Перші історічні звістки про слов’янство

Михайло Грушевський

Імена; диференціація слов’янства; східно-слов’янська правітчина, слов’янська колонізація на нашій території перед міграцією

Поява осібного імені для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для слов’ян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр[исті] Вони виступають у авторів I-II в. по Хр[исті] під назвою венедів: Venedi у Плінія, Veneti у Тацита, Ο’υενέδαι у Птолемея. [Старші звістки, що прикладають ся часом до слов’ян, непевні – про них Niederle, Slov. Star., І, с. 190 і далі.] Значіння сього імені – Venedi, не ясне; очевидно се не була свійська назва [Цайс (с. 67) об’ясняв се слово з гот. vinja = пасовище, лука, осадники на луках; се об’яснення за браком ліпшого приймалося часто. Останніми часами вийшов на верх вивід з кельтського vindos – білий; вказують дійсно цікавий факт – широке розповсюднення для vend, vind в хорографічних і особистих іменах на кельтській території. Але стичність кельтів з слов’янами – річ досі не доведена. Об’ясняли венедів і з слов’янського vęt, вящии – більший, отже «велетні» (против сього виводу Брікнер в Archiv f. sl. Phill, XXII, с. 236). Зв’язували їх з іменем в’ятичів (Гільфердінґ, Браун, Веселовський), і т. ін.]; через германців перейшла вона в античну літературу, так само як і до фінських народів: західні фіни й досі називають росіян Venäjä; самі німці досі звуть венедами декотрих західних слов’ян (лужичан і словінців). [Sclavos, quos nos Vionudos dicimus, каже Алькуін вро побіди Кароля Вел[икого] (Monum. Genn, Epist., IV, с. 32).]

Прокопій (VI віка) оповідає, що давніше слов’ян взагалі звано Σπόροι: се слово він толкує з грецького слова σπείρω, розсіваю, «бо залюднюють край розкиданими осадами». Відкидаючи сю хибну етимологію, се слово часто зв’язують з слов’янським серб і уважають се давнішим своєнародним іменем слов’янства. [Так думали вже Добровський і Шлецер, потім Шафарик, І. 7, 15 і Цайс, с. 67 (обережно). Етимологія слова серб неясна, див. про неї екскурс у Крека, с. 248 і далі. Новіше об’яснення Нідерле – Σπόροι з Βόσποροι (Uber die Sporoi des Prokopios – Archiv, т. XX) стрілося з однодушною опозицією в науці. Зауважу ще, що з словом серб ставиться в зв’язок наше серб, сябр == спільник в господарстві. Про тотожність серби == Σποροι == Spali, що припускали декотрі, див. нижче.]

Шукали їх в Птолемеєвих Σέρβοι (варіанти Σέρωι); але сі Σέρβοι сидять далеко на сході, в околицях Волги. [Прокопій, De b. Got., ІІІ, 14. Птолемей, V, 9, §.21.] Документально ж ім’я слов’янських сербів виступає доперва в пам’ятках IX-Х в. Що воно могло мати колись ширше, загальне значіння, на се міг би вказувати факт, що пізніше два зовсім різні слов’янські народи носили се ім’я (серби балканські і лужицькі), але однакові народні назви в слов’янстві стрічаються дуже часто, а слов’яни в ті початкові часи навіть не конче мусили мати свою власну загальну назву для означення національності: такі назви часто виробляються лише з часом. Назва «словен», «славен» виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва – для слов’ян західних. Найбільш правдоподібний вивід сеї назви від слоу, слово: люди, що говорять зрозуміло, в противність чужеродцям – «німцям», що не вміють говорити.

[Слов’ян від слово виводив Коляр. Против сього виступав Добровський (Čаs. Čes Mus., 1827), Шафарик (II, с. 25, 8), недавно ще Крек, с. 300, відносили, що наросток енин вказує на місцевість, має географічний початок; та ледве чи можна се так виключно брати; пригадаю хоч би народну форму: нѣмчинъ замісць нѣмець. Інші виводи не дорівнюють в правдоподібності Коляровому. Але при тім не виясненою лишається однаковість вставки к в західних і орієнтальних передачах слов’янського імені.]

В чужоземній традиції вона одначе приходить звичайно з вставним к: Selaveni, Sciavini, Σκλαυηνοι, Σκλαβηνοί. арабське Сакаліба, пізніше також і з т: – Σθλαβινοί.

Скільки-небудь докладні відомості про слов’янство ми взагалі починаємо мати тільки з часів його остаточного розрізнення, спричиненого, чи ліпше сказати – завершеного великим слов’янським розселенням: ослабленням територіальної зв’язі, приладженням до нових і відмінних обстанов, пожиттям і мішанням з чужеродцями. Але так як свого часу серед народів індоєвропейської родини, так і в сім’ї слов’янських племен етнографічна диференціація зачалася задовго ще перед сим розселенням.

В лінгвістиці згожуються на тім, що язикова диференціація серед слов’янства зачалась ще на правітчині, довго перед великою слов’янською міграцією, а відміни язикові були тільки одним з симптомів етнографічного розрізнення. Хоч проби – знайти вказівки на час, коли вже показалося на добре се розрізнення між головними галузями слов’янства – західною й північно-східно-полудневою, не довели до результатів [Про них напр. у Нідерле, О původu, с.122-3.], але факт дуже ранньої диференціації не підлягає сумніву. Чи будемо триматись генеалогічної теорії, що приймає утворення з праслов’янської маси насамперед двох чи трьох осібних галузей, а з них аж пізніше вирізнення поодиноких племен, чи далеко реальнішої теорії «переходів» чи «хвиль», що вказує на переходові явища й стичності між поодинокими мовами всіх груп, – се не робить різниці.

[Генеалогічна теорія погрішає схематизмом, котрого в живій еволюції не буває; більшу етнографічну одиницю всюди і завсіди складає сума локальних, дрібних варіацій, що переходять з одної групи в другу певними посередніми відмінами. Слов’янські галузи – східна, полуднева й західна, лучать в собі непевними спільними прикметами групи окремих діалектів, яких диференціація може бути так само давня, як і знаменні відміни самих галузей. Справедливо каже Бруґман (Grundriss der vergl. Grammatik der indogerm. Sprachen): не можна собі уявити мови якоїсь більшої народної маси, котра б мала за собою довший процес розвою, а була б без діалектичних відмін. Теорія вповні одностайного праязика – чи індоєвропейського чи праслов’янського – се фікція, бо перше ніж такий язик сформується остаточно, має вже в собі зародки розкладу. Се визначив з усею виразністю Дельбрік щодо індоєвропейського язика, а в славістиці сей погляд з цілою рішучістю розвинув Яґіч в статі «Eine einheitliche slavische Ursprache?» (Archiv, XXII). Ділячи слов’янство на язикові групи: західну, східну й полудневу, він дивиться на сей поділ не з генетичного погляду, а з становища сучасної статики, і такий погляд все більше знаходить собі признання.]

В обох разах буде певним, що ще перед розселенням приготовились ті етнографічні і лінгвістичні відміни серед слов’янства, які тільки виразніше виявились після розселення, завдяки територіальному віддаленню і новим етнографічним стичностям.

Але при тім виникає цікавий факт: сучасне географічне розміщення слов’янства вповні відповідає його діалектичному поділові, а поодинокі слов’янські народи вже дуже скоро по міграції виступають як сформовані етнографічні й язикові цілості. Се показує, – і се нині признається загально – що велика слов’янська міграція йшла без великої замішанини, без великих перескоків, заховуючи в значній мірі давніші відносини сусідства. [Уважаючи на повторення однакових етнографічних назв в різних частинах Слов’янщини, колись слов’янську колонізацію порівнювано навпаки з розсипаною всуміш грою карт. Але однакові етнографічні назви не значать, що то одно плем’я розбилося на часті, і слідів такого «розсипання» в слов’янстві як раз зовсім не можна вказати.]

Слов’янська купа розкотилася в різних напрямах з праслов’янського центра в його периферію без замішань і перебоїв. А з сього виникає важний Віслід, що напрями колонізації до певної міри відповідали початковому розміщенню слов’янських племен на правітчині, і теперішнє розміщення слов’янських народів відповідає їх угрупованню на правітчині. Таку гадку з усією рішучістю висловив один з авторитетніших, талановитіших заступників новішої лінгвістики:

«Порівнявши сі колонізацийні відносини слов’ян в передісторичні часи (по теорії переходів) з історичними, помічаємо, що невважаючи на значні переміни занятої слов’янами території в історичних часах, обопільні відносини (сусідства) і тепер такі ж, які мусимо приймати для передісторичних часів». [J. Schmidt, Zur Geschichte des indogerm, Vocalismus, II, c. 198. Сей погляд при нагоді, в полеміці з Лескіном підпер рішучо Ягіч (Einige Streitfragen – Archiv, XX, с. 22), вважаючи пізніший образ слов’янського розселення «досить докладною відбиткою передісторичного слов’янського мікрокосма».]

Сей вивід, зроблений на основі лінгвістичних фактів, має своє потвердження в історії колонізації: Слов’яни в остатнім розселенні переважно займали землі, покинені їх людністю, спустілі, без боротьби, переважно тихомирно; про се свідчить сама невідомість і мовчання джерел про те, як відбулося слов’янське розселення. Порожні, спустілі простори протягом III – V в. відкривалися на слов’янськім пограниччі на великій простороні на захід, полудень і полудневий схід. Тож колонізаційне розпросторення слов’ян могло йти досить правильно, без мішанини, без великих перескоків; племена, що сиділи дальше від колонізаційної периферії, вступали в землі, що полишили їм, посуваючися наперед, племена дальше висунені на захід або полудень. Інакше з мішанини б вийшла більш однородна етнографічна й лінгвістична маса, і диференціація мусила б наново початись аж після розселення.

Сі спостереження дуже важні; вони дають нам спроможність з пізнішого розміщення робити, бодай в приближенні, виводи про розміщення поодиноких слов’янських галузей перед розселенням, на правітчині, відгадувати порядок і напрями слов’янської міграції.

Відповідно до положення Української Русі на сучасній мапі слов’янщини, ми повинні умістити наших предків в полуднево-східнїй частинї праслов’янської території. Значить, коли ми правильно означили територію слов’янської правітчини, то на оселі племен східно-полудневої, української групи припадає східно-полуднева частина того праслов’янського осідку, а саме – поріччя середнього Дніпра. Як ціла слов’янська колонізація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселення мало йти в тих же напрямах, – на захід і полудень. Сей вивід стоїть в повній згоді з фактами слов’янської колонізації, які розглянемо нижче.

Отже правітчину нашого народу можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнім Подніпров’ї, де він міг бути автохтоном в тім значінні, що сидів тут з таких часів, в які ніяка історія не сягає. Такий логічний вивід дають ті звістки й факти, які ми переглянули. Розуміється вповні незмінною в своїх границях ся праслов’янська, чи спеціально східнослов’янська територія не могла бути. Pyx полудневих сусідів – земляків з сатем-групи, іранських і тракийських народів на полудневий схід і захід, опорожнивши значні простори в сусідстві праслов’янської території, міг викликати розширення слов’янскої колонізації на полудне. Пізніший рух з Азії досить замітний по фактам археологічним та історично-етнографічним, викликавши пертурбації в степовім поясі, міг спричинити поворотний рух тої праслов’янської колонізації назад.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994 р., т. 1, с. 77 – 81.