТШ. – Львів, 1993. – Т. 225 : Праці історико-філософської секції. – С. 133 – 146.

B. Ѳ. Миллер. К вопросу о возрасте и козачестве Ильи Муромца…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 111. – Кн. 5. – С. 182 – 183 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Міллер Всеволод Федорович (1848 – 1913) – російський фольклорист, етнограф, археолог. Професор Московського університету (з 1882 р.), академік Петербурзької академії наук (з 1911 р.).

гіпотези Халанського – рецензію див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2012. – Т. 15: Серія: Рецензії та огляди (1898 – 1904). – С. 203 – 204.

C. Сыромятников. Древлянский князь и варяжский вопрос…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 112. – Кн. 6. – С. 203 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Сиром’ятніков Сергій Миколайович (1864 – 1933) – російський журналіст та історик. Один із засновників чорносотенної організації “Русское собрание” (1900).

Піппінга… – йдеться про фіннського філолога Г.Піппінга, погляди якого сконцентровано викладені у виданні: Pipping H. De skandinaviska Dnjeprnammen // Studier i Nordisk Filologi. – Helsingfors, 1910. – Vol. 2. – Nr 4 – 5. с. 76

Якимової літописі… – мова йде про літопис, умовно названий Якимівським (Иоакимовская летопись), що оприлюднив у XVIII ст. російський історик Василь Татіщев і щодо вірогідності якого в істориків виникали та виникають питання, див.: Лавровский П А. Исследование о летописи Якимовской. – СПб., 1855; Толочко А.П. “История Российская” Василия Татищева: источники и известия. – М.; К., 2005. – С. 196 – 205; Конча С.В. Чи існує “Іокимів літопис”? // УІЖ. – К., 2007. – Вип. 2. – С. 171 – 184; Його ж. Сім аргументів на користь достовірності “Іокимова літопису”? // Український історичний збірник. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 284 – 293.

Tadeusz Korzon. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 107. – Кн. 1. – С. 176 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Корзон Тадеуш, пол. Korzon Tadeusz (1839 – 1918) – польський історик. Член Академії знань у Кракові (1902). Цікавився всесвітньою історією, теорією та методикою історичного дослідження, історіографією.

Гембаржевський Броніслав, пол. Gembarzewski Bronisław (1872 – 1941) – історик польського війська, директор Національного музею (1916 – 1 936) і музею війська у Варшаві (від 1920).

Adam Chmiel. Źródła do historyi sztuki i cywilizacyi w Polsce…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 107. – Кн. 1. – С. 177 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Хмель Адам, пол. Chmiel Adam (1865 – 1934) – польський історик, архівіст, археограф. Директор Архіву давніх актів у Кракові (з 1917), член-кореспондент Польської АН (1925). Досліджував історію культури міст, сфрагістику та палеографію.

Scriptores rerum polonicarum, t. XXI…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 110. – Кн. 4. – С. 209 – 210 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Барвінський Євген, пол. Barwiński Eugeniusz (1874 – 1947) – польський історик, архівіст, бібліотекар. Працював у бібліотеці Львівського університету (1895 – 1913), директор Державного архіву у Львові (1913 – 1939). Основні наукові зацікавлення: політична історія Речі Посполитої початкового періоду королювання Сигізмунда ІІІ, польсько-молдавські відносини X V I – X V II ст., опрацював щоденники коронних сеймів 1588 – 1600 рр. Видав друком сеймові щоденники за 1597 (Краків, 1907) і 1591 – 1592 рр. (Краків, 1911).

в VIII т. “Жерел” – див.: Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII: Документи по рік 1631 (М атеріали до історії української козаччини, Т. І);

в XX т. Akta grodzkie і ziemskie… – див.: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1909. – T. XX : Lauda sejmikowe. – T. I: Lauda Wiszeńskie 1572 – 1648 r.

Ян Замойський (1542 – 1605) – польський магнат, королівський секретар (1565), великий коронний канцлер (1578) і гетьман (1581).

Миколай Радзивілл “Сирітка” (1549 – 1616) – литовський магнат, троцький (1590 – 1604) та віленський (1604 – 1616) воєвода.

Памятники сношений Московского государства с Польско-Литовским государством…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 101. – Кн. 5. – С. 184 – 186 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

останній (III) том – див.: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским государством / Напечатано под наблюдением Г.Ф.Карпова. – СПб., 1890. – Часть 3-я (годы с 1560 по 1570). (Сборник императорского русского исторического общества; Вып. 71).

Norblin, napisał Zygmunt Batowski…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 107. – Кн. 1. – С. 167 – 168 (Бібліографія). Підпис: Грушевський М.

Батовський Зигмунт, пол. Batowski Zygmunt (1876 – 1944) – польський історик мистецтва, дослідник музейництва. Професор Варшавського університету (з 1919 р. – надзвичайний, з 1934 р. – звичайний).

Жан Пьєр Норблін, франц. Jean-Pierre Norblin de La Gourdaine – французький маляр, графік та рисувальник.

гравюрі “Мазепа” – про портрети Мазепи М.Грушевський детальніше пише у двох публікаціях 1909 – 1910 рр., див. перепублікації з коментарями, де подана література предмету: Грушевський М. До портрета Мазепи // Його ж. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 8: Історичні студії та розвідки (1907 – 1916). – С. 120 – 121, 607 – 608; Його ж. Ще до портрета Мазепи // Там само. – С. 122, 608 – 609. Остання публікація на цю тему: Александрович В. Прижиттєва іконографія гетьмана Івана Мазепи // Іван Мазепа і мазепинці: історія та культура України останньої третини X V II – початку X V III століть. – Львів, 2011. – С. 183 – 193.

Лазаревський в “Киевской старине”… – див.: А. Л. За метки о портретах Мазепы // Киевская старина. – К., 1899. – № 3. – С. 453 – 462.

Пьонтковським… – мова йде про Генрика Пьонтковського, пол. Henryk Piątkowski (1853 – 1932) – польського маляра та критика.

Делефлізів – останню репродукцію портрета з цього видання див.: Де ля Фліз Д.П. Альбоми. – К., 1996. – Т. 1. – С. 131 (факсимільна частина).

Іван Джиджора. Економічна політика російського правительства супроти України…

Публікується за виданням: Літературно-науковий вістник. – Київ; Львів, 1912. – Т. 57. – Кн. 5. – С. 391 – 392. Підпис: Грушевський М.

Джиджора Іван Миколайович (1880 – 1919) – український історик, публіцист. Учень та близький соратник М.Грушевського у львівський період його життя. Досліджував історію Гетьманщини першої половинви XVIII ст. та її взаємини з російським урядом. Окремою книгою його статті вийшли тільки у 1930 р. під редакцією М.Грушевського: Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки / З передм. акад. М.Грушевського (K., 1930). У своїй рецензії М.Грушевський не робить критичних зауважень до вищезгаданої статті І. Джиджори, що була написана під його керівництвом.

Н.И.Петров. Очерки из истории украинской литературы…

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1912. – Т. 107. – Кн. 1. – С. 184 (Бібліографія). Підпис: Г [р у ш евсь к и й ] М.

Некрашевич Іван Георгійович (бл. 1742 – після 1796 р.) – поет та проповідник. Зберігся його рукописний збірник кінця XVIII ст. – автограф поетичних творів і проповідей (українською і латинською мовами), див.: Перетц В. М. Историко-литературные исследования и материалы. Из истории развития русской поэзии XVIII в. – СПб., 1902. – Т. III. – С. 377 – 383; Приложения. – С. 152 – 168 (вісім його поетичних творів); Кістяківська Н. Твори Івана Некрашевича, українського письменника XVIII віку (Розвідка й тексти). – К., 1929 (= Пам’ятки мови та письменства давньої України. – Т. II. – Вип. 1: Сатиричне та побутове письменство XVIII в.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2012 р., т. 16.